Читать книгу Ребекка - Дафна дю Мор’є - Страница 5

На ранок після партії в бридж місіс Ван Гоппер прокинулася з хворим горлом і температурою 38,8°. Я зателефонувала її лікарю, він одразу ж прийшов і діагностував звичайний грип.

– Ви маєте лишатися в ліжку, доки я не дозволю вам вставати, – повідомив він їй. – Мені не подобається, як б’ється ваше серце, і якщо ви не лежатимете в абсолютному спокої, краще йому не стане. – Обернувшись до мене, він продовжив: – Я б радив, щоб за місіс Ван Гоппер доглядала досвідчена медсестра. Вам її не підняти. Це триватиме лише зо два тижні.

Я подумала, що це доволі абсурдно, і заперечила, проте як же я здивувалась, коли вона з ним погодилася. Думаю, їй сподобалася метушня, яку вона спричинила, людське співчуття, відвідування, повідомлення від друзів і посилки з квітами. Монте-Карло почав їй набридати, і ця незначна хвороба могла принести розраду.

Медсестра робитиме їй уколи, легкий масаж і пропише дієту. Щойно та прийшла, я залишила місіс Ван Гоппер у доволі щасливому настрої – вона зручно вмостилася на подушках, температура спадала, вона одягла найкращу зі своїх нічних сорочок, а на голову наділа прикрашений стрічками чепчик. Неабияк соромлячись, я зателефонувала її друзям, скасувала невеличку вечірку, яку вона запланувала на сьогодні, і спустилася до ресторану на ланч на добрих півгодини раніше, ніж завжди. Я очікувала, що зала виявиться порожньою, – зазвичай ніхто не приходив туди раніше першої години. І вона таки була порожньою, крім столика поряд із нашим. До цього я виявилася не підготовлена. Я ж думала, що він поїхав у Соспель. Без жодних сумнівів, він прийшов так рано тому, що не хотів перетнутися з нами о першій. Утім я вже була на півдорозі й не могла повернутися. Ми не бачилися відтоді, як він полишив нас біля ліфта минулого дня. На обід до ресторану він не з’явився навмисне, ймовірно, з тієї ж причини, чому тепер їв свій ланч о такій ранній годині.

Це була ситуація, коли я не знала, що робити. Як би я хотіла бути старшою, іншою! Дивлячись просто перед собою, я підійшла до нашого столу й одразу ж поплатилася, незграбно перекинувши вазу із засохлими анемонами, щойно взялася розгортати серветку. Вода намочила скатертину й облила мені коліна. Офіціант був в іншому кутку зали, він нічого не помітив. І за мить мій сусід уже стояв поруч із сухою серветкою в руці.

– Не можна сидіти за мокрою скатертиною, – безцеремонно мовив він, – це відволікатиме вас від їжі. Посуньтесь.

– Мені однаково, – відказала я. – Це мене не турбує. Я – сама.

Він промовчав, а тоді підбіг офіціант, прибрав вазу й розкидані квіти.

– Облиште, – раптом сказав він, – і накрийте ще на одну особу за моїм столом. Мадемуазель їстиме зі мною.

Я розгублено поглянула на нього.

– О, ні, – мовила я. – Це неможливо.

– Чому? – поцікавився він.

Я спробувала вигадати відмовку. Адже розуміла, що він не хотів, аби я приєднувалася до нього. Це був лише вияв галантності. Я б зіпсувала йому ланч. Тож я вирішила набратися сміливості й сказати правду.

– Прошу, – заблагала я, – не будьте ввічливим. Це дуже мило з вашого боку, але мені буде зручно, якщо офіціант просто витре скатертину.

– Але я не намагаюся бути ввічливим, – наполіг він. – Мені було б приємно, якби ви склали мені товариство. Навіть аби ви так незграбно не перекинули вазу, я б так чи інакше вас запросив. – Гадаю, на моєму обличчі читався сумнів, тому він усміхнувся. – Ви мені не вірите, – сказав він. – Менше з тим, сідайте. Ми не муситимемо спілкуватися, якщо не матимемо на це настрою.

