Читать книгу Гора між нами - Чарльз Мартін - Страница 8

Я розплющив очі. Навколо панувала темрява. Біль посилився. Я клацнув кнопку на годиннику: 4: 47 ранку. Ми розбилися приблизно шість годин тому. Сонце зійде години через дві. Хоча, якщо взяти до уваги, що ми на чималій висоті, може, й раніше. Дуже холодно. Навряд чи проживу ще бодай чверть години, якщо просто зараз щось не вдію. Мене вже колотить, зуби цокотять. Ґровера вкрив шар снігу сантиметрів десять завтовшки. Мій ремінь безпеки і досі був пристебнутий, хоча крісло піді мною зламалося.

Ешлі лежала ліворуч від мене. Простягнувши руку, я намацав сонну артерію на шиї – серцебиття прискорене, але вона не видає ані звуку. Розгледіти її обличчя в пітьмі я не міг. Я намацав довкола сніг та бите скло. Праворуч під руку трапився компресійний мішок зі спальником, пристебнутий до Ґроверового сидіння. Я смикнув за мотузку і повільно витяг спальний мішок. Іще якийсь час знадобився, щоб знайти застібку та розстебнути його, після чого я, як зміг, укрив себе та Ешлі. Рухатися було вкрай тяжко – від болю зліва в грудях мені забивало подих. Я спромігся хіба що засунути її ноги у кінець мішка. Одну ногу точно пошкоджено. Собака стрибнув до нас грітися. Я знов натиснув кнопку та поглянув на розпливчасті цифри 5: 59 на розмазано-зеленому тлі. За кілька метрів попереду я побачив лопаті пропелера, укриті снігом. Бракувало шматка однієї лопаті.

На світанку мене збудив собака – він стрибнув на груди та лизнув мене в ніс. Із сірого неба валив рясний сніг – Ґровера вже майже не було видно. Сантиметрів тридцять випало. Десь поруч росла якась ялинка – я бачив одну з її гілок. Холодно. Я засунув долоні під пахви. Пуховий спальний мішок – це одночасно і добре, і не дуже. Добре, бо я зігрівся і кровообіг покращився, а ще я не помер від холоду. Не дуже – бо з кровообігом посилився й біль у ребрах.

Ешлі так само тихо лежала поруч і не рухалася. Я знов торкнувся її шиї: серцебиття трохи уповільнилось, але було досить сильним. Значить, організм уже використав усі запаси адреналіну, що викинув у кров під час аварії.

Треба її оглянути. Я повільно сів і почав уважно її роздивлятися. Обличчя набрякло, усюди запечена кров, на голові й на лобі кілька порізів. Плече точно вибите: рука низько висить у рукаві куртки. Засунувши правицю в рукав, я намацав її руку, міцно взявся та потягнув униз. Жили в суглобі напружилися та повернули кістку на місце. Я спробував поворушити її рукою: кістка ходить занадто вільно (я згадав, що вона розповідала про інші вивихи), але принаймні все на місці. Загалом плечі вправляти доволі легко, якщо знати, як зробити потрібний рух. Щодо внутрішніх пошкоджень – то це пізніше, бо треба її роздягти. Тепер черга ніг. Я обережно обмацав боки: м’язисті, сильні. Тут усе нормально. Далі ноги. З правою все гаразд, а от з лівою біда.

Коли літак загатився в якийсь камінь, стегнова кістка Ешлі не витримала удару. Може, саме цієї миті вона кричала. Усе стегно неабияк набрякло та стало вдвічі більшим. Штани щільно охоплювали ногу. Пощастило, що кістка не вийшла назовні. Треба вправити перелом, поки вона не прокинулась, але для цього мені знадобиться більше вільного простору. Тут же наразі як у апараті МРТ – навіть не повернутися. Я оглянув те, що залишилося від літака: по суті ми опинилися в такій собі печері зі снігу та уламків фюзеляжу. І це не так вже й кепсько, з одного боку. Силою удару літак встромило в сніг, а потім хурделиця ще й добряче затрусила нас згори. Може, звучить і не дуже добре, але завдяки цій сніговій ковдрі маємо тут температуру десь –2 °C, а це точно тепліше, аніж надворі. Крім того, сніг добре захищає нас від вітру. Плексигласовий дах, притрушений снігом, пропускає трохи світла, і зараз це мені допоможе.

Я почав розширювати простір, викопуючи додаткове місце у снігу для ноги Ешлі. Собака активно мені допомагав, нарізаючи кола. Потім він стрибнув на коліна Ґровера та спробував злизати сніг з його обличчя – мабуть, хотів спитати господаря, коли ж злітаємо. Руками копати я не міг, це стало зрозуміло майже одразу, тому, розгрібши трохи у Ґровера під ногами, знайшов пластикову планшетку. Документи я викинув, а планшетка стала непоганою лопатою. Робота йшла повільно, але мені вдалося викопати досить велику печеру – чи радше поличку, – куди я міг покласти Ешлі та вправити їй ногу.

