Читать книгу Ребекка - Дафна дю Мор’є - Страница 7

Збирання речей. Докучливий клопіт від’їзду. Загублені ключі, не підписані бирки, обгортковий папір на підлозі. Ненавиджу все це. Навіть тепер, коли вже стільки разів це пережила; коли я, як кажуть, весь час сиджу на валізах. Навіть сьогодні, коли гуркіт шухляд і розчахування дверцят готельної шафи чи безликих поличок мебльованої вілли для мене перетворилися на методичну рутину, мене охоплює сум, сповнює відчуття втрати. Ось тут, скажімо, ми жили, тут ми почувалися щасливими. Це було нашим, нехай і на короткий час. Навіть попри те, що під цією стелею ми провели всього дві ночі, ми лишаємо по собі якусь частину нас самих. Не щось матеріальне, не шпильку на туалетному столику, не порожню пляшечку з-під аспірину, а щось невизначене, якусь мить нашого життя, думку, настрій.

Цей будинок став нашим притулком, ми спілкувалися, ми кохали в цих стінах. Це було вчора. Сьогодні ми вирушаємо далі, його вже для нас не існує, та й ми стали іншими, бодай на йоту, але змінилися. Навіть коли ми зупиняємося в придорожньому трактирі на ланч і я заходжу помити руки до темної незнайомої кімнати з незвичною мені ручкою на дверях, обдертими стрічками шпалер, кумедним тріснутим дзеркальцем над раковиною, – в цю мить усе це стає моїм, усе це належить мені. Ми пізнаємо одне одного. Це теперішнє. Не існує ні минулого, ні майбутнього. Ось тут я мию руки, а тріснуте дзеркало показує мені мене, підвішену, так би мовити, в часі; це – я, ця мить не промине.

А тоді я відчиняю двері й заходжу до зали, де за столом на мене чекає він, і думаю, як за ту мить я постаріла, пішла далі, зробила ще один крок назустріч невідомій долі.

Ми обмінюємося усмішками, обираємо ланч, розмовляємо про те, про се, але – кажу я собі – я вже не та, що полишила його п’ять хвилин тому. Тієї вже нема. Я – інша жінка, старша, досвідченіша…

Днями я побачила в газеті, що готель «Кот д’Азюр» у Монте-Карло перейшов до інших власників і змінив назву. Кімнати обставили по-новому й повністю змінили інтер’єр. Імовірно, на другому поверсі вже немає номера місіс Ван Гоппер. Можливо, вже й сліду не лишилося від тієї крихітної спальні, що колись була моєю. Я знала, що ніколи туди не повернусь, ще того дня, коли стояла на колінах на підлозі й боролася з незручним замком її валізи. Все завершилося клацанням замка. Я виглянула з вікна, і мені здалося, наче хтось перегорнув сторінку в альбомі зі світлинами. Ті дахи й море вже не були моїми. Вони належали вчорашньому дню, минулому. У кімнатах уже поселилася атмосфера пустки, вони були позбавлені наших речей, окрім того, в номері відчувався якийсь голод, неначе він сам хотів, щоб ми забралися, а замість нас поселилися нові гості, які приїдуть сюди завтра. Важкий багаж стояв у коридорі, готовий, перев’язаний і закритий на застібки. Дрібніший зберемо пізніше. Кошики для паперу стогнали від кількості сміття. Усі ці її напівпорожні пляшечки з-під ліків і використані баночки з-під крему для обличчя разом з пошматованими рахунками й листами. Шухляди в столах зяяли порожнечею, бюро здавалося роздягненим догола.

Минулого ранку, коли я наливала їй за сніданком каву, вона жбурнула мені листа.

– В суботу Гелен відпливає до Нью-Йорка. В маленької Ненсі виявили загрозу апендициту, тож її викликали телеграмою додому. Це вплинуло й на моє рішення. Ми попливемо також. Європа мені вже поперек горла. А повернутися зможемо на початку осені. Як тобі ідея побачити Нью-Йорк?

Це було гірше, ніж потрапити до в’язниці. Певно, якимось чином моє горе відобразилося в мене на обличчі, оскільки спершу вона виглядала приголомшеною, а згодом роздратованою.

– Яке ж ти дивне, вередливе дитя! Ніяк тебе не зрозумію. Невже тобі невтямки, що в Америці таким дівчатам, як ти, без грошей, живеться найкраще? Купа хлопців і забав. Усі належать до того ж класу, що й ти. Ти зможеш завести собі друзів і не настільки залежатимеш від мене, як тут. Я думала, що тобі Монте не до вподоби.

– Я вже до нього звикла, – затинаючись, жалюгідно проказала я, а в цей час у моїй душі відбувалася боротьба.

– Що ж, тоді тобі просто доведеться звикнути до Нью- Йорка, ось і все. Ми маємо встигнути на корабель, яким плистиме Гелен, а це означає, що треба зайнятися облаштуванням поїздки просто зараз. Негайно сходи вниз до контори готелю, і нехай той молодий службовець виявить бодай трохи спритності. Сьогодні на тебе чекає стільки справ, що ти не матимеш часу сумувати з приводу того, що покидаєш Монте! – місіс Ван Гоппер неприємно зареготала, розчавивши цигарку в маслі, і рушила до телефону, щоб повідомити всіх своїх друзів.

