Читать книгу Ребекка - Дафна дю Мор’є - Страница 8

Ми приїхали в Мендерлей на початку травня, прибувши туди, як сказав Максим, із першими ластівками та дзвониками. Це мав бути найкращий час, перед повним літнім розквітом: азалії в долині щедро пахнутимуть, а криваво-червоні рододендрони ряснітимуть цвітом. Пам’ятаю, ми виїхали на автомобілі з Лондона вранці під страшною зливою та прибули в Мендерлей приблизно о п’ятій вечора, якраз устигнувши на чаювання. Я й зараз бачу себе, як зазвичай, невідповідно одягнену, хоча вже й сім тижнів заміжню, в рудувато-коричневій трикотажній сукні, з невеличкою горжеткою з хутра кам’яної куниці довкола шиї і, на довершення, в завеликому на мене безформному макінтоші, що звисав аж до щиколоток. Мабуть, то була данина погоді, до того ж його довжина додавала мені кілька дюймів зросту. В руках я стискала пару рукавичок із крагами та великий шкіряний саквояж.

– Це все лондонський дощ, – сказав Максим, коли ми виїхали, – зачекай, щойно ми дістанемося Мендерлея, для тебе засяє сонце. – І він мав рацію, адже хмари залишили нас в Ексетері, вони відступили, відкривши величне блакитне небо над нашими головами й білу дорогу попереду.

Побачивши сонце, я зраділа, оскільки забобонно вважала дощ лихим знаком і свинцеве лондонське небо відбило в мене бажання розмовляти.

– Тобі вже краще? – поцікавився Максим, і я усміхнулась, беручи його руку, думаючи, яким простим це видається йому – повернутися до себе додому, зайти до зали, взяти листи, подзвонити у дзвіночок, щоб принесли чай, – і мені стало цікаво, чи вгадав він, що я нервувала, і чи його запитання «Тобі вже краще?» означало те, що він мене розумів.

– Не переймайся, ми скоро будемо на місці. Гадаю, тобі кортить випити чаю, – сказав він і відпустив мою руку, бо ми дісталися повороту й змушені були сповільнити рух.

Тоді я зрозуміла, що він хибно потрактував моє мовчання, сприйнявши його за втому, йому й на думку не спадало, що насправді я боялася приїзду в Мендерлей так само, як прагла цього в теорії. Тепер, коли ця мить настала, я хотіла відкласти її на потім. Мені запраглося зупинитися в якомусь придорожньому трактирі й лишитися там, у кафе, біля безликого каміна. Я хотіла бути мандрівницею в дорозі, закоханою нареченою поруч зі своїм чоловіком. А не собою, яка вперше приїздить до Мендерлея, дружиною Максима де Вінтера. Ми проминули кілька дружніх на вигляд селищ, де з вікон хатин віяло добротою. Жінка з дитиною на руках усміхнулася мені з порога, а її чоловік, брязкаючи відром, рушив через дорогу до колодязя.

Я хотіла, щоб ми були одними з них, можливо, їхніми сусідами, і щоб Максим міг вечорами спиратися на браму котеджу, курячи люльку, пишаючись власноруч вирощеною височезною рожею, доки я поратимусь на кришталево чистій кухні, ставлячи на стіл вечерю. На кухонній шафі гучно цокав би будильник, стояли б вишикувані в ряд блискучі тарілки, і після вечері, поклавши ноги на камінну решітку, Максим читав би свою газету, а я діставала б із шухляди величезну купу одягу, який необхідно було підлатати. Звісно, таке життя було б мирним і спокійним, і до того ж простішим, воно не вимагало б дотримання усталених правил.

– Лишилося всього дві милі, – сказав Максим. – Бачиш оту велику смугу дерев на виступі пагорба, що спускається в долину, за якою видніється клаптик моря? Там Мендерлей. То наш гай.

Я змусила себе усміхнутись, але нічого не відповіла, переживаючи напад паніки, відчуття тривожної некерованої нудоти. Зникло моє радісне збудження, розчинилася в повітрі моя щаслива гордість. Я почувалася, мов дитина, яку вперше привели до школи, або як недосвідчена юна покоївка, яка ніколи не покидала дому, а тепер шукає собі місця. Вся впевненість, якої я набула за ті короткі сім тижнів заміжнього життя, тепер нагадувала дрантя, що розвіюється під поривами вітру; мені здавалося, що я не розуміла навіть елементарних правил поведінки, не знала, де в мене права рука, а де ліва, стояти мені чи сідати, якими ложками та виделками користуватися за вечерею.

– На твоєму місці я б скинув цей макінтош, – мовив він, поглянувши на мене, – тут узагалі не дощило, і поправ свою кумедну горжетку. Бідося. Я так поспішав тебе сюди привезти, а треба ж було, мабуть, купити тобі в Лондоні одяг.

– Мені однаково, звісно, якщо ти не заперечуєш, – промовила я.

– Більшість жінок тільки про речі й думають, – відсторонено сказав він, і, повернувши за ріг, ми виїхали до перехрестя, де починався високий мур.

– Ось ми й приїхали.

У його голосі з’явилася нова нотка хвилювання, і я обома руками схопилася за шкіряне сидіння автомобіля.

Дорога вигнулася, й ліворуч перед нами постала сторожка, а біля неї – широко розчинена брама, за якою виднілася довга алея. Коли ми проїжджали повз, я помітила обличчя, що підглядали за нами крізь темне вікно сторожки, і дитину, яка вибігла з-за будиночка й не зводила з нас цікавих очей. Я втиснулася в сидіння, моє серце швидко забилося, я розуміла, чому ті обличчя не відривалися від вікна й чому з нас не зводила погляду дитина.

