Читать книгу Усе від А до Я - Дебби Джонсон - Страница 7

Льюїс сидить на паркані, який відгороджує заїзд, за кілька футів від фойє лікарні. Сидіти жорстко, навіть попри його товсті сідниці, і він шкодує, що для цього нема кращого місця. Можливо, він подарує лікарні лавку, думає він, на згадку про Андреа.

Лавка пам’яті Андреа Барнард. Вона б з радістю зустріла дупи тих, хто страждає від холоду, самотності, хвороби і відчаю. Сама Андреа поставилася б до такої ідеї з ненавистю, міркує він далі, і від думки про те, як би скривилося від огиди її обличчя, йому стає смішно. Якщо мертві і справді потрапляють на небеса, то вона буде махати йому звідти кулаками і викрикувати погрози. «Любий, придумай щось більш вишукане, будь ласка, – сказала б вона. – Наприклад, невеличкий симпатичний бар, де продають текілу. Бачить Бог, цим бідним людям потрібна випивка!»

Уже пізно – десята година вечора, і це був дуже довгий день. Зазвичай о такій порі він би вже вмостився в ліжку і дивився серію «Подорожей антикварів» чи читав добру книгу Барбари Картленд.

Сьогодні п’ятниця, тож він зміг би гарненько повалятися в ліжку наступного ранку перед тим, як піти прогулятися в долину. Можливо, він би переконав Андреа піти з ним. Можливо, якби була гарна погода, він пішов би кататися на байдарці по озеру зі своєю старою собакою, Бетті.

Для Льюїса і для бідної Бетті принаймні буде ще один день. Ще один світанок. Ще одна можливість дивуватися цьому світу – не те, щоб він справді здавався дуже дивовижним, коли ти можеш бачити лише освітлену неоном парковку лікарні та втомлених парамедиків на перекурі.

Для Андреа не буде нічого. Жодних світанків. Жодної текіли. Жодних «Подорожей антикварів», якщо тільки їх не показують внизу, де вона буде мучитися від споглядання страшних ляльок і потворного посуду протягом цілої вічності.

Її вже немає, і він намагається усвідомити, що це правда, що світ якимось чином продовжує своє звичне існування. Мала би з’явитися чорна діра в небі, зірки мали би вибухати, щоб позначити мить, коли вона пішла з цього світу, зграя ворон, що сидить на автобусній зупинці, мала би прокаркати її ім’я. Що завгодно, тільки не цей… сонний спокій.

Андреа робила свій фільм, і він спостерігав за нею, мов заворожений. За її силою, цілеспрямованістю і рішучістю. Льюїс знав, що вона дуже хвора, що їй страшенно болить, – але на відео цього зовсім не було видно. Андреа якось примудрилася говорити переконливо і з любов’ю, і навіть жартувати. Без перебільшення, це була одна з кращих ролей в її житті.

Він, а не вона, не міг зберігати спокій, у нього тремтіли руки, і йому постійно доводилося змахувати сльози з очей. Слабак. Він ледь усе не зіпсував, а вона вивезла все на собі.

Але після того, як справу було зроблено (один дубль, в якому їй дивовижним чином удалося створити ефект спонтанності, хоча він знав, що вона репетирувала), рештки життя і енергії, які в неї ще залишалися, вичерпалися остаточно. Це була її лебедина пісня, і за кілька хвилин після того, як було знято останній великий план, її сива голова впала на пухкі подушки і в палаті запала дзвінка тиша.

Потім вона ще кілька разів судомно вдихнула повітря і запитала, як вона зіграла, але він уже знав – знав, що це було останнє, що в неї лишилося, і це останнє вона віддала своїм донькам. А потім були лише тиша і морфін аж до самого кінця.

Це був дивний досвід, бачити, як людина помирає. Льюїс навіть не був певний, що вона справді померла, коли це таки сталося, бо перед тим кілька разів була помилкова тривога.

