Читать книгу Після падіння - Деннис Лихэйн, Dennis Lehane - Страница 12

Рейчел гадала, що того бару вже давно не існує, та варто їй було заґуґлити «Бар У Майло Східний Балтимор», як той миттю відобразився в неї на моніторі разом із купою фотографій. Бар дещо змінився: у цегляній стіні з боку вулиці з’явилося три великих вікна, освітлення стало м’якіше, касу було комп’ютеризовано, а табурети тепер мали спинки й ошатні підлокітники; проте за барною стійкою висіло те саме дзеркало, а пляшки там стояли в такій самій послідовності. Прапорець «Балтимор колтс» на стіні замінили прапорцем «Балтимор рейвенс».

Рейчел зателефонувала й попросила дати слухавку власникові.

Підійшовши до телефону, він сказав:

– Ронні слухає.

Вона пояснила, що працює репортеркою на Шостому каналі, не сказавши, на якому саме шостому каналі, не сказавши, що працює над певним матеріалом. Зазвичай, коли вона називалася репортеркою, перед нею миттю відчинялися чи зачинялися двері; у будь-якому разі їй, як правило, не доводилося гаяти часу на подальші пояснення.

– Ронні, я намагаюся відшукати бармена, який працював у барі «У Майло» 1979 року. І подумала, чи немає у вас тогочасних записів про найманих працівників, якими ви б могли поділитися.

– Бармен у сімдесят дев’ятому? – сказав він. – Ну, то, напевно, був Лі, але дайте-но мені перепитати в батька.

– Лі? – повторила вона, та він уже поклав слухавку. Кілька хвилин вона не чула майже нічого – мабуть, вони розмовляли десь далеко від слухавки, хто його зна, – та відтак почула, як до телефону наближаються чиїсь кроки, а тоді його із шурхотом підняли зі стійки.

– Це Майло.

Рипливий голос, а тоді – важке, шумне дихання через ніздрі.

– Той самий Майло?

– Так, так. Чого треба?

– Я хотіла зв’язатися з чоловіком, який працював у вас барменом майже тридцять два роки тому. Ваш син говорив про якогось Лі.

– Він тоді працював на нас.

– І ви його пам’ятаєте?

– Ну так, він пропрацював тут щонайменше двадцять п’ять років. Пішов років із вісім тому.

– І він тоді був там єдиним барменом?

– Ні, але був головним. За стійкою потроху працювали я, моя покійна дружина та старий Гарольд, який тоді саме впадав у маразм. Тепер зрозуміли?

– Ви знаєте, де можна знайти Лі?

– А може, скажете, чому ви про це питаєте, міс?..

– Чайлдс.

– Міс Чайлдс. Може, скажете, чому цікавитеся Лі?

Їй не спадало на думку жодної причини збрехати, тож вона сказала йому:

– Можливо, він знав мою матір.

– Лі знав багатьох жінок.

Вона пішла ва-банк.

– Можливо, він був моїм батьком.

Затихли всі звуки, крім його дихання через ніздрі. Це тривало так довго, що вона мало не заговорила знову просто з тривоги.

– Скільки вам років? – урешті спитав він.

– Тридцять один.

– Що ж, – повільно проказав Майло, – тоді він був гарним сучим сином. Зустрічався з кількома жінками – здається, із десятьма. Гадаю, навіть гріш може сяяти, коли він новенький.

Знову дихання.

Вона подумала, що зараз він скаже щось іще, та за якийсь час усвідомила, що цього не буде.

– Я б хотіла з ним зв’язатись. Якби ви були не проти мені допомогти, це було б…

– Він помер.

Її серце схопили й стиснули дві маленькі руки. По карку ринула вгору крижана вода, заливаючи череп.

– Він помер?

Фраза прозвучала голосніше, ніж хотілося Рейчел.

– Еге ж, років із шість тому. Він пішов від нас, пішов працювати до іншого бару в Елктоні. А кілька років по тому вмер.

– Як?

– Від серцевого нападу.

– Він же був молодий.

– П’ятдесят три роки, – сказав Майло. – Може, п’ятдесят чотири. Атож, він був молодий.

– Яке в нього було повне ім’я?

– Ну, міс, я вас не знаю. Не знаю, чи не могли б ви висунути рідним, які в нього залишились, якусь претензію у зв’язку з батьківством. Я замало знаю про такі речі. Але, знов-таки, я не знаю вас – ось у чому проблема.

– А якби ви мене знали, було б краще?

– Однозначно.