Вони хотіли побачити, яка я. Я могла уявити, як вони зараз збуджено говорять і сміються на своїй маленькій кухні. «Було видно лише верх її капелюха, – казали вони, – вона не показала обличчя. Ну, що ж, завтра дізнаємося. Прийдуть чутки з маєтку». Мабуть, урешті-решт він таки здогадався, що я соромлюсь, бо взяв мене за руку, поцілував її і, посміюючись, заговорив.

– Не зважай, якщо натикатимешся на певну цікавість, – сказав Максим. – Усі захочуть дізнатися, як ти виглядаєш. У них, мабуть, кілька тижнів не було іншої теми для розмов. Просто будь собою, і всі тебе полюблять. А будинком тобі перейматися не доведеться, там про все піклується місіс Денверз. Просто залиш це їй. Насмілюсь сказати, спершу вона поставиться до тебе суворо – у неї екстраординарний характер, але не дозволяй їй тобі докучати. Просто в неї така манера поведінки. Бачиш цей чагарник? Коли тут цвітуть гортензії, він нагадує блакитну стіну.

Я не відповіла йому, оскільки думала про ту дівчинку, яка колись давно придбала в сільській крамниці листівку з малюнком і вийшла на яскраве сонячне світло, крутячи її в руках, задоволена тим, що купила, й думаючи: «Вона гарно виглядатиме в моєму альбомі. „Мендерлей“, яка гарна назва!» А тепер я тут живу, це мій дім. Я писатиму людям у листах: «Ми пробудемо в Мендерлеї все літо, ви маєте завітати до нас у гості», – і прогулюватимусь цією дивною незнайомою мені наразі алеєю, бездоганно знаючи кожен її вигин і поворот, помічаючи й схвалюючи ті місця, де попрацювали садівники – тут підстригли ззаду чагарник, там підрізали гілку, – і, підійшовши до сторожки біля залізної брами, щоб дружнім тоном дати яке-небудь доручення, запитаю в старої жінки: «Ну що, як ваша нога сьогодні?» – і та, уже не виявляючи цікавості, запросить мене до себе на кухню. Я заздрила Максиму, його безтурботності й невимушеності, усмішці на його губах, яка свідчила про те, що він радий повернутися додому.

Мені здавалися безкінечно далекими ті часи, коли я б так само змогла усміхатися й поводитися невимушено, і я прагнула, щоб вони настали якомога швидше; я б навіть погодилася бути старою, сивою жінкою з повільною ходою, яка прожила тут багато років, – я б зголосилася на все, лише б не бути тією боязкою й дурною істотою, якою почувалася тоді.

За нами з брязкотом зачинилась брама, запилюженого шосе більше не було видно, і я зрозуміла, що ця алея Мендерлея геть не така, якою я її собі уявляла, вона не була широка, простора й вимощена гравієм, не була оточена з обох боків охайним, вирівняним граблями й мітлою дерном.

Ця алея звивалася й вигиналася, мов змія, місцями була не ширша, ніж якась стежина, а над нашими головами стриміла колонада дерев, чиї гілки погойдувалися й перепліталися між собою, утворюючи аркаду, що нагадувала церковну стелю. Навіть полуденне сонце не пробивалося крізь мереживо цього зеленого листя, воно було надто щільно переплетене, і лишень маленькі мерехтливі плями теплого світла періодично пробивалися згори, укриваючи алею золотими цятками. Тут було дуже тихо, дуже спокійно. На шосе мені в обличчя віяв веселий західний вітер, примушуючи траву на узбіччі танцювати в унісон, але тут його не було. Навіть двигун автомобіля зазвучав по-новому, його гудіння зробилося нижчим, тихішим, ніж раніше. Алея спускалася в долину, і на нас наступали дерева, велетенські буки з гарними гладенькими білими стовбурами, вони простягали міріади своїх гілок одні до одних, а також до інших дерев, назви яких були мені невідомі, вони підступали дедалі ближче, так близько, що я могла торкнутися їх руками. Ми їхали далі, перетнули невеличкий, перекинутий через вузький струмочок місток, але ця алея, яка, по суті, алеєю не була, мов чарівна стрічка, так само звивалася й вигиналася темним і мовчазним гаєм, занурюючись у саме його серце, і все ж нам ще не трапилося жодної галявини, жодного місця, на якому міг би розташуватись будинок.

Її довжина починала мене нервувати; певно, за цим поворотом, думала я, або за тим, що далі; проте, нахиляючись на сидінні вперед, я розчаровувалася: не було ні будинку, ні поля, ні просторого й приємного саду, нічого, окрім тиші та густого гаю. Брама перетворилася на спогад, а шосе зосталося в іншому часі, іншому світі.

Раптом попереду, за темною алеєю, я побачила просвіт і клаптик неба, умить похмурі дерева поріділи, безіменні кущі зникли й з обох боків нас оточили яскраві криваво-червоні стіни, що пнулися високо вгору. Ми опинилися поміж рододендронів. У їхній раптовій появі було щось дивовижне, навіть разюче. Після дерев я була до них не готова. Їхні малинові квіти збили мене з пантелику, вони нагромаджувалися одні на одних без ліку – ні листя, ні гілля, нічого, окрім убивчого червоного кольору, соковитого й неймовірного, вони були геть не схожі на жоден із тих рододендронів, які мені доводилося бачити раніше. Я поглянула на Максима. Він усміхнувся.

– Подобаються? – запитав.

