Читать книгу Після падіння - Деннис Лихэйн, Dennis Lehane - Страница 10

Рейчел у дзеркалі. 1979—2010
6. Розлуки

Оглавление

Морін передала Рейчел слова санітара, коли Джеремі третю ніч лежав у лікарні.

– «Рейчел у дзеркалі»? – повторила вона.

– Так сказав Амір. – Морін кивнула. – Ти здаєшся втомленою. Тобі треба відпочити.

Рейчел мала за годину повернутися на роботу. Вона спізниться. Знову.

– Усе гаразд.

На ліжку витріщався на стелю Джеремі з роззявленим ротом і без тіні свідомості в очах.

– Туди, певно, жахливо їздити, – зауважила Шарлотта.

– Та це не страшно.

Рейчел сіла на підвіконня, бо в палаті було всього три стільці і всі вони були зайняті родичами хворого.

– Лікарі сказали, що в такому стані він може провести кілька місяців, – сказав Тео. – Або й більше.

Шарлотта й Морін одночасно заридали. Тео підійшов до них. Вони збилися докупи у своїй скорботі. Кілька хвилин Рейчел бачила тільки їхні спини, що здіймалися й опускалися.

За тиждень Джеремі перевели до відділення неврологічного лікування, і він мало-помалу частково повернув собі здатність рухатись і вимовляти окремі елементарні слова: «так», «ні», «туалет». На дружину він дивився як на матір, на сина й доньку – як на дідуся і бабусю, на Рейчел – так, ніби намагався зрозуміти, хто вона така. Вони намагалися читати йому, гортали його улюблені картини на айпеді, ставили його улюбленого Шуберта. І ніщо із цього його не зачіпало. Він хотів їжі, хотів утіхи, хотів полегшення болів у голові й тілі. Він взаємодіяв зі світом із нажаханим нарцисизмом малої дитини.

Його рідні дали Рейчел чітко зрозуміти, що вона може приходити стільки, скільки захоче (вони були надто ввічливі, щоби сказати щось інше), та не залучали її до більшості розмов, а коли їй доводилося йти геть, їм завжди ставало помітно легше.

Удома почав досадувати Себастьян. Вона ж майже не знає цієї людини, казав він. Вона ідеалізує прихильність, якої насправді не існує.

– Тобі треба про це забути, – сказав він.

– Ні, – відповіла Рейчел. – Це тобі треба забути.

Він винувато підняв руку й на мить заплющив очі, показуючи їй, що не хоче великої суперечки. Розплющивши очі, він заговорив м’якішим, примирливим тоном.

– Ти ж знаєш, що твою кандидатуру розглядають у «великій шістці»?

«Великою шісткою» називали національну мережу в Нью-Йорку.

– Не знала.

Вона спробувала не виказати голосом захвату.

– Тобі промивають мізки. Зараз не час відпускати дросель.

– Я не відпускаю.

– Тебе ж випробують чимось серйозним. Чимось, що матиме національний масштаб.

– Наприклад?

– Ураганом, масовим убивством, не знаю, смертю знаменитості.

– І як же ми житимемо далі, – замислилася вона вголос, – коли Вупі піде у засвіти?

– Буде важко, – погодився він, – але вона б хотіла, щоб ми поводилися відважно.

Вона захихотіла, а Себастьян пригорнувся до неї на дивані й поцілував її збоку в шию.

– Ось ми, мала, я і ти. З’єднані збоку. Куди я, туди й ти. Куди ти, туди і я.

– Знаю. Справді.

– Гадаю, було б круто жити на Мангеттені.

– У якому районі? – спитала вона.

– У Верхньому Вест-Сайді, – сказав він.

– У Гарлемі, – сказала вона одночасно з ним.

Вони обернули це на жарт, бо гадали, що саме так треба чинити, коли у шлюбі суто теоретично виявляються докорінні відмінності.

За осінь Джеремі Джеймсові стало значно краще. Він згадав, хто така Рейчел, хоч і не згадав, що сказав санітарові, і, схоже, радше терпів її присутність, аніж потребував її. Знання про рух люміністів і Колума Джаспера Вітстоуна в нього здебільшого збереглися, та були невпорядковані, а його загальні уявлення про хронологію були хибні, тож зникнення Вітстоуна 1863 року, на його думку, прямо передувало першій подорожі Джеремі до Нормандії 1977 року, коли він був аспірантом. Він думав, що Рейчел молодша за Шарлотту, і часом не міг зрозуміти, як Тео може так багато пропускати старшу школу, відвідуючи його.