Ми сіли, і він передав мені меню, дозволивши обирати страву, а сам повернувся до своєї закуски, наче нічого й не сталося.

Йому була притаманна особлива здатність відсторонюватися, і я зрозуміла, що ми можемо отак, не спілкуючись, просидіти протягом усього ланчу, і це нічого не означатиме. Не виникне жодної напруженості. Він не ставитиме мені запитань на історичні теми.

– Що трапилося з вашою подругою? – запитав він.

Я розповіла йому про грип.

– Мені так шкода, – відказав він, а тоді, витримавши секундну паузу, мовив: – Сподіваюсь, ви отримали моє повідомлення. Мені дуже за себе соромно. Я поводився жахливо. Єдине, чим можна пояснити мою грубість, це те, що я став таким через самотнє життя. Ось чому ви зробили мені послугу, погодившись сьогодні скласти товариство за ланчем.

– Ви не поводилися грубо, – сказала я. – Принаймні настільки грубо, щоб вона спромоглася це зрозуміти. Ця її цікавість – вона не хоче образити, але так вона поводиться з усіма. Тобто з усіма поважними особами.

– В такому разі це має мені лестити, – мовив він. – Чому ж вона вважає мене поважною особою?

Якусь мить я повагалася перед тим, як відповісти.

– Думаю, це через Мендерлей, – сказала я. Він не відповів, і в мене знову виникло це відчуття незручності, нібито я ступила на чиїсь заповідні володіння. Мені стало цікаво, чому його маєток, відомий з чуток стільком людям, навіть мені самій, неминуче змушує його замовкнути, немов постаючи бар’єром між ним та іншими.

Якийсь час ми їли мовчки, і я подумала про листівку, яку колись у дитинстві придбала в сільській крамниці на заході. На ній було зображення будинку, намальованого, звісно, доволі грубо і яскраво розфарбованого, проте ці недоліки не могли зіпсувати його симетрії, широких кам’яних сходів перед терасою, зелених галявин, що простягалися аж до моря. Я заплатила за листівку два пенси – половину тих грошей, які отримувала щомісяця на кишенькові витрати, – а тоді запитала у вкритої зморшками продавчині, що це за місце. Вона поглянула на мене, здивувавшись моєму невігластву.

– Це Мендерлей, – сказала вона, і я згадала, як вийшла з крамниці з відчуттям того, що мене звідти вигнали, так нічого й не зрозумівши.

Можливо, саме спогад про цю листівку, давно вже втрачену, залишену в якійсь забутій книжці, змусив мене зі співчуттям поставитися до його захисної позиції. Його обурювали місіс Ван Гоппер і такі, як вона, з їхніми нав’язливими запитаннями. Ймовірно, в Мендерлеї було щось недоторканне, щось, що його виокремлювало; і це не дозволялося обговорювати. Я уявила собі, як вона бродить його кімнатами, можливо, заплативши шість пенсів за вхід, і порушує тишу своїм різким, схожим на стакато сміхом. Певно, наші думки рухалися в одному руслі, оскільки він про неї заговорив.

– Ваша подруга, – почав він, – набагато старша за вас. Вона ваша родичка? Ви давно знайомі? – Я помітила, що він досі спантеличений нашими стосунками.

– Насправді ми не друзі, – сказала я йому. – Я на неї працюю. Вона вчить мене, як бути компаньйонкою, і платить дев’яносто фунтів на рік.

– Не знав, що компанію можна купити, – відказав він. – Звучить примітивно. Щось на кшталт східної работоргівлі.

– Одного разу я подивилася, що означає слово «компаньйонка», у словнику, і там було написано, що «компаньйонка – це найліпша подружка».

– У вас із нею небагато спільного, – мовив він.

Він засміявся й зробився геть іншим, якимось чином помолодшав і став менш відстороненим.

– Навіщо ви цим займаєтесь? – поцікавився він.

– Дев’яносто фунтів – це для мене великі гроші, – відповіла я.

– У вас немає батьків?

– Ні, вони померли.

– У вас гарне й незвичайне ім’я.

– Мій батько також був гарною й незвичайною людиною.

– Розкажіть мені про нього, – попросив він.

