Читать книгу Гора між нами - Чарльз Мартін - Страница 7

Після зустрічі з Ешлі – а вона дуже нагадує тебе – я думав про той день, коли ми познайомилися.

Уроки закінчились, і я стояв на треку. Вже розігрітий – ох, зараз би мені так зігрітися. Ми бігали чверть кілометра, а тут бачу – через поле йде команда бігунів кросу[17]. Власне, команда йшла однією юрбою, а кількома сотнями метрів за ними йшла дівчина. Ти.

Таке враження, ніби ти навіть не торкалася ногами трави. Твоє тіло було просто симфонією рук і ніг, якою керував якийсь невидимий лялькар. Я бачив тебе раніше – ти бігала крос уже другий рік. Ходили чутки, що ти просто неймовірно бігаєш великі дистанції. Ти мала коротке волосся – як у Джулії Ендрюс у «Звуках музики»[18]. Ти підійшла ближче та легко перестрибнула лавку, а потім і високу огорожу, біля якої я стояв. Я чув твоє дихання – глибоке, ритмічне, цілеспрямоване. Десь у той момент, коли перестрибувала через паркан, ти кинула на мене погляд своїх смарагдових очей. Від твоїх рук та пальців мене загнало в піт. Я пробубонів щось на кшталт «отакої», перечепився через бар’єр і впав. Це на мить відвернуло твою увагу – чи, може, ти дозволила їй відвернутися, – і куточок твоїх губ осміхнувся мені, а очі спалахнули. Уже наступної миті твої ноги торкнулися землі, з очей зникло світло, і ти побігла.

Я дивився тобі у спину. На треку стояли перешкоди, і ти рушила, легко перестрибуючи їх усі. Земля під тобою здіймалася та опускалась, але це мовби ніяк не впливало на твої рухи. Абсолютна концентрація. Однак твоє обличчя – воно наче не брало у цьому участі. І я знову щось пробубонів, а мій товариш ляснув мене по потилиці.

– Навіть не мрій про неї, – мовив Скотт.

– Що?

– Рейчел Гант – у тебе жодних шансів.

– Це ж чого?

– Усе просто. Нейт Келсі.

Довелося відвести погляд від твоєї спини. Перед очима виник образ Нейта – півзахисник футбольної команди без жодного натяку на шию. Уже три роки утримує рекорд із тиску лежачи. Тим часом ти добігла до кінця поля та зникла у жіночій роздягальні.

– Ще побачимо, хто кого.

Знову ляпас.

– Хлопче, та тебе треба лікареві показати.

Шкода, що він не показав.

Дружина тренера працювала у приймальні декана[19] – вона завжди мені допомагала, так що я попросив у неї твій розклад. Щойно я його проглянув, як у мене з’явилося неймовірно сильне бажання узяти інший факультатив. Мого куратора переконати було непросто.

– Що ти хочеш вивчати?

– Латинську мову.

– Навіщо?

– Мені подобається, як люди розмовляють латиною.

– Люди не розмовляють латиною відтоді, як упав Рим.

– А він що, впав?

– Бене.

– Ну, я вважаю, що ми дарма забули цю прекрасну мову. Настали часи для відродження латини!

– Як її звати?

– Рейчел Гант.

– А що, не міг одразу сказати? – І він підписав мені факультатив.

– Наступного разу казатиму.

– Нехай щастить, хлопче.

– Дякую.

– Слухай, у тебе гарна страховка?

– Так. А чого ви питаєте?

– Ти її хлопця бачив?

Я прийшов у клас, мабуть, першим – щоб подивитись, як ти завітаєш. Добре, що я сидів, бо точно б гепнувся. Ти помітила мене, осміхнулася, підійшла та поклала свої книжки за парту ліворуч. Просто поруч зі мною. А відтак повернулася та простягла руку:

– Я Рейчел.

– Привіт! – Ну, може, я не з першого разу чітко відповів.

Пам’ятаю, я дивився у твої очі й думав, що ще ніколи не бачив такої зелені. Вони були великі та круглі – я згадав Каа з «Мауглі», коли той гіпнотизував мавп.