«Він узагалі не старається, – скаржився він Рейчел. – Я не хочу, щоб він користувався моєю хворобою як приводом старатися ще менше».

У листопаді Джеремі повернувся до будинку на Ґорем-лейн, де його доглядала хоспісна медсестра. Він став фізично сильнішим. Його мовлення набуло чіткості. Зате розум до нього ніяк не повертався.

– Не можу цього збагнути, – якось сказав він. Морін і Рейчел були в одній із ним кімнаті, і він невпевнено їм усміхнувся. – Я неначе у прекрасній бібліотеці, та жодна книжка в ній не має назви.

Наприкінці грудня 2009 року Рейчел двічі помітила, як він менш ніж за десять хвилин від початку її відвідин поглянув на свій наручний годинник. Вона не могла ставити це йому на карб. Без можливості обговорювати їхні спільні детективні історії (він мав відшукати докази того, що Колум Джаспер Вітстоун перетинався з Клодом Моне, вона – відшукати свого батька, а вони обоє – зрозуміти Елізабет Чайлдс) вони майже не мали про що розмовляти. Жодних спільних амбіцій, жодної спільної історії.

Вона пообіцяла залишатися на зв’язку.

Вийшовши з його будинку, Рейчел пройшла вимощеною плитами доріжкою до своєї автівки й знову відчула, що його втрачає. А ще відчула давню підозру, що життя, судячи з її теперішнього досвіду, – це низка розлук. Персонажі проходять сценою, одні залишаються на довше, ніж інші, та всі вони рано чи пізно йдуть геть.

Діставшись автівки, вона озирнулася на його будинок і подумала: «Ти був мені другом. Ти був мені другом».

Два тижні по тому, 12 січня, о п’ятій вечора на Гаїті стався землетрус силою 7,0 бала.

Як і передбачав Себастьян, Рейчел доручили висвітлювати його для «великої шістки». Перші кілька днів вона провела в Порт-о-Пренсі. Вона та її команда показали скидання з літаків їжі та речей, що, як правило, призводило до заворушень. Показали трупи, складені на автостоянці Загальної лікарні. Показали тимчасові крематорії, що виросли на рогах вулиць по всьому місту, де тіла палали, наче жертви, покликані заспокоїти землетрус. Серед маснистого чорного диму клубочилася сива сірка, тіла всередині вже перетворилися на абстракцію, а дим від них став таким самим непримітним, як будь-який інший – від будівель, що продовжували тліти, від досі не вигорілих газопроводів. Рейчел вела репортажі з наметових містечок і постів медичної допомоги. У колишньому торговому районі вона та її операторка Ґрета Кілборн зняли, як поліціянти стріляють по мародерах, зняли молодика з випнутими зубами й ребрами, що лежав у попелі й уламках із відірваною в ділянці щиколотки ногою. Зовсім недалеко від його руки лежало кілька бляшанок їжі, яку він перед тим крав.

У перші дні після землетрусу журналісти були єдиним, чого в Порт-о-Пренсі було більше, ніж хвороб і голоду. Невдовзі вони з Ґретою вирішили рушити за сюжетом до епіцентру землетрусу – прибережного містечка Леоґан. Леоґан був розташований за якихось сорок кілометрів на південь від Порт-о-Пренса, та поїздка туди зайняла в них два дні. Мертвих вони занюхали за три години до приїзду. Там уже не було ні інфраструктури, ні допомоги, ні державної підтримки, ні поліціянтів, які стріляли б по мародерах, бо не було поліції. Коли Рейчел порівняла це з пеклом, Ґрета не погодилась.

– У пеклі, – сказала вона, – є хтось головний.

