Читать книгу Ребекка - Дафна дю Мор’є - Страница 4

Цікаво, яким би було моє життя нині, якби місіс Ван Гоппер не була снобкою.

Смішно думати, що все моє існування трималося на цій її якості, мов на ниточці. Її цікавість була хворобою, ледь не манією. Спершу це мене шокувало, жахливо бентежило; я почувалася хлопчиком для биття, який мусив підставлятися замість свого господаря, коли бачила, як люди сміялися за її спиною, поспіхом полишали приміщення, щойно вона ввійде, або навіть тікали службовим ходом у коридор поверхом вище. Багато років поспіль вона приїздила до готелю «Кот д’Азюр» і єдиним її заняттям, окрім гри в бридж, було набиватися в друзі відомим гостям, навіть якщо вона лише раз бачила їх у протилежному кінці поштового відділення. Якимось чином їй вдавалося познайомитися і, доки жертва ще не встигла зачути небезпеку, запросити її до свого номера. Вона атакувала настільки прямо й раптово, що людям рідко вдавалося втекти. В «Кот д’Азюр» вона займала один із диванів у фойє, розташований посередині між вестибюлем і проходом до ресторану. Там пила каву після ланчу й обіду, й усі, хто заходив або виходив, мусили проходити повз неї. Іноді вона використовувала мене як наживку, щоб привабити здобич, і тоді я, ненавидячи такі доручення, йшла в інший кінець фойє – переказати повідомлення, позичити книжку або газету, дізнатися адресу якої-небудь крамниці, сказати комусь, що вона згадала їхніх спільних друзів. Здавалося, що знамениті люди були для неї хлібом, що вона живилася ними так, як каліки, що черпають ложечкою своє желе; і хоча місіс Ван Гоппер надавала перевагу титулованим особам, вона не нехтувала будь-якою персоною, обличчя якої бодай раз трапилося їй у газеті. Імена зі світської хроніки, письменники, митці, актори й інші подібні до них люди, навіть цілковиті посередності, аби лиш вона дізналася про них із преси.

Я пам’ятаю її, неначе це трапилося тільки вчора, у той незабутній вечір – байдуже, скільки років минуло, – коли вона сиділа на своєму улюбленому дивані у фойє, розмірковуючи над методикою нападу. З її різкої поведінки й того, як вона постукувала лорнетом по зубах, я могла визначити, що вона підшукувала можливі варіанти. Також, оскільки вона відмовилася насолодитись солодким і похапцем проковтнула десерт, я зрозуміла, що вона прагла завершити ланч раніше, ніж новий гість, і відтак розміститися там, де він не зможе її оминути. Раптом вона розвернулася до мене, її крихітні оченята світилися.

– Іди нагору й знайди той лист, від мого небожа. Ти ж пам’ятаєш? Той, що про його медовий місяць, зі світлиною. Негайно мені його принеси!

Я пересвідчилася, що вона вже все спланувала й що небіж мав стати приводом для знайомства. Далеко не вперше я відчула відразу до відведеної мені ролі в її інтригах. Немов помічник фокусника, я розставляла реквізит, а тоді мовчки й уважно чекала на сигнал. Новий гість не зрадіє нав’язливості, цього я була певна. З огляду на ту крихту інформації, яку дізналася про нього за ланчем, – поверхові чутки, зібрані місіс Ван Гоппер зі щоденних газет десятимісячної давнини, які вона зберегла у своїй пам’яті для подальшого використання, – я, попри юний вік і недосвідченість, могла передбачити, що він обуриться таким неочікуваним вторгненням у його самотність. Чому він вирішив приїхати в «Кот д’Азюр» у Монте-Карло, її геть не стосувалося, це були його власні проблеми, і будь-хто, крім місіс Ван Гоппер, поставився б до цього з розумінням. Почуття такту їй було невідоме, як і розважливість, тож, враховуючи те, що чутки правили їй за повітря, цей незнайомець мусив потрапити до неї під ніж. Я знайшла лист у шухляді для паперів її столу та на якусь мить затрималася перед тим, як знову спуститися у фойє. Мені безпідставно здавалося, що я подарувала йому ще кілька митей усамітнення.

Я хотіла, щоб мені стало сміливості вийти на службові сходи, манівцями потрапити до ресторану та попередити його про засідку. Проте не могла побороти умовності, та й не знала, як сформулювати своє попередження. Мені не лишалося нічого, як сидіти на своєму звичному місці поряд із місіс Ван Гоппер, доки та, неначе великий самовдоволений павук, плестиме довкола незнайомця свою широку павутину нудьги.