Одразу ж піти до контори я не змогла. Я зайшла до ванної кімнати, зачинила двері й, обхопивши руками голову, всілася на пробковий килимок. Урешті-решт це сталося, настав час покинути це місце. Все закінчилося. Завтра ввечері я вже їхатиму в спальному вагоні потяга, тримаючи, немов покоївка, її шкатулку з коштовностями та плед, а вона, у своєму здоровенному новому капелюсі з пером, закутана в шубу, сидітиме навпроти мене. Ми вмиватимемося й чиститимемо зуби в маленькому задушливому туалеті з гуркітливими дверима, заляпаною раковиною, вологим рушником, милом із чиєюсь волосиною, наполовину наповненим водою графином, неодмінним написом на стіні «Sous le lavabo se trouve une vase»[3], а в цей час кожен грюкіт, кожне здригання й посмикування скреготливого потяга нагадуватиме мені про те, що з кожною милею я віддаляюся від нього, а в цей час він сидітиме на самоті в ресторані готелю, за знайомим мені столиком, читаючи книжку, не переймаючись, нічого собі не думаючи.

Мабуть, перед від’їздом я попрощаюся з ним у фойє. Через її присутність це прощання буде таємним, зашифрованим, і западе мовчанка, з’явиться усмішка та слова на кшталт «Так, звісно, пишіть» і «Ви маєте надіслати мені ті фотографії», «Яка у вас адреса?» «Я вам повідомлю».

І він недбало закурить цигарку, попросивши в офіціанта, що проходитиме повз, прикурити, доки я думатиму: «До від’їзду лишилося чотири з половиною хвилини. Я більше ніколи його не побачу».

Оскільки я їхала, оскільки все закінчилося, нам уже не буде про що говорити, ми станемо незнайомцями, які зустрічаються в останній і єдиний раз, а моя душа з болем лементуватиме й ридатиме: «Як же я тебе кохаю! Я така нещасна. Зі мною ще ніколи такого не було й більше ніколи не трапиться знову». На моєму обличчі застигне манірна, ввічлива усмішка, мій голос скаже: «Погляньте, який кумедний старий! Цікаво, хто він такий? Певно, щойно прибув». І ми витратимо наші останні миті, сміючись над незнайомцем, адже й самі вже станемо одне одному чужими людьми. «Сподіваюсь, фотографії вийдуть гарними», – в розпачі повторюватиму я, і він відкаже: «Так, світлина з площею має вийти добре; світло було саме таке, як треба». Хоч ми вже й обговорили це раніше, узгодили, і в будь-якому разі мені було б начхати, навіть якби фотографія вийшла туманною й тьмяною, адже це була заключна мить, останнє прощання.

«Що ж, – на моєму обличчі розтягнеться жахлива усмішка, – дуже дякую вам ще раз, це було так класно…» Я скажу слова, яких ніколи не вживала раніше. «Класно» – що це означає? Бог його знає, мені все одно; це було одне з тих слів, які школярки вживають, говорячи про хокей, слово, яке страшенно не пасувало до опису тих минулих тижнів, сповнених горя й радощів. І тоді перед місіс Ван Гоппер відчиняться двері ліфта, я рушу через фойє їй назустріч, а він повернеться до свого кутка й візьметься за газету.

Безглуздо сидячи на пробковому килимку у ванній, я переживала все це, а ще нашу подорож і прибуття до Нью-Йорка. Пронизливий голос Гелен, точної копії її матінки, і Ненсі – її жахливе маленьке дитя. Студенти, з якими познайомила б мене місіс Ван Гоппер, і молоді банківські службовці, що пасували б мені за соціальним статусом. «Побачимося в середу ввечері?» «А ти любиш джаз?» Кирпаті молодики з блискучими обличчями. Муситиму поводитися ввічливо. І хотітиму лишитися наодинці зі своїми думками, як зараз, зачинившись у ванній…

Вона прийшла й постукала у двері.

– Що ти там робиш?

– Все гаразд. Перепрошую. Я вже виходжу. – Я відкрутила кран, удала, що метушуся й вішаю рушник на вішак.

Коли я відчинила двері, місіс Ван Гоппер здивовано на мене поглянула.

– Скільки ти там пробула? Ніколи мріяти, ти ж знаєш, цього ранку стільки всього треба зробити.

Звісно, за кілька тижнів він повернеться до Мендерлея; я була цього певна. Там, у залі, на нього чекатиме купа листів, і серед них мій, нашвидкуруч написаний на кораблі. Вимушений лист, спроба розважити, опис пасажирів, які пливтимуть разом зі мною. Цей лист залежиться під його прес-пап’є, і він відповість за кілька тижнів, одного недільного ранку, поспіхом, перед ланчем, натрапивши на нього, коли оплачуватиме які-небудь рахунки. І після того все. Жодної звістки аж до остаточного приниження різдвяною листівкою. Ймовірно, на ній буде зображення Мендерлея на тлі замерзлої природи. І надруковані слова: «Щасливого Різдва і вдалого Нового року! Від Максиміліана де Вінтера». Золоті літери. Проте з люб’язності він перекреслить надруковане ім’я та напише чорнилом унизу: «від Максима», немовби роблячи якусь подачку, і, якщо лишатиметься місце, додасть: «Сподіваюсь, Нью-Йорк тобі подобається». Лизне конверт, наклеїть марку й жбурне його до купи з сотнею інших.

– Шкода, що ви завтра їдете, – мовив портьє з телефонною слухавкою в руці. – Наступного тижня починається сезон балету. Місіс Ван Гоппер про це відомо? – Я висмикнула себе з думок про Різдво в Мендерлеї й повернулася до реалій спальних вагонів.

