Читать книгу Гора між нами - Чарльз Мартін - Страница 10

Коли я прокинувся, було темно. Годинник сповістив, що вже 12: 01 ночі. Минув цілий день. У голові промайнула думка перевірити дату. Щоб усвідомити це, знадобилося кілька секунд. Не один день, а два. Ми з Ешлі проспали тридцять шість годин поспіль.

Крізь прозорий дах на мене світили мільярди зірок. Здавалося, їх можна торкнутися. Та велика зелена пляма, яку ми бачили на моніторах в аеропорту, пройшла, лишивши по собі товсту білу ковдру. Я озирнувся й позаду ліворуч побачив величезний місяць. Схотілося зійти на оту гору ліворуч та з її верхівки ступити просто на місяць.

Знов почав навалюватися сон. Я думав про те, що маю зробити. Найголовніше – їжа та вода. Вода навіть на першому місці. Якщо в Ешлі інфекція, треба примусити її нирки працювати, а для цього треба чимало рідини. Від шоку організм утрачає дуже багато води, а ми з моменту аварії живемо суто завдяки адреналіну. Тож-бо завтра у нас буде тяжкий день. Особливо на такій висоті. Якщо GPS не відмовить, я спробую зрозуміти, де ми є, – на рятувальників сподіватися марно. Ми нікого не сповістили про політ. Та навіть якби хтось і знав, то через бурю ми однаково відхилилися від курсу більш як на 250 км. Навіть якщо нас і шукатимуть, то їм знадобиться не один тиждень. Якби нас уже шукали літаки, мабуть, ми щось почули б чи побачили… Проте нічого. А може, навіть гірше: нас шукали, а ми все проспали. Єдина наша надія – це аварійний радіомаяк.

Блакитне небо освітилося сонцем. Я спробував поворушитися, але м’язи страшенно задубіли. Важко було навіть голову підвести. Якщо ви колись потрапляли в автомобільну аварію, вам легко уявити, що саме ми відчували. Так, у момент аварії дуже боляче, але через два-три дні біль стає просто пекельним. Я таки примусив себе сісти та сперся на якийсь камінь. До речі, це, мабуть, він і зламав ногу Ешлі.

При денному світлі стало краще видно, що з нами сталося. Напевно, коли літак уперше торкнувся схилу, під нами було приблизно два з половиною метри снігу, дерева й каміння. Щось – дерево чи камінь – відтяло нам ліве крило. Через це літак сильно нахилився праворуч, крило зачепилося за щось, і нас почало перекидати. Десь після третього разу праве крило міцно вгрузло, і літак жбурнуло на той камінь, що зараз за моєю спиною. Літак вдарився в нього – і нога Ешлі зламалася. Як вислід, ми опинились у відносно цілому шматку фюзеляжу, закопаному у сніг поруч із великим каменем та якимись деревами.

Так, спочатку погані новини. Літак Ґровера був жовто-блакитний – такі кольори легко помітити. Та наразі його майже повністю вкрило снігом і він став тією горезвісною голкою у сіні. Ще й хвіст відірвало. Усе, що мені вдалося знайти, – якісь помаранчеві уламки. Значить, ніякого сигналу на частоті 122.5 не буде і ніхто нас не шукатиме. Ніхто не прийде на порятунок. Ось така гірка правда. Саме її я маю повідомити Ешлі.

Була і гарна новина – одна. Ну, як гарна. Відносно. Сніг, що щільно вкрив літак, добре захищає нас, бо інакше ми вже були б мертві. Мінус два градуси краще, ніж мінус тридцять два.

Ешлі ще не прокинулася. Обличчя в неї почервоніло – мабуть, гарячка. А це скоріш за все означає інфекцію. Украй недобре, але доволі очікувано. Треба якомога швидше напоїти її.

Єдиний спосіб пересування, приступний мені на той момент – повзання, тому я підліз до рюкзака та знайшов там свій джет-бойл. У чашу я набив чистого снігу ззовні та запалив пальник. Блакитне полум’я почало швидко топити сніг, і я поступово додавав іще. Шум від моїх рухів розбудив Ешлі. Обличчя її набрякло настільки, що вона ледь могла розплющити очі. Нижня губа спухла. До речі, зараз, поки видно, треба зашити її порізи.

– Ось, випий, – я простягнув їй чашу теплої води.

Вона почала сьорбати.

У мене десь у наплічникові була коробка знеболювального. Мені вкрай хотілося ковтнути відразу чотири пігулки, але я знав, що Ешлі вони потрібні більше. Особливо через кілька днів. Отож я знайшов ліки, дістав чотири та дав їй.

– Ось, треба це ковтнути.

Вона кивнула, поклала одну на язик та запила. Потім ще тричі. Сніг навколо її ноги давно розтанув, і нога знов набрякла. Від набряку біль посилюється, так що треба його зменшити. Пігулки допоможуть дати раду зсередини, а сніг – ззовні. Тому я знов обережно огорнув ногу снігом, помацавши артерію на нозі, щоб переконатися, що кров добре циркулює. Ешлі повільно допила всю воду – загалом десь 230 мілілітрів. За день треба буде дати їй ще п’ять разів по стільки ж. Півтора літра води на день нагадають ниркам, що треба братися до роботи.