Я поглянула на нього з-над склянки з лимонадом. Розповідати про мого батька було нелегко, і зазвичай я ніколи про нього не говорила. Він був моєю таємною власністю. Належав лише мені, як той Мендерлей, що належав лише моєму сусіду за столом. У мене не було жодного бажання мимохідь розповідати про нього в ресторані в Монте-Карло.

Тому ланчу була притаманна дивна атмосфера нереальності, й тепер у моїх спогадах він постає переді мною, оповитий загадковими чарами. Ось я, досі майже школярка, яка ще вчора сиділа поряд із місіс Ван Гоппер, манірна, мовчазна й покірна, двадцять чотири години по тому розповідаю свою родинну історію незнайомому чоловікові, і моя історія припиняє бути тільки моєю. Якимось чином щось спонукало мене говорити, до того ж він спостерігав за мною співчутливим поглядом, схожим на погляд «Невідомого» з портрета.

Мене полишила сором’язливість, і так само розв’язався неохочий до розмов язик, усе вийшло назовні: маленькі дитячі таємниці, приємні й болючі переживання. Мені здалося, що з мого невдалого опису він дещо зрозумів про того енергійного чоловіка, яким був мій батько, і ще дещо про кохання моєї матері до нього, яке було живою життєдайною силою, що містила в собі божественну іскру, адже коли тієї безнадійної зими він помер, підкошений пневмонією, вона протягнула лишень п’ять коротких тижнів і пішла вслід за ним. Я пам’ятаю, як замовкла, мені трохи забракло дихання й запаморочилось у голові. У ресторані вже було повно людей, вони спілкувалися й сміялися, грав оркестр і брязкали тарілки, і, поглянувши на годинник над дверима, я побачила, що пробило другу годину. Ми просиділи півтори години, й весь цей час говорила тільки я.

Я повернулася до реальності, у мене були розпечені долоні, мені було соромно, моє обличчя пашіло, і я почала бурмотіти вибачення. Та він навіть слухати їх не схотів.

– На початку ланчу я сказав вам, що у вас гарне й незвичайне ім’я, – мовив він. – Якщо ви мені вибачите, я дозволю собі зайти далі й скажу, що воно характеризує вас так само, як і вашого батька. Ця година у вашому товаристві принесла мені більше задоволення, ніж будь-що протягом дуже тривалого часу. Ви висмикнули мене із самого себе, зі зневіри й самокопирсання, позбавили демонів, які переслідували мене впродовж цілого року.

Я поглянула на нього й повірила, що він говорив правду; він здавався не таким скутим, як раніше, сучаснішим, людянішим; його вже не оточували тіні.

– Знаєте, – сказав він, – нас із вами пов’язує одна річ. Ми обоє самотні в цьому світі. О, в мене, щоправда, є сестра, проте ми майже не бачимося, і ще стара бабуся, яку я відвідую тричі на рік, але з жодною з них я не підтримую дружніх стосунків. Мушу привітати місіс Ван Гоппер. Дев’яносто фунтів на рік – ви дуже дешево їй дістались.

– Ви забуваєте, – мовила я, – що у вас є дім, а в мене нема.

У ту ж мить я пожалкувала, що це сказала, оскільки його погляд знову став загадковим і незбагненним, і я ще раз відчула незручність, яка охоплює після того, як повівся нетактовно. Він нахилив голову, щоб підкурити цигарку, й відповів не одразу.

– У порожньому будинку може бути так само самотньо, як і в переповненому готелі, – зрештою проказав він. – Проблема полягає в тому, що він не такий безликий.

Він завагався, й на мить я подумала, що нарешті він розповість про Мендерлей, однак щось його стримало, якась фобія пробилася на поверхню його свідомості й перемогла; одним подихом він загасив і сірник, і спалах довіри.

– Тож у «найліпшої подружки» вихідний? – уже спокійно промовив він, між нами знову запанував дух невимушеної товариськості. – І що ж вона має намір робити?

Я подумала про вимощену бруківкою площу в Монако й будинок із вузьким вікном, я могла б бути там уже о третій, прихопивши з собою альбом і олівець, тож розповіла йому про це, втім, можливо, дещо соромлячись, як і всі бездарні люди з улюбленим хобі.