Я відповіла: «Так», – затамувавши подих, невпевнена, чи сказала правду, бо ж для мене рододендрони були чимось повсякденним, домашнім, консервативними рослинами рожевувато-бузкового або рожевого кольору, які ростуть пліч-о-пліч в охайних круглих клумбах. А це були справжні чудовиська, які пнулися до неба, згуртовані, мов батальйон, надто прекрасні, думала я, надто могутні; це взагалі були не рослини.

Тепер ми нарешті опинилися неподалік від будинку, я побачила поворот, якого чекала, криваво-червоні стіни досі оточували нас з обох боків, ми повернули востаннє й виїхали до Мендерлея. Так, там він і був, Мендерлей, на якого я чекала, Мендерлей з моєї давньої листівки. Вишуканий і прекрасний, досконалий і бездоганний, навіть кращий, ніж той, про який я мріяла, збудований у видолинку встеленого гладенькою травою лугу й моховитих галявин, його тераси спускалися до садів, а сади – до моря. Коли ми під’їхали до широких кам’яних сходів і зупинилися перед відчиненими дверима, крізь одне з вікон із середниками я побачила, що в залі зібралася купа людей, і почула, як Максим вилаявся собі під ніс.

– Чорти б її вхопили! Їй же добре відомо, що я цього не люблю, – проказав він і рвучко вдарив по гальмах.

– Що сталося? – запитала я. – Хто всі ці люди?

– Боюсь, тобі цього не уникнути, – роздратовано мовив Максим. – Місіс Денверз зібрала всю кляту прислугу з дому й цілого маєтку, щоб привітати нас із приїздом. Усе гаразд. Тобі не треба буде нічого казати. Я все владнаю сам.

Відчуваючи тепер легку нудоту й озноб від довгої дороги, я шукала ручку дверцят, і доки незграбно намацувала замок, сходами спустився дворецький у супроводі лакея й відчинив їх для мене.

Дворецький виявився старим, мав добре обличчя, тож, простягнувши руку, я усміхнулася йому, однак, схоже, він був незрячий, бо ж натомість узяв мій плед разом із маленьким дорожнім несесером і розвернувся до Максима, водночас допомагаючи мені вийти з машини.

– Що ж, ось і ми, Фрісе, – сказав Максим, знімаючи рукавички. – Коли ми виїжджали з Лондона, йшов дощ. Здається, у вас тут його не було. З усіма все гаразд?

– Так, сер. Дякую, сер. У нас тут цілий місяць було сухо. Радий бачити вас удома. Сподіваюсь, ви почуваєтесь добре. І мадам також.

– Так, з нами все гаразд. Дякую, Фрісе. Ми радше стомлені з дороги й хочемо чаю. Я не розраховував, що тут таке влаштують.

Він кивнув головою в бік зали.

– Наказ місіс Денверз, сер, – без жодних емоцій на обличчі відповів дворецький.

– Я міг би здогадатися, – різко мовив Максим. – Ну ж бо, – повернувся він до мене, – це триватиме недовго, а тоді ти зможеш випити чаю.

Ми разом піднялися сходами в супроводі Фріса та лакея, який ніс плед і мій макінтош, і я відчула, як у мене трішки засмоктало під ложечкою й стисло судомою горло.

Зараз я можу заплющити очі й повернутися до тієї миті, побачити себе таку, якою, певно, й була, стоячи на порозі будинку, – худу незграбну постать у трикотажній сукні, яка стискала в липких руках пару рукавичок з крагами. Я бачу велику кам’яну залу, широко відчинені двері бібліотеки, картини Пітера Лелі й Ван Дейка на стінах, вишукані сходи, що вели до хорів для менестрелів, і там, у тій залі та кам’яних коридорах, аж до самої їдальні, ряд за рядом, море облич, зацікавлених, з відкритими ротами, вони дивилися на мене так, наче були натовпом роззяв на площі, а я – жертвою зі зв’язаними за спиною руками. Вона виринула з моря облич, висока й худорлява, одягнена в усе чорне, завдяки яскраво окресленим вилицям і великим впалим очам її обличчя нагадувало пергаментно-білий череп, що стримів на кістяку скелета.

Вона наблизилася до мене, і я простягла їй руку, заздрячи її почуттю гідності й самовладанню; однак коли вона торкнулася мене, її рука виявилась м’якою й важкою, мертвотно холодною, вона лежала в моїй, наче щось неживе.

– Це місіс Денверз, – сказав Максим, і та почала говорити, досі тримаючи свою мертву руку в моїй, ні на мить не зводячи з мене своїх впалих очей, тож я відводила свої, і наші погляди не перетиналися, втім коли це таки відбулося, її рука поворухнулася в моїй, до неї повернулося життя, а я стала почуватися незручно й засоромилася.

Зараз я вже не згадаю її слів, але знаю, що від імені себе й усієї прислуги вона привітала мене з приїздом у Мендерлей, то була холодна церемонна промова, відрепетирувана для такої нагоди, виголошена таким само холодним і неживим, як і її руки, голосом. Закінчивши, місіс Денверз зачекала, немов бажаючи почути відповідь, і мені пригадується, як я зашарілася, пробурмотіла щось на кшталт подяки й, зніяковівши, впустила рукавички. Вона нахилилася, щоб підняти їх, і коли простягла їх мені, я побачила, як її губи розтягнулися в ледь помітній зневажливій посмішці, й одразу ж зрозуміла, що місіс Денверз вважає мене невихованою. Щось у виразі її обличчя викликало в мене неспокій, і навіть коли вона відступила назад і зайняла своє місце поміж решти, я могла бачити цю чорну постать, вона виділялася, в ній відчувалася індивідуальність і відокремленість, незважаючи на її мовчання, я знала, що вона не зводить з мене очей. Максим узяв мене за руку й виголосив коротку подячну промову просто й невимушено, ніби це не коштувало йому жодних зусиль, а затим він повів мене до бібліотеки пити чай, зачинив за нами двері, й ми знову лишилися наодинці.

