Читать книгу Після падіння - Деннис Лихэйн, Dennis Lehane - Страница 6

Перша в житті панічна атака спіткала Рейчел восени 2001 ро- ку, відразу після Дня подяки. Ідучи вздовж Крістофер-стріт, вона проминула жінку, свою ровесницю, що сиділа на чавунному ґанку під арковим входом до житлового кооперативу. Жінка ридала, затуливши лице руками, що в тодішньому Нью-Йорку не було дивовижею. Люди ридали в парках, убиральнях і потягах метро на лінії А; хтось тихо, а хтось – завзято й голосно. Це було повсюди. Проте все одно треба було питати, все одно треба було перевіряти.

– Ви в нормі? – Рейчел потягнулася до жінки, щоб її торкнутися.

Жінка відсахнулася.

– Що ви робите?

– Перевіряю, чи в нормі ви.

– У мене все гаразд. – Обличчя в жінки було сухе. Вона курила цигарку, якої Рейчел досі не помічала. – А ви в нормі?

– Атож, – відказала Рейчел. – Я просто…

Жінка простягнула їй кілька носовичків.

– Та нічого. Дайте собі волю.

Обличчя в жінки було сухе, а очі не червоніли. Вона не затуляла обличчя. Вона курила цигарку.

Рейчел узяла носовички. Промокнула обличчя, намацала потік на ньому, намацала сльози в себе під носом, що скрапували з її щелепи й підборіддя.

– Та нічого, – повторила жінка.

Дивилася вона на Рейчел так, наче то було не нічого, аж ніяк не нічого. Вона глянула на Рейчел, а тоді – поза Рейчел, неначе сподіваючись, що її врятують.

Рейчел кілька разів промимрила «дякую» й пошкандибала геть. Дісталася рогу Крістофер-стріт і Вігокен-стріт. На світлофорі простоював червоний фургон. Його водій витріщився блідими очима на Рейчел. Усміхнувся їй жовтими від нікотину зубами. Тепер із неї лилися не лише сльози, а й піт. Горло в неї зімкнулося. Вона знала, що задихається, хоча того ранку нічого не їла. Вона не може дихати. Дихати, блін, не може! Горло не розмикається. І вуста теж. Треба розкрити рота.

Водій вийшов із фургона. Підійшов до неї, світлоокий, із блідим хижим обличчям, коротко постриженим рудим волоссям, а коли він дістався її…

Він був чорношкірий. І трохи огрядний. Зуби мав не жовті, а білі, як копіювальний папір. Він став біля неї на коліна (коли вона встигла сісти на тротуар?) зі страхом у великих карих очах.

– Вам недобре? Міс, може, мені комусь зателефонувати? Встати можете? Отак, отак. Візьміть мене за руку.

Вона взяла його за руку, і він зіп’яв її на ноги на розі Крістофер-стріт і Вігокен-стріт. А ранок уже минув. Сонце опускалося. Гудзонова затока набула світло-бурштинового кольору.

Круглий добряк обняв її, пригорнувши до себе, і вона заридала йому в плече. Ридаючи, вона витягнула з нього обіцянку залишитися з нею, ніколи її не кидати.

– Скажіть, як вас звати, – попрохала вона. – Скажіть, як вас звати.

Його звали Кеннет Вотермен, і Рейчел, звісно, більше його не бачила. Він відвіз її назад до квартири на своєму червоному фургоні – не тому великому цільнометалевому фургоні із запахом колісної мазі та брудної білизни, який вона уявляла, а мінівені з дитячими кріслами в середньому ряду та крихтами піци на килимках на підлозі. Кеннет Вотермен був одружений, мав трьох дітей і мешкав у Фреш-Медовс, що у Квінсі. Він виготовляв шафи. Завізши її додому, запропонував зателефонувати комусь від її імені, та вона запевнила його, що тепер у нормі, тепер у неї все гаразд, – просто це місто часом впливає так на людину, розумієте?

Він змірив її довгим стривоженим поглядом, але за ними вже збиралися машини й надворі сутеніло. Заволав один клаксон. Потім другий. Кеннет вручив їй візитівку («Шафи від Кенні») та сказав, щоб вона телефонувала йому коли схоче. Вона подякувала й вийшла з мінівена. Коли він поїхав геть, до неї дійшло, що фургон був навіть не червоний, а бронзовий.

