Читать книгу Усе від А до Я - Дебби Джонсон - Страница 6

– Я зараз тицьну тебе носом у це собаче гівно, дурна нахабо! – кричить Джекі Веллс, тримаючи Роуз за шию і притискаючи її обличчям до трави.

Це останній рік Роуз у початковій школі, і вона згрішила тим, що була надто розумною. Вона перемогла у всіх конкурсах; вона симпатична і популярна і навіть добре грає в баскетбол. Ясна річ, Джекі Веллс її ненавидить.

– У тебе навіть тата немає, а якби був, мій тато побив би його, – додає Джекі, сидячи на спині Роуз. У цьому Роуз не сумнівається: тато Джекі статурою нагадує вантажівку.

Вона борсається, намагаючись скинути одинадцятирічну мучительку зі своєї спини, але з рештою лише безладно смикається на шкільному майданчику. Вона дивиться вперед, бачить низьку зелену траву і розташовану зовсім поруч купку собачого лайна, над якою дзижчать мухи.

Якби вона стояла на ногах, то мала б шанси проти Джекі – але, на жаль для неї (та і для самої Джекі теж), дитина пішла в тата і вже важить стільки ж, скільки і маленький бегемотик, якого вони бачили, коли ходили з класом на екскурсію до Честерського зоопарку.

Як і слід було очікувати, поблизу не видно жодного вчителя, а невеличка купка дітей, які спостерігають за бійкою, схоже, насолоджуються цим видовищем. А ті, хто ні – друзі Роуз, – мають занепокоєний вигляд, але занадто бояться Джекі, щоб втрутитися.

Роуз нагадує собі слова своєї матері, яка завжди повторює, що заздрість – мати всієї агресії.

Можливо, так воно і є, думає Роуз, але це не надто розраджує її зараз. Її форма вкрита плямами від трави, її обличчя замащене землею, і зараз їй згодують лайно замість обіду.

Вона смикається, намагаючись вдарити Джекі своїми черевиками, але це їй не дуже вдається. Зрештою Джекі тільки сильніше притискає її обличчям до землі, і протягом кількох жахливих митей вона зовсім не може дихати. Вона чує хихотіння і крики, і відчайдушний зойк своєї найкращої подруги, Тасмін:

– Облиш її, а то я покличу пані Каннінгем.

Після цього лунає тихе сумне схлипування, з чого Роуз робить висновок, що Тасмін поплатилася за свою сміливість.

Джекі тягне її голову вгору, смикаючи за довгий кучерявий хвостик, а тоді знову притискає її обличчям до вологої землі. Роуз відчуває, як на зуби потрапляє земля, знову панікує, а в очах їй темніє.

І коли вона вже готова здатися і прийняти свою передчасну смерть, десь угорі лунає вереск, від якого аж вуха закладає, і раптом важке тіло Джекі зникає.

Якусь мить Роуз переводить подих, а тоді озирається, щоб побачити, що відбувається. Розлючена Поппі прибігла і накинулася на Джекі в праведному гніві, притиснула її до землі і лупить по голові. Роуз гадки не має, як їй це вдається, адже вона не тільки на два роки молодша за Джекі, але і легша за неї майже на цілого бегемотика.

– Ніколи! – Волає Поппі, підкріплюючи кожне слово ударом стиснутого кулачка. – Не смій! Чіпати! Мою! Сестру!

І звісно, саме в цей момент нарешті приходить місс Каннінгем, побачивши яку гурт глядачів магічним чином зникає: усім раптом терміново треба пограти у футбол, позбирати бедриків чи поговорити про Заммо зі вчорашньої серії «Ґрендж Гілл».

Пані Каннінгем силоміць відтягує Поппі від Джекі, яка лишається вся в грязюці, сльозах, і так, Роуз не без задоволення помічає це, у тому самому собачому лайні, яким вона погрожувала їй кілька митей тому.

Сухорляве тіло Поппі аж тремтить від люті. Вона дивиться на Роуз, яка вже встає на ноги, і одразу ж заспокоюється, побачивши посмішку старшої сестри. Посмішку, яка говорить їй, що все гаразд, що все буде добре, що нема причин хвилюватися.

Роуз знає, що тепер у Поппі будуть проблеми. Але в глибині душі вона так само знає і те, що сестра пішла на це свідомо. І нехай здається, що це Роуз слідкує за ними обома, але, коли трапляється якась пригода, саме Поппі завжди готова летіти бити того, хто їм загрожує. Вона її янгол помсти, і кожен, хто її розізлить, заплатить за це сповна.

Роуз обтрушує бруд зі свого одягу і готується бути для сестри адвокатом. Щойно вона випростовується, Поппі тікає від пані Каннінгем, яка читає їй мораль, і кидається обнімати Роуз. Вона така худа, і така заплакана, і її волосся таке розпатлане, і вона трохи скидається на волоцюгу.

Роуз обнімає її, розгладжує волосся і шепотить їй на вушко:

– Дякую, Попкорн. А тепер не хвилюйся – усе буде добре.

– Мама мене приб’є…– бурмотить Поппі: вона вже починає усвідомлювати серйозність становища, бо пані Каннінгем наближається до них, тримаючи руки в боки, і дивиться на них осудливо.

– Мама, – відповідає Роуз, на сто відсотків певна, що так і є, – повністю тебе підтримає. Мабуть, вона ще й поведе нас кудись, щоб відсвяткувати це чаєм з тістечками.