Читать книгу Ребекка - Дафна дю Мор’є - Страница 9

Звісно ж, я ніколи не усвідомлювала, що життя в Мендерлеї виявиться таким упорядкованим і розпланованим. Зараз, оглядаючись назад, я пригадую, як того першого ранку Максим підвівся, одягнувся й сів писати листи ще до сніданку, а коли я спустилася сходами донизу, вже по дев’ятій – мене дещо підганяли закличні удари гонга, – виявилося, що він майже поїв і вже чистив собі фрукти.

Максим поглянув на мене й усміхнувся.

– Не зважай, – мовив він. – Ти звикнеш. О цій порі в мене немає часу байдикувати. Розумієш, щоб господарювати в такому місці, як Мендерлей, треба працювати цілий день. Кава й гарячі страви – на столику. За сніданком ми завжди беремо їжу самі.

Я сказала щось про те, що мій годинник спізнювався, про те, що я надто затрималася у ванній, проте він навіть не слухав – читав листа і чомусь супився.

Я добре пам’ятаю, що мене приголомшило; я була вражена й дещо навіть ошелешена обсягом запропонованого нам сніданку. Там був чай у величезному срібному чайнику, а також кава, на плиті парували яєчня, бекон і риба. Ще, на окремому маленькому деку, були варені яйця й вівсянка у срібній мисці. На іншому підсобному столику – шинка й величезний шматок холодного бекону. А також ячмінні та пшеничні булочки, тости, стояло кілька горщиків із джемом, мармеладом і медом, а з іншого боку столу – десертні тарілки з горами фруктів. Мені видалося дивним, що Максим, який в Італії та Франції з’їдав на сніданок лише круасан, який-небудь фрукт і випивав чашку кави, у себе вдома сідав до столу, якого вистачило б на дюжину осіб, вочевидь, робив так день у день, рік у рік і не вбачав у цьому нічого безглуздого, не вважав це марнотратством.

Я помітила, що він з’їв лише маленький шматочок риби. Я обрала собі варене яйце. Але мені було цікаво, що ж станеться з рештою їжі, з усіма цими яєчнями, хрустким беконом, вівсянкою й залишками риби. Невже, думала я, слуги, про яких я ніколи не дізнаюсь і яких ніколи не побачу, чекали за дверима кухні на даровані їм рештки нашого сніданку? Чи все це викидалося, зміталося до смітників? Звісно ж, мені ніколи про це не довідатись, я ніколи не наважуся запитати.

– Дякувати Богу, родичів, які б прагнули з тобою познайомитися, у мене небагато, – сказав Максим. – Сестра, яку я бачу досить рідко, і майже сліпа бабуся. Беатріс, до речі, напрошується на ланч. Я від неї цього й очікував. Певно, хоче на тебе подивитися.

– Сьогодні? – занепавши духом, спитала я.

– Згідно з листом, якого я отримав цього ранку, так. Надовго вона не затримається. Гадаю, Беатріс тобі сподобається. Вона дуже прямолінійна, говорить те, що думає. Не любить прикидатись. Якщо ти їй не сподобаєшся, вона так тобі й скаже, прямо в обличчя.

Не можна сказати, що це мене заспокоїло, я навіть задумалася над тим, чи немає в лицемірстві чогось позитивного. Максим підвівся з крісла й закурив цигарку.

– Сьогодні вранці в мене багато справ, ти зможеш чимось себе зайняти? – запитав він. – Я б із радістю прогулявся з тобою садом, але мушу побачитися з Кроулі, моїм довіреним. До речі, він також завітає на ланч. Ти ж не проти? Тебе це не дуже напружить?

– Зовсім ні, – відповіла я. – Буду рада.

Після цього він зібрав свої листи, вийшов із кімнати, і я пригадую, як подумала, що геть не так уявляла собі свій перший ранок у Мендерлеї; я гадала, що ми, взявшись за руки, підемо до моря, повернемося доволі пізно, втомлені й щасливі, наодинці з’їмо холодний ланч, а тоді посидимо під тим каштаном, який я бачила з вікна бібліотеки.

Тягнучи час, я надовго затрималася за своїм першим сніданком, і лише коли побачила, як зайшов Фріс та поглянув на мене з-за службової ширми, зрозуміла, що вже було по десятій. Відчувши себе винною, я негайно схопилася на ноги й попросила вибачення, що так надовго засиділась, на що він, нічого не сказавши, дуже ввічливо, дуже коректно кивнув головою, і я вловила, як у його очах промайнуло здивування. Я подумала, чи, бува, не сказала щось не те. Можливо, не треба було вибачатися. Можливо, він тепер менше мене поважатиме. Як би я хотіла знати, що казати, що робити! Мені стало цікаво, чи він запідозрив, як це вдалося місіс Денверз, що самовладання, витонченість і впевненість – не ті риси, які мені прищеплювали від народження, і мені ще доведеться їх набути, – ймовірно, шлях до них буде тернистий, повільний і коштуватиме мені багатьох гірких митей.