Наступний семестр у Нью-Йоркському університеті Рейчел провела в академвідпустці. Виходила з квартири хіба що до свого мозкоправа у районі Трайбека. Мозкоправ звався Константайн Пропкоп і розповів про своє особисте життя лиш одне: що рідні та друзі воліють звати його Конні. Конні намагався переконати її, що національна трагедія, якою вона прагнула присоромити себе достатньо, щоб перестати усвідомлювати глибину власної травми, завдає їй серйозної шкоди.

– У моєму житті немає нічого трагічного, – сказала Рейчел. – Чи бувало воно часом сумним? Звісно. А в кого було інакше? Та про мене добре дбали, мене добре годували, і я виросла в гарному будинку. Ну просто нещасна я, еге ж?

Конні поглянув на неї з протилежного кінця маленького кабінету.

– Мати позбавила вас одного з найосновніших прав – права на батька. Вона влаштувала вам емоційну тиранію, щоб утримати вас біля себе.

– Вона мене захищала.

– Від чого?

– Гаразд, – виправилася Рейчел, – вона вважала, що захищає мене від мене самої, від того, як я можу розпорядитися такими знаннями.

– Причина справді в цьому?

– А в чому ж іще?

Рейчел раптом захотілося викинутися з вікна позаду Конні.

– Якщо хтось має те, чого ви не просто хочете, а по-справжньому потребуєте, чого ви ніколи не зробите із цією людиною?

– Не кажіть «зненавидите її», бо я доста її ненавиділа.

– Покинете її, – сказав він. – Ви ніколи не покинете цієї людини.

– Моя мати була найсамостійнішою людиною, яку я будь-коли зустрічала.

– Вона могла видаватися такою, допоки ви за неї трималися. Та що сталося, коли ви зникли? Коли вона відчула, як ви віддаляєтеся?

Вона знала, на що він натякає. Вона ж як-не-як була донькою психологині.

– Ідіть у сраку, Конні. Не хиліть до цього.

– До чого?

– То був нещасний випадок.

– Із жінкою, яку ви називали гіпернапруженою, вкрай свідомою, суперкомпетентною? У чиєму організмі в день смерті не було ні наркотиків, ні алкоголю? І ця жінка їде повз знак «зупинка» сухою дорогою серед білого дня?

– Отже, я вбила свою матір.

– Я натякаю на геть протилежне.

Рейчел узяла пальто й сумочку.

– Моя мати ніколи не практикувала, бо не хотіла асоціюватися з такими недолугими пройдисвітами, як ви.

Вона позирнула на дипломи в нього на стіні.

– Ратґерс[3], – пирхнула Рейчел і вийшла.

Її наступна мозкоправка, Тесс Портер, мала м’якішу вдачу, а шлях до її кабінету був набагато коротший. Вона сказала Рейчел, що вони докопаються до правди про її стосунки з матір’ю в темпі, зручному для самої Рейчел, а не для її лікарки. Із Тесс Рейчел почувалася в безпеці. Із Конні вона завжди почувалася так, наче він приготувався до удару, і тому, своєю чергою, була завжди готова відбити удар.

– Як думаєте, що ви йому сказали б, якби знайшли його? – спитала Тесс якось по обіді.

– Не знаю.

– Ви боїтеся?

– Так, так.

– Його?

– Що? Ні. – Вона замислилася. – Ні. Не його. Самої ситуації. Ну, тобто з чого починати? «Здоров, тату. Де тебе лихий носив усе моє життя?»

Тесс захихотіла, та потім сказала:

– Ви завагалися. Коли я спитала, чи боїтеся ви його.

– Справді? – Рейчел на мить звела очі до стелі. – Ну, власне, часом мати могла суперечити самій собі, говорячи про нього.

– Як?

– Здебільшого вона описувала його зжіночено. «Нещасний милий Джеймс», – казала вона. Або ж: «Любий чутливий Джеймс». Часто закочувала очі. Вона була надто прогресивна на позір, щоб визнати, що він недостатньо мужній для неї. Пам’ятаю, як вона кілька разів сказала: «Рейчел, у тебе батьків кепський характер». А я собі думаю: «Сучко, у мене материн кепський характер». – Рейчел знову звела очі до стелі. – «Пошукай себе в його очах».