Я знов наповнив чашу снігом, щоб зігріти води собі. Ешлі очами-щілинками оглядала нашу печеру, собаку, купу свого роздертого одягу, зламану ногу і нарешті спинилася на тілі Ґровера. Близько хвилини вона його роздивлялася.

– Він що?..

– Він помер ще до того, як літак упав. Гадаю, щось із серцем. Не знаю навіть, як він зміг посадити літак.

Вона повільно піднесла руку та почала обмацувати голову і лице. Вираз її обличчя повільно змінювався.

– Я накладу шви на глибокі порізи.

– Який сьогодні день? – прохрипіла Ешлі.

Я розповів їй коротку версію подій. Жодної реакції.

У рибальській куртці Ґровера знайшлося хірургічне моноволокно та гачок з мушкою. Мушку я відірвав, а от гачок слід було випрямити. Для цього потрібен інструмент – голіруч це важко зробити. У Ґровера був якийсь на поясі, здається. Я простяг руку, намацав чохол та розстебнув його. Тіло вже задубіло і навіть не поворухнулося, коли я дістав мультитул. Треба буде його поховати. Після того як я накладу шви Ешлі та знайду нам щось попоїсти. Ґровер вже нікуди не квапиться.

Усе, гачок рівний. Я усилив волокно у вічко та спробував сплющити його плоскогубцями, щоб воно пройшло крізь шкіру. У Ешлі по щоках котилися сльози.

– Його дружина, мабуть, страшенно хвилюється…

Ми ще не встигли обговорити ситуацію і своє становище. Своє паскудне становище. З досвідом я дізнався, що медицину й альпінізм поєднує одне: треба боротися з кожною проблемою по черзі. Наразі це її обличчя та голова. Решта – потім.

Розбиваючи снігову кірку тим самим мультитулом, я викопав іще одну поличку поруч із «ліжком» Ешлі – цього разу трохи нижче. У лікарні я часто навідую своїх пацієнтів після операції – для цього беру низенький стілець на коліщатках, щоб опинитися на рівні очей пацієнта або навіть нижче (я помітив, як важко людям у такому стані дивитися вгору). Ось ця друга поличка й була звичним для мене стільцем. Навіть у такій ситуації не можу нехтувати лікарською тактовністю.

Під поривом вітру гілка шкребнула прозорий дах. Я нарешті спромігся відшукати в рюкзаку свій спальний мішок та простелив його на другій поличці. Досі ми спали в одному – тепер буде зручніше.

Я знов підніс чашу з водою до вуст Ешлі та витер сльозу з її щоки.

– Що болить?

– Я через нього, – вона кинула погляд на тіло.

– А ще щось болить?

– Серце.

– Фізично чи емоційно?

Вона поклала голову.

– Знаєш, як давно я хотіла заміж? Як я чекала цього дня? Як планувала весілля? Усе… усе своє життя…

– Узагалі-то я питав про фізичні відчуття.

– Усе болить.

– На жаль, мені доведеться завдати тобі ще болю. Треба накласти кілька швів.

Ешлі лише кивнула.

Глибокими були два порізи. Один на голові – тут вистачить двох швів, і це не буде боляче. Другий – над правим оком посеред брови. У неї на цьому місці лишився шрам від якоїсь старої травми, і під час аварії шкіра знов луснула.

– Тут наче був шрам.

– Національні змагання. Мені було вісімнадцять. Проґавила удар – і так його й не побачила.

Я вже зав’язував вузлик першого шва. Черга другого.

– І що, ти знепритомніла?

– Ні. Я страшенно розізлилася.

– Чого?

– Бо зрозуміла, що на випускних фото матиму вигляд п’янички.

– І що ж було далі?

– Зворотний удар ногою з оберта, далі подвійний круговий, і на завершення осьовий удар ногою. Упав тарганом.

– Це як – «тарганом»?

– У нас були назви для різних поз, у яких падали переможені.

– А які ще були пози?

– Дельфіном, тарганом, у танку білої людини та ще кілька.

Я зав’язав третій шов та перерізав нитку.

– Ось. Цього поки що досить. А коли дістанемося лікарні, пластичний хірург тут усе виправить.

– А що з цією чудовою шиною з трубок? Нога мене просто вбиває.

– Вибач, але це найкраще, що я можу наразі зробити. Я вправив перелом, однак без знімка важко щось сказати. Знову ж таки, у лікарні тобі зроблять рентген, і якщо кістка стала нерівно, то я б радив, і, гадаю, лікарі за мною погодяться, зламати ще раз. Після цього в тебе з’явиться пара чудових прикрас, що пищатимуть в аеропорту на контролі. У будь-якому разі, будеш як новенька.

– Ти вже двічі сказав слово «лікарня». Ти так упевнений, що за нами хтось прийде?

Ми обоє підвели очі та поглянули в чисте небо між крилом і сніговою стіною. Просто над нами пролетів великий літак – на висоті близько десяти тисяч метрів. Ми розбилися майже шістдесят годин тому і відтоді не чули анічогісінько, крім власних голосів, завивання вітру та шурхоту гілок. Літак ішов надто високо – навіть не чути його двигунів.