На другий вечір у сквотерському таборі, сяк-так зібраному із простирадл (замість дахів – простирадла, і замість стін теж простирадла), вона, Ґрета, одна колишня черниця та один майже фельдшер перевели з одного намету до іншого чотирьох дівчат. Шестеро потенційних ґвалтівників, які ходили табором у пошуках дівчат, були озброєні ножами й серпетами – популярними серед фермерів мачете із загнутими клинками. Рейчел була певна: до землетрусу половина із цих чоловіків мала добру роботу. Їхній ватажок, Жозуе Даселю, був родом із сільської місцевості просто на схід від сейсмічної зони. Дев’ятий у черзі спадкоємців маленької соргової ферми в Круа-де-Буке, він образився на весь світ, зрозумівши, що ніколи не успадкує ферми. Жозуе Даселю мав зовнішність кінозірки й рухався як рок-зірка. Зазвичай він був одягнений у зелено-білу футбольну сорочку та бежеві штани-карго з закоченими холошами. На лівому боці носив пістолет Desert Eagle 45-го калібру, а на правому – серпет у побитих шкіряних піхвах. Він запевняв усіх, що серпет – то для самооборони. А пістолет, додавав він і підморгував, – то для їхнього захисту. Довкола повно лихих людей, повно жахіть, повно лиходіїв. Він хрестився та здіймав очі до небес.

Землетрус знищив вісімдесят відсотків Леоґана. Зрівняв із землею. Закон і порядок перетворилися на спогад. Ходили чутки, що в цьому районі помітили британські та ісландські пошуково-рятувальні групи. Рейчел того дня вже підтвердила, що канадці привели до гавані есмінець, а в залишки центру міста потроху проникають японські та аргентинські лікарі. Та наразі до них іще ніхто не добрався.

Того дня вона з ранку до вечора допомагала Рональдові Револю, чоловікові, який до землетрусу навчався на фельдшера. Вони перенесли трьох смертельно поранених мешканців табору до медичного намету за три милі звідти, де всім заправляли миротворці зі Шрі-Ланки. Там Рейчел поговорила з перекладачем, який запевнив її, що вони надішлють їм підмогу, щойно зможуть. Вони сподіваються, що це станеться наступної ночі, щонайбільше за два дні.

Рейчел і Ґрета повернулися до табору, куди вже прибули четверо дівчат. Спраглі, зголоднілі чоловіки з банди Жозуе відразу їх помітили, і їхні жахливі наміри передалися від одного всім, ледве дівчата отримали води та пройшли перевірку на наявність ушкоджень.

Рейчел і Ґрета того вечора зазнали невдачі як репортерки, встрявши в історію, що її слід було б показати, якби хтось був готовий поставити її в ефір, і разом із колишньою черницею і Рональдом Револю водили дівчат по всьому таборі, рідко залишаючись в одній схованці довше ніж на годину.

Денне світло чоловіків не спиняло: на їхню думку й на думку більшості інших місцевих чоловіків, зґвалтування не потрібно було соромитися. Після смерті, яка останнім часом стала такою нормальною, варто було оплакувати лише тутешніх, і лише тих, що були близькими родичами. Вони продовжували пити всю ніч, поки тривав пошук, і на світанні; залишалося сподіватися, що рано чи пізно їм доведеться поспати. Врешті-решт двох із чотирьох дівчат було врятовано, коли до табору вранці з гуркотом в’їхала вантажівка ООН у супроводі бульдозера, щоб забрати трупи у зруйнованій церкві біля підніжжя пагорба.

Однак інших двох дівчат більше ніхто не побачив. Вони прибули до табору всього кілька годин тому; обидві щойно зосталися без батьків і без домівки. Естер була вдягнена в полинялу червону футболку та джинсові шорти. Дівчинка у блідо-жовтій сукні була Відлен, але всі називали її Відді. Не дивно, що Естер була понура, майже німа, і рідко дивилася комусь у вічі. Але Відді, хоч як дивно, була осяйна й мала усмішку, що просто розтинала груди тим, кому вона призначалася. Рейчел знала дівчат лише протягом тієї ночі, та більшу її частину провела з Відді. Відді, її жовтою сукнею, безмежним серцем і звичкою мугикати пісні, яких ніхто не міг упізнати.

Просто вражало, як однозначно вони зникли. Зникли не лише їхні тіла та одяг – зникло саме їхнє існування. За годину після сходу сонця їхні супутники у відповідь на запитання про них замовкли. За три години вже ніхто в таборі, крім Рейчел, Ґрети, колишньої черниці Веронік і Рональда Револю, не казав, що їх бачив. На другий день до настання ночі Веронік устигла змінити свою версію подій, а Рональд засумнівався у власній пам’яті.