Одного разу Андреа пролежала кілька хвилин без дихання – чи йому здалося, що минули цілі хвилини – але коли він нахилився до неї, вона раптом розплющила очі, а він налякався і заверещав наче велика товста дівчина. Принаймні це її розсмішило – хоча потім сміх перейшов у напад кашлю.

Однак годину тому це завершилося. Усе завершилося. Її яскраве життя, її чорний гумор, її кипуча життєрадісність. Шістдесят п’ять років любові, сміху і досвіду – усе зникло. Одна тонка рука зісковзнула з ковдри і вільно бовталася, звисаючи з краю ліжка, і коралові нігті різко контрастували з білою постільною білизною, а інша – та, якою вона вчепилася в його долоню, – обм’якла, бо в ній більше не лишилося життя.

Він чекав, чекав, і потім чекав ще якийсь час. Частина його бажала, щоб ця мить настала – він хотів, щоб її муки закінчилися. Але інша частина почувалася так, ніби він помер разом з нею, що не було б найбільшою бідою у світі. Йому хотілося б залізти в це ліжко, накрити простирадлами їх обох і просто припинити дихати. Припинити існувати.

Світ без Андреа в ту мить видався йому настільки жахливим, що він не зміг його навіть уявити.

У Льюїса було чимало друзів протягом його довгого й багатого на події життя – але ніхто не міг зрівнятися з Андреа. Вона була сплеском енергії, веселкою, яка осявала сірий світ, спалахом яскравого світла, що пронизує темряву. Вона була його рідною душею, його справжньою любов’ю, хоч і не його коханкою, спільницею його злочину.

Він уперше побачив її, коли переїхав до села багато років тому і їхні очі зустрілися над стендом з гігантськими овочами на щорічній виставці. Вони обоє розглядали дурнуваті величезні кабачки і обоє однаково підняли брови і зробили вираз обличчя, як у персонажів старих британських комедій.

Наслідком цього став похід на каву. Наслідком кави – відвідини пабу ввечері. А наслідком відвідин пабу стала міцна дружба, заснована на грубуватому почутті гумору, умінні покепкувати одне з одного і з себе самого і, якщо говорити зовсім щиро, на небажанні лишатися на самоті.

А тепер Андреа померла, а він сидів дупою на бетонній огорожі посеред темряви, холоду і дощу. Розпал сумнозвісного англійського літа. Льюїс лишив свій дощовик на задньому сидінні машини, його твідовий піджак промокнув наскрізь, і він знав, що сорочка тепер прилипла до тіла в найнезручніших місцях. Вона була б шокована, якби побачила, що він так негарно виставив на загальний огляд свої повнуваті груди, він був цього певен.

Його пальці тремтіли, а акуратно зачесане волосся промокло і прилипло до голови, оголивши залисини.

Однак Льюїс просто не мав сили перейматися цими дрібницями. Ціле життя він робив усе правильно – мав акуратний вигляд, грав свою роль, чинив так, як від нього очікували. А тепер йому було б байдуже, навіть якби він сидів тут голий, розфарбований синьою фарбою і розмовляв незрозумілою мовою. Усе на світі здавалося важким, непотрібним і порожнім. Особливо він сам.

Льюїс досі не міг повірити, що це сталося насправді. Він заповнив якісь папери, випив чашку чаю з цукром і співчуття від добрих медсестер, які насправді ніколи її не знали, його змусили з’їсти намащений товстим шаром масла тост. Урешті-решт, після того як йому «дали трохи часу, щоб оговтатися», його лагідно попросили покинути приміщення.

Лише завдяки рокам тренувань, доброму вихованню і фірмовій англійській ввічливості він не накричав на них. Не випхав їх геть, не забарикадував двері своїм кріслом і не розридався, як ті жінки з Близького Сходу, котрих показують у новинах.