– Ми їх бачимо, а ось вони нас – навряд чи. Усі сліди нашої катастрофи надійно приховані під снігом. Раніше від липня тут ніхто й не побачить решток літака.

– Одначе літаки мають надсилати якийсь сигнал SOS, чи не так?

– Так. Але прилад, який мав би надіслати цей сигнал, розтрощило на мільйон друзок.

– Може, треба виповзти назовні та помахати чимось?.. Сорочкою чи, може…

Я захихотів, і груди пройняв біль – рука рефлекторно схопилася за болюче місце.

– Що таке? – Ешлі стурбовано поглянула на мене.

– Думаю, зламано кілька ребер.

– Дай-но я подивлюся.

Я підняв кофту. Себе я не оглядав, але, певен, синець мав проступити добрячий. Виявилося, що весь лівий бік у мене густо-фіолетового кольору.

– Та це нічого. Болить, тільки коли дихаю, – заспокоїв її я, і ми обоє засміялися.

– Я наче забув спитатися, чи можна перейти на ти. Ви не проти?

– Тільки якщо поводитимешся чемно, – відповіла Ешлі.

Ешлі завмерла, терпляче чекаючи, поки я зав’язував шостий шов – у неї на руці. Обличчя її стало серйозним.

– Господи, повірити не можу! Ми лежимо хтозна-де у горах, ти шиєш мої порізи, і ми сміємося. З нами точно щось негаразд.

– Ну, таке важко заперечити.

Я ретельно оглянув те плече, яке вважав здоровим. Камінь чи, може, гілка глибоко розрізали сантиметрів із десять шкіри. Ешлі поталанило, адже коли літак упав, руку щільно притисло до снігу і це спинило кров. Тут необхідно накласти десь дванадцять швів.

– Дай мені, будь ласка, руку – треба витягти її з рукава.

Ешлі повільно почала витягати руку. Обличчя кривилося від болю.

– До речі, звідки у мене така чудова кофтина?

– Я перевдяг тебе вчора. Твій одяг змок.

– Мені дуже подобався той бюстгальтер.

– Він отам, сохне, – махнув я кудись назад.

Про той поріз на руці вона й не здогадувалася:

– Це ж треба, а я і не бачила.

Я почав пояснювати їй дію тиску та холоду, а сам по черзі зав’язував вузлики. Вона розмовляла зі мною, але намагалася не дивитися, що я роблю.

– Тож, як думаєш, які в нас шанси?

– А ти полюбляєш усе в лоб казати, еге ж? – поцікавився я замість відповіді.

– Ну, а навіщо ходити околяса? Усі ці втішання не допоможуть нам швидше звідси забратися.

– Маєш рацію. Тоді в мене кілька питань: ти комусь повідомила, що сідаєш у літак?

Ешлі похитала головою.

– Не відправила нікому е-мейл? Не потелефонувала? Ніяк не сповістила?

Знов той самий жест.

– Тобто на планеті Земля жодна людина не знає, що ти сіла у приватний літак та спробувала дістатися Денвера?

Те саме.

– От і я нікому не повідомив.

– Господи… – Її голос зірвався на шепіт. – Усі гадають, що я в Солт-Лейк-Ситі. Принаймні ще вчора гадали… Зараз вони вже розуміють, що я зникла. Але ж де вони мене шукатимуть? Вони ж тільки знають, що я взяла ваучер у готель…

– А судячи зі слів Ґровера, я взагалі не можу знайти жодної причини сподіватися на те, що нас шукатимуть. Немає жодного документа стосовно нашого польоту – пілот не заповнював ніяких паперів, бо вони, за його словами, були не потрібні. І – ось ця частина подобається мені понад усе, – дві дорослі людини з вищою освітою сіли в літак, не сказавши про це жодній живій істоті. Ми зробили все, щоб цей політ наче й не існував.

Ешлі ошелешено дивилася на Ґровера.

– Але ж він таки існував… – Вона перевела погляд. – Я просто думала, що ми швиденько долетимо до Денвера… Втечемо від тієї бурі. У мене з’явиться двоє нових друзів. І я покваплюся далі у своїх справах…

– Ешлі, пробач мені, будь ласка, – урвав її я. – Знаю, що понад усе тобі хотілося б опинитися десь у манікюрному салоні або готуватися до передвесільної вечері.

– Не звинувачуй себе, – вона похитала головою. – Ти ж хотів як краще. Я була дуже рада, що ти запропонував мені полетіти. Звісно, не зараз, – вона окинула поглядом нашу «печеру» та лягла на свій мішок. – Ми з подругами планували їхати у спа на масаж. Чув про масаж гарячими камінцями? Ото на такий. А тепер замість гарячих камінців у мене крига. Й одна холодна каменюка, – кивнула вона в бік уламка скелі, на який я спирався. – Десь там зараз весільна сукня, яку нікому вдягти, та наречений, котрого ніхто не чекатиме біля вівтаря. Знаєш, скільки коштувала та сукня?

– Я певен, сукня нікуди не дінеться. І наречений теж, – я знову простягнув їй чашу з водою, і вона допила. Це вже сімсот мілілітрів. – Зараз твій гумор – це дар.

– А наскільки буде смішно, якщо я скажу, що хочу попісяти?