Я пробула нагорі довше, ніж думала, бо, повернувшись у фойє, побачила, що він полишив ресторан, а вона, боячись його втратити, не дочекалась листа й ризикнула познайомитися відкрито. Він уже навіть сидів поруч із нею на дивані. Я підійшла до них і, не мовивши ані слова, вручила їй листа. Чоловік одразу ж підвівся, в той час як місіс Ван Гоппер, розчервонівшись від свого успіху, зробила неясний жест рукою в мій бік і пробурмотіла моє ім’я.

– Містер де Вінтер вип’є з нами кави. Піди й скажи офіціанту принести ще одну чашку, – мовила вона достатньо недбалим тоном, аби повідомити йому про моє становище. Це означало, що я була юною й неважливою особою й спілкуватися зі мною не було потреби. Вона завжди говорила таким тоном, коли хотіла справити враження, і, окрім того, цей її метод представлення мене був формою самозахисту, оскільки раз мене сприйняли за її доньку, що змусило нас обох зніяковіти. Ця її різкість указувала на те, що на мене можна не зважати, тому жінки коротко мені кивали, що правило як за привітання, так і за відмову від моїх послуг, а чоловіки з величезним полегшенням розуміли, що можуть знову опуститися в зручне крісло, не порушуючи правил ввічливості.

Тому було дивно, що цей новий гість лишився стояти й власноруч зробив знак офіціанту.

– На жаль, змушений вам заперечити, – відказав їй він, – ви обидві вип’єте зі мною кави.

І доки я зрозуміла, що сталося, він уже сидів у моєму звичайному твердому кріслі, а я опинилася на дивані поруч місіс Ван Гоппер.

Якусь мить вона здавалася роздратованою – це було не те, на що вона розраховувала, – але швидко привела обличчя до ладу і, випнувши своє масивне тіло між мною і столом, нахилилася до його крісла і завзято й голосно почала розмову, вимахуючи листом у руці.

– Знаєте, я впізнала вас одразу, щойно ви зайшли до ресторану, – сказала місіс Ван Гоппер, – і подумала: «Ба, та це ж містер де Вінтер, друг Біллі, я просто зобов’язана показати йому світлини, які Біллі зі своєю нареченою зробили протягом їхнього медового місяця», а ось і вони. Ось Дора. Хіба вона не чудова? Ця вузька, струнка талія, ці прекрасні великі очі. Ось вони засмагають на Палм-Біч. Біллі кохає її до нестями, можете собі уявити? Звісно, на вечірці, яку Біллі влаштував у «Кларідж» і де я вас уперше побачила, він її ще не знав. Однак наважуся припустити, що таку стару жінку, як я, ви не пам’ятаєте?

Це було сказано з провокативним поглядом і зблиском зубів.

– Навпаки, я дуже добре вас пам’ятаю, – мовив він і, перед тим як вона встигла зловити його в пастку спогадів про їхню першу зустріч, простягнув їй свій портсигар, і на мить вона була змушена відволіктись на процес підкурювання. – Не думаю, що мене цікавить Палм-Біч, – сказав він, задмухуючи сірник, і, поглянувши на нього, я подумала, як нереально він виглядав би у Флориді. Його місце було в місті-фортеці п’ятнадцятого століття, місті з вузькими, вимощеними бруківкою вулицями й тонкими шпилями, мешканці якого носили гостроносі черевики та камвольні панчохи. Він мав привабливе, чуйне обличчя, дивним, непояснюваним чином середньовічне, і воно нагадало мені образ, який я бачила в галереї – не пам’ятаю, де саме, – «Портрет невідомого». Якби хтось зірвав із нього англійський твід і вдягнув його в чорне вбрання з мереживом довкола шиї й зап’ястків, він дивився б на нас і наш новий світ із давноминулих днів – коли чоловіки ходили вночі у плащах і стояли в тіні старих порталів, минулого вузьких сходів і темних підземель, шепоту в темряві, блискучих рапір, мовчазної, вишуканої куртуазності.

Хотіла б я згадати ім’я старого майстра, який написав той портрет. Він стояв у кутку галереї, і його очі стежили за тобою з темної рами…

Утім вони говорили, а я втратила перебіг розмови.