– Я відвезу вас туди на автомобілі, – сказав він і відмовився слухати мої заперечення.

Я пригадала вчорашнє зауваження місіс Ван Гоппер стосовно того, що зайшла задалеко, й почала перейматися, аби він не подумав, ніби, розповівши про Монако, я хитрощами намагаюся змусити його мене підвезти. Саме на таку вульгарну річ спромоглася б вона, а я не хотіла, щоб він ставив нас із нею в один ряд. Я вже набула поважності в очах сторонніх, склавши йому товариство за ланчем, адже, коли ми встали з-за столу, метрдотель підбіг, щоб відсунути мій стілець. Він уклонився й усміхнувся – що цілком відрізнялося від його звичної байдужості, – піднявши мою хусточку, яка впала на підлогу, він проказав: «Сподіваюся, мадемуазель сподобався ланч». Навіть лакей біля обертових дверей поглянув на мене з повагою. Звісно, мій товариш сприйняв це як належне; йому нічого не було відомо про вчорашню погано нарізану яловичину. Ця зміна видалася мені гнітючою, вона примушувала себе зневажати. Я згадала свого батька і його глузування над безпідставним снобізмом.

– Про що ви думаєте?

Ми йшли коридором у напрямку фойє, і, звівши очі, я побачила, що він зацікавлено за мною спостерігає.

– Вас щось роздратувало? – запитав він.

Увага метрдотеля викликала в мене потік думок, і за кавою я розповіла йому про кравчиню Блез. Вона так зраділа, коли місіс Ван Гоппер купила в неї три сукні, і, проводжаючи її після того до ліфта, я уявила собі, як вона шиє їх у своєму маленькому ательє за задушливою крамницею, а її син-сухотник лежить там хворий на дивані. Я бачила, як вона з утомленими очима засилює нитки в голки, і уявляла собі вкриту обрізками тканини підлогу.

– І що? – усміхнувшись, поцікавився він. – Невже ваша уява вас підвела?

– Не знаю, – відповіла я. – Я так і не дізналася. – І тоді розповіла йому, що коли викликала дзвінком ліфт, Блез попорпалася в сумочці й простягнула мені папірець вартістю сто франків. «Ось, – прошепотіла вона неприємним, фамільярним тоном, – візьміть. Невеличкі комісійні за те, що привели свою хазяйку до моєї крамниці». Коли я, зашарівшись від сум’яття, відмовилась, вона незадоволено знизала плечима. «Як знаєте, але запевняю, що тут це звична річ. Може, ви хочете натомість сукню. Приходьте якось до ательє без мадам, я все зроблю й не візьму з вас жодного су». Не знаю чому, мене охопило те нудотне, нездорове відчуття, як тоді, в дитинстві, коли я перегортала сторінки забороненої книжки. Образ її сина-сухотника збляк, і замість нього я побачила, як я, аби була іншою, з розумінням посміхнувшись, кладу до кишені цей засмальцьований папірець і, ймовірно, цього вечора, коли маю вільний час, прокрадаюся до ательє Блез та виходжу звідти з сукнею, за яку не заплатила.

Я очікувала, що він розсміється, це була дурна історія, не знаю, навіщо я її йому розповіла, але він задумливо дивився на мене, помішуючи каву.

– Гадаю, ви припустилися великої помилки, – за якийсь час сказав він.

– Відмовившись від ста франків? – обурено перепитала я.

– Ні! Боже правий, за кого ви мене маєте? На мою думку, ви припустилися помилки, приїхавши сюди й почавши працювати на місіс Ван Гоппер. Ви не створені для такої роботи. По-перше, ви – надто юна й надто вразлива. Блез і її комісійні нічого не означають. Це лишень перший із багатьох схожих випадків з іншими Блез. Або вам доведеться поступитися й перетворитися на таку ж Блез самій, або ви залишитеся такою ж, як є, і зламаєтесь. Хто запропонував вам цим зайнятися? – Схоже, він не вбачав нічого неприродного в тому, щоб ось так мене розпитувати, та я й не заперечувала. Здавалося, наче ми знайомі дуже давно й після багаторічної розлуки нам випало зустрітися знову.