– Ну, насправді це добре. І не дуже добре водночас. – Я бачив, як вона лежить на мішку без жодної змоги поворухнутися.

– То як ми до цього поставимося?

– Треба придумати, як це владнати таким чином, щоб не тиснути на пошкоджену ногу. Господи, що завгодно віддав би зараз за катетер.

– Е, ні. Не треба отих штук. Терпіти їх не можу. Цей отвір загалом не призначений для того, щоб щось туди встромляти.

Я дістав з рюкзака одну зі своїх туристичних пляшок із широким горлом.

– Ну, тоді ось таким трибом.

– Що, просто отак?

– Ну, оскільки збігати за кущ ти не хочеш, то доведеться робити це тут. Я допоможу. – Я видобув свій швейцарський ніж. – Штани треба буде розрізати до стегна збоку, а під тобою я викопаю ямку для пляшки та своєї руки. Якось так. Відсунемо твою білизну – і попісяєш у пляшку.

– А я думала, гірше вже нікуди.

– Мені ще й доведеться перевірити кількість сечі та її колір.

– Колір?

– Чи немає крові. Бо якщо є, то імовірне пошкодження внутрішніх органів.

– Гадаєш, мені замало пошкоджень?

– Ну, я хочу точно знати, що їх немає.

Я розрізав штани та відсунув одяг убік. Спершись на здорову руку, Ешлі обережно підняла своє тіло.

– Кажи, коли можна, – глянула вона на мене.

Я підсунув пляшку та кивнув.

– Мабуть, це найпринизливіша мить у моєму житті.

– Якщо зважити, що я поєдную ортопедію та медицину катастроф, мені важко згадати день, коли мені не випадало роздивлятися чиюсь сечу. І ставити катетер.

Дзюрчання припинилось, і вона поморщилася від болю.

– Десь болить? – спитав я.

– Та нога… – Вона знов узялася до справи, і пляшка почала наповнюватися. – У тебе пальці холодні, – додала вона.

– Ну, якщо це хоч трохи тебе заспокоїть, то пальці в мене холодні настільки, що я геть нічого не відчуваю.

– Я така рада, що зараз упісяюся.

– Більшість моїх пацієнтів зазнають якихось травм, і кров у їхній сечі майже завжди означає внутрішні ушкодження, – спробував я відвернути її увагу.

– Це якось має мене заспокоювати абощо? – Ешлі глипнула на мене.

Я дістав пляшку та оглянув її вміст.

– Загалом має, – оголосив я.

– Ого, чимало.

– Це добре. І колір гарний.

– Мабуть, уперше я чую компліменти щодо кольору своєї сечі. Ніяк не можу збагнути, як на таке реагувати.

Я допоміг їй одягтися та закутатись у спальний мішок. Звісно, для цього довелось її торкатись, і попри суто професійний підхід я все одно не міг абстрагуватися від її оголеного беззахисного тіла. У думках з’явилася Рейчел.

Протягом усіх цих туалетних процедур Ешлі страшенно змерзла, і її почало лихоманити. Сам я почувався так, наче в мене між ребрами стирчав ніж. Важко дихаючи, я ліг поруч.

– Ти приймав знеболювальне? – глянула вона на мене згори униз.

– Ні.

– Чого?

– Скажу тобі як є. Якщо ти думаєш, що зараз тобі боляче – зачекай ще дні три-чотири. Моїх пігулок тобі стане на тиждень, а далі я нічим не зможу зарадити.

– Мені подобається ваш підхід, лікарю.

– У моєму рюкзакові ще є кілька пігулок рецептурного знеболювального, але їх краще поберегти – на той випадок, коли не зможеш заснути. Щоправда, цього вкрай мало.

– Складається враження, що ти постійно потрапляєш у такі ситуації.

– Ми з Рейчел часто ходимо в гори, і я дуже швидко дізнався, що наші плани та сподівання мало впливають на перебіг подій. Їх майже цілком визначає середовище. Тому ніколи не завадить бути до цього готовим – звичайно, залишаючись у межах розумної ваги рюкзака.

Ешлі глипнула на кучугуру, з якої стирчав мій рюкзак.

– А червоного вина там часом немає?

– Чого нема, того нема. А от джин із тоніком приготувати можу.

– Було б просто чудово. І розкажи мені, що ти тут зробив з моєю ногою. – Вона оглянула імпровізовану шину.

– Ну, загалом ортопедів часто називають столярами. На жаль, так воно і є. Так от, є гарні новини і не дуже. Шина, яку я оце змайстрував, доволі надійна – принаймні тимчасово. Але рухатися з цим ти не зможеш – хіба що я кудись тебе перетягну. Вона захищає місце зламу кістки від зайвих рухів. Якщо почне надто сильно тиснути – скажи, і я послаблю.

– Ну, відчуття таке, наче хтось угатив по нозі молотком.

Я підняв краєчок спального мішка та підклав ще снігу з обох боків.

– Доведеться тримати її у снігу ще кілька днів. Так ми пришвидшимо процес загоєння і полегшимо біль. Єдиний недолік – тобі буде холодно.

– Буде?

Я закрив пляшку та поповз назовні:

– Я тут трохи приберу, добре? А ти, може, поки замов піцу.

– Я люблю пепероні.

