Читать книгу Гора між нами - Чарльз Мартін - Страница 6

Ґровер вже сидів на місці пілота з навушниками на голові та клацав різноманітними перемикачами.

– Що, готові?

– Ґровере, це Ешлі Нокс, журналістка з Атланти. У неї весілля за дві доби, тому я запропонував їй полетіти з нами.

– Вітаю на борту. – Він узяв її валізу та прилаштував за задніми сидіннями.

– А у хвостовій частині немає багажного відсіку? – поцікавився я.

Ґровер усміхнувся та відчинив невеличкі дверцята біля хвоста.

– Тут вже зайнято, – показав він великий помаранчевий прилад. – Це АРМ.

– Тепер я знаю, що відчувають пацієнти, коли я вживаю абревіатури.

– Аварійний радіомаяк, – пояснив той. – Якщо літак упаде, ця штука відправить сигнал на частоті 122.5. Вона дуже міцна – витримує удари до 13 кг. Таким чином інші літаки знатимуть, що ми в біді, і за нами відправлять кілька літаків, які розрахують наше місцеположення та передадуть його рятівникам.

– А чого ж літак Стіва Фоссетта не змогли знайти?

– Якщо літак розбивається за швидкості більш як 320 кілометрів на годину, АРМ не витримує.

– Зрозуміло.

Приготування були завершені, й ми з Ешлі влаштувалися на задньому сидінні. Ґровер зачинив дверцята та завів двигун. Для нас теж були навушники – звисали зі стелі. Місця тут дійсно було обмаль, сиділи ми дуже щільно. Літак повільно виїхав з ангара, і Ґровер клацнув іще кількома перемикачами та посмикав ручку штурвала. Я не дуже знаюся на літаках, та Ґровер був схожий на людину, яка може літати навіть уві сні. На панелі приладів мерехтіли два GPS.

– Ґровере, а навіщо два? – Я поплескав його по плечу та тицьнув пальцем у бік одного з приладів.

– Про всяк випадок.

– Це ж який?

– Ну, всяк… – Він знов поринув у підготовку до зльоту, а я набрав на телефоні номер голосової пошти та притис апарат до вуха.

– Гей, чуєш, це я… – почувся її сумний голос. Чи, може, стомлений. Або сонний. А може, вона плакала. Десь на задньому плані я чув гуркіт океану – хвилі ритмічно розбивалися об берег. Мабуть, Рейчел стояла на задній веранді. – Мені не подобається, коли ти йдеш… – Пауза. Глибокий вдих. – Я знаю, ти хвилюєшся, але не треба. Ще три місяці – й усе це буде позаду. Ось побачиш. Я почекаю, – вона вичавила з себе сміх. – Ми всі почекаємо. Кава на пляжі. Поквапся… Усе буде добре. Повір мені. І ні на мить навіть не сумнівайся – я кохаю тебе. Кохаю навіть дужче. Ти це знаєш, правда? Не сердься. Ми це переживемо. Я люблю тебе всім своїм серцем. Швидше повертайся. Чекатиму тебе на пляжі.

Я вимкнув телефон і втупив погляд у вікно. Ґровер зиркнув на мене та повільно нахилив ручку штурвала уперед. Літак покотився до злітної смуги.

– Хочете зателефонувати їй?

– Що?

– Хочете зателефонувати їй, перш ніж ми злетимо? – Він жестом показав телефон.

– Ні-ні, – я замахав руками та сховав мобілку до кишені. – Потім зателефоную. У вас відмінний слух – я й не підозрював, що в такому шумі можна щось почути.

Він пальцем постукав по мікрофону, що стирчав з навушників.

– Мікрофон підхопив звук з вашого телефону, тому ми чули кожне слово. У такому крихітному літаку немає таємниць, – він хитнув головою у бік Ешлі.

Вона усміхнулася й теж постукала себе по навушниках, підтверджуючи його слова.

– Якщо хочете, можемо зачекати, – ще раз запропонував Ґровер.

– Ні-ні, все добре. Правда, – я енергійно захитав головою.

– Диспетчере, диспетчере, говорить борт один-три-вісім-браво. Дозвольте злітати, – промовив Ґровер у свій мікрофон.

За кілька секунд у наших навушниках почулося:

– Борт один-три-вісім-браво, зліт дозволяю.

– А цей GPS-прилад показує погоду? – поцікавився я.

Замість відповіді Ґровер натиснув якусь кнопку, і зображення на невеличкому моніторі змінилось і стало дещо схожим на те, що я бачив на великих екранах у терміналі. Розлога зелена пляма і далі упевнено наближалася.