Місіс Ван Гоппер уперше їла в ресторані відтоді, як захворіла на грип, і, доки я йшла слідом за нею до зали, у мене смоктало під ложечкою. З його вчорашніх слів мені було відомо, що він поїхав на день до Канн, утім мене не полишала думка про офіціанта, який міг необачно поцікавитися: «Сьогодні мадемуазель вечерятиме з мосьє, як зазвичай?» Мені робилося зле щоразу, як офіціант наближався до столика, однак він нічого не сказав.

День минув у зборах, а ввечері прийшли люди, щоб попрощатися. Ми повечеряли у вітальні, й одразу по тому місіс Ван Гоппер уклалася спати. Я так його й не побачила. О пів на десяту, вдавши, що мені потрібні були бирки для багажу, я спустилася у фойє, але його там не виявилося. Побачивши мене, огидний портьє посміхнувся.

– Якщо ви шукаєте містера де Вінтера, ми отримали від нього повідомлення з Канн, що до півночі він не повернеться.

– Мені треба пачка бирок для багажу, – сказала я, але з погляду портьє зрозуміла, що обдурити його мені не вдалося. Тож ніякого останнього вечора не буде взагалі. Годину, на яку я чекала весь день, я проведу на самоті у спальні, не зводячи очей зі своєї величезної шкіряної валізи й огрядного портпледу. Мабуть, це й на краще, адже я виявилася б нецікавою співрозмовницею і, певно, він усе прочитав би на моєму обличчі.

Я знаю, що тієї ночі плакала – гіркими слізьми, які неможливо вичавити з мене сьогодні. Так, глибоко зарившись носом у подушку, після двадцяти одного року ми вже не плачемо. Здригання голови, набряклі очі, клубок у горлі. І шалена метушня зранку в спробах приховати всі сліди від світу: вмивання губкою з холодною водою, нанесення одеколону, непримітна дрібка пудри, яка говорить сама за себе. До того ж панічний страх, що я знову заплачу, проллються непідвладні мені сльози й неминуче тремтіння губ призведе до катастрофи. Я широко відчинила вікно й висунулася надвір, сподіваючись, що свіже вранішнє повітря охолодить зрадницьке почервоніння під шаром пудри, і ще ніколи сонце не здавалося мені таким яскравим, а день – таким звабливим. Зненацька Монте-Карло сповнився добротою й шармом, зробився єдиним щирим місцем у світі. Я його полюбила. Мене переповнювали почуття. Я захотіла прожити тут усе своє життя. Але сьогодні я їду. Я востаннє розчісуюся перед дзеркалом, востаннє чищу зуби над раковиною. Ніколи більше не спатиму в цьому ліжку. Ніколи більше не вимикатиму електричне світло. Так я походжала туди-сюди в нічній сорочці, грузнучи в сентиментах до найзвичайнісінької готельної кімнати.

– Ти ж не застудилася, чи не так? – поцікавилася місіс Ван Гоппер за сніданком.

– Ні, не думаю, – відповіла я, хапаючись за цю соломинку, адже вона могла б послужити відмовкою пізніше, в тому разі, якщо в мене надто почервоніють очі.

– Ненавиджу чекати, коли всі речі вже зібрані, – пробурчала вона, – треба було їхати ранішим потягом. Якби доклали зусиль, то могли б на нього встигнути, і тоді довше побули б у Парижі. Надішли Гелен телеграму, щоб вона нас не зустрічала, натомість признач інше рандеву, – вона зиркнула на годинник. – От цікаво, думаю, вони ще можуть замінити бронювання. У будь-якому разі, варто спробувати. Спустись до контори та перевір.

– Добре, – відповіла я, виконуючи роль залежної від її настрою маріонетки, зайшла до своєї спальні, скинула з себе нічну сорочку, застібнула незмінну фланелеву спідницю й натягнула через голову сплетену вдома кофту. Моя байдужість до неї перетворилася на ненависть. Це вже був кінець, у мене відбирали навіть мій ранок. Тепер не вийде останні півгодини посидіти на терасі, не буде навіть десяти хвилин, щоб сказати «бувай». І все через те, що вона закінчила снідати раніше, ніж розраховувала, через те, що вона знудилася. Що ж, у такому разі я відкину стриманість і скромність, забуду про гордість. Я грюкнула дверима вітальні й помчала коридором. Не чекаючи на ліфт, я збігла, перестрибуючи через три сходинки водночас, на четвертий поверх. Я знала, що він мешкав у номері 148, тож, шаріючись і задихаючись, постукала в його двері.

– Зайдіть, – гукнув він, і я відчинила двері, вже шкодуючи й втрачаючи впевненість; адже він, мабуть, щойно прокинувся, оскільки пізно повернувся вчора вночі, і досі ще в ліжку, зі скуйовдженою головою, роздратований.

Він голився, стоячи перед відчиненим вікном, накинувши на піжаму піджак із верблюжого хутра, тож у своєму фланелевому костюмі й важких черевиках я почулася незграбною й надміру ошатно одягненою. Я виглядала останньою дурепою, коли мені здавалося, що поводжуся театрально.

– Що ти хотіла? – запитав він. – Щось важливе?

– Я прийшла попрощатися, – відповіла я, – сьогодні вранці ми їдемо.

Він поглянув на мене, а тоді поклав бритву на умивальник.

– Зачини двері, – сказав він.