– З анчоусами?

– Ніяких анчоусів!

– Згоден.

Я виліз із нашої фюзеляжної печери, проповз під крилом, обійшов дерево та зрештою опинився в сонячних променях. Температура була градусів на 15 нижче за нуль – тепліше, ніж я думав. Колись я чув, що сухий мороз витерпіти простіше, ніж вологий, а як на мене, холод є холод, хай якою була б вологість.

Ступивши на пухкий сніг, я провалився по пояс. Груди охопило болем, і я закашлявся. Здається, я не дуже успішно приховав свій крик болю, бо почувся стривожений голос Ешлі:

– Гей, у тебе все нормально?

– Так, нормально. Шкода, немає снігоступів.

Я спорожнив пляшку та спробував роззирнутися. Навколо тільки гори та сніг. Ми опинилися на якомусь плато на узвишші. Ліворуч стояло ще кілька піків трохи вище за нас, але більша частина краєвиду спускалась униз. Отож, наразі ми десь на висоті 3500 метрів. Нічого дивного, що так важко дихати.

Досить на цьому. Я заліз назад до «печери» та впав на свою поличку.

– Ну, як там?

– Та байдуже.

– Не треба оцього. Просто кажи як є. Я впораюся. Кажи прямо.

– Ґровер мав рацію. Це скоріше Марс, аніж Земля.

– Та ні, говори серйозно. Не ходи позавгородньо. Я звикла, що люди кажуть мені усе у вічі.

Я кинув на неї погляд. Ешлі не дивилася на мене – лежала з заплющеними очима.

– Там гарно. Дочекатися не можу, коли ти вийдеш подивитися. Панорама разюча. Ти точно такого ніколи в житті не бачила. Я вже поставив нам шезлонги, а хлопчик побіг робити коктейлі. Казав, що принесе за кілька хвилин.

Вона розслабилася та широко всміхнулась. Уперше відтоді, як ми тут.

– Добре, бо я вже почала хвилюватися. Гадала, все набагато гірше.

Мене просто вразила стійкість цієї жінки. Вона лежить тут напівмертва, її тіло болить дужче, ніж більшість людей взагалі може собі уявити, вона пропустила власне весілля – і шанси на її порятунок упевнено прямують до нуля. Ніхто нам не допоможе, крім нас самих. Хто завгодно в таких умовах панікував би, впадав у розпач та втратив здатність логічно мислити – а вона сміється! І не просто сміється, а примушує сміятися мене. А я вже думав, що давно забув, як це робиться.

Сили в мене більше не було. Мені конче потрібна їжа та відпочинок. Але спочатку відпочинок, бо, стомлений, я не зможу знайти нам харч. Так що я оголосив план:

– Нам потрібна їжа. Та шукати її я не маю жодних сил. Отож із їжею розберуся завтра. А зараз я спробую запалити вогонь так, щоб не розтопити наше сховище, зігрію нам води та відпочину.

– З усього цього мені подобається лише думка про вогонь.

– Рятівники завжди застерігають іти з місця аварії. І це слушна порада. Утім, нам не пощастило: тут дуже високо, і ми отримуємо десь удвічі менше кисню, ніж звичайно. Зважаючи на наші рани, це вкрай недобре. Особливо для тебе. Так що завтра… Або післязавтра я почну думати, як нам спуститися нижче. Може, вийду на розвідку. А зараз – я відкрутив кріплення GPS-приладу та висмикнув з нього дріт живлення, – треба зрозуміти, де ми є, поки ця штука ще працює.

– Звідки ти знаєш, як усе це робити?

– Коли я був зовсім малий, батько побачив, що я можу бігати швидше за інших дітей. Тому він доклав до мого таланту свій запал – чи raison d’etre[21], як він полюбляв казати. Ненависть не примусила на себе довго чекати, бо мої результати ніколи не були достатньо хорошими для нього. Він завжди сприймав мене лише з позиції секундоміра. Коли ми з Рейчел почали жити разом, нас потягло в гори. На той час я вже мав добрі ноги та легені, тому ми швидко почали знаходити свої стежки, взялися купляти спорядження. Чи не кожні вихідні ми ходили в гори. Власне, тоді я дечого навчився. І вона теж.

– Я хотіла б з нею познайомитися.

– Ну, може, ще бойскаути чогось мене навчили, – всміхнувся я.

– Ти що ж, і бойскаутом був?

– Був. Це чи не єдине, що дозволяло мені на якийсь час позбутися батька – він подумав, що там мене зможуть навчити чогось, чого він не може. Тож він і возив мене на всілякі заходи.

– Ну й що, до якого рівня ти доріс?

Я стенув плечима.

Її така відповідь не влаштувала.

– Ну давай, зізнавайся. Ти ж, мабуть, якийсь там Яструб, чи Скопа, чи…

– Та щось таке.

– Ну скажи!

– Орел.

– Ага, Орел. Чудово. Скаут-Орел!

Думаю, ті балачки допомагали їй подолати біль.

– Ну що ж, тепер маємо змогу перевірити, чи дійсно ти заслужив ті значки.

– Ага, – я увімкнув GPS, і той блимнув лампочкою. Ешлі уважно глянула на прилад.