– Що це означає? – Тесс нахилилася вперед, не встаючи з крісла.

– Це вона таке мені сказала кілька разів. «Пошукай себе в його очах. І скажи мені, що знайдеш».

– А в якому контексті це було?

– У контексті алкоголю.

Тесс натягнуто всміхнулася.

– То що вона, на вашу думку, мала на увазі?

– Обидва рази вона на мене злилася. Це я точно пам’ятаю. Я завжди вважала, ніби це означає, що він… Якби він колись мене побачив, то…

Вона похитала головою.

– Що? – тихо спитала Тесс. – Якби він колись вас побачив, то що?

Вона опанувала себе лише за хвилину.

– Він би відчув розчарування.

– Розчарування?

Рейчел на мить зазирнула їй у вічі.

– Огиду.

За вікном вулиці потемніли, неначе сонце затулило щось величезне й потойбічне, кинувши свою тінь на все місто. Дощ полився раптово. Грім прогримів, як шини важких вантажівок по старому мосту. Десь далеко спалахнула блискавка.

– Чому ви всміхаєтеся? – спитала Тесс.

– А я всміхалася?

Вона кивнула.

– Моя мати теж так казала, особливо в такі дні, як сьогодні. – Рейчел підібгала під себе ноги. – Вона казала, що сумує за його запахом. Коли я вперше спитала її, що це означає, чим він пахнув, вона заплющила очі, понюхала повітря і сказала: «Блискавкою».

У Тесс злегка округлились очі.

– Ви пам’ятаєте, щоб від нього так пахло?

Рейчел похитала головою.

– Від нього пахло кавою. – Вона стежила поглядом за бризканням дощових крапель за вікном. – Кавою і вельветом.

Після того першого нападу паніки й легкої агорафобії вона прийшла до тями наприкінці весни 2002 року. Натрапила на хлопця, який попереднього семестру разом із нею ходив на «Передову методику досліджень». Звали його Патрік Менніон, і він був незмінно делікатний. Він був якийсь пухкенький і мав неприємну звичку примружуватися, не розчувши чогось як слід, а таке бувало часто, бо в дитинстві він після нещасного випадку під час катання на санчатах утратив п’ятдесят відсотків слуху на праве вухо.

Патові Менніону не вірилося, що Рейчел розмовляла з ним і після того, як тема їхнього єдиного спільного предмета вичерпалася. Не вірилося, що вона запропонувала йому сходити разом випити. А коли вона, кілька годин по тому опинившись у його квартирі, потягнулася до пряжки на його паску, його обличчя набуло такого виразу, наче він позирнув на небо, щоб побачити, чи немає хмар, і уздрів, як угорі пролітають янголи. Приблизно такий вираз мало його обличчя до кінця їхніх стосунків, які протривали два роки.

Коли вона таки з ним розійшлася – надзвичайно обережно, мало не запевнивши його, що це рішення було обопільним, – він глипнув на неї з дивною спаплюженою гідністю і промовив:

– Раніше я ніколи не розумів, чому ти зі мною. Ну, тобто ти ж розкішна, а я… ні.

– Ти…

Пат підняв руку, зупиняючи її.

– А тоді, місяців із шість тому, до мене якось дійшло: для тебе головне – не любов, а безпека. І я збагнув, що рано чи пізно ти мене кинеш, поки тебе не кинув я, тому що – і це якраз найважливіше, Рейч, – я б ніколи тебе не кинув. – Він обдарував її прекрасною вимученою усмішкою. – І для цього я був потрібен від самого початку.

Після аспірантури вона провела один рік у Вілкс-Баррі, що в Пенсильванії, працюючи в «Таймс лідер», а тоді повернулася до Массачусетсу та швидко перейшла до відділу основних статей «Петріот леджер» у Квінсі; там її матеріал про расові перевірки, якими займалось управління поліції Гінґема, здобув певне визнання та привернув достатньо уваги, щоб вона отримала електронного листа від самого Браяна Делакруа. Він їздив у справах і натрапив у почекальні фірми-розповсюджувача деревини у Броктоні на примірник «Леджер». Йому захотілося дізнатися, чи то та сама Рейчел Чайлдс і чи знайшла вона батька.