Знявши спальник, я постелив його на сніг. Потім обережно трохи підняв дівчину та почав укладати на снігову поличку. Це неймовірно мене виснажило, і я притулився до сидіння Ґровера, намагаючись відсапнути. Дихати глибоко заважав гострий біль у грудях. На коліна стрибнув собака та лизнув мене в обличчя.

– Хлопчику, – прошепотів я, поплескавши його по спині. Ніяк не можу згадати ім’я.

На відпочинок мені знадобилося з півгодини. Я сів поруч та покликав Ешлі, але вона не відповіла. Добре, бо зараз буде боляче. Набагато гірше, ніж коли нога зламалася.

У пригоді став мій пасок. Я обмотав одним краєм щиколотку Ешлі, а другим – свій зап’ясток, щоб зручніше було тягти. Потім зняв свій лівий черевик та обережно сперся стопою між її ногами. Готово. Я натягнув пасок міцніше та схопився обіруч за її ногу, готуючись тягти. Раптом я відчув на своїй нозі її руку. Ешлі поглянула на мене з-під напівзаплющених повік, погладила мою стопу та прошепотіла:

– Давай, сильніше…

Я щосили потягнув за ногу, одночасно впираючись в неї своєю стопою та вигинаючи спину. Ешлі пронизав біль, її голова захилилася назад, з горла вирвався придушений крик – а тоді вона знепритомніла. Нога розслабилась, і я поклав її в природне положення та відпустив. Вона дещо провисла набік, лягаючи так само, як і здорова нога.

Узагалі в лікуванні переломів головне – повернути кістки в правильне положення і зафіксувати, аж поки кістка не зростеться. Завдання непросте. Я почав шукати, чим можна зафіксувати ногу. У мене над головою стирчали дві відламані стійки крила – десь до метра завдовжки та в палець завтовшки. Мабуть, їх переламало, коли відірвалося крило. Дещиця зусиль та часу – й ось маю дві металеві палиці.

Коли я йду в гори, то беру з собою завжди два ножі: швейцарський армійський ніж і простий невеличкий складаний ніж із одним лезом. Оскільки в аеропорту я проходив контроль, то обидва вони наразі в моєму рюкзакові, який я здавав у багаж. Рюкзак лежав за нашим сидінням – його добряче засипало снігом. Я побачив якусь його частину та почав розкопувати. Невдовзі з-під снігу з’явилася застібка, я засунув руку в кишеню та навпомацки знайшов ніж.

Це був мій швейцарський ніж із двома лезами. Я відкрив менше та розрізав штани Ешлі до стегна. Нога страшенно набрякла, а стегно вкривали майже чорні синці. Подекуди фіолетові. Зафіксувати ногу між стійками я вирішив ременями безпеки – вони були широкі та мали пряжку, за допомогою якої їх було зручно затягувати. Я зрізав ремені з нашого сидіння та надійно зафіксував ногу так, щоб жодна з пряжок не перетискала стегнову артерію, а ремені лежали рівно.

Ще я дістав з рюкзака свою футболку й розірвав її на дві ганчірки, які скрутив валиками та підклав під пряжку з обох боків. Таким чином я зміг тугіше затягти ремені, не перетискаючи артерію – нозі зараз потрібен добрий кровообіг.

Зрештою я мав іще раз завдати Ешлі неприємних відчуттів. Звісно, усе, що я робив раніше, важко назвати розслаблювальним масажем, але після всього цього мені довелось обкласти її стегно снігом. Наразі треба теж бути обережним, щоб зменшити набряк, але не дати загальній температурі тіла опуститися.

Закінчивши з ногою Ешлі, я пошукав у рюкзаку та дістав термоштани і вовняний светр, у які я вбираюся в горах. Светр уже добре потріпало життя, але він дуже теплий, навіть коли мокро, і захищає від вітру. З Ешлі я зняв увесь одяг – куртку, піджак, блузку, бюстгальтер, – і заходився перевіряти, чи немає внутрішніх травм. Жодного синця я не знайшов – це добре. Я одягнув її у штани та светр – звісно, на неї вони були завеликі, але принаймні сухі й теплі. Зверху я надягнув на неї її куртку, але руки не став устромляти в рукави. Наостанок я загорнув її у спальний мішок, наче мумію, та вище підняв ліву ногу. Відомо, що приблизно половину тепла нашого тіла ми втрачаємо через голову, тому я відшукав у рюкзаку вовняну шапку та насунув її на Ешлі. Очі затуляти їй не став, аби вона не злякалася, коли прокинеться вночі, і не подумала, що осліпла.

Турботи про Ешлі нарешті були завершені, аж раптом я помітив, як пришвидшився мій пульс та як часто дихаю. Біль у грудях значно посилився. Я забрав руки з рукавів усередину й ліг поруч із нею, прагнучи зігрітися. Собака пробіг два кола за своїм хвостом і вмостився між нами настільки звично, наче спав так кожного дня. Я лежав та дивився на припорошене снігом тіло Ґровера, а потім нарешті заплющив очі. Ешлі простягла свою лівицю та торкнулася мене. Я сів і побачив, що вона щось шепоче. Прихиливши вухо ближче, я почув:

– Дякую.