– А що, за роботу з електронікою теж давали значки?

Я постукав по корпусу.

– Та, гадаю, він просто замерз. Слухай, а поклади його собі в мішок, будь ласка. Може, зігріється та ще трохи попрацює.

Вона відсунула краєчок, і я обережно поклав прилад їй коло коліна.

– Електронні прилади не люблять мороз – він зле впливає на мікросхеми. Та іноді їх ще можна відігріти.

– Вінс – мій наречений – анічогісінько про це все не знає. Якби він був у цьому літаку, то шукав би найближчий «Старбакс» і лаявся б, що мобільник не ловить. Господи, усе б віддала за чашку кави.

– Ну, усе віддавати не треба…

– Та ти що! У тебе є кава?!

– Мабуть, у мене крім бігу та гір є ще й третя пристрасть – кава. І не конче у такій послідовності.

– Даю тисячу доларів за чашку.

Я щиро переконаний, що після компаса на друге місце у рейтингу туристичних винаходів заслуговує джет-бойл. А може, навіть і на перше. Хоча пуховий спальник також може з ним позмагатися. Я напхав у чашу снігу та клацнув пальником. Поки розтавав сніг, я заходився шукати пакунок із кавою. На жаль, лишилося небагато – на кілька днів, якщо розтягти задоволення.

– Бен Пейн… Це ж просто диво! Ти приймаєш кредитки? – Ешлі справді зраділа, побачивши той пакунок.

– А ти дійсно поціновувачка. Це ж треба – вельми скрутна ситуація, а ми насолоджуємося такими дрібницями.

Колись за кілька доларів я придбав невеличкий аксесуар, за допомогою якого чаша джет-бойла перетворюється на френч-прес[22] – він покращив не одну сотню ранків. Вода швидко закипіла, і я обережно всипав в окріп кави та почекав, поки вона осяде. А потім налив Ешлі чашку ароматного напою. Обережно взявши обома руками, вона піднесла її до обличчя, на якому світилася щира усмішка. На мить здалося, що Ешлі пощастило відгородитися від світу, який щосили на неї навалився. Я зрозумів, що гумор допомагав їй змагатися з болем. Мені вже доводилося таке бачити: люди нерідко використовують гумор чи сарказм, воліючи приховати якусь емоційну травму чи відволіктися від неї.

Біль Ешлі ставав дедалі нестерпнішим. У мене було сильне знеболювальне, та, на жаль, лише дві чи три пігулки. Й одна з них знадобиться сьогодні вночі. Наступні кілька ночей теж будуть тяжкими. Від того часу, як я дав їй знеболювальне, минуло вже шість годин, тому затерплими пальцями я видобув іще чотири пігулки та простягнув Ешлі. Вона швидко їх ковтнула і знов поринула в свою чашу.

– Чи не диво! Як чудово мати філіжанку кави, – прошепотіла вона, простягаючи чашку мені.

Я відпив ковточок. І дійсно чудово – Ешлі має рацію.

– Отам, – вона кинула на свій портфель, – є пакетик з якимись закусками. Я купила його у терміналі.

Я дістав пакетик із сушеними ананасами, абрикосами й горішками – він важив грамів триста. Ми обоє взяли по жменьці та почали повільно жувати.

– Ніколи не їв таких смачних горіхів, – зауважив я.

Собаці я теж трохи дав – вони вмить зникли в його писку, і він знов підвів на мене голодні очі, а відтак підійшов ближче, поставив лапи мені на груди та принюхався.

– Ти не знаєш, як по-собачому «більше немає»? – спитав я.

– Авжеж, спробуй поясни! – засміялася вона.

Я дав песику ще трошки, але втретє довелось його відштовхнути та суворо сказати:

– Ні.

Той образився, відвернувся від мене та скрутився калачиком на спальнику Ешлі. Ми сиділи в тиші й насолоджувалися кавою, аж поки не випили всю чашу.

– Тільки не викидай гущу. Її можна буде ще раз заварити. Ну а як вже стане зовсім скрутно, то й пожувати.

– А ти серйозно ставишся до кави. – Я дістав з її мішка GPS-прилад і знов натиснув кнопку. Той радісно увімкнувся. – Ешлі, у тебе є записник чи щось таке?

– Так, у портфелі має бути.

Я дістав один з її жовтих нотатників та олівець і спробував намалювати частину карти з нашим місцеположенням, яка з’явилася на екрані приладу. Ще записав точні координати. Із цим малюнком, що ним міг би пишатися будь-який п’ятирічний хлопчик, я виліз назовні та спробував зіставити малюнок з тим, що бачив на власні очі, а також запам’ятати орієнтацію хребтів згідно з компасом – корисно точно знати, де південь, а де північ. Хоч я й не знаю, де я є, але можна принаймні обрати напрямок руху та дотримуватись його. Звісно, акумулятор GPS незабаром сяде, так що треба скопіювати якомога більше мапи. Наша ситуація дедалі погіршувалася, хоча здавалося, що гірше вже нікуди.

– У мене є гарна новина та погана. З якої починати?

– З гарної.

– Я знаю, де ми.

– А що там з поганою?