– Ви коли-небудь думали про майбутнє? – поцікавився він. – До чого все це приведе? Припустімо, місіс Ван Гоппер набридне її «найліпша подружка», що тоді?

Я усміхнулася й сказала йому, що мене це не надто непокоїть. З’являться й інші місіс Ван Гоппер, я була молодою, впевненою й сильною. Втім, доки він говорив, мені пригадалися оголошення, які часто можна зустріти в престижних журналах, де спільнота взаємодопомоги вимагає підтримати молодих жінок, що опинилися в скрутному становищі; я подумала про ті пансіони, які відповідають на такі оголошення та надають тимчасовий притулок, а тоді уявила, як я з непотрібним альбомом для малювання в руці, без жодної кваліфікації, бурмочу відповіді на запитання суворих агентів із працевлаштування. Можливо, мені й варто було погодитися на ті десять відсотків, які пропонувала Блез.

– Скільки вам років? – запитав він і, коли я відповіла, засміявся й підвівся з крісла. – Мені відомий цей вік, він відзначається особливою впертістю, навіть тисяча примар не змусять вас відчути страх перед майбутнім. Шкода, що ми не можемо помінятися місцями. Ідіть нагору й візьміть капелюх, а я попрошу, щоб підігнали автомобіль.

Доки він спостерігав, як я заходжу до ліфта, я подумала про вчорашній день, балакучість місіс Ван Гоппер і його холодну галантність. Я помилилася щодо нього, він не був ані суворим, ані уїдливим, він став мені другом, якого я знала багато років, братом, якого в мене ніколи не було. Того вечора я перебувала в радісному настрої й добре його запам’ятала. Я й зараз бачу те брижчате небо з пухнастими хмарами та біле спінене море. Я можу знову відчути подих вітру на своєму обличчі, почути, як сміялася сама і як на це луною відгукувався він. Це був не той Монте-Карло, який я знала, чи радше правда полягала в тому, що таким він подобався мені більше. Його оповили чари, яких не існувало раніше. Певно, доти я дивилася на нього знудженим поглядом. Гавань танцювала, тріпотіли паперові кораблики, а моряки на набережній виявилися веселими, усміхненими хлопцями, такими ж радісними, як і сам вітер. Ми проїхали повз яхту, яку так любила місіс Ван Гоппер через те, що та належала графу, зневажливо поглянули на сяючі мідні прикраси, подивилися одне на одного й знову розсміялися. Я пам’ятаю свій зручний погано припасований фланелевий костюм, наче ношу його й зараз, пам’ятаю спідницю: вона була світліша, ніж жакет, бо я частіше її носила. Пошарпаний капелюх із заширокими крисами й туфлі на низьких підборах із однією застібкою. Пара рукавичок із крагами, затиснутих у брудній руці. Ніколи доти я не видавалася такою юною, ніколи не почувалася такою дорослою. Місіс Ван Гоппер і її грип припинили для мене існувати. Бридж і коктейльні вечірки були забуті, а разом із ними й моє скромне становище. Я була поважною особою, нарешті я стала дорослою. Ту дівчинку, яка, побиваючись від сорому, мнучи в руках хустинку, стояла за дверима вітальні, звідки долинав безладний гомін розмов, який змушував некликану гостю ніяковіти, – її того вечора як вітром звіяло. Вона була нещасним створінням, і я згадувала про неї зі зневагою, якщо взагалі зважала на неї.

Вітер був надто сильний для малювання, радісними поривами він виривався з-за рогу вимощеної бруківкою площі, тож ми повернулися до автомобіля та поїхали в невідомому для мене напрямку. Дорога здіймалася пагорбами, услід за нею здирався нагору автомобіль, і ми кружляли у високості, неначе птахи в повітрі. Як же його автомобіль відрізнявся від квадратного старомодного «даймлера», який місіс Ван Гоппер винаймала на сезон, щоб тихими вечорами їздити до Ментони, і в якому я, сидячи на маленькому сидінні спиною до водія, мусила витягувати шию, щоб побачити краєвид. Мені подумалося, що в його автомобіля були крила Меркурія, адже ми здиралися дедалі вище й мчали небезпечно швидко, проте ця небезпека приносила мені задоволення, бо була для мене чимось новим, бо я сама була молодою.

