Читать книгу Гора між нами - Чарльз Мартін - Страница 5

З рюкзаком на плечі я пройшов через скляні двері. Неподалік стояв автобус, шо підвозив людей з термінала до літаків, – наразі він був порожній, бо всі пасажири або сиділи у своїх літаках, або ж намагалися поїхати до готелю. Водій нудився за кермом, вистукуючи пальцями якусь мелодію.

– Пробачте, ви не підкинете мене до чартерів? – постукав я в його вікно.

– Заходьте. Однаково іншої роботи не маю.

За якусь хвилину він вже висадив мене коло ангара.

– На вас почекати?

– Якщо вам це не складно. Дякую.

Водій не став глушити мотор, і я, піднявши комір та запхавши руки в кишені, побіг усередину. Небо було чисте, але температура швидко падала, а вітер почав боляче кусатися. Зачинивши за собою двері ангара, я потрапив у тепло обігрівача. Крім трьох невеличких одномоторних літаків тут був сивий чоловік – він стояв коло літака з написом «Чартери Ґровера: риболовля й полювання у найвіддаленіших куточках». На хвостовій частині літачка був також номер: 138GB.

Чоловік стояв до мене спиною та стріляв із блокового лука в мішень на дальній стіні, метрів за тридцять п’ять від нього. Коли я увійшов, він саме випустив стрілу, яка просвистіла в повітрі та встромилася в мішень. Чоловік мав на собі потерті джинси та сорочку на кнопках із закатаними рукавами. На шкіряному ремені великими літерами було вибито «Ґровер», а збоку висів чохол з мультитулом[9]. Через стоптані черевики він здавався дещо клишоногим. Біля його ніг сидів тер’єр Джека Рассела[10], кидаючи на мене прискіпливі погляди.

– Добрий вечір, – привітався я.

Він опустив лук, розслабив плечі та повернувся до мене. Високий вродливий чоловік із сильним квадратним підборіддям.

– Вітаю. Ви, мабуть, Джордж?

– Ні, сер. Я Бен.

– Шкода. – Він повернувся та знов підняв лук.

– А що, Бен не підходить?

Чоловік напнув тятиву.

– Двоє бронювали мій літак до Сан-Хуана. Мали сідати на невеличкому аеродромі близ Орея. – Він випустив стрілу, і та з пронизливим свистом полетіла до цілі. – Так ось одного з тих двох і звати Джордж. Думав, це ви. – Він узяв наступну стрілу.

Я підійшов ближче до нього та оглянув мішень. Щільніше за все вона була вибита навколо яблучка – вочевидь, старий чимало часу проводив тут з луком.

– Таланить же новачкам, – пожартував я.

Він осміхнувся та знов напнув тятиву.

– Тренуюся, коли чекаю на клієнтів. – Чоловік випустив третю стрілу, і та увійшла в ціль чітко між двома попередніми – навіть торкнулася їх.

Потім він причепив лук до спинки свого сидіння в літаку та пішов до мішені. Я рушив за ним.

– Хтось любить у вільний час ганяти маленький м’ячик по траві дорожезними металевими дрючками, – він витяг стріли, – а мені до вподоби рибальство та полювання.

Я зміряв оком його літак.

– Слухайте, а чи зміг би я переконати вас допомогти мені вшитися звідси сьогодні?

– Ви що, переховуєтеся від поліції? – глипнув він на мене спідлоба.

– Ні-ні, – всміхнувся я. – Просто дуже хочу додому.

– Та я і сам вже думав зачиняти ангар і бігти у тепле ліжечко до моєї дружини, – він кинув оком на годинник, а потім помітив у мене на пальці обручку. – Либонь, ви теж хочете того самого. Хіба що не з моєю дружиною, – легко розсміявся старий.

– Саме так, сер. Саме так.

– І що, де ж ваш дім?

– Флорида. Думав, може, ви допоможете мені вирватися з цієї грози, а вранці я вилечу першим рейсом у Флориду. То що, чи годен я переконати вас підкинути мене кудись на схід від Скелястих гір?

– Господи, та куди ж ви так поспішаєте?