Того ж дня о дев’ятій вечора Рейчел ненароком упала в око одному з ґвалтівників, Полеві, який викладав природничі науки у старшій школі й був незмінно ввічливий. Поль сидів під своїм наметом і стриг собі нігті іржавими ножичками. На той час уже розійшлася чутка про те, що якщо дівчата й були в таборі – а їх там не було, то все маячня, – то троє з шістьох чоловіків, які бродили табором і пиячили тієї ночі, заснули, перш ніж дівчата, яких ніколи не існувало, чи то зникли, чи то не зникли. Отже, якщо тих дівчат і зґвалтували (а їх не зґвалтували: такого бути не могло, їх не існувало), у цьому був задіяний Поль. Та якщо їх і вбили (а їх не вбили: такого бути не могло, їх не існувало), Поль на той час уже спав. Звичайний ґвалтівник, учитель Поль, звичайний ґвалтівник. Однак якщо його якось бентежили долі тих дівчат, то він добре це приховував. Він подивився Рейчел у вічі. Склав великим і вказівним пальцем пістолет. Наставив його їй на пах, а потім засунув вказівного пальця до рота й посмоктав. Беззвучно засміявся.

А тоді звівся на ноги й підійшов до Рейчел. Став перед нею і зазирнув їй у вічі.

Дуже ввічливо, майже улесливо, попросив її покинути табір.

– Ви брешете, – лагідно пояснив він, – а люди через це тривожаться. Вони вам про це не кажуть, бо ми народ ґречний. Але ваша брехня дуже всіх засмучує. Сьогодні, – він підняв один палець, – ніхто не показуватиме свого засмучення. Сьогодні, – знову той палець, – є чималі шанси, що ви та ваша подружка не постраждаєте.

Двадцять хвилин по тому вони з Ґретою покинули табір, скориставшись єдиною можливістю виїхати разом зі шрі-ланкійцями. У їхньому центрі допомоги вона слізно просила їх і канадських миротворців, які проникнули на острів зі свого корабля.

Ніхто не зрозумів, чому вона така наполеглива. Навіть не здогадався. Зникло двійко дівчат? Тут? Та за останніми підрахунками, їх зникло кілька тисяч, і це число тільки зростатиме.

– Вони не зникли, – сказав їй один із канадців. – Вони мертві. Ви це знаєте. Вибачте, але такі справи. А на пошуки їхніх тіл ні в кого нема ні часу, ні ресурсів. – Він окинув поглядом своїх супутників і кількох шрі-ланкійців, що сиділи в наметі. Усі ствердно закивали. – Принаймні в нас нема.

Наступного дня Рейчел і Ґрета подалися до Жакмеля. Три тижні по тому вони повернулися до Порт-о-Пренса. На той час Рейчел уже починала день із чотирьох таблеток підпільного атівану[9] й чарки рому. Ґрета, як вона підозрювала, повернулася до звички вживати героїн, про яку вона розповіла Рейчел у перший їхній вечір у Леоґані.

Урешті їх повідомили, що настав час їхати додому. Коли Рейчел запротестувала, її редактор із репортажів заявив по скайпу, що її матеріали стали надто різкими, надто одноманітними, а ще в них з’явилася недоречна розпачлива нотка.

– Нашим глядачам потрібна надія, – сказав редактор.

– Гаїтянам потрібна вода, – відповіла Рейчел.

– Вона знову за своє, – сказав редактор комусь поза кадром.

– Дайте нам ще кілька тижнів.

– Рейчел, – мовив він. – Рейчел. У тебе нікудишній вигляд. І я зараз не тільки про твоє волосся. Ти схожа на скелет. Ми закругляємося.

– Всім байдуже, – сказала Рейчел.

– Нам не було байдуже, – різко відповів редактор. – США, блін, шле на цей острів понад півтора мільярда доларів. А наша мережа показала його в усій красі. Чого ще тобі треба?

Тут затуманена атіваном Рейчел подумала: «Бога».

«Мені треба того Бога з великої літери “Б”, який, за словами телепроповідників, змітає торнадо з їхнього шляху. Того, що лікує рак і артрит у вірних, того Бога, якому професіональні спортсмени дякують за інтерес до результатів Супербоулу, Кубку світу чи гоумрану у вісімдесят сьомому матчі зі ста шістдесяти двох, які за цей рік відіграли “Ред сокс”». Їй було потрібно, щоб той діяльний Бог, який встряє в людські справи, сягнув із небес, очистив гаїтянські запаси води, зцілив хворих гаїтян, розруйнував зруйновані школи, лікарні й оселі.