Я пам’ятаю, як гучно сміялася, і мій сміх звіювало вітром геть; але, поглянувши на нього, я виявила, що він більше не сміється, він знову став мовчазним і відстороненим, учорашнім чоловіком, який закрився у своєму загадковому єстві.

А ще я усвідомила, що автомобіль не може рухатись далі, ми досягли вершини, і під нами простягався шлях, яким ми приїхали, стрімкий і порожній. Він зупинив автомобіль, і я побачила, що край дороги межував із прямовисним схилом, який переходив у порожнечу, обривався на висоті, ймовірно, двох тисяч футів. Ми вийшли з машини й подивилися вниз. Це мене нарешті протверезило. Я зрозуміла, що між нами й урвищем відстань у півдовжини автомобіля. Море, мов зім’ята мапа, сягало горизонту й плескалося в гострих обрисах узбережжя, а будинки нагадували білі черепашки в округлому гроті, подекуди поцятковані променями великого помаранчевого сонця. Коло нас, на пагорбі, сонячне світло було іншим, тиша робила його ще яскравішим, ще суворішим. Наш вечір змінився; він уже не був прозорим і легким, як осіння павутинка. Вітер стих, і раптом похолоднішало.

Коли я заговорила, мій голос прозвучав надто легковажно, дурнувато, це був нервовий голос людини, яка почувалася ніяково.

– Вам знайоме це місце? – запитала я. – Ви вже тут бували раніше?

Він поглянув у мій бік, не впізнаючи мене, і я з уколом тривоги зрозуміла, що він, певно, геть про мене забув, ймовірно, це тривало вже довго, він так заблукав у лабіринті своїх неспокійних думок, що я припинила для нього існувати. Його обличчя мало такий вираз, як у людини, яка ходить уві сні, і в одну шалену мить я подумала, що, можливо, він ненормальний, дещо не сповна розуму. Я, звісно, чула про людей, схильних впадати в транс, вони підкоряються дивним законам, про які нам нічого не відомо, виконують сплутані накази свого напівпритомного розуму. Можливо, він був одним із них, і от ми опинилися всього за шість футів від смерті.

– Вже вечоріє, поїдемо назад? – запропонувала я, але мій безтурботний тон і невдала усмішка навряд чи могли б одурити навіть дитину.

Звісно, я помилилася, зрештою, з ним було все гаразд, адже, коли я тоді заговорила вдруге, він позбувся своєї мари й почав вибачатися. Припускаю, що я дуже зблідла й він це помітив.

– Моєму вчинку немає жодного виправдання, – сказав він і, взявши мене за руку, підштовхнув назад до автомобіля, ми знову сіли в машину, й він зачинив дверцята. – Не лякайтеся, розвернутися набагато простіше, ніж здається. – Доки я, долаючи нудоту й запаморочення, трималася обома руками за сидіння, він плавно, дуже плавно розвернув автомобіль і ми знову виїхали на похилу дорогу.

– То ви тут уже бували? – ще раз перепитала я. Автомобіль сповзав вузьким звивистим шляхом униз, і відчуття напруги минало.

– Так, – відказав він і витримав паузу, – але багато років тому. Хотів подивитися, чи щось змінилося.

– І що? – поцікавилась я.

– Ні, – мовив він. – Нічого не змінилося.

Мені стало цікаво, що примусило його втекти в минуле разом зі мною, невільним свідком його стану. Яка прірва років відділяла його від тих інших часів, які думки і вчинки, як змінилася його вдача? Я не хотіла цього знати. Краще б я з ним не їздила.