Я зачинила їх за собою і стала, неабияк присоромлена, опустивши руки.

– Що це ти таке верзеш?

– Це правда, ми сьогодні від’їжджаємо. Збиралися їхати пізнішим потягом, але тепер їй закортіло поїхати раніше, і я злякалася, що ми більше не побачимося. Я подумала, що мушу побачити вас перед від’їздом, щоб подякувати.

Ці ідіотські слова зірвалися мені з язика, як я й уявляла. Я заклякла на місці й зніяковіла; ще мить – і я сказала б, як мені з ним було класно.

– Чому ти не повідомила мене раніше? – запитав він.

– Вона це вирішила тільки вчора. Все робилося поспіхом. У суботу її донька відпливає до Нью-Йорка, і ми – також. Ми зустрінемося в Парижі й відпливемо з Шербура.

– Вона забирає тебе з собою до Нью-Йорка?

– Так, але я не хочу. Мені там усе ненависне; я почуватимуся там жалюгідно.

– Тоді, заради Бога, навіщо тобі з нею їхати?

– Ви ж знаєте, я мушу. Я працюю за зарплату. Я не можу собі дозволити її покинути.

Він знову взяв до рук бритву й змив з обличчя піну.

– Сядь, – мовив він. – Я – швидко. Одягнуся у ванній і за п’ять хвилин буду готовий.

Він узяв зі стільця свої речі, жбурнув їх на підлогу у ванній і зайшов туди, брязнувши дверима. Я всілася на ліжку й почала гризти нігті. Ситуація здавалася нереальною, і я почувалася нікчемою. Мені було цікаво, що він думав, що збирався робити. Я окинула оком кімнату – це була звичайна чоловіча кімната, неприбрана й безлика. Багато взуття – більше, ніж йому могло б знадобитися, – і стрічки краваток. Туалетний столик був порожній, за винятком великої пляшки шампуню й пари щіток для волосся зі слонової кістки. Жодних світлин. Жодних миттєвих фотографій. Нічого такого. Я інстинктивно пошукала їх, думаючи, що мала би бути бодай одна біля ліжка або посередині камінної дошки. Одна велика, у шкіряній рамці. Натомість там були лише книжки та портсигар.

Він зібрався, як і обіцяв, за п’ять хвилин.

– Ходімо на терасу, я буду снідати, – мовив він.

Я поглянула на свій годинник.

– Я не маю часу, – проказала я. – Я зараз маю бути в конторі, міняти квитки.

– З приводу цього не переймайся, мені треба з тобою поговорити.

Ми пройшли коридором, і він викликав ліфт. Він не розуміє, подумала я, що ранній потяг від’їжджає приблизно за півгодини. За мить місіс Ван Гоппер зателефонує портьє й поцікавиться, чи я у нього в конторі. Ми спустилися в ліфті й вийшли на терасу, де столики вже були накриті до сніданку.

– Що ти будеш їсти? – запитав він.

– Я вже, – сказала я. – До того ж я так чи інакше можу затриматися лише на чотири хвилини.

– Принесіть мені каву, варене яйце, тост, мармелад і танжерин, – замовив він офіціанту, вийняв із кишені пилочку й заходився підпилювати нігті.

– Отже, місіс Ван Гоппер набрид Монте-Карло і тепер вона хоче додому, – мовив він. – І я також. Вона – до Нью-Йорка, а я – до Мендерлея. Що тобі подобається більше? Обирай.

– Не жартуйте про це; так нечесно, – сказала я, – і взагалі, я думаю, мені краще піти розбиратися з тими квитками й сказати вам «до побачення» просто зараз.

– Якщо ти вважаєш, що я належу до тих людей, які полюбляють жартувати за сніданком, ти помиляєшся, – відказав він. – Зрання в мене незмінно поганий настрій. Повторюю, вибір за тобою. Або ти їдеш до Америки з місіс Ван Гоппер, або – зі мною в Мендерлей.

– Тобто вам потрібна секретарка, чи як?

– Ні, дурненька, я пропоную тобі вийти за мене заміж.

Офіціант приніс сніданок, і я сіла, склавши руки на колінах, спостерігаючи за тим, як він ставить на стіл кавник і глечик із молоком.

– Ви не розумієте, – мовила я, коли офіціант пішов, – я не з тих, на кому одружуються.

– Що ти, в біса, таке говориш? – сказав він, поглянувши на мене й відклавши ложечку.

– Я не впевнена, – повільно проказала я. – Я не знаю, як пояснити. Я не належу до вашого кола.

– Що таке це «моє коло»?

– Ну… Мендерлей. Ви ж розумієте, що я маю на увазі.

Він знову взяв ложечку й набрав мармеладу.

– Ти майже така ж невігласка, як і місіс Ван Гоппер, і така ж нерозумна. Та що тобі відомо про Мендерлей? Мені вирішувати, чи є тобі місце в Мендерлеї. Невже ти гадаєш, що це необдумана пропозиція? Думаєш, я її роблю, бо ти розповіла мені, що тобі не хочеться до Нью-Йорка? Думаєш, я пропоную тобі вийти за мене заміж з тієї ж причини, з якої, ти думала, я возив тебе на автомобілі й у перший же день пригостив вечерею, так? Через те, що я такий добрий? Так?

– Так, – відповіла я.

– Колись, – продовжив він, намащуючи товстий шар мармеладу на тост, – ти зрозумієш, що філантропія не належить до моїх сильних сторін. Утім не думаю, що зараз ти взагалі що-небудь розумієш. Ти мені не відповіла. Ти вийдеш за мене заміж?

