Читать книгу Ребекка - Дафна дю Мор’є - Страница 6

Я рада, що таке не може трапитися двічі, ця лихоманка першого кохання. Адже це лихоманка, і до того ж тягар, що б там не казали поети. Їм бракує сміливості, цим дням, коли тобі всього лише двадцять один рік. Вони сповнені дрібних проявів боягузтва, дрібних безпідставних страхів, і тобі так легко завдати болю, тебе так просто зранити, ти падаєш жертвою першого-ліпшого колючого слова. Сьогодні, коли вже вкрита щитом самовдоволення, притаманного наближенню зрілого віку, жалюгідні кпини, які чуєш день у день, майже не саднять і досить швидко забуваються, але тоді необачно кинуте слово не відпускало, перетворювалося на пекучу стигму, а погляд, позирк з-за плеча видавався вічним тавром. Кожна відмова провіщала те, що півень проспіває тричі, а будь-який прояв нещирості здавався поцілунком Юди. Дорослі здатні обманювати, не відчуваючи докорів сумління, і зберігати безтурботний спокій, але в ті часи навіть найменша брехня обпікала язик, змушуючи припинати себе до стовпа ганьби.

– Що ти робила вранці? – як зараз чую її голос, вона зіперлася на подушки, в її тоні чулася легка роздратованість не по-справжньому хворого пацієнта, який надто довго пробув у ліжку, і, простягаючи руку до тумбочки по колоду карт, я відчула, як від почуття провини моя шия вкрилася плямами.

– Грала з тренером у теніс, – сказала я їй, та не встигла навіть вимовити ці брехливі слова, як мене охопила паніка – а що як тренер цього ж вечора завітає до її номера й поскаржиться на те, що я вже багато днів поспіль не з’являлася на заняття?

– Проблема в тому, що, доки я прикута до ліжка, тобі немає чим себе зайняти, – промовила вона, зім’явши цигарку в баночці з-під очисного крему, і, взявши колоду, потасувала її спритними, нетерплячими рухами запеклої картярки, перемішуючи по три карти, клацаючи пальцями по сорочках.

– Навіть не знаю, що ти цілими днями робиш, – продовжувала вона. – Ти не показуєш мені жодних малюнків, а коли я прошу тебе сходити до крамниці, то забуваєш купити мені «Таксол». Усе, що я можу сказати: сподіваюся, твоя гра в теніс поліпшиться; в майбутньому це може стати тобі в пригоді. З поганим гравцем грати страшенно нудно. Досі подаєш з рук?

Вона виклала пікову даму, і смагляве обличчя тієї постало переді мною, мов лик Єзавелі.

– Так, – відповіла я, вжалена її запитанням, думаючи, який вдалий і точний вираз вона вжила. Він добре мене описував. Я все робила потайки. І це сходило мені з рук. Я взагалі не грала в теніс із тренером. Жодного разу відтоді, як вона злягла, а минуло вже трохи більше ніж півмісяця. Я сама не могла зрозуміти, чому так переховувалась і чому не розповіла їй про те, що кожного ранку їздила з де Вінтером на автомобілі, а також їла за його столиком у ресторані.

– Ти мусиш братися за ракетку частіше; без цього ніколи не гратимеш добре, – продовжила вона, і я погодилась, здригаючись від власного лицемірства й накриваючи даму слабкодухим чирвовим валетом.

Я багато позабувала з того, що відбувалося в Монте-Карло, з наших уранішніх мандрівок, забула, куди ми їздили, забула навіть, про що ми говорили; але не забула, як тремтіли мої пальці, натягаючи капелюха, як я мчала коридором і сходами донизу, не в змозі дочекатися ліфта, що так повільно скрипів, і як вибігала надвір, штовхаючи обертові двері ще перед тим, як швейцар устигав мені допомогти.

Він чекав у водійському кріслі, читаючи газету, і, побачивши мене, усміхався, жбурляв її на заднє сидіння позад себе й відчиняв дверцята, запитуючи: «Як справи у нашої „найліпшої подружки“ сьогодні? Куди б їй хотілось поїхати?» Мені було б байдуже, навіть якби він їздив по колу, бо ж я тоді була на тій першій бентежній стадії кохання, коли просто забратися на сидіння поруч із ним і, обіймаючи коліна, нахилитися до лобового скла було для мене чимось геть неймовірним. Я нагадувала маленького миршавого школяра, охопленого пристрастю до старости старших класів, тільки мій кумир був добріший і ще більш недосяжний.