Тож на виході з кімнати, не дивлячись собі під ноги, я зашпорталася, перечепившись через сходинку під дверима, і в той час як Фріс підбіг мені на допомогу, піднявши мою хустинку, Роберт, молодший лакей, що стояв за ширмою, відвернувся, щоб приховати посмішку.

Йдучи залою, я чула їхнє бурмотіння і сміх одного з них – припускаю, Роберта. Ймовірно, вони сміялися з мене. Я зійшла сходами нагору, щоб усамітнитися у своїй спальні, проте, відчинивши двері, побачила покоївок, які там прибирали; одна підмітала підлогу, інша протирала туалетний столик. Вони здивовано поглянули на мене. І я швидко вийшла. Отже, я не мала заходити до своєї кімнати о цій годині. Цього від мене не очікували. Це порушувало господарські звичаї. Я знову спустилася сходами, завдяки капцям, нечутно ступаючи вимощеною камінням підлогою, тихо перетнула залу й потрапила до бібліотеки, у якій виявилося зимно – вікна були навстіж відчинені, камін не запалений, хоча в ньому й лежали дрова.

Я зачинила вікна й пошукала сірників. Жодної коробки знайти не вдалося. Що мені було робити? Дзвонити не хотілось. Але в бібліотеці, такій затишній і теплій минулого вечора, тепер, раннього ранку, було холодно, мов у льодовні. Сірники лежали в спальні нагорі, але я не хотіла туди йти, щоб не турбувати покоївок і не відривати їх від роботи. Я не хотіла ще раз побачити, як вони повертають до мене свої круглі обличчя. Тож вирішила, щойно Фріс і Роберт підуть з їдальні, узяти сірники з підсобного столика. Я навшпиньки вийшла із зали й прислухалась. Вони досі прибирали, я чула звуки голосів і совання таць. Урешті-решт усе затихло, певно, вони вийшли службовими дверима на кухню, я перетнула залу й знову ввійшла до їдальні. Як я й очікувала, на підсобному столику лежала коробка сірників. Я швидко пройшла кімнатою й узяла її. Та щойно я це зробила, до їдальні повернувся Фріс. Я спробувала крадькома запхати сірники до кишені, але помітила, як він здивовано поглянув на мою руку.

– Вам щось потрібно, мадам? – поцікавився він.

– О, Фрісе, – зніяковіло мовила я, – я ніде не змогла знайти сірників.

Він одразу ж запропонував мені ще одну коробку разом із цигарками. Це також мене збентежило, адже я не курила.

– Ні, річ у тому, що я змерзла в бібліотеці, мабуть, мені тут зимно після закордону, тож просто хотіла розпалити камін.

– Зазвичай до другої половини дня камін у бібліотеці не розпалюють, мадам. Місіс де Вінтер завжди користувалася ранковою вітальнею. Там уже розпалено. Звісно, якщо ви бажаєте, щоб у бібліотеці також горів камін, я накажу розпалити і його теж.

– О, ні. Я про це й не думала. Я піду до ранкової вітальні. Дякую, Фрісе.

– Там ви знайдете папір, ручки й чорнило, мадам. Після сніданку місіс де Вінтер завжди писала листи й розмовляла телефоном у ранковій вітальні. Там також є внутрішній телефон, якщо ви захочете поговорити з місіс Денверз.

– Дякую, Фрісе.

Я розвернулася й знову вийшла до зали, мугикаючи мелодію, щоб надати собі впевненого вигляду. Не могла ж я зізнатися йому, що ніколи не бачила ранкової вітальні, що Максим учора мені її не показав. Я знала, що він стоїть у дверях їдальні, спостерігаючи за мною, доки я йду залою, тож мусила якимось чином удати, що знаю дорогу. Ліворуч від великих сходів я побачила якісь двері й безтурботно рушила до них, молячись у душі, щоб вони привели мене до моєї мети, однак, відчинивши їх, побачила, що там була садова кімната, місце, де складали всілякий мотлох: там стояв стіл, на якому збирали букети, біля стіни лежали складені на купу плетені стільці, а на гачку висіло кілька макінтошів. Я вийшла звідти, кинувши дещо зухвалий погляд через залу, і побачила, що Фріс досі не зрушив з місця. Втім мені ані на мить не вдалося ввести його в оману.