Вона відповіла, що є тією самою Рейчел Чайлдс і ні, батька вона не знайшла. Він не проти спробувати ще раз?

Не можу. Завал на роботі. Поїздки, поїздки, поїздки. Бережіть себе, Рейчел. Вам недовго працювати в «Леджер». Попереду дещо серйозне. Обожнюю ваш стиль письма.

Він мав рацію: за рік вона потрапила на Олімп і перейшла до «Бостон ґлоб».

Саме там її знайшов доктор Фелікс Браунер, акушер-гінеколог її матері. Темою його листа було «Давній друг вашої мами», та коли вона відповіла на нього, стало ясно, що він не так друг, як людина, якою Елізабет Чайлдс скористалася в медичних цілях. Також доктор Браунер уже не був гінекологом її матері, коли Рейчел про щось таке дізналася. Коли Рейчел досягла підліткового віку, Елізабет познайомила її з докторкою Віною Рао, до якої також ходила більшість жінок і дівчат, яких знала Рейчел. Про Фелікса Браунера вона ніколи не чула. Проте він запевнив її, що опікувався її матір’ю, коли Елізабет тільки приїхала на захід Массачусетсу, і навіть більше: він, по суті, дав Рейчел уперше скуштувати кисню. «Ви неабияк смикалися», – написав він.

В одному з наступних листів він написав, що володіє важливою інформацією про її матір, якою хотів би поділитись, але спокійно поділитися нею міг лише віч-на-віч. Вони домовилися зустрітися на півдорозі між Бостоном і Спрінґфілдом, у якому мешкав він, і обрали для зустрічі дайнер у Міллбері.

Перед зустріччю вона пошукала відомості про доктора Браунера, і на фотографії він, як і підказувало їй чуття ще від першого його листа, був не надто симпатичний. За рік до того, у 2006 році, йому заборонили займатися медициною через низку звинувачень у сексуальному насильстві чи сексуальних домаганнях від пацієнток починаючи з 1976 року, коли добрий лікар усього тиждень як закінчив медичну школу.

Доктор Браунер прийшов до дайнеру із двома валізками на коліщатках. Він мав близько шістдесяти двох років і густе сиве волосся – не зовсім підстрижене «малетом»[4] і не зовсім кудлате, як у людини, що їздить спортивною автівкою та вчащає на концерти Джиммі Баффетта. Одягнений він був у світло-блакитні джинси, пені-лофери без шкарпеток і гавайську сорочку під чорним лляним блейзером. Мав фунтів із тридцять зайвої ваги на талії, що неначе свідчили про його успіх, і невимушено поводився з офіціанткою та помічниками офіціантів. Рейчел він видався людиною, яка подобається незнайомцям, але спантеличується, якщо хтось не сміється з її жартів.

Висловивши Рейчел співчуття у зв’язку зі смертю матері, він нагадав їй, якою рухливою малечею вона була після народження:

– Вас наче в «Палмолів» занурили.

Тоді він, дещо напружившись, визнав, що його перша обвинувачка («Будемо звати її Бріанна, і не тому, що це співзвучно з “брехуха”, гаразд?») знала ще кількох обвинувачок. Він назвав одне за одним їхні імена, і Рейчел негайно замислилася, користується він зараз псевдонімами чи з безцеремонною байдужістю порушує право цих жінок на приватність. Тоня, Марі, Урсула, Джейн і Патті, сказав він, знали одна одну.

– Ну, регіон тут невеличкий, – зауважила Рейчел. – Люди знайомі між собою.

– Справді? – Він потрусив пакетик із цукром, перш ніж його відкрити, та обдарував її холодною усмішкою. – Справді? – Висипав цукор у каву, а тоді сягнув в одну зі своїх валізок. – Брехуха Бріанна, як я виявив, мала багато коханців. Вона двічі була розлучена, а також…

– Докторе…

Він підняв руку, наказуючи їй помовчати.

– А також була названа «іншою жінкою» в ході одного розлучення. Патті п’є самотою. Марі та Урсула мають проблеми з хімічною залежністю, а Тоня – ой-йой! – Тоня подала до суду через сексуальне насильство ще на одного лікаря. – Він вирячив очі в удаваному обуренні. – У Беркширах, вочевидь, справжнє нашестя лікарів-маніяків. Святі небеса!