– Цього ранку дме холодний вітер, краще накиньте на себе мій піджак.

Я пам’ятаю це, оскільки була тоді достатньо юною, щоб відчувати радість від доторку його одягу, знов-таки, ніби той школяр, який носить светр свого героя, обв’язуючи ним шию, і задихається від гордощів, і вже те, що він позичав мені свій піджак, те, що я на кілька хвилин одягала його собі на плечі, було для мене тріумфом і осяювало мій ранок.

Не для мене були млість і вишуканість, що про них я читала в книжках. Виклик і гонитва. Змагання в дотепності, швидкі погляди, заохочувальні усмішки. Мистецтво залицяння було мені невідоме, тож я просто сиділа з його мапою на колінах, вітер розвівав моє тьмяне пряме волосся, я раділа його мовчанню й водночас прагла чути його слова. Говорив він чи ні, не надто впливало на мій настрій. Моїм єдиним ворогом був годинник на панелі приладів, стрілки якого невблаганно наближалися до першої години. Ми їздили на схід, їздили на захід, проминали міріади селищ, які, наче молюски, попричіплялися до середземноморського узбережжя, але тепер я не пам’ятаю жодного з них.

Я пригадую лише шкіряні сидіння, мапу на колінах, її обтріпані краї, затерті складки й те, як одного дня, поглянувши на годинник, я подумала собі: «Цю мить, о двадцять на дванадцяту, я мушу запам’ятати назавжди», і заплющила очі, щоб здавалося, ніби вона триває довше. Розплющивши очі, я побачила поворот дороги та сільську дівчину в чорній хустині, що махала нам рукою; я й зараз бачу її – запилюжена спідниця, яскрава дружня усмішка, – а за мить ми проїхали поворот і вона зникла. Вона вже перейшла в минуле, перетворилася на спогад.

Мені закортіло повернутися, заволодіти миттю, яка щойно минула, і тоді я зрозуміла, що навіть якби ми це зробили, усе було б по-іншому, навіть сонце світило б інакше, давало б іншу тінь, і селянка простувала б повз нас інакше, цього разу не махаючи рукою, ймовірно, навіть не помічаючи нас. У цій думці було щось моторошне, сумовите, і, поглянувши на годинник, я побачила, що спливло ще п’ять хвилин. Невдовзі наш час вичерпається й ми муситимемо повертатися до готелю.

– Якби ж зробили винахід, – імпульсивно проказала я, – який дозволив би зберігати спогади у флаконах, мов парфуми. І вони б ніколи не тьмяніли й не застоювались. А тоді, щойно захочеш, можна було б відкрити флакон і нібито пережити ту мить знову.

Я поглянула на нього, чекаючи, що він скаже. Не дивлячись на мене, він продовжував стежити за дорогою.

– І які ж саме миті з вашого юного життя ви хотіли б зберегти у флаконі? – запитав він. З його тону я не могла зрозуміти, сміється він з мене чи ні.

– Не знаю, – почала я, а тоді здуру, не думаючи про те, що кажу, бовкнула: – Я хотіла б зберегти ось цю мить і ніколи її не забувати.

– Ви так радієте сьогоднішньому дню чи похвалили моє вміння керувати автомобілем? – мовив він і засміявся, мов глузливий брат, а я замовкла, раптом осягнувши величезну прірву між нами, яку його доброта тільки розширювала.

Тоді ж я зрозуміла, що ніколи не розповім місіс Ван Гоппер про ці ранкові поїздки, бо її посмішка зранить мене так само, як його сміх. Вона б не розгнівалась, не була б шокована; вона ледь помітно звела б догори свої брови, неначе взагалі не повірила б моїй розповіді, а тоді, терпимо знизавши плечима, сказала б: «Дорога дитино, це надзвичайно мило з його боку, що він возить тебе на автомобілі, та чи впевнена ти, що не наганяєш на нього жахливу нудьгу?» А відтак, поплескавши по плечу, відправила б мене до аптеки по «Таксол». «Яке ж це приниження – бути молодою!» – подумала я й узялася гризти нігті.