– Ні, навіть не двадцять років тому, – казав він. – Такі речі мене ніколи не приваблювали.

Я почула масний, самовдоволений сміх місіс Ван Гоппер.

– Якби в Біллі був такий дім, як Мендерлей, він би також не схотів розважатися на Палм-Біч, – мовила вона. – Мені розповідали, що він схожий на казку, інакше й не скажеш.

Вона витримала паузу, очікуючи, що він усміхнеться, однак чоловік продовжував курити цигарку, і я побачила, як між його бровами пролягла лінія, непомітна, мов осіння павутинка.

– Звісно, я бачила його на картинах, – наполегливо продовжувала вона, – і він видається просто чарівним. Біллі розповідав мені, що він кращий за всі ці визначні місця. Цікаво, як вам вдається його покидати?

Тепер його мовчання сповнилося болю, і це було б очевидно кому завгодно, проте вона мчала вперед, немов дурна коза, порушуючи чужі володіння й витоптуючи заповідну землю, і я відчула, що зашарілася, змушена разом із нею переживати приниження.

– Звісно, з приводу ваших маєтків, усі ви, англійці, однакові, – казала вона, і її голос робився дедалі гучнішим, – ви применшуєте їхні достоїнства, щоб не здаватися пихатими. Хіба в Мендерлеї немає хорів для менестрелів або якихось надзвичайно цінних портретів? – Вона розвернулася до мене, щоб пояснити: – Містер де Вінтер такий скромний, що ніколи цього не визнає, однак я впевнена, що його пречудовий маєток належав його родині ще з часів норманського завоювання. Кажуть, хори для менестрелів – це просто перлина. Правда ж, вашим предкам доводилося частенько приймати в Мендерлеї представників королівської родини, містере де Вінтер?

Це перевершило все, що мені довелося витримати на той час, навіть від неї, проте його неочікувана відповідь шмагонула, мов швидкий удар батога.

– Після Етельреда Неготового, – відказав він, – не часто. Насправді це прізвисько він отримав, коли гостював у моєї родини. Постійно спізнювався на обід.

Звісно, місіс Ван Гоппер на це заслужила, і я очікувала, що вона зміниться на обличчі, проте, яким би це не видалося неймовірним, схоже, його слів вона не зрозуміла, і я була змушена страждати замість неї, мов дитина, що отримала прочухана.

– Та невже? – бовкнула вона. – Я й не знала. В мене досить погано з історією, і я завжди плуталася в англійських королях. Менше з тим, як цікаво. Я мушу написати про це своїй доньці; вона – великий учений.

Запала мовчанка, і я відчула, як почервоніла. Проблема полягала в тому, що я була надто молода. Якби я була старшою, то помітила б його погляд і усміхнулась, а неймовірна поведінка місіс Ван Гоппер допомогла б нам знайти спільну мову; але тоді я була охоплена соромом і зазнавала мук, які так часто випадають на долю юних.

Гадаю, він зрозумів мої страждання, бо, сидячи в кріслі, нахилився вперед і заговорив до мене лагідним голосом, поцікавившись, чи не бажаю я ще кави, а я відмовилася й покрутила головою, відчуваючи, що він досі не зводить з мене збентеженого, задумливого погляду. Він розмірковував, як саме я пов’язана з місіс Ван Гоппер, і думав, чи варто нас із нею ставити в один ряд, чи ми обидві були однаково пустопорожніми.

– Що ви думаєте про Монте-Карло? Чи ви взагалі про нього не думаєте? – запитав він. Таке включення в розмову мене, недосвідченої дівчини, вчорашньої школярки з червоними ліктями й прямим волоссям, змусило мене показати себе з найгіршого боку, і я сказала щось очевидне й дурне про те, що це місце видається штучним, але не встигла я, затинаючись, закінчити речення, як мене урвала місіс Ван Гоппер.

– Її проблема в тому, містере де Вінтер, що вона зіпсута. Більшість дівчат проміняли б власні очі за можливість побачити Монте.

– Хіба в такому разі їм вдалося б досягти своєї мети? – усміхнувшись, спитав він. Місіс Ван Гоппер знизала плечима, видихаючи велику хмару цигаркового диму в повітря. Не думаю, що вона його зрозуміла.

– А я віддана Монте-Карло, – сказала місіс Ван Гоппер. – Англійська зима мене гнітить, і мій організм її просто не витримує. Що ж привело сюди вас? Ви – не з постійних гостей. Збираєтеся зіграти в шмен-де-фер чи привезли з собою свої ключки для гольфу?