Від каміна з нами підбігли привітатися двоє кокер-спанієлів. Вони облапали Максима, від захвату їхні довгі шовковисті вуха відстовбурчилися назад, вони пошукали носами долоні, а тоді облишили його й підійшли до мене, доволі невпевнено, доволі підозріло принюхуючись до моїх каблуків. Сліпій на одне око матері я невдовзі набридла, і, буркнувши, вона повернулася до вогню, проте молодший, Джеспер, притулився носом до моєї долоні й поклав мені на коліно своє підборіддя, він мав глибокі розумні очі і, коли я почала пестити його шовковисті вуха, завихляв хвостом.

Я одразу відчула себе краще, щойно зняла капелюх і свою нещасну горжетку й пожбурила їх разом із рукавичками та сумкою на кушетку біля вікна. Це була простора зручна кімната зі стінами, заставленими книжками аж до стелі, кімната, яку нізащо не полишить чоловік, який живе сам: масивні крісла біля великого відкритого каміна, кошики для двох собак, у яких, судячи з красномовних заглибин у кріслах, ті ніколи не сиділи. Її високі вікна виходили на галявини, за якими вдалині мерехтіло море.

У кімнаті відчувався старий невиразний аромат, неначе повітря тут майже не змінювалося, незважаючи на солодкі запахи бузку і троянд, які приносили сюди раннього літа. Звідки б сюди не потрапляло повітря – з саду чи з моря, – воно втрачало свою первинну свіжість, стаючи частиною цієї незмінної кімнати, заставленої запліснявілими й ніколи не читаними книжками, кімнати з прикрашеною завитками стелею, темними панелями, важкими портьєрами.

Це був древній запах плісняви, запах безмовної церкви, де рідко правлять службу, де крізь каміння проростає іржаво-рудий лишайник, а вусики плюща стеляться геть до самих вікон. Кімната, де панував мир, кімната, де можна було поринути в роздуми.

Невдовзі нам принесли чай – це була велична коротка вистава, виконана Фрісом і молодим лакеєм, і в якій я не брала жодної участі, доки вони не вийшли з кімнати; і доки Максим проглядав величезну купу своїх листів, я смакувала два соковитих пончики, розламувала руками крамбл і ковтала гарячий чай. Раз по раз він поглядав на мене й усміхався, а тоді знову повертався до всіх тих листів, що, мабуть, накопичилися протягом місяця, і я задумалася про те, як мало мені було відомо про його життя тут, у Мендерлеї, про його щоденну рутину, про його знайомих, друзів, чоловіків і жінок, про те, які рахунки він сплачував, які накази віддавав, господарюючи в маєтку. Останні тижні промайнули так швидко, і я, їдучи поряд із ним Францією та Італією, думала лише про те, як я його кохала, дивилася на Венецію його очима, відгукувалася луною на його слова, не розпитувала ні про минуле, ні про майбутнє, задоволена своїм маленьким нинішнім тріумфом.

Адже він виявився веселішим, аніж я думала, ніжнішим, аніж я мріяла, виказував більше молодечої палкості сотнями способів, даруючи мені радість, він не був тим Максимом, якого я побачила вперше, тим незнайомцем, який сидів за столиком у ресторані на самоті, дивлячись перед себе, занурений у свою таємничу сутність. Мій Максим сміявся й співав, жбурляв у воду камінці, брав мене за руку, він не супив брів, на його плечах не лежав тягар. Я знала його як коханця, як друга, і впродовж тих тижнів забула, що він мав упорядковане, систематизоване життя, життя, до якого він муситиме повернутися знову, що триватиме, як і раніше, і пережиті нами короткі святкові тижні розчиняться в повітрі.

Я бачила, як він читав листи, бачила, як він насупився через один, усміхнувся, прочитавши інший, байдуже відкинув третій, і – Боже ж милостивий, подумала я, серед них міг би лежати й мій лист, написаний із Нью-Йорка, і він читав би його так само незворушно, спершу, ймовірно, спантеличений підписом, а тоді, позіхнувши, пожбурив би його до купи інших у кошик, потягнувшись по чашку з чаєм. Від усвідомлення цього мене пройняв дрож; за яку ж тоненьку волосинку я перебувала від того, що могло статися! Адже він міг би сидіти тут і пити свій чай, як сидів зараз, так чи інакше продовжуючи жити своїм домашнім життям, і, вочевидь, не був би надто високої думки про мене, у будь-якому разі, не шкодував би, доки я, у Нью-Йорку, граючи в бридж із місіс Ван Гоппер, день у день чекала б на лист, який ніколи не прийшов би.

Я відкинулася в кріслі, роздивляючись кімнату, намагаючись прищепити собі бодай трішки впевненості, якось по-справжньому усвідомити, що я – тут, у Мендерлеї, у будинку з листівки, у тому самому знаменитому Мендерлеї. Мені доведеться привчити себе, що все це тепер моє, таке ж моє, як і його, – це глибоке крісло, в якому я сиділа, ця купа книжок, яка сягала стелі, картини на стінах, сади, гай, Мендерлей, про який я колись читала, усе це тепер було моїм, адже я вийшла заміж за Максима.