– Просто чудова буря! Снігу буде чимало! – вигукнув Ґровер, поглянувши на екран.

Уже за дві хвилини ми були в повітрі, і літак швидко набирав висоту. Ґровер розмовляв з нами через мікрофон.

– Ми зараз вийдемо на висоту у три з половиною кілометри та пролетимо приблизно п’ятдесят миль на південний схід над долиною Сан-Хуан у бік озера Стробері. А щойно побачимо його – відразу повертаємо на північний схід, пролітаємо над природним заповідником у горах Юїнта і сідаємо в Денвері. Політ триватиме трохи більш як дві години. Тільки-но наберемо висоту, можете відстебнути ремені та вільно пересуватися салоном. За кілька хвилин стюардеси подаватимуть вечерю. Бажаю приємного польоту.

Авжеж, пересуватися. У банці сардин більше місця. А проте вечеря все ж таки була: з полички на дверцятах Ґровер витяг два пакетики смаженого мигдалю та передав нам, супроводжуючи свої дії піснею «Летітиму звідси» у власному виконанні.

– Бене! – раптом урвавши свою пісню, він погукав мене.

– Що?

– Ви давно одружені?

– Цього тижня буде п’ятнадцять років.

– А скажіть-но, тільки чесно, це й досі кльово чи вже набридло? – втрутилась Ешлі.

Ґровер розсміявся та відповів замість мене:

– Я одружений вже майже півстоліття, так що повірте моєму досвідові: з роками дедалі краще. Ні в якому разі не гірше. І не набридає. Я кохаю свою дружину навіть сильніше, ніж у день нашого весілля, хоча тоді, як я стояв спекотним липневим днем у весільному костюмі, мені здавалося, що дужче кохати взагалі неможливо.

– Плануєте щось особливе на річницю? – спитала мене Ешлі.

– Подарую квіти, відкоркую пляшку чудового вина та запрошу її на пляж дивитись, як розбиваються хвилі.

– Ви й досі даруєте їй квіти?

– Щотижня, – кивнув я.

Вона нахилила голову, підняла одну брову та увіп’яла в мене такий погляд, наче не вірить жодному моєму слову.

– Ви щотижня даруєте дружині квіти?

– Саме так.

– Ай молодець! – почулося від Ґровера.

– Які ж квіти вона любить? – спитала Ешлі тоном професійного журналіста.

– Орхідеї у вазонках. Та коли вони не квітнуть, я заходжу до квіткової крамниці коло моєї лікарні й купую що завгодно.

– Ви не жартуєте?

– Анітрішечки.

– Господи, та куди ж вона діває всі ті орхідеї? Лишень не кажіть, що викидає.

– Я побудував для неї оранжерею.

– Оранжерею? – знов брова вгору.

– Так.

– І скільки ж там рослин?

– Ну, востаннє, коли я рахував, було 257.

– Справжній романтик! – весело гаркнув Ґровер. – Ешлі, як ви познайомилися з вашим нареченим?

– У залі суду. Я писала статтю про судовий процес над однією зіркою в Атланті, він же представляв інтереси іншої сторони. Я взяла в нього інтерв’ю, а він запросив мене на побачення.

– Чудово! А які плани на медовий місяць?

– Італія. Двотижнева мандрівка – від Венеції до Флоренції.

Тут літак трохи труснуло.

– Суто з цікавості, пане…

– Ґровер, просто Ґровер.

– Добре. Ґровере, скільки ви маєте годин у повітрі?

Літак різко ліг на праве крило, а потім вирівнявся, від чого мій шлунок ледь не вискочив з рота.

– Вам, мабуть, цікаво, чи зможу я доправити вас на весілля і не врізатися в жодну гору дорогою?

– Ага.

Ґровер «помахав крилами» літака, очевидячки вихваляючись. Я зі страху вчепився в ручку над головою.

– Службу в армії брати до уваги?

– Без армії.

– Десь п’ятнадцять тисяч годин.

– А разом з армією? – Ешлі помітно заспокоїлася.

– Гадаю, до двадцяти.

Я відпустив ручку – пальці аж почервоніли від напруги.

– Ви як? Нормально? – весело спитав Ґровер.

Тут з-під його сидіння виліз пес, зручно влаштувався на колінах у свого господаря та почав роздивлятись нас через його плече. Енергії у цієї білки на стероїдах було хоч греблю гати – песик без упину крутився та щось там собі гарчав. Ноги по десять сантиметрів, зуби та хвіст – от і весь собака. Хоча поводився він так, наче вважав увесь літак за свою територію і навіть думки не припускав, що він тут не головний.