– Я ще не вирішив, – відповів він. – Я виїжджав доволі поспішно.

Ці слова, певно, викликали в нього якийсь спогад, оскільки його обличчя знову спохмурніло й він дещо насупився. Вона ж продовжувала белькотіти, не звертаючи на це уваги.

– Ви, звісно, сумуєте за туманами Мендерлея; це зовсім інше; західні землі навесні, певно, просто чарівні.

Він потягнувся за попільничкою, загасив цигарку, і я помітила ледь вловиму зміну в його погляді, на мить у ньому затрималася якась невизначеність, і я відчула, що побачила щось особисте, що мене геть не стосувалося.

– Так, – коротко відказав він, – Мендерлей тоді найкращий.

На якусь мить чи дві запала тиша, в якій відчувалася певна незручність, і коли я мигцем на нього поглянула, він ще більше, ніж раніше, нагадав мені «Портрет невідомого», що крокує нічним коридором, загорнений у плащ і таємничий. Неначе електричний дзвінок, у мої марення увірвався голос місіс Ван Гоппер:

– Припускаю, ви знайомі тут із купою людей, хоча, мушу сказати, цієї зими в Монте страшенно нудно. Так мало відомих облич. Граф Міддлсекса зараз тут, на своїй яхті, однак я досі не була на борту. – Наскільки мені відомо, місіс Ван Гоппер там так і не побувала. – Ви, звісно ж, знайомі з Нелл Міддлсекс, – продовжувала вона. – Яка ж вона красуня. Кажуть, що друга дитина не від нього, але я цьому не вірю. Коли жінка приваблива, люди наговорять чого завгодно, чи не так? А вона ж така пречудова. Скажіть мені, хіба шлюб Какстонів і Гіслопів – це не успіх? – Місіс Ван Гоппер продовжила перебирати сплутані торочки чуток, не помічаючи, що ці імена були йому чужі, що вони нічого для нього не означали й що в той час, як вона, нічого не підозрюючи, базікала, він робився дедалі холоднішим і мовчазнішим. Містер де Вінтер ні на мить її не перебив і жодного разу не поглянув на годинник; він немовби встановив для себе певний стандарт поведінки, ще після тієї першої необачності, завдяки якій місіс Ван Гоппер пошилася переді мною в дурні, і волів радше суворо його дотримуватися, замість того, щоб знову вдаватися до образ. Урешті-решт його врятував лакей, який приніс звістку про те, що на місіс Ван Гоппер у її номері очікувала кравчиня.

Містер де Вінтер одразу ж підвівся й відставив крісло.

– Не буду вас затримувати, – мовив він. – Сьогодні мода змінюється так швидко, що доки ви підніметеся нагору, вона може змінитися ще раз.

Його кепкування її не зачепило, вона сприйняла це за жарт.

– Дуже приємно було отак з вами зустрітися, містере де Вінтер, – сказала місіс Ван Гоппер, доки ми йшли до ліфта. – Тепер, коли я вже наважилась зробити перший крок, сподіваюся, ми ще побачимося. Ви маєте якось зайти й випити зі мною в моєму номері. Можливо, я запрошу кількох людей завтра ввечері. Чому б вам не приєднатися? – Я відвернулася, щоб не бачити, як він шукатиме відмовку.

– Дуже шкода, – відказав він, – але завтра я, імовірно, поїду в Соспель і не знаю, коли повернусь.

Вона неохоче пішла, але ми ще затримались біля входу в ліфт.

– Сподіваюсь, вам дали гарний номер; готель напівпорожній, тож, якщо вам некомфортно, обов’язково зчиняйте галас. Гадаю, ваш камердинер уже розібрав речі? – Така фамільярність – то вже було занадто навіть для неї, і я кинула квапливий погляд на його обличчя.

– У мене його немає, – тихо відказав містер де Вінтер. – Можливо, ви хотіли б мені в цьому допомогти?

Цього разу його стріла влучила в ціль, бо місіс Ван Гоппер почервоніла та зніяковіло засміялася.

– Он як! Не думаю, що… – почала вона, аж раптом урвала себе і – я не могла в це повірити – розвернулася до мене: – Може, ти допоможеш, якщо містеру де Вінтеру щось потрібно? Ти ж таке вправне дитя.