Рейчел колись знала одну Тоню з Беркширів. Тоню Флетчер. Вона керувала мініготелем «Мінітмен». Завжди видавалася розсіяною та трохи збентеженою.

Доктор Браунер кинув на столик між ними стос паперу завбільшки зі шлакоблок. Поглянув на Рейчел, переможно вигнувши брову.

– Що, – промовила Рейчел, – ви не любите флешок?

Він не звернув на це уваги.

– У мене є компромат на них усіх, бачите? Бачите?

– Бачу, – сказала Рейчел. – І що я, на вашу думку, маю із цим зробити?

– Допомогти мені, – відповів він так, наче іншої відповіді й бути не могло.

– А з якої причини я мала б це робити?

– Тому що я невинуватий. Тому що я не скоїв геть нічого поганого.

Він перевернув долоні й простягнув їх на протилежний кінець столика.

– Ці руки породжують життя. Вони породили вас, Рейчел. Ці руки тримали вас найпершими. Ці руки. – Він поглянув на них так, наче то були дві його великі любові. – Оті жінки позбавили мене імені. – Він склав руки докупи й опустив на них погляд. – Я втратив родину через увесь цей стрес і всі ці чвари. Утратив практику. – На його нижніх повіках зблиснули сльози. – І я на це не заслуговував. Не заслуговував.

Рейчел усміхнулась йому – як вона сподівалася, співчутливо, хоч і підозрювала, що вийшло просто нездорово.

– Не зовсім розумію, про що ви мене просите.

Він відхилився від столика.

– Напишіть про цих жінок. Покажіть, що вони мали певні ідеї, що вони обрали мене для просування цих ідей. Що вони заповзялися мене знищити, а тепер таки знищили. Їм потрібно спокутувати провину. Потрібно покаятися. Їх треба викрити. Тепер вони подають на мене до цивільного суду. Чи знаєте ви, юна леді, що захист у середньостатистичній цивільній судовій справі коштує чверть мільйона? Сам тільки захист. Байдуже, виграєш ти чи програєш – однаково викладеш двісті п’ятдесят тисяч доларів. Ви це знали?

Рейчел ще залишалася під враженням від «юної леді», проте кивнула.

– Отже, отже, отже, цей шабаш зґвалтував мене. А яке інше слово могло б тут підійти? Вони знищили моє добре ім’я та зруйнували мої стосунки з рідними і друзями. От тільки хіба цього достатньо? Ні. Тепер вони хочуть обгризти мої кістки. Вони хочуть заволодіти тими скромними грішми, які в мене залишилися. Щоб я прожив решту життя у злиднях. Щоб я помер на ліжку десь у притулку нікому не потрібним нікчемою. – Він розчепірив пальці над стосом паперу. – На цих сторінках містяться всі брудні факти про цих брудних жінок. Напишіть про них. Покажіть світові, хто вони. Я забезпечую вам Пулітцера, Рейчел.

– Я приїхала сюди не заради Пулітцера, – сказала Рейчел.

Його очі звузилися.

– Тоді чому ви сюди приїхали?

– Ви сказали, що у вас є інформація про мою матір.

Він кивнув.

– Опісля.

– Після чого?

– Після того як ви напишете матеріал.

– Я так не працюю, – відказала Рейчел. – Якщо у вас є інформація про мою матір, просто скажіть мені, і ми побачимо…

– Річ тут не у вашій матері. Річ у вашому батькові. – Він зблиснув очима. – Як сказали ви самі, регіон тут невеличкий. Люди балакають. А про вас, люба моя, розповідали, що Елізабет відмовлялася казати вам, хто ваш батько. Знаєте, ми, усі добрі містяни, вас жаліли. Ми хотіли вам сказати, та ніхто з нас не міг цього зробити. Ну, я міг би. Я непогано знав вашого батька. Та, зважаючи на закони про лікарську таємницю, не міг розкрити його особу всупереч побажанням вашої матері. Але тепер вона мертва. А мені вже не можна практикувати. – Він надпив свою каву. – Отже, Рейчел, ви б хотіли знати, хто ваш татусь?

Рейчел заговорила не відразу.

– Так.

– Що-що?

– Так.

На це він на мить опустив повіки.

– Тоді, сонечку, напишіть цей довбаний матеріал.