– Знайомтеся, це Танк – мій другий пілот.

– А в нього скільки годин у повітрі?

– Тисячі три чи чотири, – відповів Ґровер, хвильку поміркувавши.

Танк повернувся та почав уважно видивлятися щось попереду. Потім – вочевидь задоволений побаченим, – знову зник під сидінням.

Я трохи нахилився вперед, щоб роздивитися Ґроверові руки: великі, грубі, м’язисті, із сухою шкірою та великими суглобами. На пальці була потерта обручка: вона доволі вільно обіймала нижню частину пальця, але було зрозуміло, що через суглоб без мила її не зняти.

– А скільки ми летітимемо?

Він дістав з кишені срібного годинника та клацнув кришечкою (під нею була вицвіла фотографія вродливої жінки), потім поглянув на GPS і ще раз перевірив якісь прилади. Було видно, що він тут не новачок.

– Беручи до уваги боковий вітер, за дві години будемо на місці. – Він закрив годинника.

– Ґровере, а діти у вас є?

– П’ятеро. І тринадцятеро онуків.

– А ви часу не гаяли! – засміялась Ешлі.

– Аякже! Три сини та дві доньки. Наш молодший вже, мабуть, старший за вас. Бене, вам скільки років?

– Тридцять дев’ять.

– А вам, Ешлі?

– Хіба ви не знаєте, що не можна питати леді про її вік?

– Ну, не можна саджати двох людей на заднє сидіння цього літака, але я вже надто старий, щоб дотримуватися дурних правил. Та і вам там наче непогано.

– А чому не можна двох? – поцікавився я.

– Федеральна авіаційна агенція так вважає.

– Тож це виходить, я переступаю закон? – всміхнулась Ешлі.

– Спочатку треба розібратися, що таке закон, – буркнув Ґровер.

– Тобто зі злітної смуги ми підемо не у термінал, а до в’язниці?

Ґровер розсміявся.

– Загалом, вони й не знають, що в мене пасажири, тому навряд чи на вас там чекає поліція. Ну а якщо чекає, то я скажу, що ви захопили мій літак, узявши мене в заручники, а потім позиватимуся на вас до суду.

– А, ну тоді добре.

– Цей літак не може швидко й високо літати. Так що мені не потрібен повітряний коридор – я літаю за правилами візуального польоту.

– А це як? – Мені стало цікаво.

– Ну, якщо я планую летіти, керуючись візуальними орієнтирами, то не маю оформлювати план польоту, тому я цього й не роблю. Тож скільки вам років, Ешлі?

– Тридцять чотири.

Ґровер кинув погляд на GPS-прилад.

– Чорти б узяли цей вітер! Буря йде чималенька! Добре, що я знаю, куди летіти, інакше точно загубилися б. Які ж ви обоє ще молоді, – зауважив він. – Маєте ціле життя попереду. Усе б віддав, аби стати знов тридцятирічним і мати мізки, що маю зараз.

Ми якось притихли. Настрій Ешлі помітно змінився, і мені стало ніяково – адже це через мене вона переступає закон.

– Та не переймайтесь аж так, – спробував заспокоїти нас Ґровер. – Це незаконно, тільки якщо вас упіймають. А ніхто вас не впіймає. Уже за дві години сидітимете в аеропорту та чекатимете на свій рейс, – він відкашлявся.

Крізь прозорий дах над моєю головою було видно нічне небо. Зірки висіли так близько, що, здавалося, їх можна було б торкнутися руками.

– Так ось, – знов почав Ґровер і кашлянув. Я ще відпочатку помітив кашель, а тепер прислухався пильніше. – Оскільки ми намагаємось обігнати бурю, що в нас ліворуч, а також зважаючи на ходовий вітер і брак кисню у мене в салоні, ми маємо триматися не вище від 4500 метрів, інакше у вас почне боліти голова.

– Відчуваю, що тут має бути якесь продовження, – буркнула Ешлі.

– Ага, продовжую: тримайтеся, попереду в нас гори Юі́нта.

– Чиї гори?

– Це ділянка зовсім диких гір у хребті Юїнта. Найбільший за довжиною – із заходу на схід – хребет на континенті. Тут близько 1,3 мільйона акрів земель, на які не ступала людська нога. Ну, звісно, ступала, але рідко. На рік тут випадає близько 12–18 метрів снігу, деінде навіть більше. А ще тут понад сімсот озер – чудові місця для рибалок та мисливців.

– Важкоприступні місця.

– Дивилися фільм «Єремія Джонсон»?[13]

– Один з моїх улюблених.