– Ранкова вітальня розташована за головною, мадам, – проказав він. – Зайдіть у двері праворуч, із цього боку від сходів. Пройдіть прямо до спареної головної вітальні й зверніть ліворуч.

– Дякую, Фрісе, – більше не прикидаючись, сором’язливо сказала я.

Я рушила довгою головною вітальнею, як він мені й пояснив; це виявилася мила кімната з прекрасними пропорціями, її вікна виходили на галявини, які спускалися до моря. Мабуть, цю кімнату показували відвідувачам, і, роблячи це, Фріс, певно, розповідав про історії картин на стінах і епоху, коли були створені меблі. Звісно, ця кімната була прекрасною, я це розуміла, а ці крісла й столи – ймовірно, безцінними, але, попри все це, у мене не виникло жодного бажання в ній затриматися; я не могла уявити, що колись сидітиму в цих кріслах, стоятиму перед цим оздобленим різьбою каміном, кидатиму на столи книжки. Тут відчувалась формальність музейної зали, ніші якої відгороджені мотузками, а на стільці біля дверей сидить наглядач у таких мантії й капелюсі, як у гідів із французьких замків. Я пройшла крізь неї, звернула ліворуч і відтак потрапила до невеличкої ранкової вітальні, якої ще ніколи не бачила.

Я зраділа, побачивши там собак, що сиділи біля вогню, і Джеспер, молодший, одразу ж підбіг до мене й ткнувся носом у мою долоню. Стара сука підняла морду, коли я наблизилась, і зиркнула в мій бік своїми підсліпуватими очима, але, понюхавши повітря й зрозумівши, що я – не та, на кого вона чекала, з гарчанням відвернулася й знову взялася незворушно спостерігати за полум’ям. Джеспер також мене полишив, умостився біля своєї товаришки й почав лизати їй бік. Вони звикли так робити. Як і Фрісу, їм було відомо, що до другої половини дня камін у бібліотеці не розпалюють. Вони прийшли до ранкової вітальні, бо такий був давній звичай. Якимось чином, ще не встигнувши підійти до вікна, я вгадала, що з цієї кімнати відкривається вид на рододендрони. Авжеж, криваво-червоні й соковиті, такі, якими я бачила їх минулого вечора, величезні кущі скупчилися під відчиненим вікном, зазіхаючи навіть на вигнуту алею. Між ними була невеличка прогалина, яка нагадувала мініатюрну встелену моховитим килимом трави галявину. Посеред неї стояла крихітна статуя оголеного сатира, який підніс до губ флейту.

Галявина на тлі багряних рододендронів правила йому за невеличку сцену, де він танцював і грав свою роль. У цій кімнаті не пахло пліснявою, як у бібліотеці. Тут не було старих добряче потертих крісел, не було столів, завалених журналами та газетами, які якщо хтось і читав, то лише зрідка, – однак вони лежали там відповідно до давнього звичаю, бо так того бажав Максимів батько або ще навіть його дід.

Це була жіноча кімната, витончена, тендітна, кімната, в якій усі предмети були надзвичайно дбайливо підібрані її мешканкою таким чином, щоб кожен стілець, кожна ваза, кожна найменша, навіть крихітна річ гармоніювала як з рештою речей, так і з характером господині. Неначе та, що обставляла кімнату, казала: «Я візьму це, це і це», – й обирала зі скарбів Мендерлея ті, які їй подобалися найбільше, не звертаючи уваги на будь-що другорядне й посереднє, безпомилково, інстинктивно прибираючи до рук лише найкраще. Тут не було мішанини стилів, плутанини епох, і в підсумку виникала дивна й разюча бездоганність, тут не відчувалося формального холоду головної вітальні, яку демонстрували відвідувачам, натомість ця кімната була по-справжньому живою, вона світилася тим самим сяйвом і блиском, що й численні рододендрони під її вікном. І тоді я помітила, що тим рододендронам, яких не задовольнив театр на маленькій галявинці за вікном, дозволили оселитися в кімнаті. Величезні теплі квіти позирали на мене з камінної дошки, плавали у вазі на столі біля дивана, стрункі й витончені, стояли на письмовому столі поряд із золотими підсвічниками.