– Що ти там, нахрін, белькочеш? – придивився до неї через екран редактор.

Вона не усвідомлювала, що розмовляє.

– Сідай у літак, поки ми за нього ще платимо, – наказав редактор, – і вертай на свою станційку.

Так вона дізналася, що всі її амбіції щодо світу національних мереж мертві. Не світить їй Нью-Йорк. Не світить їй підвищення до «великої шістки» й далі.

Назад, до Бостона.

Назад, до «малої шістки».

Назад, до Себастьяна.

Вона злізла з атівану. (На це пішло чотири спроби, та їй вдалося.) Почала пити менше – так, як пила до Гаїті (чи бодай приблизно так). Але боси з «малої шістки» більше не давали їй основних матеріалів. Поки вона була відсутня, з’явилася новенька, Дженні Ґонсалес.

Себастьян заявив: «Вона розумна, проста й не дивиться часом на камеру такими очима, ніби готова буцнути її головою».

Гірка правда полягала в тому, що Себастьян мав рацію. Рейчел була б дуже рада зненавидіти Дженні Ґонсалес (і, бачить Бог, старалася це зробити), повірити, що їй допомогли піднятися зовнішність і сексуальність. І вони, звісно, не стали для неї зайвими, та Дженні мала магістерський диплом Колумбійського університету із журналістики, могла імпровізувати на ходу, завжди була повністю підготовлена й працювала бездоганно, а також ставилася з однаковою повагою до всіх – від адміністраторки до гендиректора.

Дженні Ґонсалес замінила Рейчел не тому, що була молодша, симпатичніша й мала кращу фігуру (хоча, чорт забирай, усе це було правдою), вона замінила Рейчел, бо краще виконувала свою роботу, мала легший характер, а ще люди обожнювали з нею розмовляти.

Утім Рейчел досі мала шанси. Якщо вона, живучи пристойно, поверне навспак процес старіння, який прискорила на Гаїті, якщо позбудеться досади, яка з’явилась і почала зростати в ній там, якщо цілуватиме дупи, виконуватиме накази та знову стане тією крутою репортеркою, яку колись переманили великими грішми із «Ґлобу», – дещо сексуальною, дещо хлоп’якуватою, дещо ботанистою (її контактні лінзи замінили на окуляри в червоній роговій оправі) і цілком компетентною, – тоді «мала шістка» все ж залишиться її домом.

Вона старалася. Вона розповідала про кота, який гавкає по-собачому, та про щорічне «ламання льоду», яке влаштовували «Брауні з Л-стріт», гурт напівоголених чоловіків, які щороку першими вибирались у води Бостонської затоки. Вела репортажі про ведмежа коали, що народилося в зоопарку «Франклін-парк», і про пробіг наречених у магазині «Філінз Бейзмент».

Вони із Себастьяном відновили придбаний будинок на південь від міста. Графіки в них були такі, що, коли він був удома, вона була на роботі, і навпаки. Рідко бачитися було так приємно, що згодом вона почне вважати, що це продовжило їхній шлюб на рік.

Вона отримала кілька електронних листів від Браяна Делакруа. І хоча один із них («Ти розкішно попрацювала на Гаїті. Тепер людям у цьому місті не байдуже до нього, бо не було байдуже тобі») допоміг їй пережити хріновий загалом день, вона нагадувала собі, що Браян Делакруа – торгівець із дивною енергетикою, мабуть породженою тим, що його душі не підходить обрана ним кар’єра. Вона не могла бути певною, що на світі досі є справжній Браян, тож на його листи відповідала коротко та ввічливо: «Дякую. Рада, що тобі сподобалося. Бережи себе».

Вона казала собі, що щаслива. Казала собі, що намагається знову стати тією репортеркою, дружиною і людиною, якою була раніше. Проте вона не могла спати й без упину переглядала новини з Гаїті, слідкуючи за країною, що наразі силкувалася відродитись, але здебільшого просто продовжувала вмирати. Уздовж річки Артібоніт почався спалах холери. Відтак поповзли чутки, що її джерелом стали вояки ООН. Рейчел благала Клея Бона, свого редактора з розподілу завдань, дозволити їй повернутися туди на тиждень. Бодай власним коштом. Він навіть не удостоїв її прохання відповіді, а тільки сказав їй, що на неї чекають на автостоянці позаду станції. Там вона має сісти у фургон і поїхати робити матеріал про шестирічного хлопчика з Лоуренса, що стверджував, ніби Бог підказав йому числа, за допомогою яких його мама виграла лотерею.

