Читать книгу Усе від А до Я - Дебби Джонсон - Страница 3

Після смерті моєї матері минуло сорок років, але я досі можу пригадати той день, немов це було вчора. Досі пам’ятаю звуки, запахи і те, як її худа рука лежала в моїй руці, коли вона припинила боротися і її очі згасли назавжди.

Я пам’ятаю відчуття порожнечі, яке заполонило мене, коли я їхала додому до своїх дітей автобусом, плачучи і не звертаючи уваги на співчуття незнайомих мені пасажирів даблдекера, що котився вулицями Лондона.

Як відчинила двері квартири, і мене переповнило прагнення схопити їх в обійми і любити так сильно, щоб жодне лихо їх не торкнулося. Захистити їх від усієї жорстокості цього світу.

Ці спогади не поблякли і за чотири повні десятиліття. Коли йдеться про людей, яких любиш, і людей, яких втрачаєш, плин часу не має значення – деякі речі просто лишаються з тобою назавжди.

Я так багато думаю про це зараз, бо сьогодні зранку мені сказали, що я помираю. Не в сенсі «з кожним днем життя ми все ближче до смерті», а в сенсі «вам лишилося в кращому разі два місяці».

Лікар із завченим виразом співчуття на обличчі, від якого в мене почала тремтіти верхня губа, заходився пояснювати мені подробиці діагнозу, але я перервала його тираду усмішкою. Я була актрисою все життя, і мені не раз доводилося грати сцену смерті.

Отож тепер мені потрібно вирішити, як зіграти свою власну – і що доброго може з неї вийти.

Останній запис у моєму щоденнику був про те, що слід нагадати другу Льюїсу, що його стару собаку, Бетті, потрібно терміново відвести до ветеринара. Попередній запис стосувався купівлі нового капелюшка для того, аби піти в ньому на кінські перегони.

Дивно, як швидко все може змінитися.

Тепер у мене лишилося кілька тижнів, і я маю встигнути дуже багато. Мені доведеться розпланувати і зробити все так ретельно, як ніколи раніше. За ці кілька тижнів я, з Божою поміччю, зрежисую свою власну п’єсу – і зроблю невеличке диво.

Адже, звісно, я не зможу підтримувати своїх дітей протягом усього їхнього життя – жодна мати не може цього зробити. Я не зможу вберегти цих двох дівчаток від найжорстокішого болю – того, якого ми завдаємо тим, кого любимо.

Якщо це останнє, що мені судилося зробити, то я хочу досягти неможливого. Я допоможу своїм дівчаткам знову почати діяти як єдине ціле. Я зроблю все, щоб зцілити їх і їхнє майбутнє настільки, наскільки в мене вистачить часу.

Адже скоро вони будуть дуже потрібні одна одній. Одного дня, який настане дуже скоро, вони прокинуться у світі, в якому більше немає їхньої матері, – а я ж досі пам’ятаю, яке це жахливе відчуття.

Коли вона тримає мене за руку востаннє.