Тепер він зрозумів, уперше в житті, як можна так ридати від горя. Як біль може бути таким чистим і гострим, що немов живе сам по собі, наче невеличкий розлючений звір, що хоче вити на всю потужність своїх легень. Кричати, кричати і кричати, доки весь нікчемний світ не розсиплеться на шматки.

Його батьки померли після довгого наповненого сенсом життя, та і не були вони по-справжньому близькі йому – це були просто люди, які навідували його в приватній школі і наполягали на тому, щоб він став юристом. Коли вони полишили цей світ, йому було боляче, але він не відчував того, що тепер.

Болю. Агонії. Нездатності повірити в те, що вона насправді померла. Що це не був якийсь її дурний жарт. Він чекав, що якоїсь миті вона підведеться, подивиться на нього своїми неземними очима, на які аж сльози навертатимуться від сміху, і оголосить: «Ну що, цього разу мені цілком і повністю вдалося обдурити тебе, солоденький! То що, по джин-тоніку і ходімо додому?»

Але як би довго Льюїс не чекав, цього не сталося. Вона просто відмовлялася перестати бути мертвою, от зараза. І тепер він стоїть тут під дощем і риється в кишенях у пошуках телефону і портсигара. Сигару подарувала йому вона – це була лімітована серія «Монтекрісто», і за нормальних умов він би викурив її з превеликим задоволенням.

Він би з насолодою курив на терасі у своєму дворику, попивав рубіновий портвейн з великої склянки, слухав звуки нічної природи навколо себе і дивився на зорі.

Але зараз усе трохи інакше. Не чути жодних звуків природи, тільки сирени лунають десь поблизу, шини шурхотять по дорозі, і застукані негодою люди ховаються на невеличких мокрих зупинках, чекаючи на таксі. Замість зірок йому світить жовта вивіска лікарні і сотні вікон. Фари автомобілів віддзеркалюються в темних маслянистих калюжах на дорозі, повз які проїжджають, а десь поблизу чути оглушливі звуки п’яної сварки. Словом, обстановка далека від ідилічної.

Льюїс чекає, доки злива вщухне від стану пора-будувати-ковчег до мряки, і дістає портсигар. Він лишив каттер удома, тож чинить блюзнірство, просто відриваючи кінчик. Льюїс підпалює сигару, робить першу розкішну затяжку, і дим утворює духмяну хмарку перед його обличчям. Він розуміє, що сидить поряд зі знаком «Курити заборонено», але, схоже, ніхто все одно не звертає на нього уваги.

Сигара має божественний смак і аромат. Вишукане задоволення. Вона змусила його пообіцяти, що він зробить це – і ще багато чого, але особливо це. Викурить сигару в тиші на самоті, лише для неї. Зазвичай після кількох затяжок Андреа забирала в нього сигару і докурювала її сама, лише зводячи брови у відповідь на його шокований вираз обличчя. Андреа часто намагалася вразити його, роблячи щось таке, що не личить справжній леді, але все одно якимось незрозумілим чином залишалася найбільш досконалим втіленням жіночності серед усіх його знайомих.

Протягом кількох митей Льюїс насолоджується ароматом та солодким дерев’янистим смаком у роті, а тоді підводить очі і бачить перед собою чоловіка на інвалідному візку. На вигляд йому років дев’яносто, і в нього лише одна нога.

Його зморшкувате обличчя окреслене каптуром облямованої хутром парки, і подивившись на нього уважніше, Льюїс розуміє, що йому зовсім не дев’яносто – він набагато молодший, але передчасно постарів від якоїсь залежності.

Льюїс провів у судах достатньо часу, щоб знати, що втрата кінцівки може бути спричинена супутніми порушеннями, і що навіть у цій відносно тихій місцевості наркотики зруйнували не одне життя. Він зазвичай вигадував якийсь привід, щоб піти геть, бо не міг знести тієї дивної суміші жалю і огиди, яку люди його віку і походження зазвичай відчувають до героїнових наркоманів.