– Я б хотіла, – розлючено мовила я, досі пам’ятаючи його сміх і відкинувши будь-яку обачність, – я б хотіла, щоб мені було тридцять шість, хотіла б одягатися в чорний атлас і носити перлове намисто.

– Якби ви були такою, то не сиділи б зі мною в цій машині, – відказав він. – І припиніть гризти нігті, вони й так уже достатньо потворні.

– Ви вважатимете мене нахабою і грубіянкою, – продовжила я, – але дозвольте поцікавитися, навіщо ви день у день запрошуєте мене кататися з вами на автомобілі? Ви добра людина, це очевидно, і все ж, чому ви вирішили дарувати своє милосердя саме мені?

Я всілася на сидінні прямо й непохитно, з усією властивою юності зарозумілістю.

– Я запрошую вас, – серйозно мовив він, – бо ви не одягаєтесь у чорний атлас, не носите перлового намиста й вам не тридцять шість.

З його обличчя нічого не можна було зрозуміти. Я не знала, чи він потай сміється з мене, чи ні.

– Це все дуже добре, – відповіла я, – ви знаєте про мене все. Визнаю, це небагато, адже я доволі мало прожила на цьому світі й зі мною мало що трапилося, окрім того, що померли мої рідні, але ви – про вас я знаю не більше, ніж мені було відомо того дня, коли ми познайомилися.

– І що ж вам було відомо тоді? – поцікавився він.

– Ну, що ви жили в Мендерлеї і що втратили дружину. – Ось тоді я врешті-решт його й вимовила, слово, яке впродовж багатьох днів вертілося в мене на язиці. Дружина. Це виявилося просто, нескладно, неначе згадати про неї було найзвичайнісінькою річчю. Дружина. Це слово зависло в повітрі, щойно я його проказала, воно почало витанцьовувати переді мною, й оскільки він сприйняв його мовчки, без коментарів, воно стало ще мерзеннішим і жахливішим, зробилося забороненим, неприродним для уст. Та я не могла його відкликати, воно вже ніколи не буде непромовленим. Перед моїми очима знову постав напис на титульній сторінці томика поезій і та химерна похила «Р». Щем і холод заполонили моє серце. Він ніколи мені не пробачить, і нашій дружбі настане кінець.

Пам’ятаю, як дивилася в лобове скло поперед себе, не бачачи дороги, що швидко проминала повз, у моїх вухах усе ще дзвеніло те промовлене слово. Тиша перетворювалася на хвилини, а хвилини перетворювалися на милі, і всьому кінець, думала я, більше ніколи я з ним не їздитиму. Завтра він поїде геть. І знову з’явиться місіс Ван Гоппер. Ми з нею прогулюватимемось терасою, як і раніше. Носій спустить його валізи. Краєм ока я побачу їх у вантажному ліфті з новими наклейками. Метушня й незворотність від’їзду. Почується звук перемикання передач, а тоді й він змішається з гуркотом дорожнього руху та зникне, поглинутий навіки.

Я так заглибилася у свою уяву – навіть бачила вже, як портьє кладе собі до кишені його чайові й повертається до готелю крізь обертові двері, кажучи щось через плече швейцару, – що не зауважила, як автомобіль сповільнив хід, і знову повернулася до реальності, лишень коли ми спинилися, з’їхавши на узбіччя. Він сидів нерухомо, без капелюха, з огорненою білим шарфом шиєю, і здавався ще більш схожим на середньовічний портрет, ніж зазвичай. Він не належав цьому яскравому ландшафту, він мав би стояти на сходах хирлявого собору, з плащем за спиною, а в цей час якийсь жебрак у нього під ногами випрошував би кілька золотих монет.

Друг зник, зникли його доброта й невимушена товариськість, не стало й брата, який дражнив мене тим, що я гризла нігті. Цей чоловік був мені незнайомий. Я запитала себе, навіщо сиджу поруч із ним у машині.

Тоді він розвернувся до мене й заговорив.