Наступного ранку Рейчел поїхала потягом зі станції Бек-Бей до Балтимора. Вона безневинно зазирнула в очі дівчині студентського віку, повз яку йшла на платформі, і дівчина вирячила очі, раптом упізнавши її. До кінця платформи Рейчел ішла повісивши голову. Стала поряд із немолодим паном у сірому костюмі. Він нагородив її смутною усмішкою і продовжив читати «Блумберґ маркетс». Вона не могла зрозуміти, звідки в його усмішці смуток: він її шкодує чи просто схильний сумно всміхатися.

Рейчел сіла в потяг без подальших пригод, відшукавши місце в задній частині напівпорожнього вагона. Із кожною милею, яку долав потяг, вона відчувала, що ще трішки віддаляється від свого нового амплуа людини, яка зганьбилася публічно, а проїхавши Род-Айленд, уже майже розслабилася. Рейчел замислилася, чи не полегшало їй ще й від усвідомлення того, що вона їде якщо не додому, то принаймні до свого коріння. А ще її дивним чином утішало те, що вона повторює у зворотному порядку шлях своєї матері та Джеремі Джеймса, яким вони навесні 1979 року прибули до західного Массачусетсу. Відтоді минуло понад три десятиліття, і тепер надворі була середина листопада. Міста й містечка, які вона проминала, застрягли між пізньою осінню і ранньою зимою. Деякі муніципальні автостоянки вже були посипані дорожньою сіллю і піском. Дерева стояли здебільшого голі, а в небі, голому, як дерева, не було сонця.

– Оце він.

Майло поклав на барну стійку перед нею фото в рамці, тицьнувши коротким вказівним пальцем неподалік від обличчя худорлявого лисуватого чоловіка похилого віку. Він мав високий лоб, запалі щоки та її очі.

Майло було років вісімдесят, і він дихав за допомогою каністри з рідким киснем, яку носив у поясній сумці на попереку. Її прозорі силіконові трубки тягнулися вздовж його спини, потім перегиналися через вуха, а тоді спускалися по щоках до ніздрів, у які входили носові канюлі. Він пояснив Рейчел, що невдовзі після сімдесяти почав хворіти на емфізему. Останнім часом гіпоксія прогресувала, та не так швидко, щоб заважати йому нишком викурювати по вісім-десять сигарет на день.

– Добрі гени, – пояснив Майло, поклавши перед нею фото без рамки. – У мене добрі. Але не в Лі.

Знімок без рамки був трохи щиріший за перший – офіційне фото працівників, на якому всі позували. Цій фотографії без рамки було вже кілька десятиліть. Лі мав копицю тонкого волосся майже чорного кольору, а його очі були посаджені глибше. Він усміхався якійсь репліці клієнта. Якщо кілька інших відвідувачів сміялися, позакидавши голови назад, то Лі злегка, стримано всміхався. Ця усмішка була не запрошенням, а фортечним ровом. Судячи з вигляду, йому було щонайбільше двадцять сім чи двадцять вісім років, і Рейчел одразу стало видно, що привабило її матір. У тій легкій усмішці яскраво відчувалися стримана життєва сила й запалена замкненість. Вона одночасно обіцяла надто багато й надто мало. Лі здавався схожим на найгіршого бойфренда й найкращого коханця всіх часів і народів.

Рейчел зрозуміла, чому її мати казала, ніби від нього пахло «блискавкою». І запідозрила, що, якби вона сама ввійшла 1979 року до того бару, а там за барною стійкою стояв цей чоловік, вона б залишилася на щось більше, ніж одна порція алкоголю. Він скидався на розпусного поета, на одурманеного наркотиками художника-генія, на музиканта, який загине в автокатастрофі наступного дня після підписання великого контракту зі студією звукозапису.

Однак уявлення про життя Лі, яке склалося в неї з наданих Майло фотографій, здебільшого обмежувалося тим самим баром, у якому вона тепер сиділа. Вона відчувала, як його світ, його вибір і перспективи сексу без зобов’язань із яскравими жінками звужувалися з кожним фото. Невдовзі світ за барною стійкою став таким, що про нього не варто було мріяти – від нього варто було ховатися. За жінками, які колись бігали за ним, тепер треба було бігати самому. А далі тих самих жінок уже треба було задобрювати достатньою дозою гумору й алкоголю. Врешті-решт думка про те, що він розглядає їх як сексуальні об’єкти, почне їх відштовхувати чи веселити.

Але якщо сексуальна привабливість Лі з кожним роком зменшувалася, то його усмішка ширшала. Поки він дожив до часів, коли Рейчел пішла до середньої школи, так і не знявши чорного жилета поверх білої сорочки, носіння яких Майло вимагав від своїх барменів, його шкіра вкрилася плямами, лице обвисло, усмішка пожовтіла, а серед задніх зубів у нього з’явилося дві прогалини. Проте з кожним фото він здавався вільнішим, менш обтяженим тим, що ховалося за його нахабною усмішкою, за його нахабною сексуальною харизмою. Його душа неначе розквітала, поки тіло занепадало.