– Ми на висоті 3551 метр – з точністю до метра. До найближчої лісової дороги близько п’ятдесяти кілометрів через п’ять або більше гірських перевалів. У той бік, – я тицьнув пальцем. – До найближчого асфальтованого шляху чи чогось подібного до цивілізації вісімдесят кілометрів. Окрім того, тут майже всюди снігу приблизно з головою, – закінчив я.

Ешлі прикусила губу та задумливо оглянула наш сніговий сховок.

– Ось що я скажу. Тобі доведеться мене тут залишити, – вона грізно схрестила руки на грудях.

– Нікого я ніде не лишатиму.

– Слухай, тут нема чого навіть обговорювати. Ти не зможеш мене звідси витягти. Якщо ти підеш, то дістанеш шанс. Залиш мені каву – і давай, воруши своїми міцними ногами. А як вийдеш – даси координати цього місця рятувальникам, і мене заберуть звідси гелікоптером.

– Ешлі, пий-но каву.

– Питиму. А ти маєш визнати, що це єдиний варіант, – вона гостро глянула мені у вічі. – Так?

– Слухай, наразі я знаю тільки те, що нам потрібні вогонь та їжа, а ще варто спуститися трохи нижче. Як упораємося з цим – будемо думати далі. Треба розв’язувати по одній проблемі за раз.

– Але ж… – Вона була сильна, приголомшливо сильна. Такого не вчаться – із цим треба народитися. – Гляньмо правді в вічі. Можливо, це єдине адекватне рішення.

– Так, Ешлі, востаннє тобі кажу: я не збираюся нікого тут кидати.

Собака помітив, як змінився мій голос. Він підвів голову, встав, підійшов до Ешлі та вмостився в неї під рукою. Вочевидь, іще не пробачив мені епізод з горішками. Вона почухала пса між вухами, і в того забурчав живіт. І знову цей ображений голодний погляд у мій бік.

– Та знаю я, знаю. Голодний ти. Не треба мені нагадувати.

Ми мовчки сиділи, слухаючи, як вітер шарпає шмат брезенту. Зрештою я заліз у свій спальний мішок та глянув на Ешлі:

– А ти завжди так зі своїми друзями?

– Як?

– Готуєш їх до найгіршого.

– Ну, якщо попереду чекає найгірше – то так і треба казати. Нічого ховатися від правди. Не треба від цього бігати. Якщо таке може статися, потрібно думати наперед. Принаймні коли оте найгірше станеться, то хоча б не зненацька.

Я нагрів нам ще води, бо треба багато пити, ну і з голодом так простіше боротися. Потім ми проспали до самого вечора. Зволікати з розв’язанням проблеми їжі більше не можна. Я не годен нормально функціонувати голодний – а надто ж коли треба продиратися крізь величезні кучугури снігу. Так що завтра в мене буде непростий день. Може, найважчий день у житті. А біль у грудях і не думає вгамовуватися.

Сонце сіло – і стало неймовірно холодно. Поки ще було щось видно, я виповз назовні та почав розгрібати сніг під ялинкою. З-під снігу я дістав кілька жмень сухих голок, уламків кори й гілочок, які склав купкою під крилом літака. Вилазити довелося тричі, і я дуже втомився. Ешлі уважно за мною спостерігала.

Дверцята з боку Ґровера були металеві та трималися на одній завісі – важили, може, чотири чи п’ять кілограмів. Я підштовхнув їх знизу ногою, зняв із завіси та поклав під крилом. Ці дверцята покликані не дати вогню розтопити грубезний шар снігу під нами, а завдяки холодному повітрю ззовні снігові стіни теж залишаться неушкодженими. Треба знайти запальничку. Звісно, я міг би розпалити вогонь джет-бойлом, але краще заощаджувати газ. Точно, у Ґровера була запальничка!

Розгрібши сніг, я засунув руку до його кишені. Ось вона – мідна «зіппо». Я клацнув кришечкою – приємний звук асоціювався одночасно з Діном Мартіном[23] і Джоном Вейном[24], – та крутонув коліщатко, поруч із яким негайно спалахнув вогник.

– Дякую, Ґровере, – прошепотів я.

Запальничка була вся гладенька – відразу зрозуміло, що провела в кишені чимало років. Збоку було якесь гравірування, і я придивився уважніше: «Світло на моєму шляху». Від запальнички я підпалив невеличку гілочку та потримав, аж поки вогонь добре розгорівся, а відтак підсунув під купку сухих голок. Вони швидко підхопили полум’я, і я почав підкладати клаптики паперу й великі гілки. Ешлі дивилась, як догоряє пакетик з-під горішків.

– Смачнющі були горіхи.

Собака підповз до тепла і знову скрутився пухнастим калачиком на мішку Ешлі поближче до вогню. Вогонь точно не був зайвим – нам відразу стало якось веселіше і не так боязко думати про брак їжі чи навіть можливості її знайти. Сам я міг би протриматися десь із тиждень без харчів – на самій воді. Однак у такому стані з мене не буде жодної користі. Колись давно я бачив фільм «Живі»[25] – і мені було неймовірно огидно. І зараз навіть думка про тіло Ґровера за штурвалом викликала не меншу огиду. Ні, я не їстиму його. Ні. Навіть якщо питання постане руба, у найгіршому випадку в нас є собака. Щоправда, такий песик нагодує нас лише раз, так що, мабуть, уперше в житті його розмір дає йому неабияку перевагу. Був би він лабрадором чи ротвейлером, я всерйоз замислився б щодо стейку із собачатини.