Гадаю, що навіть у найпалкіші миті я не припускала такої можливості. Одного разу, упродовж кількох миль їдучи з ним у машині мовчки, я придумала собі недолугу історію про те, що він дуже захворів, почав, вочевидь, марити й покликав мене виконувати обов’язки медсестри. У своїй історії я дійшла до того, що змочувала йому скроні одеколоном, а тоді ми дісталися готелю, і на тому все й закінчилося. Іншим разом я уявляла, що живу в сторожці на території Мендерлея, а він час від часу до мене навідується й сідає навпроти вогнища. Ця неочікувана розмова про одруження збила мене з пантелику, гадаю, навіть шокувала. Це було так, наче мені запропонував одружитися сам король. Це звучало неправдоподібно. А він продовжував їсти мармелад, немовби це було найзвичайнісінькою річчю в житті. У книжках чоловіки ставали перед жінками на коліно й усе відбувалося при місячному сяйві. Не під час сніданку, не так.

– Схоже, моя пропозиція тобі не до вподоби, – проказав він. – Перепрошую. Я думав, що ти мене кохаєш. Нічогенький удар по моєму марнославству.

– Я вас кохаю, – відповіла я. – Я вас страшенно кохаю. Через вас я дуже засмутилася й проплакала цілу ніч, бо думала, що більше ніколи вас не побачу.

Коли я це сказала, пам’ятаю, він засміявся й простягнув над столом до мене руку.

– Нехай благословить тебе Бог, – мовив він. – Одного дня, коли тобі виповниться тих поважних тридцять шість років, на які, за твоїми словами, ти так чекаєш, я нагадаю тобі про цей випадок. І ти мені не повіриш. Шкода, що ти виростеш.

Я вже була присоромлена й розлючена його сміхом. Отже, жінки не зізнаються в такому чоловікам. Мені ще багато чого доведеться навчитись.

– Отже, домовились, так? – запитав він, продовжуючи їсти тост із мармеладом. – Замість того, щоб бути компаньйонкою місіс Ван Гоппер, ти станеш моєю, але твої обов’язки лишаться майже незмінними. Я так само люблю нові книжки з бібліотек, квіти у вітальні та безик після вечері. І щоб мені наливали чай. Єдина відмінність полягатиме в тому, що я не користуюсь «Таксолом», – надаю перевагу «Ено», і ще тобі доведеться стежити, щоб у мене не закінчувалась моя улюблена зубна паста.

Я постукала пальцями по столу, не впевнена ні в собі, ні в ньому. Невже він досі з мене сміється, невже все це – жарт? Він поглянув на мене й помітив на моєму обличчі занепокоєння.

– Я досить грубий з тобою, так? Ти не так собі уявляла пропозицію. Все мало б відбуватися в оранжереї, ти – в білій сукні з трояндою в руці, звіддаля долинають звуки скрипки, що виконує вальс. А я мав би палко зізнаватися тобі в коханні під пальмою. Тоді б ти відчувала, що отримала все, на що заслуговуєш. Бідося, який сором! Не переймайся, під час медового місяця я повезу тебе до Венеції й ми триматимемося за руки, пливучи в гондолі. Щоправда, надовго ми там не затримаємось, адже я хочу показати тобі Мендерлей.

Він хотів показати мені Мендерлей… І раптом я зрозуміла, що все це справді станеться; я стану його дружиною, ми гулятимемо разом у саду, ходитимемо тією стежкою в долині до вкритого галькою берега. Я вже бачила, як стоятиму на сходах після сніданку, дивлячись на день надворі, годуючи пташок крихтами хліба, а пізніше, надівши крислатого капелюха, виходитиму в сад із довгими ножицями в руці й зрізатиму квіти, щоб віднести їх додому. Тепер я розуміла, чому в дитинстві придбала ту листівку; то було передчуття, сліпий крок назустріч майбутньому.

Він хотів показати мені Мендерлей… Мій розум збунтувався, переді мною з’являлися постаті, один образ змінювався іншим – а він у цей час їв танжерин, час від часу пригощаючи шматочком мене й спостерігаючи за моєю реакцією. Коли ми опинятимемося серед натовпу людей, він казатиме: «Гадаю, ви не знайомі з моєю дружиною». Місіс де Вінтер. Я стану місіс де Вінтер. Я уявила собі, як моє ім’я й підпис виглядатимуть на чеках від торговців і на листах із запрошенням на вечерю. Я чула, як говоритиму по телефону: «Чому б вам не завітати до Мендерлея наприкінці наступного тижня?» Люди, завжди купа людей. «О, вона просто чарівна, ви маєте з нею познайомитися…» Так казатимуть про мене, пошепки, поза натовпом, і я відвертатимусь, удаючи, що не почула.

Я ходитиму до сторожки з кошиком на руці, носитиму хворій старій леді виноград і персики. Вона простягатиме до мене руки: «Нехай вас благословить Бог, мадам, за вашу доброту». І я відказуватиму: «Просто присилайте когось до маєтку по все, що вам потрібно». Місіс де Вінтер. Я стану місіс де Вінтер. Я вже бачила відполірований стіл у вітальні й високі свічки. Максим сидить на чолі столу. Бенкет на двадцять чотири особи. Я з квіткою у волоссі. Всі дивляться на мене, піднімаючи келихи. «Вип’ємо ж за здоров’я нареченої!» А тоді Максим скаже: «Я ще ніколи не бачив тебе такою гарною». Великі прохолодні кімнати, повні квітів. Моя спальня з каміном узимку, хтось стукає у двері. Усміхаючись, заходить жінка; це – сестра Максима. Вона каже: «Це просто неймовірно, ти зробила його таким щасливим; усі такі раді, ти маєш надзвичайний успіх». Місіс де Вінтер. Я стану місіс де Вінтер.

