Читать книгу Усе від А до Я - Дебби Джонсон - Страница 8

Зараз майже одинадцята вечора, і Джо вже в ліжку. Роуз не має ілюзій, ніби він справді спить. Сидить в Інстраграмі чи грає в Іксбокс або робить ще щось із того, що зазвичай роблять шістнадцятирічні хлопчаки, коли мама не поряд. Вона вирішує, що буде ліпше, якщо вона не піде дивитися, що там відбувається, і йде на кухню.

Роуз бачить своє віддзеркалення в металевих дверцятах холодильника і квапливо відчиняє їх. Нікому не варто на це дивитися, особливо їй самій. Вона одягнена в стару мішкувату нічну сорочку і смугасті шкарпетки, а її волосся давно потрібно помити. Чи, можливо, краще зголити його зовсім, щоб воно перестало нагадувати їй, яка вона нехлюйка – її густі кучері перетворилися на суцільний пух, а серед каштанового кольору видніються пасма передчасної сивини.

Роуз витріщається на відчинений холодильник і насолоджується жовтавим сяйвом підсвітки. Вона передивляється, що є на полицях, хоча і так це знає, як і те, що не хоче їсти нічого з цього.

Роуз заходила до «Теско», коли йшла з роботи додому, і тепер на полицях розташувався майже цілий город. Свіжа рукола, морква і такий великий огірок, що він міг би вважатися летальною зброєю в котрійсь із серій «Місця злочину». Філе лосося і салат з кіноа, і овочеві соки в модних скляних пляшечках. Її холодильник веде більш здоровий спосіб життя, ніж національна олімпійська збірна під час зборів. Певно, частина цього здоров’я перейде їй від одного лише споглядання шляхом якогось осмосу в екосистемі кухні.

Роуз роззирається навколо і зітхає. Вона придбала це все, щоб перейти на здорову їжу, і ходила супермаркетом, сповнена надії та рішучості, наповнюючи корзинку вкрай дорогими суперпродуктами. Вона вчинила так, бо Джо присоромив її, указавши на те, що сам він їсть обсмажену броколі в одній кімнаті, а мати набиває рота вершковими тістечками в іншій, і тим самим подає йому не найкращий приклад. До того ж, для нього тістечок просто не лишалося, а це нечесно.

Насправді, Роуз і без нагадувань сина все усвідомлює і страждає через це. Він гадки не має, наскільки все серйозно. У свої шістнадцять він проводить багато часу поза домом. Зустрічається з друзями, відвідує вечірки і гуляє в парках. А доки його нема вдома, вона навіть не мусить ховатися – можна об’їдатися скільки душа забажає.

Але окрім душі є ще і серце, на яке її улюблена їжа впливала не найкращим чином. Великі упаковки цукерок «Вотсітс» та розігріті в мікрохвильовці пудинги з ірисками ніколи не були зображені на таблицях про здорове харчування, які висять у школі, де вона працює. Це виродки і покидьки у світі продуктів.

Але при цьому, думає Роуз, зачиняючи дверцята холодильника набагато гучніше, ніж потрібно, вони є єдиними речами у світі, які допомагають їй хоч трохи радіти життю.

Вона прямує до комірчини під сходами. Джо ніколи не заходить сюди, бо тут вона тримає пилосос, картриджі для принтера, порожні картонні коробки з-під старих електроприладів, та випадкові подарунки для інших людей.

Вони називають її Подарунковою Комірчиною, і це нагадує про ті часи, коли Джо був набагато меншим. Коли він учився в початковій школі і вечірки були ледь не щовихідні. Коли найяскравіші враження були пов’язані з відвідинами місцевого розважального центру та п’ятифунтовими іграшками в подарунковій упаковці. Коли вчителям потрібні були нові горнята на Різдво і туалетні набори на завершення семестру.

Колись там містилися справжні скарби. Дешеві настільні ігри і глиняні кухлі, і коробки листівок з ведмедиками в суконьках для дівчаток та ведмедиками-піратами для хлопчиків.

Усе це поступово втратило свою принадність, коли Джо подорослішав, а на дні народження йому почали дарувати гроші в конверті замість іграшок. Тепер його друзі не влаштовують вечірки, для яких потрібні гірки і басейни з надувними кульками – вони влаштовують вечірки, для яких потрібна доставка піци, спиртне (таємно пронесене на подвір’я в пляшках з-під коли) і щоб хтось увімкнув музику з їхнього телефону через колонки.

Але чомусь і зараз вони обоє все ще називають комірчину Подарунковою. Власне, Роуз і справді досі тримає там трохи подарунків – для колег і сусідів та для тих рідкісних випадків, коли вона мусить комусь подякувати за допомогою шоколадки чи пляшки вина.

Ось про це вона думає, розглядаючи наплічники, бляшанку з батарейками і картонну коробку, з якої звисають незрозумілі зарядки від незрозуміло яких пристроїв.