Ми постаріємо разом, сидітимемо отак за чаєм, старі люди, Максим і я, з нашими собаками, наступниками цих, а в бібліотеці висітиме цей самий давній запах плісняви, що й зараз. Вона пам’ятатиме славні часи свого збезчещення й перевірки на міцність, коли наші хлопчики були малими, – наші хлопчики, – адже я вже бачила, як вони вилазять на диван з брудними черевиками, завжди приносячи з собою різки й крикетні битки, великі складані ножі, луки та стріли.

На рівній і наразі начищеній поверхні столу стоятиме потворна коробка з метеликами й нетлями, і ще одна – із загорнутими у вату пташиними яйцями.

– Не складайте весь цей мотлох тут, – казатиму я. – Віднесіть його до навчальної кімнати, любі.

І, перегукуючись між собою, вони побіжать туди – лишень один, менший, тихіший, ніж решта, залишиться стояти без діла на самоті.

Мої фантазії розвіялись, щойно відчинилися двері й до бібліотеки зайшли Фріс із лакеєм, щоб прибрати посуд.

– Місіс Денверз цікавиться, чи мадам не бажає побачити свою кімнату, – сказав він мені, коли зі столу вже прибрали.

Максим підвів очі від листів.

– Як облаштували східне крило? – запитав він.

– Насправді, як на мене, дуже гарно, сер. Звісно, там було дуже брудно, доки працювали робітники, і якийсь час місіс Денверз побоювалася, що його не встигнуть завершити до вашого повернення. Проте минулого понеділка все прибрали. Мені здається, вам там буде дуже зручно. І, звичайно ж, та частина будинку набагато світліша.

– Ти щось змінив? – поцікавилась я.

– О, геть небагато, – коротко відповів Максим. – Лише інакше облаштував і пофарбував кімнату у східному крилі, підготувавши її для нас. Як каже Фріс, та частина будинку набагато веселіша й звідти відкривається чудовий вид на трояндовий сад. За життя моєї матері це крило було відведене для гостей. Я приєднаюся до тебе, щойно завершу з цими листами. Біжи, тобі випала добра нагода заприятелювати з місіс Денверз.

Я поволі підвелась, відчуваючи, як до мене повертається колишня знервованість, і вийшла до зали. Я б хотіла мати змогу дочекатися Максима, а тоді, взявши його під руку, піти дивитися кімнати разом. Я не хотіла робити цього наодинці з місіс Денверз. Якою здоровенною здавалася ця велична зала тепер, коли спорожніла! Мої кроки дзвінко відлунювали від вимощеної камінням підлоги, луна здіймалася аж до стелі, і цей звук змушував мене відчувати провину, схожу на ту, яку відчуваєш у церкві, коли тебе охоплює сором і поглинає таке саме відчуття скутості. Мої кроки безглуздо стукотіли, і я подумала, що Фріс у своїх черевиках на повстяній підошві, певно, вважає мене дурною.

– Він дуже великий, чи не так? – запитала я, надто радісно, надто вимушено, однак він відповів мені з усією серйозністю.

– Так, мадам. Мендерлей – велике місце. Не таке величезне, як деякі, звісно, проте достатньо велике. У давнину тут була стара бенкетна зала. Її й досі використовують для таких урочистих подій, як звані вечері або бали. І, знаєте, раз на тиждень сюди пускають відвідувачів.

– Так, – відказала я, досі звертаючи увагу на свої гучні кроки, йдучи за ним і відчуваючи, що він ставиться до мене так само, як ставився б до одного з відвідувачів, та до того ж я й сама поводилася, як відвідувач, увічливо роззираючись то праворуч, то ліворуч, розглядаючи розвішану на стіні зброю й картини, торкаючись руками різьблених перил на сходах.

Нагорі, у кінці сходів, на мене чекала чорна постать, її впалі очі на блідому, схожому на череп обличчі уважно спостерігали за мною. Я озирнулася в пошуках надійного Фріса, проте той рушив залою далі й зник у коридорі.

Я лишилася з місіс Денверз наодинці. Я піднімалася сходами до неї, а вона нерухомо чекала, склавши перед собою руки, ні на мить не зводячи погляду з мого обличчя. Я змусила себе усміхнутися, і хоча не отримала на це жодної відповіді, місіс Денверз я не звинувачувала, бо ж приводу для усмішки не було, це був дурний вчинок, моя усмішка була надто сяйливою та штучною.

– Сподіваюсь, що не змусила вас чекати, – промовила я.

– Це вже вам вирішувати, як розподіляти свій час, мадам, – відповіла вона. – Я тут для того, щоб виконувати ваші накази.

Затим вона розвернулася й покрокувала аркадою хорів у напрямку коридору, що починався далі. Ми рушили широким устеленим килимом проходом, повернули ліворуч, пройшли крізь дубові двері, спустилися вузькими сходами донизу, а тоді піднялися такими самими сходами й вийшли до інших дверей. Їх вона розчахнула, ставши збоку, щоб дати мені дорогу, і я увійшла до невеличкого передпокою або будуару з диваном, кріслами та письмовим столом, з якого можна було потрапити до великої спальні для двох осіб із широкими вікнами й розташованою за нею ванною кімнатою. Я одразу ж підійшла до вікна й визирнула надвір. Унизу розкинулися трояндовий сад і східна частина тераси, а за садом височів гладенький укритий травою берег, який простягався до ближніх дерев гаю.

– Отже, моря звідси не видно, – мовила я, розвертаючись до місіс Денверз.

– Ні, з цього крила – ні, – відказала вона. – До того ж тут його навіть не чути. Перебуваючи в цьому крилі, навіть не подумаєш, що море десь поблизу.