Донизу звивистою дорогою ми їхали без зупинок, без розмов, над заходом сонця простягнувся величний гребінь хмар, а повітря було холодне й чисте. Раптом він почав говорити про Мендерлей. Він не сказав ані слова про те, як там живеться, ані слова про себе самого, але розповів мені, як там весняними вечорами сідало, осяюючи мис, сонце. Море тоді нагадувало сланець, усе ще холодне після довгої зими, а з тераси було чути плескіт припливу, що омивав невеличку бухту. Цвіли нарциси, під вечірнім бризом похитувалися на тонких стеблах золоті чаші їхніх голівок, і скільки б ви їх не зірвали, їхні лави стояли так само щільно, вони були згуртовані, наче армія, плече до плеча. На березі, нижче галявин, було посаджено шафран, золотий, рожевий, бузковий, проте в цей час він уже відцвів, його квіти опали й змарніли, немов бліді підсніжники. Первоцвіт більш простецький, ця невибаглива рослина випиналася з усіх щілин, наче бур’ян. Ще було зарано для дзвоників, їхні голівки ховалися під торішнім листям, але коли вигулькнуть назовні, затримуючи зростання скромних фіалок, вони витіснять із гаю навіть папороть і своїм кольором кинуть виклик небу.

Він сказав, що ніколи не тримав їх удома. У вазах вони робилися зів’ялими й млявими, а щоб побачити їх у всій красі, потрібно вийти в гай уранці, близько дванадцятої години, коли сонце в зеніті. Вони мали димний, гіркуватий запах, неначе їхніми гострими соковитими стеблами текла дика живиця. Люди, які зривають дзвоники в гаях, – вандали; в Мендерлеї він це заборонив. Іноді, проїжджаючи околицями, він натрапляв на велосипедистів із величезними оберемками квітів, прив’язаними до керма, – з їхніх мертвих голівок вже поопадали пелюстки, дорогою губилися голі й брудні понівечені стебла.

Первоцвіт такі речі турбували менше; хоч він і був рослиною дикою, втім прагнув до цивілізації і, якщо його поливали, без жодних образ, із чепурним і усміхненим виглядом міг прожити в банці з-під варення на вікні якоїсь хатини з тиждень. У дім Мендерлея не приносили жодних диких квітів. Він надавав перевагу особливим культивованим квітам, вирощеним винятково для того, щоб тримати їх у будинку, в оточеному стінами саду. Троянда, казав він, одна з тих небагатьох квіток, що зірвана здається кращою, ніж коли росте. Троянди у вазі, що стоїть у вітальні, мають глибокий колір і аромат, яких їм бракує просто неба. В розквітлих трояндах було щось розхристане, щось таке пусте й грубе, як у жінках з немитим волоссям. У будинку ж вони робилися таємничими й витонченими. В Мендерлеї він тримав удома троянди вісім місяців на рік. «Ви любите бузок?» – запитав він мене. В кінці галявини росло дерево, запах якого можна було відчути з вікна його спальні. Його сестра, сувора, доволі практична особа, зазвичай скаржилася, що завелике розмаїття запахів у Мендерлеї її п’янить. Він на неї не зважав. Це була єдина форма сп’яніння, яка його приваблювала. Найпершим його спогадом були великі гілки бузку, які стояли в білих горщиках і наповнювали будинок тужливим, їдким ароматом.

Ліворуч від вузенької стежки, що простягалася долиною до бухти, росли кущі азалій і рододендронів, і, якщо йти нею травневим вечором по обіді, здавалося, ніби в повітрі чути піт чагарників. Ви могли нахилитися й підняти опалу пелюстку, зім’яти її пальцями, і заглибину вашої долоні сповнювала квінтесенція тисячі запахів, нестерпних і духмяних. Усі з однієї лишень зібганої пелюстки. Сп’янілі та запаморочені, виходили ви з долини на жорсткий, устелений галькою берег до нерухомої води. Дивний, мабуть, надто різкий контраст…

Доки він говорив, наш автомобіль знову став одним із багатьох, я й не помітила, як упали сутінки й ми опинилися на освітлених і галасливих вулицях Монте-Карло. Гуркіт краяв мені нерви, а світло було надто яскраве, надто жовте. Різке, неприємне розчарування.

Невдовзі ми мали дістатися готелю, і я навпомацки знайшла в бардачку свої рукавички. Я намацала їх, і мої пальці торкнулися книжки, чия тонка обкладинка свідчила, що то – поезія. Я придивилася, намагаючись розібрати назву, коли автомобіль уже сповільнив хід перед дверима готелю.