Ми мовчки дивилися на вогонь, дозволяючи собі відпочити від усього. Зрештою Ешлі порушила тишу:

– Я ось думаю, що подарувати Вінсу на весілля. І нічого не спадає на думку. Є ідеї?

Я підкинув іще одну гілку до багаття.

– Наше весілля ми святкували у хатинці в горах Колорадо. Невеличкій такій, вкритій снігом, – я гигикнув, – просто як наша оця. Ми з нею тоді ще платили студентські кредити і грошей не мали ані солі дрібка, тому домовилися, що не даруватимемо подарунків.

– Але ти таки щось подарував?

– Фіолетову орхідею.

– А, ось як уся та оранжерея почалася…

Я кивнув.

– Навзагал мені подобається, як ти говориш про дружину. Відчувається, що для таких людей, як ви, весільні обітниці – не порожні слова. – Ешлі вмостилася зручніше в мішку. – Я часто зустрічаю людей, які живуть із чоловіком чи дружиною наче з сусідом по кімнаті. Складається враження, що вони випадково зустрілися, незрозуміло чому взяли разом іпотеку та бозна-як народили спільних дітей. При цьому кожен з них немов сам по собі. Тож-бо приємно почути, що буває інакше. Як ви з нею познайомилися?

– Давай я завтра розповім? Нам обом треба вже спати. – Я потер очі та простягнув їй пігулку рецептурного знеболювального.

– Що це?

– Сильне знеболювальне. Окситоцин з тайленолом.

– А багато його в тебе?

– Три пігулки.

– А чого ти сам не вип’єш?

– Мені не так боляче. А тобі вони ще знадобляться. Пий-пий, тобі треба добре поспати. На такій висоті вони ще й діють одна за дві…

– Це як?

– Через висоту ефект від однієї пігулки буде як від двох.

– А, тобто голова не болітиме?

– На жаль, головний біль може лишитися. Аварія, та ще й така висота… Проте через день-два ти звикнеш, і біль мине.

– Тобі теж болить?

– Так.

Вона потерла шию та плечі.

– Господи, у мене все затерпло.

– Це від удару. Минеться.

Її погляд упав на Ґровера, і вона ковтнула. Він сидів метра за півтора від неї, задубілий, вже майже повністю засипаний снігом.

– Ми можемо щось для нього зробити?

– Я поховаю його, але не зараз. Бо його треба буде перенести кудись, а я наразі й себе ледь переносити можу.

– Ти дихаєш так, наче тобі вкрай боляче.

– Нічого. Відпочивай. Я зараз повернуся.

– У мене ще одне прохання.

– Кажи.

– Мені знову треба до вбиральні.

– Звичайно, зараз.

Цього разу вона закінчила швидше. Сеча лишилася чистою, жодних ознак крові – чудово. Я знов обклав її ногу снігом.

– Слухай, може, досить уже оцього? Я і так змерзла як цуцик.

Я намацав пульс у неї коло кісточки.

– Ну, якщо нога нагріється, тобі стане дуже боляче. І, повір, не варто знати, наскільки дуже. У таких умовах не слід із цим жартувати. Слухай, стає холодніше, тому, вважаю, нам варто спати поруч, щоб було трохи тепліше.

Ешлі кивнула, і я відгріб коло неї трохи снігу та поклав свій мішок.

– Котра зараз година?

– Кілька хвилин на сьому.

– Я зараз мала б бути в церкві. – Ешлі лягла, увіп’явши погляд у «стелю».

Я сів поруч. Від холоду наш подих повисав у повітрі невеличкими хмарками.

– Ти вже була заміжня?

Вона мовчки потрусила головою. В очах стояли сльози. Одна покотилася, і я прибрав її рукавом та заразом оглянув шви над оком. Під очима набряк трохи спав, і стало видно, як схудло її обличчя.

– Ну, ще будеш. От тільки заберемося звідси – і ти одразу поїдеш на весілля. Просто трошки пізніше, ніж планувалося. – Я не майстер утішати, на жаль. – Тобі личитиме біле.

– Звідки знаєш?

– Ну, у мене теж було весілля. Щоправда, маленьке.

– Що, дуже маленьке?

– Так. Я, Рейчел та її батьки.

– Справді маленьке.

– Так от, коли відчинилися двері… я побачив її в тій довгій білій сукні… Скажу тобі, що цей момент чоловік пам’ятає всеньке життя.

Вона відвернула від мене голову – очевидно, не варто було такого казати.

– Вибач, Ешлі. Я думав, це якось тебе підбадьорить.

Уже приблизно за годину вона заснула – я зрозумів це з глибокого спокійного дихання, – і я виліз назовні з диктофоном. Вогняне небо низько нахилилося до моря снігу, і від червоного сонця розходилися білі стріли. Пес вибіг за мною. Його незначна вага дозволяла ходити по снігу, але йому не надто це подобалося. Лишивши мітки на кількох кущиках, він усівся та почав роздивлятися гори, але за мить змерз, чхнув і побіг до Ешлі грітися.