– Його знімали просто отут, – з усмішкою він показав униз.

– Що, правда?

– Щирісінька правда.

Літак почало відчутно кидати. Шлунок намагався вирватися на волю.

– Ґровере, а ви у парках розваг ніколи не каталися на таких атракціонах, що жбурляють людину в усі боки, але нікуди не їдуть?

– Катався. – Він сильно нахилив ручку штурвала до свого лівого коліна.

– Я називаю їх блювальними стільцями. У нас що, буде саме такий атракціон?

– Та ні. Швидше «американські гірки». Вам сподобається. – І він утупився у вікно.

Ми вчинили так само. З-під крісла знову виліз собака.

– У центральній частині масиву створили національний парк, тобто туди не можна дістатися ніяким моторним транспортом. Ця територія – радше Марс, аніж Земля, бо туди важко дістатись, а ще важче звідти вийти. Якщо пограбуєте банк, тікайте сюди, тут вас точно не знайдуть.

– Ділитеся досвідом? – засміялась Ешлі.

– Без адвоката не відповідатиму! – розсміявся чоловік і знов закашлявся.

– Ґровере! – погукав я.

– Що?

– А як далеко зараз видно?

– Гадаю, кілометрів на сто двадцять.

Озирнувшись, я не побачив на землі жодного вогника.

– Часто ви тут літали?

– Разів сто чи й більше.

– І могли б пролетіти навіть із заплющеними очима?

– Хтозна.

– Добре. Бо таке відчуття, що ми от-от почнемо дном торкатися цих шпилів.

– Та ні, до них метрів тридцять, – пожартував він. – Але якщо ви й далі так на них дивитиметеся, то ялинки почнуть вам очі колоти.

Ешлі засміялась, а Ґровер дістав з кишені коробочку антацидних[14] льодяників, закинув до рота два та знов кашлянув. Іще за хвилину він прикрив рукою свій мікрофон і відригнув.

– Слухайте, Ґровере, я стосовно ваших проблем із серцем. Чи давно вже ви кашляєте та їсте антациди, як цукерки?

Він потягнув на себе ручку штурвала, і літак почав набирати висоту, злітаючи над плато між двома високими горами. Ліворуч у небі висів місяць, заливаючи своїм сяйвом світ, щільно вкритий білою ковдрою. Ґровер помовчав, а потім зауважив:

– Яка ж краса, еге ж?

– Просто нереальна, – погодилась Ешлі.

– Док, я минулого тижня був у свого кардіолога, – зрештою відповів Ґровер на моє запитання. – І він прописав мені ці льодяники.

– А кашель тоді вже був?

– Був. Саме через нього дружина й відрядила мене до лікаря.

– Вам зробили кардіограму?

– Так. Усе в нормі.

– Слухайте, я вам наполегливо радив би піти до нього знову. Може, нічого немає, але треба переконатися.

– Ви так думаєте?

– Нехай вас іще раз оглянуть, добре?

– Гаразд, док. Я дотримуюся простих правил у житті, й одне з них – роби свою справу. І я прислухаюся до людей, які знаються на власній справі.

– Обіцяєте, Ґровере? Ви сходите до лікаря?

– Завтра навряд чи матиму час, але до середини тижня вирвуся. Згодиться?

– Згодиться. Тільки обов’язково сходіть цього тижня.

– Ґровере, розкажіть про свою дружину, – урвала нас Ешлі.

Якийсь час він мовчав. Літак чітко обходив височенні гори, майже облизуючи схили.

– Дівчина з Середнього Заходу[15]. Коли ми побрались, я не мав анічогісінько, крім кохання, мрій та пристрасті. Вона подарувала мені дітей. Не кинула мене, коли я втратив усе. Підтримала й була поруч. І вона – найвродливіша жінка на планеті. Нехай присутні леді не ображаються.

– У жодному разі. Яку пораду дасте жінці, що за сорок вісім годин має стати до вівтаря?

– Коли я прокидаюся вранці, вона тримає мене за руку. Я варю каву, а вона сідає поруч – так, щоб її коліна торкалися моїх. – Ґроверу подобалося розповідати, і ми просто йому не заважали. Хоча вибору в нас і не було. – Я не чекаю, що ви мене зрозумієте. Може, колись пізніше. Я вже давно одружений і багато чого пережив, але можу точно сказати: кохати когось із часом стає тільки цікавіше. Може, ви думаєте, що такому стариганові, як я, байдуже, коли вона заходить до спальні в нічній сорочці? Я вам скажу, не байдуже. І їй не однаково, – розсміявся він. – Так, може, вона вже не така завзята, як у двадцять років, може, десь під руками провисла шкіра, може, задок вже не такий пружний, може, з’явились якісь зморшки й мішки під очима, а трусики вже не такі крихітні, як були колись, – але і я вже не той красунчик з наших весільних фотографій. Я став сивим, зморщеним, повільним та засмаглим віддзеркаленням того хлопчини. Може, я кажу вичовганими фразами, але я пошлюбився з жінкою, яка мені підходить. Ми з нею – пазл із двох шматочків.

