Читать книгу Гора між нами - Чарльз Мартін - Страница 9

Зараз день. Падає густий сніг. Холодно – я бачу власний подих. І дуже тихо. Цілковита тиша. Наче хтось вимкнув звук у всьому світі.

У Ешлі справи не дуже добре. Я підозрюю, що можуть бути якісь унутрішні пошкодження. Плече та ногу я вправив, але треба зробити рентген, а нозі знадобиться операція, щойно ми звідси заберемося. Коли я вправляв ногу, вона зомліла і відтоді спить. Іноді розмовляє уві сні. На обличчі, руках та голові є кілька глибоких порізів, але, перш ніж їх зашити, я маю з нею поговорити, тому це почекає. У літаку я знайшов куртку для рибальства з купою приладдя. У її кишені відшукалося хірургічне моноволокно – якраз згодиться на шви.

Ґровер, пілот, на жаль, не вижив. Я вже казав? Не пам’ятаю, казав чи ні. У нього зупинилося серце. І він посадив літак уже після цього. Я не знаю як. Насправді це майже героїчний вчинок – ми обоє пережили аварію.

Ну і про мене. Думаю, два чи три ребра зламані. Коли вдихаю, відчутно різкий біль – можливо, пробита легеня. Хоча ми на висоті понад три з половиною тисячі, тут і без цього важко дихати. Я обміркував імовірність того, що нас урятують, і, якщо чесно, вона майже нульова. Ми нікому не сказали, що сіли в літак. Ґровер не заповнював жодних паперів і нікому не повідомив, що взяв на борт пасажирів – диспетчери про нас не знали.

У профіль Ґровер дещо нагадував мого батька. У найкращі моменти його життя. Хоча Ґровер, гадаю, був набагато лагідніший.

Хтось казав, що мій батько був покидьком. Деспотичним покидьком. А дехто твердить, що мені пощастило з таким відданим батьком. Правда, оці другі в моєму домі й до вечора не дожили б. Мама теж не витримала. Він жахливо до неї ставився, і вона швидко пірнула у пляшку. Він же почав жбурляти її з одного реабілітаційного центру в інший, зрештою позбавивши батьківських прав. Батько рідко програвав. Я й досі не знаю подробиць. Мені можна було хіба що розмовляти з матір’ю по телефону.

Кажуть, дітей треба виховувати батогом і пряником. Так от з батогом батько ладнав чудово, а пряників удома я і не бачив. Уранці о 4: 55 він вмикав у моїй кімнаті світло. За п’ять хвилин я мав уже одягнений стояти коло чорного ходу. У шортах, двох кофтах і кросівках.

– Ворушися, кілометри самі себе не бігають.

– Так, сер.

Частіше за все я спав уже одягнений. Я пам’ятаю, як ти вперше залізла в моє вікно та поплескала мене по плечу:

– Гей, а чого ти в одязі?

– Побудь тут іще години чотири – і дізнаєшся, – поглянув я на двері.

– Е ні, дякую. На тобі ще й дві кофти? Тобі не жарко?

– Та вже звик.

– Давай-но вставай, забираймося звідси.

Я бігав до станції рятівників і назад. Дев’ять з половиною кілометрів. Не знаю, чому саме стільки. Батько називав це розминкою. Можливо, важливу роль тут відіграли пончики, які продавали поруч зі станцією. Схитрувати було ніяк: він брав машину та їхав до крамнички з пончиками, сідав за столик коло вікна й дивився на океан з пончиком ув одній руці та кавою в другій. Він заміряв мій час, коли я добігав до станції та торкався червоного стільця, що стояв на пляжі. Якщо я прибігав швидше, ніж звичайно, він мовчки доїдав пончик і дивився, як я біжу назад. Якщо ж час був гірший, він вискакував із крамнички та волав:

– Сім плюс! – або ж: – Двадцять плюс!

Я навчився бігати на межі можливого, контролювати свій час, розраховувати сили та пришвидшуватися. Страх навчав швидко.

Коли я добігав додому, батько був уже на пляжі та чекав на мене. Тут мені можна було зняти свої дві кофти, і я починав бігати короткі дистанції на швидкість. По понеділках ми бігали дванадцять по 660 метрів. По вівторках – по 550. По середах – по 440. Ну і так далі. А от у неділю я мав вихідний. Щоправда, насолодитися ним було важко, адже наді мною постійно висів неминучий понеділок. На завершення завжди були скакалка, присідання, прес, віджимання, медбол та інші знаряддя для катування, які батько знаходив. Особливо він полюбляв тримати в мене над колінами бамбукову палицю та кричати:

– Вище!

Я піднімав коліна вище, але ніколи не було «досить» високо.

– Біль – це слабкість, що виходить із твого тіла, – говорив він низьким голосом, киваючи головою.

А я просто з останньої сили піднімав ті коліна, витріщався на пісок та думав: «Може, задля різноманіття виженемо трохи слабкості з твого клятого тіла?»

«Слабкості» у його будинку я втратив чимало.

Ще до сьомої ранку я пробігав 11–16 кілометрів залежно від дня тижня. Потім ішов до школи та докладав усіх зусиль, щоб не заснути просто на уроці. Після уроків вирушав тренуватися на стадіон чи бігав кроси з командою – після моїх ранкових катувань це було просто відпочинком.

У батька була своя фірма з півсотнею трейдерів, яких він нерідко виганяв, якщо вони не могли впоратися з навантаженням. Без жодного жалю. Фондовий ринок зачинявся о четвертій вечора, тож о 16: 15 він, розпустивши краватку й діставши секундомір, кидав на мене сердитий погляд через паркан стадіону.

Відданості у нього було хоч греблю гати, це точно.

У старшій школі я виграв спринт на 400 метрів – прийшов за 50,9 секунд, – був першим в естафеті на 4×400 та зробив милю[20] за 4: 28. Я тричі став чемпіоном штату. Тато забрав мене зі стадіону та мовчки відвіз додому. Жодного святкування. Ніякого відпочинку.

– П’ята ранку настане як завжди. Якщо хочеш наступного року прийти менш як за чотири хвилини – у тебе чимало справ, юначе.

Десь тоді я почав розуміти, що для батька головне – мої показники. І що ці показники ніколи не будуть достатньо добрими. У навчанні він вимагав від мене тільки п’ятірки – «чотири з плюсом теж непогано, але краще б тобі трохи напружитися». Друзів у мене було мало, бо за межами школи я або бігав, або спав.

У передостанньому класі я побив кілька рекордів штату та країни. Щоправда, популярним хлопцем мене це не зробило – усі дівчата дивилися лише на футболістів. Хоча ті, хто знався на справі, почали мене поважати. Наприклад, бігуни. І ти.

Ти принесла в моє життя сміх і світло. Тепло. Ти бігала разом зі мною, кидала на мене веселі погляди та змахувала краплини поту з чола. А я – я думав лише про те, як мені змити з себе усе, що ліпив батько, й умитися тобою.

Батько виліпив мене. Він зробив мене тим, ким я є. Але його головним інструментом був біль. Він лишав мене порожнім. Я не вмів відчувати нічого, крім болю. А ти – ти сповнила мене до країв. Уперше я міг тренуватись і не знати болю. Ти дала мені те, чого я ніколи не знав: любов, що не залежала від секундної стрілки.