Коли камери потай зняли, як вояки ООН прибирають трубу, що протікала в землі вздовж берегів Артібоніту, і ці кадри облетіли весь світ, Рейчел брала інтерв’ю у сторічного вболівальника «Ред сокс», який приїхав на свій перший матч на Фенвей-парку.

Поки холера поширювалася далі, Рейчел знімала матеріали про майже одночасні пожежі в будинках; змагання з поїдання хот-догів; бандитську стрілянину протягом вихідних у Дорчестері; двох літніх сестер, які створювали журнальні столики із пляшкових кришечок; вечірку Бостонського коледжу у Клівленд-Сьоркл, яка вийшла з-під контролю; та колишнього брокера з Волл-стріт, який покинув вищі фінансові кола заради соціальної роботи серед безхатьків на Північному березі.

Ці матеріали не завжди були нікчемні, не завжди були незначущі. Рейчел уже майже запевнила себе, що часом виконує справжню громадську роботу, але тут Гаїті вразив ураган «Томас». Загинуло всього кілька людей, але укриття було стерто з лиця Землі, каналізація та гнильні резервуари переповнились, і спалах холери розрісся на весь острів.

Рейчел не спала цілу ніч, оглядаючи доступні кадри й читаючи репортажі, щойно вони виходили, аж раптом у її вхідній пошті вигулькнуло ім’я Браяна Делакруа. Вона відкрила його листа. Там було написано тільки:

Чому ти не на Гаїті? Нам потрібно, щоб ти була там.

Хтось неначе приклав до її шиї теплу руку, нахилив її лице до свого плеча й дозволив їй заплющити очі. Можливо, після тієї химерної зустрічі під стінами Атенею вона судила Браяна надто строго. Можливо, він просто трапився їй у поганий день, коли намагався досягти домовленості із Джеком Агерном, торгівцем антикваріатом із Женеви. Рейчел гадки не мала, де можуть перетнутися лісоматеріали та антикваріат, але, правду кажучи, не розуміла фінансів – може, Джек Агерн був якимось інвестором. Хай там як, Браян тоді поводився трохи дивно, трохи збентежено. А що такого поганого в тому, щоб бути трохи дивним і трохи збентеженим?

Чому ти не на Гаїті? Нам потрібно, щоб ти була там.

Він зрозумів. Якимось робом збагнув із відстані багатьох років, завдяки вкрай обмеженому кіберзв’язку, збагнув, що їй надзвичайно важливо туди повернутись.

А пів години по тому приїхав додому Себастьян – так, наче вона замовила його приїзд, як піцу, – і сказав:

– Тебе посилають назад.

– Назад – це куди?

Він дістав із холодильника пластикову пляшку з водою та приклав її до скроні. Заплющив очі.

– Гадаю, ти маєш потрібні контакти, знаєш тамтешні звичаї.

– Гаїті. Мене посилають назад на Гаїті?

Він розплющив очі, не припиняючи масажувати скроню пляшкою.

– Ага, на Гаїті.

Хоча він так цього й не сказав, Рейчел знала: він уважає, що Гаїті винна в занепаді її кар’єри. А занепад її кар’єри він уважав причиною застою у власній кар’єрі. Тож у його вустах слово «Гаїті» прозвучало як непристойне.

– Коли?

У ній зануртувала кров. Вона не спала всю ніч, але тепер геть не хотіла спати.

– Клей сказав, щонайпізніше завтра. Чи мушу я тобі нагадати, що тут ти не можеш облажатися?

Рейчел відчула, як у неї витягнулось обличчя.

– Це в тебе таке напутнє слово?

– Це – те, чим це є, – утомлено сказав він.

Вона могла сказати багато чого, та все це призвело б до суперечки, а сперечатися вона тепер не хотіла. Тому Рейчел спробувала сказати:

– Я за тобою сумуватиму.

Їй не терпілося сісти в літак.

– Я теж, – озвався він, втупившись у холодильник.

9

Атіван – транквілізатор, в Україні відомий як лоразепам.

Після падіння

Подняться наверх