У неї була особлива манера говорити, неначе за її словами крилося щось іще, до того ж вона наголосила на словах «у цьому крилі», немовби натякаючи на певну другорядність кімнати, в якій ми зараз перебували.

– Шкода, я люблю море, – сказала я.

Вона не відповіла; лишень продовжувала дивитися на мене, склавши руки перед собою.

– У будь-якому разі, це дуже мила кімната, і я впевнена, що почуватимуся тут зручно. Я так розумію, її відремонтували до нашого повернення?

– Так, – відповіла вона.

– Якою вона була до цього?

– Тут були бузкові шпалери та інакші портьєри. Містер де Вінтер вважав, що вона має не надто радісний вигляд. Її майже не використовували, хіба для випадкових гостей. Але містер де Вінтер надіслав у листах спеціальні вказівки, повідомивши, що в цій кімнаті житимете ви.

– То це не була його спальня?

– Ні, мадам, він раніше ніколи не користувався кімнатами в цьому крилі.

– О, він мені про це не розповідав, – відказала я, підійшла до туалетного столика й почала поправляти волосся. Мої речі вже розпакували, мої щітки для волосся і гребінець лежали на таці. Я зраділа, що Максим подарував мені набір щіток і що вони були розкладені тут, на туалетному столику, на видноті, перед місіс Денверз. Вони були нові, вони коштували грошей, я не мусила їх соромитися.

– Еліс розпакувала ваші речі й попіклується про вас, доки не прибуде ваша служниця, – промовила місіс Денверз. Я усміхнулася до неї знову й поклала щітку для волосся на туалетний столик.

– У мене немає служниці, – зніяковіло відказала я. – Упевнена, якщо Еліс – покоївка, то вона добре про мене подбає.

На обличчі місіс Денверз з’явився такий самий вираз, як і під час нашої першої зустрічі, коли я так незграбно впустила на підлогу свої рукавички.

– Боюсь, довго так тривати не зможе, – мовила вона. – Розумієте, леді у вашому становищі належить мати особисту служницю.

Я зашарілася й знову потягнулася по свою щітку. В її словах відчувався докір, який я прекрасно зрозуміла.

– Якщо ви вважаєте, що це необхідно, то, можливо, підшукаєте її для мене, – сказала я, уникаючи її погляду. – Можливо, яку-небудь юну дівчину, що прагне чомусь навчитися.

– Як забажаєте, – відповіла місіс Денверз. – Це вам вирішувати.

Запала мовчанка. Мені хотілося, щоб вона пішла геть. Я не могла зрозуміти, чому вона стоїть і спостерігає за мною, склавши руки на своїй чорній сукні.

– Гадаю, ви живете в Мендерлеї вже багато років, – сказала я, вдаючись до чергової спроби. – Довше, ніж будь-хто інший?

– Не довше, ніж Фріс, – відповіла вона, і я подумала про те, який же неживий у неї голос, він був холодний, як і її рука в ту мить, коли опинилася в моїй. – Фріс працював тут ще за життя старого господаря, коли містер де Вінтер був маленьким хлопчиком.

– Зрозуміло, – мовила я. – Отже, раніше вас тут не було?

– Ні, – відказала вона, – раніше не було.

Я ще раз поглянула на неї і знову зустрілася з її темними й похмурими очима на білому обличчі, що впилися в мене, і не знаю чому, але це викликало в мене дивне відчуття неспокою, передчуття біди. Я спробувала усміхнутись, але не змогла; мене стримували ці згаслі очі, в яких не було жодного зблиску співчуття.

– Я приїхала сюди, коли перша місіс де Вінтер стала нареченою, – промовила місіс Денверз, і її монотонний та невиразний, як я вже казала, голос зробився різким, неочікувано ожив, набув значущості, а на її сухорлявих вилицях з’явилися краплі рум’янцю.

Ця зміна виявилася такою раптовою, що шокувала мене й дещо налякала. Я не знала ні що зробити, ні що сказати. Здавалося, наче вона проказала якісь заборонені слова, слова, які довгий час ховала всередині себе й більше не змогла втримати. Вона й досі не зводила з мене очей; вони дивилися на мене із загадковою сумішшю жалю й зневаги, аж доки я не відчула себе навіть іще молодшою, іще більш непризвичаєною до життя, ніж я собі уявляла.

Я бачила, що місіс Денверз зневажає мене з усім притаманним її класу снобізмом через те, що я не була величною леді, через те, що була боязкою, сором’язливою й невпевненою в собі. Втім у її очах, окрім зневаги, було щось іще, щось неабияк схоже на рішучу неприязнь або й справжню ненависть.

Я мусила щось сказати, я не могла й далі сидіти отак, бавлячись своєю щіткою для волосся, показуючи, як сильно її боюсь і не довіряю їй.

– Місіс Денверз, – почула я свій голос, – сподіваюся, ми заприятелюємо й зрозуміємо одна одну. Поставтеся до мене з терпінням. Розумієте, таке життя для мене нове, я жила геть інакше. Але мені справді хочеться досягти успіху й передусім зробити містера де Вінтера щасливим. Я знаю, що в управлінні маєтком можу покластися на вас, – так сказав містер де Вінтер, – а ви просто хазяйнуйте так, як це робили завжди; я не вноситиму жодних змін.

Я замовкла, дещо задихавшись, досі невпевнена в собі й у доречності своїх слів, і, поглянувши на місіс Денверз знову, помітила, що вона перемістилася й тепер стояла, тримаючись рукою за ручку дверей.