Відтак Майло дістав стос фотографій зі щорічного софтбольного матчу й пікніка для рідних і друзів із нагоди Дня Незалежності. На фото разом із Лі знов і знов з’являлися дві жінки. Одна з них була худою брюнеткою і мала напружене, тривожне обличчя; друга була пухкенькою рум’яною білявкою, що зазвичай тримала в одній руці келих із напоєм, а в другій – сигарету.

– То була Еллен, – сказав Майло про брюнетку. – Вона була сердита. Чому, не знав ніхто. Жінка з тих, які вміють висмоктати всі соки з гостей на дні народження, весіллі, Дні подяки, – і я бачив, як вона вбивала всі ці святкування. Хочу сказати, що вона пішла від Лі десь у вісімдесят шостому. Чи вісімдесят сьомому? Не пізніше. Інша була його другою дружиною. Медді. Коли я чув про неї востаннє, вона ще була жива. Мешкала в Елктоні. Вони з Лі добре прожили кілька років, а потім якось віддалились одне від одного.

– Він мав дітей? – запитала Рейчел.

– Від цих жінок – ні. – Майло якусь мить уважно дивився на неї з-за стійки, завівши руку за спину, щоб підкрутити щось на своєму дозаторі кисню. – Думаєте, ви його донька, так?

– Цілком у цьому впевнена, – сказала Рейчел.

– У вас його очі, – відповів Майло, – це вже точно. Вдайте, ніби я сказав щось кумедне.

– Що?

– Засмійтеся, – попросив він.

– Ха-ха, – сказала вона.

– Ні, по-справжньому.

Вона окинула поглядом бар. Там було порожньо. Вона гигикнула і здивувалась, як щиро це прозвучало.

– Це його сміх, – зауважив Майло.

– Тоді це однозначно, – мовила вона.

Він усміхнувся.

– Замолоду мені казали, що я схожий на Воррена Оутса. Знаєте, хто це?

Вона похитала головою.

– Кіноактор. Знявся в купі вестернів. І в «Дикій банді» теж.

У відповідь вона знічено стенула плечима.

– Хай там як, я дійсно був схожий на Воррена Оутса. Тепер мені кажуть, що я схожий на Вілфорда Брімлі. Знаєте, хто це?

Вона кивнула.

– Дядько з реклами «Квакер Оутс».

Він підтвердив:

– Так, це він.

– Ви дійсно на нього схожі.

– Так. – Він підняв палець. – І все ж, наскільки мені відомо, я йому не родич. І не родич Ворренові Оутсу. – Він трохи розвів великий і вказівний пальці. – Навіть трішечки.

Вона погодилася з ним, злегка кивнувши. На барній стійці було викладено життя однієї людини у фотографіях – так само як два роки тому влітку перед нею та Джеремі Джеймсом було викладено її життя. Знову колаж, який розповідав усе й не казав нічого. Рейчел підозрювала, що, навіть якщо людину фотографувати кожного дня її життя, вона все одно може приховати своє справжнє «я» – свою сутність – від усіх, хто забажає її пізнати. Її мати стояла перед нею щодня протягом двадцяти років, а вона знала про неї рівно стільки, скільки вважала за потрібне показувати Елізабет. А тепер її батько дивиться на неї із фотокарток 4×6, 5×7 і 8×10, у фокусі, несфокусованих, перенасичених і в недостатньому освітленні. Але він усе-таки завжди лишався непізнаваним. Вона бачила його обличчя, та не бачила далі нього.

– Він мав кількох нерідних дітей, – сказав їй Майло. – Еллен, коли він із нею познайомився, мала сина, а Медді – доньку. Не знаю, чи всиновлював він когось із них офіційно. Ніколи не здогадувався, подобалися вони йому чи він їм, або, може, все було навпаки. А може, правда була десь посередині. – Майло знизав плечима й опустив погляд на колаж. – Він багато знав про віскі, за багато років поїздив кількома мотоциклами, які любив, якийсь час мав собаку, та той захворів на рак, тож собак він більше не заводив.

– І він пропрацював тут двадцять п’ять років?

– Десь так.

– Він прагнув чогось, окрім роботи барменом?

Майло на мить відвернув погляд, намагаючись пригадати.

– Коли йому дуже подобалися мотоцикли, він якийсь час говорив із іншим хлопцем про те, щоб відкрити разом майстерню, де вони їх ремонтуватимуть, а може, і кастомізуватимуть. Коли помер собака, він багато прочитав про ветеринарні школи. Але з того так нічого й не вийшло. – Він знизав плечима. – Якщо він і мав якісь інші мрії, то ховав їх десь далеко.