– Решта танжерина кисла, я б її не їв, – мовив він. Я поглянула на нього, не одразу зрозумівши його слова, і лише тоді подивилася на фрукт, що лежав у мене на тарілці. Четвертинка була твердою й блідою. Він мав рацію. Танжерин був дуже кислий. У роті відчувався гострий гіркий присмак, а я лише щойно це помітила.

– Мені повідомити новини місіс Ван Гоппер чи ти зробиш це сама?

Доки він складав серветку й відсував тарілку, я подумала, як йому вдається говорити про це так недбало, неначе це щось геть незначне, невеличка зміна планів. У той час як для мене це видавалося вибухом бомби, яка розірветься на тисячі скалок.

– Ви їй скажіть, – попросила я, – вона дуже розлютиться.

Ми підвелися з-за столу, я буда збуджена, шарілася й тремтіла в передчутті. Мені було цікаво, чи не візьме він мене за руку й не скаже офіціанту: «Маєте нас привітати. Ми з мадемуазель збираємось одружитися». І тоді це почула б решта офіціантів, вони б нам уклонилися, усміхнулися й провели б до фойє, за нами пройшла б хвиля збудження, трепет очікування. Проте він нічого не сказав. Пішов з тераси мовчки, і я рушила услід за ним до ліфта. Ми оминули контору, й ніхто на нас навіть не поглянув. Портьє був зайнятий стосом паперів, він говорив щось через плече своєму підлеглому. Він і не знає, подумалось мені, що я стану місіс де Вінтер. Що я житиму в Мендерлеї. Що Мендерлей належатиме мені. Ми піднялися в ліфті на другий поверх і рушили коридором. Доки ми йшли, він узяв мене за руку й погойдував нею на ходу.

– Тобі не здається, що сорокадворічний чоловік для тебе надто старий?

– О, ні, – швидко і, мабуть, надто рвучко відповіла я. – Я не люблю молодих.

– Ти просто жодного не знала, – мовив він. Ми підійшли до дверей номера. – Думаю, мені краще впоратися з цим самому. Скажи ще – ти ж не заперечуєш, якщо ми одружимося швидко? Тобі ж не потрібне придане й усі ці дурниці, правда? Адже все можна легко владнати протягом кількох днів. Прийдемо в контору, отримаємо дозвіл і тоді вже поїдемо на авто до Венеції чи куди забажаєш.

– Не в церкві? – запитала я. – Не в білому, без свідків, дзвонів і півчих? А як щодо ваших родичів і всіх ваших друзів?

– Ти забула, – сказав він, – що таке весілля в мене вже було.

Ми все ще стояли перед дверима номера, і я помітила, що щоденна газета досі стирчала в поштовій скриньці. Ми були надто зайняті, щоб прочитати її за сніданком.

– Ну що? – перепитав він. – То як?

– Звісно, – відповіла я. – Просто в якусь мить я подумала, що ми одружимося вдома. Звичайно, я не розраховувала на церкву, гостей і таке інше.

І усміхнулася йому. Зробила радісне обличчя.

– Хіба це не було б весело? – сказала я.

Замість відповіді він розвернувся до дверей, відчинив їх, і ми опинилися у невеличкому передпокої.

– Це ти? – гукнула місіс Ван Гоппер із вітальні. – Що ти, в біса, робила? Я телефонувала в контору тричі, і мені сказали, що тебе там не бачили.

Раптом мені закортіло сміятись і плакати водночас, а ще засмоктало під ложечкою. На якусь скажену мить у мене навіть виникло бажання, щоб нічого цього не трапилося, мені захотілося просто, насвистуючи, гуляти десь на самоті.

– Боюсь, це моя провина, – заходячи до вітальні, промовив він, зачинив за собою двері, і я почула її здивований вигук.

Потому я пішла до своєї спальні й усілася біля відчиненого вікна. Я почувалася, немов у передпокої лікаря. Мусила гортати сторінки часопису, розглядати світлини, які не мали для мене жодного значення, і читати статті, з яких нічого не запам’ятаю, доки не прийде жвава й спритна медсестра, з якої вся її людяність давно змита роками роботи із засобами дезінфекції: «Усе гаразд, операція пройшла успішно. Нема чого хвилюватися. Я б на вашому місці пішла додому й поспала».

Стіни номера були товсті, до мене не долинав навіть гул голосів. Я думала про те, що він їй казав, які підбирав слова. Можливо, він говорив: «Розумієте, я закохався в неї, щойно ми познайомилися. Відтоді ми бачилися з нею щодня». І вона відповіла: «Треба ж таке, містере де Вінтер, це найромантичніша історія, яку я чула». Романтична – саме це слово я намагалася пригадати в ліфті. Так, звісно. Романтична. Саме так люди й казатимуть. Усе сталося неочікувано й романтично. Вони раптом вирішили одружитися, ось і все. Справжня пригода. Обійнявши руками коліна, я сиділа на кушетці й усміхнулася сама до себе, думаючи, як же це чудово, якою ж я буду щасливою. Я вийду заміж за коханого чоловіка. Я стану місіс де Вінтер. Я почувалася геть по-дурному через те, що в мене досі смоктало під ложечкою, коли я була такою щасливою. Ну звісно ж, нерви. Оце очікування; немов у передпокої лікаря. Зрештою, було б краще, якби ми зайшли до вітальні, узявшись за руки, сміючись, усміхаючись одне одному, а він би сказав: «Ми збираємося одружитися, ми так сильно одне одного покохали».