– Гаразд, – мовила вона. – Сподіваюсь, ви будете задоволені моєю роботою. Будинок був під моїм наглядом більше року, і містер де Вінтер ніколи не скаржився. Звісно, за життя покійної місіс де Вінтер усе було зовсім інакше; тоді тут було багато розваг, влаштовували численні прийоми, і хоча я й хазяйнувала замість неї, вона любила за всім наглядати особисто.

У мене знову з’явилося враження, що місіс Денверз дбайливо підбирала слова, що вона, так би мовити, намацувала шлях до моєї душі та спостерігала за ефектом, не зводячи погляду з мого обличчя.

– Я б радше довірила це вам, – повторила я. – Так було б краще.

Відтак на її обличчі з’явився той самий вираз, який я помітила, коли ми вперше потиснули руки в залі, вираз неприхованого глузування, неабиякої зневаги. Вона знала, що я ніколи не здатна буду чинити їй опір і до того ж боюсь її.

– Чи можу я ще щось для вас зробити? – запитала місіс Денверз і вдала, що оглядає кімнату.

– Ні, – запевнила я. – Ні. Думаю, в мене є все, що потрібно. Мені тут буде комфортно. Ви зробили цю кімнату такою чарівною.

Це останнє було моєю підлабузницькою спробою завоювати її прихильність.

Місіс Денверз стенула плечима, проте не усміхнулась.

– Я лише виконувала вказівки містера де Вінтера.

Узявшись за ручку відчинених дверей, вона затрималася в проході. Здавалося, наче місіс Денверз ще мала щось мені сказати, але нездатна була дібрати слів і чекала, доки я дам їй таку можливість.

Я хотіла, щоб вона пішла; вона стояла там, мов тінь, спостерігаючи за мною, оцінюючи мене впалими очима, що дивилися зі схожого на череп обличчя.

– Якщо раптом вам щось не сподобається, ви одразу мені кажіть, гаразд?

– Так, – відповіла я. – Так, звісно, місіс Денверз.

Але я зрозуміла, що вона не це мала на увазі, і знову запала мовчанка.

– Якщо містер де Вінтер питатиме про свою велику шафу, – раптом мовила вона, – скажіть йому, що її неможливо було перенести. Ми намагалися, але вона не пройшла крізь ці вузькі двері. Ці кімнати менші, ніж ті, що в західному крилі. Якщо йому не сподобається, як облаштували цю кімнату, нехай повідомить мене. Важко було зрозуміти, як тут усе обставити.

– Прошу вас, не турбуйтеся, місіс Денверз, – сказала я. – Я впевнена, що він усім буде задоволений. Але перепрошую, що спричинила вам стільки незручностей. Я й гадки не мала, що він ремонтував і наново облаштовував кімнати. Йому не варто було перейматися. Я впевнена, що мені було б так само радісно й зручно в західному крилі.

Вона з цікавістю на мене поглянула й покрутила ручку дверей.

– Містер де Вінтер сказав, що вам буде краще з цього боку. Кімнати в західному крилі дуже старі. Стара спальня вдвічі більша, ніж ця, теж дуже гарна кімната з прикрашеною завитками стелею. Там стоять надзвичайно цінні штофні стільці й оздоблений різьбленням камін. Це найпрекрасніша кімната в будинку. А її вікна виходять на галявини й море.

Я зніяковіла й дещо засоромилася. Я не розуміла, чому вона говорила з таким прихованим обуренням, водночас натякаючи на те, що ця кімната, де, як виявилось, я мала оселитися, була чимось посереднім, чимось, що не відповідало стандартам Мендерлея, – так би мовити, другорядна кімната для другорядної особи.

– Мабуть, містер де Вінтер залишив найкращу кімнату, щоб показувати її гостям, – припустила я. Вона продовжувала крутити ручку дверей, а тоді поглянула на мене ще раз, подивившись мені в очі, повагалася перед тим, як відповісти, а коли заговорила, її голос зазвучав навіть тихіше й ще монотонніше, ніж раніше.

– Спальні ніколи не показують гостям, лише залу, хори та вітальню під ними. – Раптом вона зробила паузу, обмацуючи мене поглядом. – Вони мешкали в західному крилі й користувалися тими кімнатами, коли була жива місіс де Вінтер. Та велика кімната з видом на море, про яку я вам розповідала, слугувала спальнею місіс де Вінтер.

Тоді я побачила, як її обличчям пробігла тінь, вона відступила до стіни, ховаючись у темряві, у передпокої почулися кроки, і до кімнати зайшов Максим.

– Як воно? – запитав він мене. – Все гаразд? Вона тобі до вподоби?

Він з ентузіазмом озирнувся довкола, задоволений, наче школяр.

– Я завжди вважав, що це найпривабливіша кімната, – мовив Максим. – Усі ці роки її намарно використовували для гостей, але я завжди думав, що з неї можна щось зробити. Вам удалося чудово її облаштувати, місіс Денверз. Я ставлю вам найвищу оцінку.

– Дякую, сер, – з байдужим виразом обличчя відказала вона, а тоді розвернулася й вийшла з кімнати, тихенько причинивши за собою двері.

Максим підійшов до вікна й виглянув надвір.

– Я люблю цей трояндовий сад, – сказав він. – Один з моїх перших спогадів – це те, як я, ледве тримаючись на своїх маленьких ніжках, іду за матір’ю, а вона збирає мертві квітки. У цій кімнаті є щось мирне й радісне, до того ж тут тихо. Перебуваючи тут, навіть не скажеш, що до моря звідси лише п’ять хвилин пішки.

– Так само сказала й місіс Денверз.