– У мене за, – я зиркнув на годинника, – тринадцять годин сорок три хвилини операція на колінному суглобі, а потім ще дві з заміни кульшового суглоба.

Ґровер засміявся, витяг із кишені ганчірку та почав витирати руки.

– І що, боляче вам завтра буде?

– Ну, мені навряд чи. Я ж хірург.

Він визирнув за двері ангара в бік головного аеропорту.

– Що, великі пташки сьогодні вдома?

– Рейси скасували. Зламалась одна з машин для протильодової обробки.

– Вони в них постійно ламаються. Можливо. А може, з машинами насправді все гаразд, а причина у профспілці. І щодо ваших операцій – їх не можна перенести? Пам’ятаю, мені переносили, – він постукав кулаком собі по грудях, – із серцем іноді проблеми.

– Та мене й так тиждень не було – через конференцію. За скільки ми могли б домовитися?

Закінчивши протирати руки, він запхав ганчірку до кишені. Свій лук разом з колчаном зі стрілами старий прилаштував за спинкою сидіння у літаку та закріпив липучками. Ще я побачив у салоні три довгі футляри з чимось.

– Мої спінінги, – поплескав він їх долонею.

– А це що? – вказав я на інший футляр неправильної форми поруч із вудками.

– Сокира. Я літаю у дійсно віддалені місця і маю на борту все необхідне, – він поплескав туго зібганий спальний мішок. – У таких місцях треба розраховувати тільки на себе.

За спинкою висіла куртка з усіляким рибальським приладдям – я навіть ножички та сітку розгледів. Ґровер пояснив:

– Подекуди мої клієнти хочуть у такі місця, що сам я не можу дозволити собі туди літати. Тож я користуюся нагодою та роблю те, що полюбляю. Зі мною іноді дружина літає.

Ґроверу, вочевидь, було вже за шістдесят, а втім, він мав вигляд людини, не старшої за п’ятдесят, і за енергетикою нагадував радше підлітка.

– Це ваш власний літак?

– Так, «Скаут».

– Схожий на літак Стівена Фоссетта[11].

– Це такий самий. Двигун «Локомен» 0-3-60, видає 180 конячок. Максимальна швидкість – 140 миль на годину.

– Небагато, – зауважив я.

– Швидкість не головне. – Ґровер ніжно погладив лопать пропелера. – У цієї пташки швидкість на приземленні 38 миль на годину – її можна посадити на клаптик землі завбільшки з цей ангар.

Я оглянув приміщення – метрів 25 на 45.

– Завдяки цьому я можу дістатися дійсно віддалених місць, – розповідав він. – Саме за це мені й платять. – Чоловік позирнув на годинник та на мить замислився. – Слухайте, ну, навіть якщо я підкину вас до Денвера, ви все одно зможете вилетіти тільки вранці.

– Я хочу спробувати. Крім того, кажуть, насувається така буря, що може засипати снігом надовго.

– І це не дешево, – зауважив він.

– Скільки?

– Сто п’ятдесят на годину, і вам доведеться також заплатити за шлях назад. Тобто 900 доларів.

– Кредитки берете?

Чоловік примружив одне око, нахилив голову, прискіпливо мене оглядаючи. Вочевидь, він щось вирішив, кивнув, криво всміхнувся та простяг руку.

– Ґровер Рузвельт, – відрекомендувався він.

Я потис його жорстку долоню.

– Часом не родич колишньому президентові?

– Не дуже близький. Не те щоб вони дуже хотіли зі мною породичатися.

– Бен Пейн.

– І ви що, ходите лікарнею у халаті з написом «Лікар Пейн»?

– Саме так.

– І вам дійсно платять за лікування?

– Навіть різати себе дозволяють. – Я дав йому свою візитівку. «Ви знаєте Пейна? Більше ніякого болю»[12].

– Щось надто моторошно, еге ж? – Він прочитав напис на картці.

– Ну, можна по-різному це сприймати.

Ґровер осміхнувся, видобув з кишені люльку та запалив її бронзовою запальничкою, втягуючи полум’я глибоко у тютюн. Коли середина вже яскраво світилася червоним, він знову клацнув запальничкою та сховав її у кишеню.

– Ортопедія, значить?