– Можете взяти почитати, якщо хочете, – мовив він; тепер, коли ми приїхали, його голос зазвучав недбало й байдуже, ми повернулись, і Мендерлей лишився десь далеко, за сотні миль.

Я зраділа й міцно стисла книжку в рукавичках. Тепер, коли цей день закінчився, мені хотілося мати щось, що належало йому.

– Виходьте, – сказав він. – Я мушу відігнати машину. Сьогодні я вечерятиму в місті, тому в ресторані ми не зустрінемось. Але дякую вам за день.

Я зійшла готельними сходами сама, відчуваючи пригніченість, мов та дитина, розвагам якої настав кінець. Після такого дня вечір видавався зіпсованим, і я думала, як довго тягнутимуться години перед тим, як прийде час іти до сну, як самотньо почуватимуся за вечерею. Чомусь не хотілося терпіти цікаві розпитування медсестри або ймовірний сиплий допит місіс Ван Гоппер, тому я всілася за колоною в кутку фойє та замовила собі чай.

З’явився знуджений офіціант; побачивши мене саму, він зрозумів, що потреби напружуватися немає, та й у будь-якому разі це була неспішна година, трохи більше ніж пів на шосту, коли чай зазвичай усі вже попили, а для вечірніх коктейлів ще зарано.

Радше самотня, ніж роздратована, я відкинулася в кріслі та взяла до рук книжку з поезіями. Томик виявився доволі пошарпаним, засмальцьованим, він одразу ж розгорнувся на сторінці, до якої, вочевидь, зверталися найчастіше.

Я почулася так, неначе зазирнула крізь замкову щілину зачинених дверей, і дещо крадькома відклала книжку вбік. Який небесний гончак погнав його сьогодні на ті високі пагорби? Я подумала про його автомобіль, про те, що від нього до провалля у дві тисячі футів лишалася всього половина його довжини, і про той вираз порожнечі на його обличчі. Чиї кроки відлунювали в його свідомості, чий шепіт, і навіщо саме ці вірші він тримав у бардачку своєї машини? Якби ж він не був таким відстороненим; а я була іншою, не в цих своїх заношених жакеті, спідниці та крислатому школярському капелюсі.

Похмурий офіціант приніс чай, і доки я їла хліб із маслом, що смакував, мов тирса, мені пригадалася стежина в долині, яку він описував удень, запах азалій і біла галька на березі. Якщо він усе це так любить, що ж він робить тут, серед цієї пустопорожньої марноти Монте-Карло? Місіс Ван Гоппер він сказав, що нічого не планував, що приїхав поспіхом. І я уявила, як він біжить тією стежкою в долині, а поруч із ним – його власний небесний гончак.

Я знову взяла книжку до рук, цього разу розгорнула її на титульній сторінці й прочитала присвяту. Химерним похилим почерком було написано: «Максу – від Ребекки. 17-те травня». Крихітна крапля чорнила заплямувала порожню протилежну сторінку, неначе та, хто писала, у нетерпінні струсила перо, щоб чорнило текло вільніше. І відтак, накопичившись на кінчику пера, воно зробило почерк дещо жирнішим, і ім’я «Ребекка» постало на папері чорним і чітким, висока й похила «Р» нависла над рештою літер.

Я різко згорнула книжку, накрила її рукавичками й, потягнувшись до сусіднього крісла, взяла старий номер журналу «Л’Ілюстрасьйон», погортала його. Там було кілька гарних фотографій замків Луари і стаття. Я уважно її перечитала, розглядаючи світлини, але, закінчивши, зрозуміла, що не запам’ятала жодного слова. І річ була не в Блуа з його вузькими баштами й шпилями, що стирчали переді мною на сторінці. Річ була в місіс Ван Гоппер, яка день тому в ресторані, зиркаючи своїми крихітними свинячими оченятами в бік сусіднього столика й затримавши виделку з купою равіолі в повітрі, промовила: «Яка жахлива трагедія! Звісно ж, про це писали в усіх газетах. Кажуть, він ніколи про неї не говорить, ніколи не згадує її імені. Знаєш, вона потонула в бухті поблизу Мендерлея…»