Покохали. Він досі не сказав, що мене кохає. Мабуть, не мав часу. За сніданком усе сталося так швидко. Мармелад, кава й той танжерин. Не було часу. Танжерин був дуже гіркий. Ні, він не сказав, що мене кохає. Лише – що ми одружимося. Коротко і ясно, дуже оригінально. Оригінальні пропозиції набагато кращі. Вони більш щирі. Не такі, як у інших. Не такі, як у молодших чоловіків, які говорять нісенітниці, ймовірно, не маючи на увазі й половини з того, що кажуть. Не такі, як у молодих, які говорять так незв’язно, так пристрасно, обіцяючи неможливе. Не такі, як та перша, яку він робив Ребецці… Я не маю про це думати. Треба викинути це з голови. Цю заборонену, нашептану демонами думку. Відступися від мене, сатано! Я ніколи не маю про це думати, ніколи, ніколи, ніколи. Він кохає мене, він хоче показати мені Мендерлей. Вони коли-небудь закінчать розмовляти? Коли-небудь покличуть мене до кімнати?

Поруч із моїм ліжком лежала книжка з поезіями. Він забув, що позичив її мені. Вочевидь, вона мало що для нього означала. «Ну ж бо, – нашіптував демон, – розгорни її на титульній сторінці; це ж те, що тобі так хочеться зробити, хіба ні? Відкрий титульну сторінку». «Нісенітниця, – сказала я. – Я просто збираюся покласти її разом із рештою речей». Я позіхнула. Підійшла до столика біля ліжка. Узяла книжку. Перечепилася ногою за гнучкий дріт настільної лампи, заточилася, і книжка випала мені з рук на підлогу. Впавши, вона розгорнулась на титульній сторінці. «Максу – від Ребекки». Вона померла, а думати про мертвих не слід. Вони спочивають у мирі, на їхніх могилах росте трава. Проте якою ж живою видавалася вона, якою ж сильною! Ці химерні похилі літери. Крапля чорнила. Вчорашня. Напис здавався зробленим учора. Я взяла з дорожнього несесера свої ножиці для нігтів і, озираючись через плече, мов злочинець, вирізала сторінку.

Я вирізала сторінку з книжки цілком. Не лишила зазубрених країв, і, коли сторінки не стало, книжка виглядала біленькою й чистенькою. Нова книжка, якої ніхто не торкався. Я розірвала сторінку на безліч маленьких шматочків і викинула їх у кошик для паперів. Тоді пішла й усілася на кушетку знову. Мене не полишали думки про пошматовані клаптики в кошику, і за мить я підвелася й ще раз зазирнула в смітник. Навіть тепер чорнило на клаптиках паперу виглядало жирним і чорним, напис не був знищений. Я взяла коробку сірників і підпалила рештки. Полум’я було гарним, воно заплямовувало папір, загортало краєчки, робило похилий почерк геть нерозбірливим. Клаптики тріпотіли й перетворювалися на сірий попіл. Літера «Р» зникла останньою, вона перекрутилася, охоплена полум’ям, на якусь мить, звиваючись, вилізла назовні, зробившись іще більшою, ніж раніше. А тоді також зломилась; вогонь її знищив. Це був навіть не попіл, а перистий пил… Я сходила й вимила руки в раковині. Почулася краще, набагато краще. Мене охопило чисте відчуття нового, яке з’являється, коли на початку року вішають на стіну календар. Перше січня. Я відчула таку ж свіжість, таку ж радісну впевненість. Відчинилися двері, й він увійшов до кімнати.

– Усе гаразд. Спершу через шок вона втратила дар мови, але вже починає приходити до тями, тож я сходжу вниз до портьє, щоб пересвідчитися, що вона встигне на перший потяг. Якусь мить вона поводилася нерішуче; думаю, сподівалася бути на весіллі свідком, утім я був невблаганний. Іди й поговори з нею.

Він ані словом не обмовився про свою радість, своє щастя. Не взяв мене за руку й не зайшов до вітальні зі мною. Лише усміхнувся, помахав рукою та вийшов у коридор. Я пішла до місіс Ван Гоппер, почуваючись невпевнено, доволі сором’язливо, мов покоївка, яка передала повідомлення про своє звільнення через подругу.

Вона стояла біля вікна й курила цигарку, дивна, безрадісна низенька постать, яку я більше ніколи не побачу: жакет щільно облягав її великі груди, кумедний капелюх сидів на її голові набакир.

– Що ж, – сказала місіс Ван Гоппер сухим різким голосом, не таким, яким би вона спілкувалася з ним, – маю визнати, що ти попрацювала понаднормово. Тиха вода греблю рве – це точно про тебе. Як тобі це вдалося?

Я не знала, що їй відповісти. Мені не сподобалася її посмішка.

– Тобі пощастило, що я підхопила грип, – мовила вона. – Тепер я розумію, як ти проводила свої дні й чому була такою забудькуватою. Уроки тенісу, аякже! Знаєш, могла б мені й розповісти.

– Вибачте, – проказала я.