– Ну, і медицина катастроф. Це споріднені сфери медицини.

– Тоді злітаємо за п’ятнадцять хвилин. Я потелефоную дружині та скажу, що буду пізно. Сходимо завтра з нею в ресторан та з’їмо по добрячому стейку. Ну, і поклик природи, – додав він через плече, прямуючи до туалету. – Кидайте ваш рюкзак на заднє сидіння.

– Тут є вай-фай?

– Пароль «танк».

Я відкрив ноутбук та під’єднався до Інтернету, завантажуючи ділову й особисту голосову пошту – вона надходила мені на е-мейл у вигляді аудіофайлів. Я взагалі взяв собі за звичку геть усе спілкування вести через електронну пошту, бо це суттєво ощадить час. Відтак я скопіював з диктофона записи про своїх пацієнтів та надіслав їх секретареві (а також іще на два незалежні сервери – про всяк випадок, раптом одна чи дві копії десь загубляться). На тому я закінчив – на решту листів можна буде відповісти у польоті, а щойно десь знайду вай-фай – усе відправлю. Ґровер повернувся за кілька хвилин. Раптом я згадав про Ешлі Нокс.

– Ґровере, а скільки людей ви можете взяти на борт?

– Опріч мене ще двох, якщо вони не проти сидіти пліч-о-пліч.

Я озирнувся на головну будівлю аеропорту.

– А ще хвилин десять маємо?

– Я якраз готуватиму літак до польоту. Але покваптеся, погода не лишає нам багато часу.

Уже знайомий мені водій автобуса підвіз мене до термінала, а оскільки роботи він і досі не мав, то пообіцяв знов почекати. Ешлі знайти було неважко – вона стояла у великій черзі на таксі, у застебнутій аж до носа довгій куртці від «Норс Фейс».

– Гей, Ешлі, я винайняв чартер до Денвера – можливо, ми встигнемо вшитися звідси, перш ніж здійметься буря. Знаю, ми з вами не надто добре знайомі, але в літаку є ще одне місце. Що скажете?

– Ви серйозно?

– Менш як за дві години будемо там, – я зробив якийсь заспокійливий жест. – Слухайте, може, це здається… дивним… Але я і сам пройшов через усі ці весільні клопоти. Я добре пам’ятаю, як моя дружина не могла спати два дні, намагаючись зробити все ідеально. Чесно, я просто хочу допомогти. Ніяких приписів дрібним шрифтом.

Обличчя її так і пашіло скепсисом.

– І ви нічого за це не хочете від мене? Знаєте, я ж можу добряче роздати карасів. І не таких у нокаут відправляла.

Я підніс руку з обручкою.

– Я люблю пити каву на задній веранді нашого будиночка на пляжі та дивитись на океан. Якось моя дружина поставила там блюдечка для трьох бродячих котів, що вешталися неподалік. Тепер кожного ранку вони складають мені компанію. Я дав їм імена та звик до їхнього приємного муркотіння.

– Ви що, хочете порівняти мене з бродячим котом? – насумрилась Ешлі.

– Ні. Я хочу сказати, що не помічав жодного з тих котів, аж поки дружина не почала їх годувати. Тепер коти просто всюди. З людьми в мене так само – з лікарями це часто буває. Так ось, я просто не хочу, щоб зірвалося ваше весілля. Правда.

Я помітив, що вона аж трохи підстрибує від надлишку енергії.

– Тільки я сама за себе плачу, згодні?

– Як вам за краще. Але, навіть якщо ви не платите, я все одно запрошую вас приєднатися, – знизав плечима я.

Поглянувши на злітну смугу, вона переступила з ноги на ногу.

– Завтра вранці я маю їхати з дівчатами у спа після сніданку. – Її погляд на мить затримався на написі «Чартери». – Було б добре забратися звідси сьогодні, – зітхнула Ешлі та посміхнулася. – Маю три хвилинки?

– Звісно, але… – На екрані з прогнозом погоди величезна зелена пряма бурі підповзала все ближче.

– Випила забагато кави. Пробачте. Думала, уже дотерплю до готелю, але в літаку навряд чи є туалет, еге ж?

– Це точно, – засміявся я.