– Трохи раніше ви сказали про винахід, – промовив він, – про систему збереження пам’яті. Ви сказали, що вам би хотілося, щойно вам заманеться, пережити минуле знову. Боюсь, моя точка зору кардинально відрізняється від вашої. Всі мої спогади гіркі, і я волію робити вигляд, що їх не існує. Рік тому сталося те, що змінило все моє життя, і тепер я хочу забути кожну мить свого існування до того випадку. З тими днями покінчено. Їх стерто з пам’яті. Я мушу почати жити заново. Коли ми вперше зустрілися, ваша місіс Ван Гоппер запитала мене, навіщо я приїхав до Монте-Карло. Він поклав кінець тим спогадам, які ви хотіли б воскресити. Звісно, це виходить не завжди; іноді їх запах надто сильний, аби втриматися у флаконі, настільки сильний, що я не можу з ним упоратися. І тоді диявол у мені, немов скрадливий підглядач, намагається їх відкоркувати. Я вдався до цього під час нашої першої поїздки. Коли ми заїхали на пагорб і я зазирнув у прірву. Кілька років тому я був там зі своєю дружиною. Ви запитали, чи було там так само, чи нічого не змінилося. Місце геть не змінилося, проте – і я був радий це усвідомити – зробилося на диво безликим. Жодних натяків на минулі часи. Там не лишилося жодних згадок про нас із нею. Можливо, мені так здалося завдяки тому, що поруч були ви. Знаєте, вам удалося стерти з моєї пам’яті минуле набагато краще, ніж усім вогням Монте-Карло. Якби не ви, я б уже давно поїхав до Італії, Греції, а можливо, навіть далі. Ви позбавили мене від необхідності всіх цих блукань. Біс із вашими невдоволеними пуританськими закидами! Біс із вашою переконаністю в тому, що я добрий і милосердний! Я запрошую вас їздити зі мною, бо ви мені подобаєтесь і мені подобається ваше товариство, а якщо ви мені не вірите, то можете вийти з машини хоч зараз і добиратися додому самі. Ну ж бо, відчиняйте двері й виходьте!

Я заклякла, склавши руки на колінах, не розуміючи, чи він справді хотів, щоб я пішла, чи ні.

– То що ви збираєтеся робити? – запитав він.

Була б я на рік чи два молодша, гадаю, я б розплакалася. Дитячі сльози завжди напоготові й проливаються за першої ж критичної ситуації. Відчувши, як вони печуть мені очі, як червоніє моє обличчя, і раптом глянувши на своє відображення у дзеркалі заднього виду, я побачила, який жалюгідний мала вигляд – стривожений погляд, багряні щоки та пряме волосся, що вибивалося з-під широкого фетрового капелюха.

– Я хочу додому, – сказала я, ледь стримуючи тремтіння в голосі, і, не промовивши жодного слова, він завів двигун, відпустив зчеплення й розвернув автомобіль у той бік, звідки ми приїхали.

Ми їхали швидко, надто швидко, думала я, надто легко, а бездушний сільський ландшафт байдуже за нами спостерігав. Під’їхали до повороту дороги, який я хотіла зробити в’язнем своєї пам’яті, але селянки там уже не було, кольори зблякли, і зрештою він виявився нічим не кращий за будь-який інший поворот будь-якої дороги, де проїжджали сотні автомобілістів. Разом із моїм радісним настроєм зникли й чари, і від думки про це моє заклякле обличчя затремтіло, моя доросла гордість мене покинула й жалюгідні сльози, зрадівши своїй перемозі, ринули з очей і потекли по щоках.

Я не могла їх утерти, вони з’явились, мов непроханий гість, і, якби я полізла до кишені по хустинку, він би помітив, тож я була змушена не чіпати їх і терпіти гіркувато-солоний присмак на губах, занурюючись у глибини приниження. Я не знаю, чи повертав він голову, щоб подивитися на мене, бо сама не зводила розмитого погляду з дороги, проте раптом він узяв мою руку й поцілував її, все ще не кажучи ні слова, а тоді поклав мені на коліна свого носовичка, якого я не мала відваги торкнутися.