Кімната була переповнена ними, навіть стіни перейняли їхній колір, набувши під промінням уранішнього сонця багатого й сяйливого відтінку. В кімнаті були лише ці квіти, і я замислилася, чи не було це зроблено з певною метою, чи не облаштовували цю кімнату саме так від початку, бо ж ніде інде рододендронів у будинку не було. Квіти прикрашали і їдальню, і бібліотеку, проте там вони були охайними й чепурними, поставали радше тлом, не так, як тут, ніде їх не було в такому надлишку. Я підійшла до письмового столу, сіла за нього й подумала: як дивно, що ця кімната, така гарна і яскрава, водночас була такою практичною і мала настільки діловий вигляд. Чомусь мені здавалося, що місце, обставлене з таким вишуканим смаком, незважаючи на надлишок квітів, мало б слугувати лишень декорацією, млосною й інтимною.

Утім, з огляду на всю свою красу, цей стіл не був гарненькою забавкою жінки, яка писала за ним коротенькі записки, покусуючи кінчик пера, день у день недбало лишаючи на ньому зіжмаканий промокальний папір. На полички для паперів були наклеєні етикетки: «листи без відповіді», «листи для зберігання», «будинок», «маєток», «меню», «різне», «адреси»; кожен напис був зроблений тим самим квапливим, різким, уже знайомим мені почерком. І, впізнавши його, я була шокована, навіть перелякалася, оскільки не бачила його відтоді, як знищила сторінку з томика поезій, і не думала, що колись побачу ще раз.

Я навмання відкрила шухляду й побачила його знову, цього разу в розгорнутій оздобленій шкірою книзі під назвою «Гості Мендерлея» – розділена на тижні й місяці, вона показувала, які відвідувачі приїздили й виїздили, які кімнати вони займали, якими стравами харчувались. Я погортала сторінки й побачила, що в цій книзі був докладно описаний цілий рік, тож, зазирнувши в неї, господиня могла з точністю до дня, ледь не до години, дізнатися, який гість і коли саме ночував під її дахом, де спав і чим вона його частувала. Окрім того, в шухляді лежали поштовий папір, цупкі білі аркуші для чернеток, особливий папір із гербом і адресою, а також маленькі коробочки з візитівками кольору слонової кістки.

Я дістала одну, роздивилася й вийняла її з тонкої паперової обгортки. На ній було написано «Місіс де Вінтер», а в куточку – «Мендерлей». Я знову поклала її до коробочки й закрила шухляду, раптом відчувши себе винною, неначе вчинила віроломство, немовби господиня, в чиєму домі я гостювала, сказала мені: «Так, звісно, можете писати листи за моїм столом», а я непрощенно, крадькома зазирнула до її листування. Будь-якої миті вона могла повернутися до кімнати й побачити мене перед відкритою шухлядою, якої я не мала права торкатися.

І коли зненацька на столі переді мною тривожно задзеленчав телефон, моє серце підстрибнуло й швидко забилося від страху, що мене викрили. Тремтячими руками я зняла слухавку й запитала: «Хто це? Кого вам треба?» На іншому кінці лінії почулося дивне дзижчання, а тоді голос – низький і доволі різкий, однак я не могла визначити, належав він жінці чи чоловіку, – запитав: «Місіс де Вінтер? Місіс де Вінтер?»

– Боюсь, ви помилилися, – відказала я. – Місіс де Вінтер померла більше року тому.

Я сиділа в очікуванні, безглуздо дивлячись на слухавку, і лише коли недовірливий голос дещо підвищеним тоном повторив це ім’я знову, вмить зашарівшись, я зрозуміла, що припустилася непоправної помилки й уже ніяк не зможу забрати свої слова назад.

– Це місіс Денверз, мадам, – проказав голос. – Я говорю з вами по внутрішньому телефону.

Мій faux pas[4] був настільки відчутно очевидним, настільки дурним і непрощенним, що ігнорування його виставило б мене ще більшою дурепою – якщо це, звісно, було можливо, – ніж досі.

– Перепрошую, місіс Денверз, – затинаючись, пробурмотіла я. – Дзвінок збив мене з пантелику, я не усвідомлювала, що кажу. Я не зрозуміла, що дзвонять мені, й не помітила, що говорю по внутрішньому телефону.

– Вибачте, що потурбувала вас, мадам, – сказала вона; і вона знає, подумала я, здогадується, що я нишпорила в столі. – Я лише хотіла поцікавитися, чи потрібна вам і чи затверджуєте ви сьогоднішнє меню.

– О, – промовила я. – О, я впевнена, що так. Тобто я впевнена, що меню мене задовольнить. Просто замовте все, що потрібно, місіс Денверз, і можете мене не запитувати.

– Думаю, буде краще, якщо ви прочитаєте список, – продовжив її голос, – меню на весь день лежить біля вас на бюварі.

Я гарячково оглянула стіл і врешті-решт знайшла аркуш паперу, якого раніше не помітила. Похапцем його проглянула: креветки з каррі, смажена телятина, спаржа, холодний шоколадний мус – це ланч чи вечеря? Я не могла зрозуміти; певно, ланч.