– Ти Бен Пейн, – мовила ти.

Мені аж щелепа впала, і я лише кивнув. У коридорі за твоєю спиною один з моїх товаришів по команді вже помирав зі сміху.

– Ти мене знаєш?

– Тебе всі знають.

– Усі?..

– Ти ж неймовірно швидко бігаєш, це всі знають.

Може, батько був не такий вже й поганий.

Ти осміхнулася – може, хотіла ще щось сказати, але передумала та розвернулася.

– Що? – тільки й міг вимовити я.

– Тобі ніхто не казав, що в тебе приємний голос? – усміхнулася ти.

Я торкнувся горла та октав на вісім вище від звичайного писнув:

– Ніхто, – потім відкашлявся, – ні, ніхто, – додав я вже нижче.

Ти розкрила зошит і почала гортати сторінки, закинувши ногу на ногу.

– Ну тоді я скажу. Він у тебе… теплий.

Решту навчального року ми з тобою були «друзями», бо я ніяк не міг зібрати докупи свої сама-знаєш-щойця й запросити тебе на побачення. Не забуваймо також про містера Голова-без-шиї, який міг запросто розірвати мене навпіл. Якби наздогнав.

На початку наступного року якось я зустрів тебе перед уроками – ми зіткнулися в коридорі, коли ти виходила з дівчачої роздягальні. Волосся в тебе було мокре після душу. На лобі – глибока зморшка, очі звужені.

– Гей, щось сталося? – спитав я.

Ти відвернулася та пішла до виходу, геть зі школи. Я встиг помітити, що очі в тебе заплакані, а кулаки міцно стиснуті.

– Нічого! – кинула ти через плече.

Я наздогнав тебе, узяв твій рюкзак, і ми разом пішли на стадіон.

– Може, розповіси, що сталося?

– Моя швидкість не росте! – вигукнула ти в розпачі.

– Хочеш, я допоможу?

– Хіба можеш? – наморщила ти ніс.

– Ну, можу. Принаймні вважаю, що можу. Він, – я махнув рукою в бік кабінету тренера команди з кросу, – точно не може. Якби міг, уже б давно сказав тобі.

– Можна подумати, ти знаєш більше за нього! – Тебе нелегко було переконати.

Я тільки кивнув.

– І що ж це тоді?

– Справа у твоїх руках. Надто багато рухів убік і замало вперед. А ще, – я вказав на твій стегновий згинальний м’яз, – ти надто скута отут. Через це в тебе короткий крок. Так, ти рухаєшся прудко, але треба збільшити крок. П’ять сантиметрів – і ти помітиш відмінність.

Ти так засмутилася, наче я сказав, що форма тобі не личить і ти в ній здаєшся товстою.

– Що, правда?

Я знов кивнув і почав озиратися, шукаючи твого бойфренда. Узагалі та наша розмова була, мабуть, найдовшою розмовою на людях.

Ти поклала долоні на стегна.

– То ти можеш це виправити?

– Ну, я не здатен цього виправити. Проте можу бігти поруч, і ти ніби подивишся на себе збоку. Можливо, нам вдасться дібрати тобі новий ритм – з довшими кроками. Щось подібне до того, як ти йдеш по тротуару та, наприклад, наступаєш на кожну плитку. Є інший спосіб: якщо бігти з кимось, у кого довший крок – твій мозок зможе сам підлаштуватися. В обох випадках крок має стати довшим.

– І ти мені допоможеш?

– Ну, так… Хіба ж я можу тобі відмовити?

Ти згорнула руки на грудях.

– І ти досі мовчав? Ти ж не звертав на мене жодної уваги!

Я й досі озирався, шукаючи твого гевала. Мені здавалося, ніби він просто дихає в потилицю.

– А що твій… твій отой комод без шиї?

– Якщо ти не чув, генію, ми розійшлися ще торік!

– Правда? – Я почухав потилицю. – А я й не знав.

– Може, на треку ти і швидкий, але отут, – ти постукала мене в груди, – я можу ще й бігати навколо тебе кругалі.

Ти й досі бігаєш.