Андреа, звісно, ставилася до таких речей геть інакше. Вона давала гроші всім, хто просив, мала достатньо примірників соціальних газет, щоб усуціль обклеїти ними стіни свого будинку, і завжди співчувала всім заблуканим душам світу.

– У кожного з нас є свої демони, любий, – казала вона, даючи монету обшарпаному безхатьку із собакою на мотузці. – Просто в деяких людей вони помітніші, ніж в інших.

Він вирішує не реагувати. Не сьогодні. Не тоді, коли він курить чарівну «Монтекрісто» і досі розмірковує над тим, чи слід йому побігти назад до лікарні і забрати Андреа із собою додому. Можливо, він зміг би муміфікувати її тіло і посадити його на дивані, і тоді в нього буде хоч якийсь співрозмовник. Він переконаний, що навіть муміфікована Андреа була б кращим товариством, ніж більшість живих людей.

– Гарно пахне, – говорить чоловік на візку, нюхаючи повітря з виглядом поціновувача. – Не маєш зайвої, друже?

– На жаль, ні, – відповідає Льюїс, трохи соваючись, щоб розворушити затерплу нижню частину тіла. – Ця була подарунком друга.

– Певно, маєш добрих друзів, – відповідає гість, стукаючи брудними пальцями по візку. – А в мене друзів і не лишилося.

Дивно, чому б це, немилосердно думає Льюїс, перш ніж згадує, що Андреа могла б спостерігати за ним прямо зараз. Нахилитися над його плечем, похитати головою в діамантовому вінці і сказати, що він може дозволити собі бути «трошечки меншим снобом, чи не так, дорогенький?»

– Я теж не певен, що в мене лишилися, – урешті-решт відповідає Льюїс. – Найкращий друг, який у мене будь-коли був, щойно помер, он там.

У чоловіка в очах з’являються сльози, і Льюїс одразу ж почувається останнім лайном через те, що зневажав його. Він гадки не має про його історію, про те, як він тут опинився і про його демонів. Він не знає про нього нічого і не має права судити.

– Це кепсько, друже. Дуже тобі співчуваю. На власній шкурі відчув, як воно. Кажуть, час лікує і все таке… але я цього не певен. Трапляється, що час просто завмирає, наскільки я розумію. Усе одно, щасти тобі. Я помолюся за твого друга.

Він рвучко киває Льюїсу і починає їхати геть, ковзаючи рукою по мокрій огорожі на повороті, а вітер здуває каптура з його голеної голови.

– Чекай! – каже Льюїс, встаючи і одразу ж зупиняючись через біль, який пронизує його хребет. – Ой!

Біль минає, тож він іде за чоловіком на візку і дає йому сигару. Усе одно курити йому вже розхотілося.

– Її звали Андреа, – додає він, відступаючи назад до парковки. – І я вдячний за твою молитву. Впевнений, вона б теж була вдячна.

Чоловік бурмотить слова подяки і махає йому рукою, спостерігаючи, як Льюїс прямує до своєї машини, старого ягуара, який він придбав за безцінь. Він озирається на нового друга, але може роздивитися лише оранжевий вогник сигари, що рухається в нічній темряві, ніби якийсь пахучий світлячок.

Він покурив сигару. Він покращив свою карму доброю справою. А тепер він мусить зробити те, про що він з жахом думав протягом останньої години. Виконати прохання Андреа. Він пообіцяв їй.

Льюїс має розпочати процес, котрий, як вона сподівалася, зможе склеїти уламки стосунків між її доньками в єдине ціле.

Він розуміє, що мусить бути сильним. Щоб допомогти дівчатам і тим самим допомогти Андреа. Але він не почувається спроможним склеїти будь-що, бо і сам розбитий на дрібні уламки.

Йому здається, що він Хитун-Бовтун з дитячого віршика, і він не має гадки, як йому знайти в собі сили, щоб зробити те, що він мусить зробити.

Зателефонувати Роузгіп і Попкорн та повідомити, що їхня мати померла.