– А що найкраще у подружньому житті? – спитала Ешлі.

– Найкраще… Коли вона сміється – я усміхаюся. Коли вона плаче – з моїх очей течуть сльози. Я ніколи б цього не зміняв ні на що.

Літак перемахнув через якусь гору, і внизу простяглася долина. Ґровер тицьнув пальцем у екран GPS, а потім кудись за вікно.

– Отам ми провели медовий місяць. Гуляли в горах. Ґейл любить природу, і ми щороку сюди приїжджаємо. Щоправда, тепер вже їздимо у кемпері[16], спимо під ковдрами з підігрівом, маємо електричну кавоварку – загалом, кидаємо виклик природі. – Він умостився зручніше. – Ви питали поради? Скажу вам те саме, що радив своїм дівчаткам перед весіллям. Виходьте за чоловіка, який буде йти життям поруч із вами наступні п’ятдесят чи шістдесят років. Буде відчиняти перед вами двері, готувати каву, мастити кремом п’яти – загалом, ставитиме вас на п’єдестал, де вам і місце. Подумайте, чи одружується він з вами лише через чудове личко та довгі коси? Чи кохатиме він вас через п’ятдесят років будь-якою?

Запала тиша, і я вирішив трохи розрядити атмосферу:

– Ґровере, ви змарнували талант!

– Це ж який? – Він не відривав погляду від якихось приладів.

– Та вам треба власне телешоу вести! Сідаєте на диван, викликаєте когось із зали та балакаєте з ним. Був би просто фурор.

Ґровер знов розсміявся.

– Ось ви двоє прийшли до мене в ангар, побачили жовто-блакитний літак і старого з пошарпаними руками та крихітним злим псом. Ви квапитеся в Денвер, щоб хутчіше повернутися до свого заклопотаного життя серед е-мейлів та повідомлень. А я бачу капсулу, що дозволяє злетіти над своїми проблемами та подивитися на них із зовсім інакшого пункту. Звідси ж краще видно, еге ж? – Він махнув рукою у напрямку чудового краєвиду під нами. – Ви всі дивитеся на життя крізь забруднені, подряпані, спітнілі, а іноді навіть розбиті окуляри. А тут, – він постукав по ручці штурвала, – тут ви маєте змогу на хвильку зняти свої окуляри та подивитись на життя власними очима.

– Саме тому ви любите літати? – тихо спитала Ешлі.

– Ми з Ґейл інколи сідаємо в літак та дві-три години просто літаємо. Мовчки. Тут нічого казати – слова й не потрібні. Не треба сповнювати повітря зайвими хвилями. Вона просто сидить там, де сидите ви, і тримає руку в мене на плечі. А коли ми повертаємося на землю, усе наче стає на свої місця.

Протягом кількох хвилин ми всі мовчали.

Ґровер знов закашлявся. Потім захрипів – низько та моторошно – і схопився руками за груди. Голова його вдарилась у скло збоку, спина вигнулася, рука почала рвати сорочку. Ще за мить він низько зігнувся над штурвалом та різко смикнув його праворуч. Літак важко нахилився і помчав до землі.

Гора перед нами наче піднялася назустріч. Відчуття було таке, ніби ми падаємо з величезного столу. За мить до удару об землю Ґровер потягнув штурвал на себе, і літак почав вирівнюватися. Швидкість суттєво впала, почулось, як гілки дерев дряпають дно літака – і Ґровер, немов робив це кожного дня, «поклав» літак на схил. Першим торкнувся хвіст, потім ліве крило – воно об щось зачепилося та відламалося. Праве крило сильно переважило літак, ставши своєрідним якорем. Десь саме тієї миті Ґровер вимкнув двигун. Останнє, що я пам’ятаю, – літак починає перевертатись, і хвіст відламується. Потім гучний хрускіт, крик Ешлі, гавкіт собаки (його, мабуть, викинуло в повітря), відчуття снігу на обличчі, тріск деревини – й удар. На приладі GPS мерехтить зелена лампочка – і далі темрява.