– Так, місіс Денверз, – сказала я. – Усе влаштовує, усе справді дуже добре.

– Якщо ви бажаєте щось змінити, будь ласка, скажіть мені, – мовила вона, – і я одразу ж накажу це зробити. Як ви бачите, я лишила порожнє місце для соусу, щоб ви могли вказати, який саме вам подобається. Я вагалася щодо того, під яким соусом подати смажену телятину. Місіс де Вінтер завжди ретельно ставилася до вибору соусів, і я постійно мусила з нею радитися.

– О, – проказала я. – О, що ж… дайте подумати, місіс Денверз, я навіть не знаю; гадаю, краще зробити так, як зазвичай, із тим соусом, який, на вашу думку, замовила б місіс де Вінтер.

– У вас немає побажань, мадам?

– Ні, – відповіла я. – Насправді жодних, місіс Денверз.

– Я думаю, що місіс де Вінтер замовила б винний соус, мадам.

– Тоді ми, звісно, надамо перевагу йому.

– Перепрошую, що потурбувала вас під час написання листів, мадам.

– Ви мене зовсім не потурбували. Прошу, не вибачайтесь.

– Пошту забирають опівдні, Роберт прийде по ваші листи й сам наклеїть марки. Якщо вам треба буде надіслати щось терміново, просто зателефонуйте йому, і він накаже, щоб це віднесли на пошту негайно.

– Дякую, місіс Денверз.

Якийсь час я ще прислухалася, проте більше вона не мовила ні слова, і згодом на іншому кінці лінії почулося тихе клацання, яке свідчило про те, що слухавку поклали. Я зробила так само. Потому знову поглянула на стіл і готовий до використання поштовий папір на бюварі. На мене дивилися полички з наклейками й написані на них слова: «листи без відповіді», «маєток», «різне» – вони немовби докоряли мені за мої лінощі. Та, що сиділа тут до мене, не марнувала свого часу так, як це робила я. Вона простягала руку по слухавку внутрішнього телефону й роздавала накази, які мали бути виконані впродовж дня, – швидко, вправно, – імовірно, закреслювала олівцем ті пункти в меню, які їй не подобалися. І, на відміну від мене, не казала: «Так, місіс Денверз» і «Звісно, місіс Денверз». А закінчивши з цим, починала писати листи – певно, відповідала на п’ять, шість або сім, скрізь пишучи тим самим химерним, похилим, так добре знайомим мені почерком. Аркуш за аркушем вона відривала гладенький білий папір, використовуючи його без міри через свої довгі розчерки пера, а в кінці кожного особистого листа ставила підпис: «Ребекка», – в якому висока похила «Р» нависала над своїми побратимами.

Я постукала пальцями по столу. Наразі полички для паперів були порожні. Жодних «листів без відповіді», які б очікували, доки до них дійде справа, жодних рахунків – наскільки мені було відомо, – рахунків, які потрібно було б оплатити. Місіс Денверз сказала, що в разі нагальної потреби я маю телефонувати Роберту й він накаже віднести листи на пошту. Цікаво, скільки термінових листів зазвичай писала Ребекка й кому. Ймовірно, кравцям: «У вівторок мені неодмінно потрібна сукня з білого атласу»; або перукарю: «Я завітаю до вас наступної п’ятниці, запишіть мене на третю годину до мсьє Антуана. Миття голови, масаж, укладка й манікюр». Ні, такого штибу листи були б марнуванням часу. Вона б замовила дзвінок до Лондона. Цим би зайнявся Фріс. Він сказав би: «Я говорю з вами від імені місіс де Вінтер». Я продовжувала стукати пальцями по столу. Не могла придумати, кому б написати. Хіба що місіс Ван Гоппер. Було щось безглузде, навіть іронічне в усвідомленні того, що я сиділа ось так за власним письмовим столом, у власному домі, і не здатна була вигадати нічого кращого, ніж написати листа місіс Ван Гоппер, жінці, до якої відчувала неприязнь, яку ніколи більше не побачу. Я підсунула до себе аркуш поштового паперу. Взяла тонке продовгувате перо з яскравим гострим кінчиком. «Люба місіс Ван Гоппер», – почала я. І, пишучи, затинаючись та силуючи себе, висловлюючи надію на те, що її подорож минула добре, дитині покращало, а погода в Нью-Йорку гарна й тепла, я вперше зауважила, який нерозбірливий і несформований у мене почерк; йому бракувало індивідуальності, стилю, та навіть освіченості, це був почерк посередньої учениці, яка вчилася в другосортній школі.