Я подумала про всіх цих героїнь романів, які здавалися такими гарними, коли плакали, і про те, як разюче я, певно, вирізнялася на їхньому тлі з набряклим, укритим плямами обличчям і почервонілими очима. Мій ранок закінчився катастрофою, і на мене чекав довгий день. Оскільки медсестра йшла у справах, я мусила пообідати з місіс Ван Гоппер у її номері, а після того вона, сповнена енергії, як і всі пацієнти, які починають одужувати, змусить мене грати з нею в безик. Я знала, що задихатимусь у тій кімнаті. Було щось огидне в тих зім’ятих простирадлах, розкиданих ковдрах, збитих подушках і засипаному пудрою нічному столику, розлитих парфумах і рідких рум’янах. Її ліжко буде завалене окремими абияк складеними сторінками щоденних газет, а французькі романи із загнутими кутиками й надірваними обкладинками валятимуться в одній компанії з американськими журналами. Всюди розкидані розтовчені недопалки: у баночці з очисним кремом, у тарілці з виноградом і на підлозі біля ліжка. Відвідувачі були щедрими на квіти, тож вази стояли одна біля одної без жодного ладу, екзотичні рослини з оранжерей тулилися поруч із мімозою, а вінцем усього була величезна прикрашена стрічками коробка викладених рядами цукрованих фруктів. Згодом її друзі зайдуть на коктейлі, які мені доведеться для них готувати; ненавидячи цю роботу, шаріючись і ніяковіючи у своєму кутку, оточена їхнім папужим базіканням, я знову почуватимуся хлопчиком для биття, вмираючи від сорому за неї, коли, збуджена невеличким натовпом гостей, вона всядеться в ліжку, надто голосно говоритиме, надто довго реготатиме, потягнеться до переносного грамофона, поставить платівку та посмикуватиме своїми широкими плечима в такт музиці. Краще б вона була дратівливою й прискіпливою, краще б з її волосся стирчали шпильки й вона докоряла мені за те, що я забула про її «Таксол». Усе це чекало на мене в номері, а він, залишивши мене біля готелю, піде кудись сам, імовірно, до моря, вітер пеститиме його щоки, він спостерігатиме за сонцем і, можливо, порине в спогади, про які мені нічогісінько не відомо, які я не здатна з ним розділити, блукатиме давноминулими роками.

Тепер прірва між нами зробилася ширшою, ніж будь-коли; повернувшись до мене спиною, він стояв удалині, з іншого боку провалля. Я відчувала себе юною, маленькою й надзвичайно самотньою, тож, незважаючи на гордість, узяла його хустинку й висякала носа, відкинувши геть будь-які думки про свій занехаяний вигляд. Це вже не мало жодного значення.

– Біс із ним! – зненацька мовив він, неначе його все це розлютило, неначе все це йому набридло, і пригорнув мене до себе, обійнявши за плече, досі дивлячись прямо перед собою та тримаючи правицю на кермі. Пригадую, що він їхав навіть швидше, ніж зазвичай.

– Гадаю, ви настільки молода, що могли б бути моєю донькою, і я не знаю, як з вами бути, – сказав він. На повороті дорога повужчала, і йому довелося вильнути вбік, щоб оминути пса. Я гадала, він мене відпустить, однак він притискав мене до себе й не прибрав руки, коли за рогом дорога знову вирівнялася.

– Забудь усе, що я казав тобі вранці, – промовив він, – з цим усім покінчено. Більше про це не думай. Мої рідні називають мене Ма`ксимом, я хотів би, щоб ти також зверталася до мене на ім’я. Досить формальностей. – Він торкнувся поля мого капелюха і, знявши його, пожбурив через плече на заднє сидіння, а тоді нахилився й поцілував мене в маківку. – Пообіцяй, що ніколи не носитимеш чорного атласу, – попросив він. Я усміхнулася, він засміявся, і ранок знову зробився веселим, сповненим яскравого світла. Я припинила перейматися через місіс Ван Гоппер і день, що чекав на мене попереду. Усе мине швидко, а тоді настане вечір, і завтра буде новий день. Мене переповнювала впевненість, радість; у ту мить я навіть майже насмілилася вважати себе йому рівнею. Я уявила, як заходжу до спальні місіс Ван Гоппер, доволі запізно для гри в безик, і коли б та поцікавилася, що трапилося, я, безтурботно позіхнувши, відповіла б: «Я забула про час. Обідала з Максимом».