Місіс Ван Гоппер з цікавістю на мене поглянула, окинула очима мою постать.

– І він каже мені, що збирається одружитися з тобою за кілька днів. Тобі пощастило, що ти не маєш родичів, які поставили б тобі деякі запитання. Що ж, мене це тепер не стосується, я вмиваю руки. Мені радше цікаво, що подумають друзі містера де Вінтера, але припускаю, це вже його справа. Ти розумієш, що він набагато за тебе старший?

– Йому лише сорок два, – сказала я, – а я вже достатньо доросла.

Вона засміялась і струсила цигарковий попіл на підлогу.

– Це вже точно.

Місіс Ван Гоппер дивилася на мене так, як ніколи не робила цього раніше. Оцінюючи, розглядаючи, як суддя на виставці худоби. У її погляді було щось допитливе, щось неприємне.

– Скажи мені, – мовила вона скрадливо, по-дружньому, – ти робила речі, які робити не слід?

Це нагадало мені кравчиню Блез, коли та пропонувала десять відсотків.

– Я не знаю, що ви маєте на увазі, – відповіла я.

Місіс Ван Гоппер зареготала й знизала плечима.

– Ой, нехай… не зважай. Але я завжди казала, що англійські дівчата – темні конячки, бо до всього ставляться, як до хокею. Тож тепер я маю їхати до Парижа сама, а ти тут чекатимеш, доки твій кавалер отримає дозвіл на шлюб? Я зауважила, що він не запросив мене на весілля.

– Не думаю, що він хоче його влаштовувати, та й у будь- якому разі вам треба було відпливати.

– Гм, гм, – відповіла вона, взяла свою косметичку й почала пудрити носа. – Сподіваюся, ти справді знаєш, що робиш. Зрештою, все це відбулося доволі поспішно, чи не так? За кілька тижнів. Не думаю, що з ним легко поладнати, тож тобі доведеться пристосовуватися до його звичок. Знаєш, досі ти жила надзвичайно безтурботно, і я б не сказала, що ти збивалася з ніг. Щоб господарювати в Мендерлеї, тобі доведеться перевершити саму себе. Чесно кажучи, люба, я просто не уявляю, як ти з цим упораєшся.

Її слова прозвучали луною тих, які я сама казала собі годину тому.

– У тебе немає досвіду, – продовжувала вона, – ти не знайома з цим колом людей. Тобі ледь удавалося зв’язати два слова під час моїх чаювань за грою в бридж. Як ти збираєшся спілкуватись із усіма його друзями? За її життя Мендерлей славився своїми прийомами. Звісно ж, він усе тобі про них розповів, чи не так?

Я завагалася, але, дякувати Богу, вона не замовкала й не чекала від мене відповіді.

– Звісно ж, я бажаю тобі щастя й можу тебе запевнити, що він дуже привабливий чоловік, проте – що ж, мені шкода, але, на мою думку, ти робиш велику помилку, про яку гірко пошкодуєш.

Місіс Ван Гоппер облишила пудреницю й озирнулася на мене через плече. Мабуть, нарешті вона говорила щиро, проте мені такої щирості не хотілося. Я нічого не відповіла. Ймовірно, у мене був понурий вигляд, оскільки вона стенула плечима й підійшла до дзеркала, поправляючи свого схожого на гриб капелюха. Я зраділа, що вона їде, зраділа, що більше ніколи її не побачу. Мені було шкода тих місяців, які я провела поряд із нею, працюючи на неї, отримуючи від неї платню, не відступаючи від неї ні на крок, мов тінь, непримітна й німа. Звісно, в мене не було досвіду, звісно, я була дурна, сором’язлива і юна. Я все це знала. Їй не потрібно було мені цього говорити. Припускаю, вона це зробила умисно, і з якоїсь суто жіночої причини цей шлюб викликав у неї обурення; це був удар по шкалі її цінностей.

Що ж, я на це не зважатиму, я забуду її й ці колючі слова. Коли я пошматувала й спалила ту сторінку, в мені народилася нова впевненість. Минулого не існуватиме для жодного з нас; ми почнемо спочатку, він і я. Минуле розвіялося, мов попіл у кошику для паперів. Я стану місіс де Вінтер. Я житиму в Мендерлеї. Невдовзі вона поїде в торохкітливому спальному вагоні, без мене, а ми з ним разом сидітимемо в готельному ресторані, вечерятимемо за одним столом, плануватимемо майбутнє. Переломна мить перед великою пригодою. Імовірно, щойно вона поїде, він нарешті заговорить до мене, зізнається в коханні, скаже, який він щасливий. Досі на це не було часу, так чи інакше, такі речі казати непросто, вони потребують певного моменту. Я підвела погляд і помітила відображення у дзеркалі. Місіс Ван Гоппер спостерігала за мною, на її устах була поблажлива посмішка. Я подумала, що врешті-решт вона виявить шляхетність, простягне мені руку й побажає щастя, підбадьорить і скаже, що все буде добре. Проте вона лише продовжувала посміхатись, запихаючи під капелюх неслухняне пасмо волосся.

– Ти, звичайно, знаєш, – мовила вона, – навіщо він із тобою одружується, чи не так? Ти ж не тішиш себе думкою, що містер де Вінтер тебе кохає? Насправді той порожній будинок настільки діє йому на нерви, що він ледь не зійшов з глузду. Він зізнався в цьому, доки ти не зайшла. Просто йому більше нестерпно жити там самому…