Урешті-решт Роуз переможно дістає звідти одну з тих великих круглих пластмасових упаковок шоколадок «Герої Кедбері». Вона купила її перед Різдвом, разом з ще п’ятьма такими самими. До сьогодні дожила тільки ця. Решта вже встигли оселитися на стегнах Роуз.

Вона перевіряє дату виготовлення, бачить, що цукерки не прострочені, і повертається до вітальні. Роуз падає на диван і зітхає, помітивши, що лишила пульт біля телевізора. Знову переводить своє завелике тіло у вертикальне положення, йде по нього, а тоді перемикає канали доти, доки не знаходить щось таке, що хоч якось можна дивитися.

Це займає трохи більше часу, ніж слід, зважаючи на те, що в них близько восьми мільйонів телеканалів. Вона зупиняється на повторі «Полдарка» – це такий собі візуальний еквівалент великої коробки шоколадних цукерок – і спирається на пуфи.

Лише одна серія, говорить собі Роуз. І лише кілька цукерок. Зрештою, сьогодні ж п’ятниця. У неї був важкий тиждень, і вона заслужила невеличку винагороду. Завтра вона почне вести здоровий спосіб життя і скоро стане спритною і гнучкою, як Демельза, і достатньо стрункою, щоб перестрибувати через хвилі на корнуольському пляжі влітку замість того, щоб ховати свої величезні литки під легінсами, а товсті боки – під кардиганом.

Згори чути гупання, з якого вона здогадується, що Джо грає в Іксбокс. Його комп’ютерний стілець катається туди-сюди, і він, певно, занадто емоційно реагує, коли влучає в ціль. Але канікули лише починаються, тож байдуже, як пізно він ляже спати. Та і вона теж, якщо вже на те пішло. Попереду в них шість тижнів – шість тижнів веселощів для нього і шість тижнів нудьги для неї. Коли тобі сорок два роки, до канікулів ставишся вже не так, як у шістнадцять.

Проте вона зможе завершити всі домашні справи, які накопичилися останнім часом. Помити машину. Прочистити розприскувач в душі. Купу іншої цікавої роботи.

Вона подумки занотовує, що потрібно зателефонувати мамі зранку – це завдання номер один на завтра. Її мати надіслала Джо подарунковий сертифікат за те, що він склав випускні іспити, і він, звісно, уже встиг його використати. Подарунок прийшов поштою ще кілька тижнів тому, але вони обоє досі забувають подзвонити подякувати.

До речі, останнім часом вони взагалі нечасто розмовляли з мамою. Зазвичай та багато дзвонила – принаймні, здається, що це багато, коли йдеться про дзвінки від матері.

Роуз знизує плечима і доходить висновку, що мама, певно, зайнята, і починає відривати липку стрічку навколо кришки коробки, відколупуючи її своїми неохайними нігтями. Чому ці упаковки роблять такими незручними? Чому морквяні палички можна дістати одразу, вони вже помиті, бери і їж, натомість щось смачненьке, скажімо, шоколадки, упаковані так, що потрібно мати науковий ступінь з інженерії і паяльну лампу, аби відкрити їх? Часом життя таке несправедливе.

Роуз запихає жменю цукерок собі до рота і ховає папірці назад у коробку. Якщо вони лежать на самому дні, то вони не враховуються. Ніхто нічого не помітить. Зовсім нічого. Вона далі дивиться, як Полдарк знову знімає сорочку, – якісний серіал – і запитує себе, чи оце тепер і є вся її радість у житті. Тихі вечори з коробкою шоколадок та Ейданом Тернером. Добре було б, якби це був справжній Ейдан Тернер, який би косив траву в її саду замість неї. Але це лише зменшена підлітково-телевізійна версія, яка її аж ніяк не задовольняє.

А ще їй цікаво, що зараз робить її сусід Саймон. Нещодавно вона бачила, як він працював у своєму саду, голий по пояс. До Полдарка йому далеко, але все одно вона зашарілася, коли побачила його. Зараз, думає вона, він уже, мабуть, спить або теревенить з моделями онлайн. А я перетворююся на хтиву стару жінку, якій треба нарешті почати жити своїм життям, а не чужим.

У вересні Джо перейде на шостий курс коледжу і готуватиметься складати іспити для вступу до університету. Він схвильований і сповнений надій, і достатньо здібний, щоб досягнути успіху. Увесь світ лежить біля його ніг (які вже носять майже 45-й розмір взуття), і це правильно, бо він справді чудовий хлопець. Життя в нього не надто легке, у його батька нова родина, а мати, як вона сама здогадується, стає все більш понурою, але хлопець тримається добре і залишається оптимістом. Упевненим у собі. Надійним.

Вона згадує часи, коли все здавалося можливим. Часи, коли її мама ще знімалася в кіно, і коли всі вони ще мешкали в материному будиночку, і Та-Кого-Не-Слід-Називати ще була частиною її життя.

Таке враження, що відтоді минув мільйон років, думає вона, і бере ще жменю цукерок.