У ті часи в мені було ще стільки дитячості, що право звертатися до людини на ім’я здавалося мені чимось на кшталт носіння пера в капелюсі, хоча до мене він з першого ж дня звертався саме так. Той ранок, попри всі неприємні миті, вивів мене на новий рівень дружби, я не настільки відстала від нього, як думала. До того ж він мене поцілував – цілком природна річ, заспокоює і втихомирює. Не така драматична, як пишуть у книжках. Не збиває з пантелику. Здавалося, поцілунок надав нашим стосункам легкості, зробив усе простішим. Урешті-решт через прірву між нами перекинули міст. Я могла називати його Максимом. Того дня гра в безик із місіс Ван Гоппер видалася не такою вже й нудною, хоча мені забракло сміливості і я нічого не розповіла їй про ранок. Адже коли, збираючи наприкінці гри карти докупи й тягнучись по коробку, вона мимохідь поцікавилася: «Скажи-но, а Макс де Вінтер досі перебуває в готелі?», якусь мить провагавшись, мов нирець перед стрибком, я врешті втратила мужність та завчене самовладання і сказала: «Так, мабуть. Він заходить до ресторану попоїсти».

Хтось їй розповів, подумала я, хтось побачив нас разом, поскаржився тренер із тенісу, адміністратор надіслав повідомлення, тож я очікувала нападу. Втім вона, потроху позіхаючи, продовжила складати карти в коробку, доки я застеляла зім’яте ліжко. Я подала їй баночку з пудрою, компактні рум’яна та губну помаду, а вона прибрала карти й узяла зі столика ручне дзеркальце.

– Він привабливий, – проказала вона, – але, на мою думку, в нього дивний характер. Того дня у фойє я вже подумала, що він, можливо, запросить мене до Мендерлея, до того було геть недалеко.

Я мовчала. Спостерігала, як вона взяла помаду й обвела самовпевнений вигин своїх уст.

– Я ніколи її не бачила, – мовила вона, відставивши дзеркальце, щоб поглянути, що вийшло, – проте, певно, вона була дуже вродливою. Вишукано елегантною й бездоганною в усьому. Вони влаштовували в Мендерлеї неймовірні прийоми. Все сталося так несподівано й трагічно. Певно, він її обожнював. Люба, до цього яскраво-червоного мені потрібна пудра темнішого відтінку. Дістань її, будь ласка, а цю знову сховай до шухляди.

І ми поралися з пудрою, парфумами й рум’янами, доки не почувся дзвінок і не прийшли гості. Я подавала їм напої, майже без слів; змінювала платівки на грамофоні, викидала недопалки цигарок.

– Малювали щось останнім часом, крихітко? – Вимушена люб’язність старого банкіра з моноклем, що звисав на шнурку, і моя яскрава нещира посмішка:

– Ні, останнім часом нічого; бажаєте ще одну цигарку?

Це відповідала не я, мене там просто не було. Подумки я стежила за примарою, чиї туманні обриси нарешті набували форми. Її риси були розмиті, колір обличчя невиразний, розріз очей і тип волосся ще не визначені, про це ще потрібно було дізнатись.

Її краса була невитравна, а усмішка незабутня. Десь досі лунав її голос і пам’ятали її слова. Існували місця, в яких вона бувала, і речі, до яких вона торкалась. Можливо, у шафах висів одяг, який вона носила і який досі зберігав її запах. У своїй спальні під подушкою я тримала книжку, яку вона брала до рук, і уявляла, як вона перегортає першу сторінку, усміхається й пише, струшуючи вигнуте перо. «Максу – від Ребекки». Певно, це був його день народження й вона поклала її поміж інших подарунків на столі за сніданком. І вони разом засміялися, коли він зірвав обгортку та стрічку. Ймовірно, вона притулялася до його плеча, доки він читав. Макс. Вона називала його Максом. У цьому імені відчувалася близькість, радість, і його легко було вимовляти. Якщо їм цього хотілося, рідні могли називати його Максимом. Бабусі й тітки. І такі, як я, сумирні, нудні та юні, які нічого для нього не означали. Її вибір упав на Макса, це слово належало їй; із якою впевненістю вона написала його на форзаці тієї книжки! Цей зухвалий похилий почерк, що проколював білий папір, символізував її саму, такий чіткий, такий упевнений.

Скільки разів вона, певно, писала йому так, у скількох різних настроях!

Маленькі записки, нашкрябані на половинках аркушів, і листи, коли він був у від’їздах, сторінку за сторінкою, особисті повідомлення, новини, що стосувалися лише їх. Її голос розходився луною по будинку й вилітав у сад, безтурботний і рідний, як підпис у книжці.

А я мала називати його Максимом.