На мить усі замовкли, і я вражено завмерла, очікуючи на його відповідь. Він поглянув на нас із глузливою, дещо уїдливою тінню посмішки на губах.

– Приємна пропозиція, – мовив містер де Вінтер, – утім я дотримуюся родинного гасла. «Найшвидше подорожує той, хто подорожує сам». Ви, мабуть, про нього не чули.

І, не чекаючи на відповідь, він розвернувся й залишив нас самих.

– Яка комедія! – сказала місіс Ван Гоппер, доки ми піднімалися ліфтом нагору. – Як думаєш, те, що він так раптово від нас пішов, це такий жарт? Чоловіки здатні на такі неординарні вчинки. Пам’ятаю одного відомого письменника, який щоразу, коли мене бачив, тікав службовими сходами. Думаю, він відчував до мене прихильність, але не був упевнений у собі. Хай там як, але тоді я була молодша.

Ліфт рвучко зупинився. Ми дісталися свого поверху. Лакей розчинив двері.

– До речі, мила, – сказала вона, коли ми рушили коридором, – не подумай, що я тебе сварю, але цього вечора ти зайшла трішечки задалеко. Твої спроби заволодіти розмовою мене доволі збентежили, і я впевнена, що його також. Чоловікам такі речі ненависні.

Я нічого не сказала. Мені здавалося, відповіді на це не було.

– Ой, припини, не сердься, – засміялася місіс Ван Гоппер і знизала плечима. – Зрештою, я відповідаю за твою поведінку в цьому місці, і, звісно, буде краще, якщо ти почуєш пораду від жінки, яка могла б бути твоєю матір’ю. Eh bien, Blaize, je viens…[1] – і, мугикаючи мотив пісні, зайшла до спальні, де на неї очікувала кравчиня.

Я стала коліньми на кушетку біля вікна й поглянула на вечір. Досі яскраво світило сонце й віяв сильний радісний вітер. За півгодини ми мали сісти за бридж: вікна щільно зачинять, центральне опалення ввімкнуть на повну потужність. Я подумала про попільнички, які мені доведеться чистити, та про те, як розчавлені, заплямовані помадою недопалки валятимуться впереміж із надкушеними шоколадними цукерками. Бридж важко дається тим, хто виріс на іграх у снап та «Щасливі родини»; окрім того, її друзям було нудно грати зі мною.

Я відчувала, що моя юність ставала на заваді їхньому спілкуванню, що в моїй присутності, як і в присутності покоївки – доки та не принесе їм десерт, – вони не могли вільно зануритися в море скандалів і звинувачень. Її друзі-чоловіки в цей час виявляли щось на кшталт вимушеної сердечності й ставили мені жартівливі запитання стосовно історії або мистецтва, гадаючи, що я нещодавно закінчила школу й це єдине, про що я здатна говорити.

Я зітхнула та відвернулася від вікна. Сонце здавалося таким обнадійливим, і веселий вітер збивав на морі білу піну. Я подумала про той куточок у Монако, повз який проїздила день чи два тому, де перекошений будинок прихилився до вимощеної бруківкою площі. Високо в похиленому даху було віконечко, вузьке, мов щілина. В ньому могло зберегтися щось середньовічне; і, взявши зі столу папір та олівець і цілковито поринувши в уяву, я намалювала профіль – блідий, з орлиним носом. Похмурий погляд, високе перенісся, зневажливо піднята верхня губа. І додала гостру бороду та мереживо довкола шиї, як колись давно, за інших часів, це зробив художник.

Постукали у двері, і з запискою в руці зайшов хлопчик-ліфтер.

– Мадам у спальні, – повідомила йому я, але він покрутив головою й сказав, що це для мене. Я відкрила конверт і побачила один-єдиний аркуш поштового паперу зі словами, написаними незнайомим почерком.

«Прошу вибачення. Цього вечора я поводився дуже грубо». І все. Ні підпису, ні вступу. Втім моє ім’я на конверті написали правильно – це було незвично.

– Відповідь буде? – поцікавився хлопчик.

Я відвела погляд від нерозбірливих літер.

– Ні, – відказала я. – Ні, відповіді не буде.

Коли він пішов, я поклала записку до кишені й знову повернулася до малювання олівцем, але, невідомо чому, це більше не приносило мені задоволення; обличчя виглядало закляклим і неживим, а мереживний комір і борода нагадували реквізит із фарсу.