Він відійшов від вікна й заходив кімнатою, торкаючись речей, дивлячись на картини, відчиняючи шафи, перебираючи пальцями мій розпакований одяг.

– Як поладнала зі старою Денверз? – зненацька запитав він.

Я відвернулася й знову взялася зачісувати волосся перед дзеркалом.

– Вона здається дещо напруженою, – за мить чи дві відповіла я. – Можливо, вона подумала, що я збираюся втручатися в хазяйнування.

– Не думаю, що вона заперечувала б, – сказав Максим. Я підвела погляд і побачила, що він спостерігає за моїм відображенням у дзеркалі; потому він відвернувся, знову підійшов до вікна й почав тихо, ледь чутно насвистувати, розхитуючись вперед-назад на підборах.

– Ти на неї не зважай, – мовив він. – Вона багато в чому екстраординарна особа, і, ймовірно, з нею нелегко поладнати іншій жінці. Але тобі не варто цим перейматись. Якщо вона справді тобі докучатиме, ми її позбудемось. Утім, розумієш, вона знає свою справу і звільнить тебе від усіх господарських турбот. Мушу сказати, вона дещо грубо ставиться до слуг. Проте до мене задиратися не наважується. Я б уже давно її вигнав, якби тільки спробувала.

– Сподіваюсь, ми знайдемо спільну мову, коли вона познайомиться зі мною краще, – швидко проказала я. – Зрештою, те, що спершу вона на мене дещо зла, цілком природно.

– Зла на тебе? Чому це їй на тебе злитися? Що ти, в біса, маєш на увазі? – перепитав він.

Максим відвернувся від вікна, насупився, його обличчя набуло дивного, напіврозлюченого вигляду. Я не розуміла, чому це його так занепокоїло, – краще б я сказала щось інше.

– Я хочу сказати, що економці набагато простіше піклуватися про господарство неодруженого чоловіка, – пояснила я. – Мені здається, вона звикла до цього і, можливо, боїться, що я буду багато наказувати.

– Наказувати, Господи… – почав він, – якщо ти думаєш… – а тоді замовк, підійшов і поцілував мене в маківку.

– Забудьмо про місіс Денверз, – мовив Максим. – Боюсь, вона не надто мене цікавить. Ходімо, я покажу тобі Мендерлей.

Того вечора я більше не побачила місіс Денверз і ми про неї не говорили. Викинувши її зі своїх думок, я почувалася щасливішою, я вже не відчувала себе зайдою, коли ми блукали кімнатами на першому поверсі, розглядали картини й Максим обіймав мене за плече, я стала почуватися тією, ким прагла стати, тією, ким уявляла себе у мріях, для кого Мендерлей став домом.

Коли я йшла вимощеною камінням залою, мої кроки більше не звучали дурнувато, бо ж підбиті цвяхами черевики Максима створювали набагато більше шуму, а тупіт чотирьох собачих лап здавався мені заспокійливою, приємною музикою.

Це був наш перший вечір, ми щойно приїхали, і розглядання картин забрало деякий час, тож я також зраділа, коли, подивившись на годинник, Максим сказав, що перевдягатися до вечері вже запізно; отже, мені не довелося ніяковіти перед покоївкою Еліс, запитуючи її, що мені одягнути, змушувати її допомагати мені вбратися, а потім спускатися довгими прольотами сходів до зали, мерзнучи, з оголеними плечима, в сукні, подарованій мені місіс Ван Гоппер лише через те, що та не пасувала її доньці. Спершу я боялася церемонної вечері в тій строгій їдальні, а тепер, лише завдяки тому, що ми не перевдягнулися, все було гаразд, досить невимушено, майже так само, як під час наших спільних вечер у ресторанах. Я зручно почувалася у своїй трикотажній сукні, сміялася й розмовляла про те, що ми бачили в Італії та Франції, ми навіть розклали на столі миттєві фотографії, а Фріс і лакей були такими ж безликими, як офіціанти; вони не витріщалися на мене, як це робила місіс Денверз.

Після вечері ми повернулися до бібліотеки, невдовзі там опустили штори, а в камін докинули дров; як на травень, було зимно, тож я була вдячна теплу, що розходилося від охоплених полум’ям полін.

Сидіти отак разом після вечері було для нас чимось новим, адже в Італії ми зазвичай гуляли пішки або їздили на автомобілі, відвідували кафе, перехилялися через перила мостів. Зараз же Максим інстинктивно рушив до крісла, яке стояло ліворуч від каміна, і простягнув руку по газети. Він підклав собі під голову одну з широких подушок і підкурив цигарку. «Такі в нього звички, – подумала я, – так він робить завжди: цьому звичаю вже багато років».

Не дивлячись на мене, Максим узявся читати газету, він був задоволений, почувався зручно, він звик до такого життя, звик бути господарем у своєму домі. І доки я сиділа отак замислившись, підперши рукою підборіддя й пестячи м’які вуха одного зі спанієлів, мені спало на думку, що я була не першою, хто відпочивав у цьому кріслі; хтось тут сидів до мене, і, звісно ж, вона лишила свій слід на подушках і бильці, на якому спочивала її рука. Та інша наливала собі каву з цього ж срібного кавника, підносила до губ чашку, нахилялася до собаки, як і я.

Я несвідомо пересмикнулася, неначе хтось відчинив за моєю спиною двері й впустив до кімнати протяг. Я сиділа в кріслі Ребекки, я спиралася на подушку Ребекки, а собака підійшов до мене й поклав свою голову мені на коліно лише тому, що звик так робити й пам’ятав, як колись вона його тут пригощала цукром.