Читать книгу Після падіння - Деннис Лихэйн, Dennis Lehane - Страница 9

Після того як Рейчел зустрілася з людиною, яку помилково вважала своїм батьком, сталося дещо несподіване: вони із Джеремі Джеймсом стали друзями. Це відбулося без особливого остраху: почуття накрили їх із головою, радше як давно загублених брата й сестру, ніж як шістдесяти-трьохрічного чоловіка та двадцятивосьмирічну жінку, що виявилися нерідними одне одному.

Коли померла Елізабет Чайлдс, Джеремі та його сім’я перебували в Нормандії, де Джеремі, користуючись сабатикалом, досліджував тему, що вже давно збуджувала його цікавість: можливий зв’язок між люмінізмом та імпресіонізмом. Тепер, коли його наукова кар’єра добігала кінця і на обрії маячив вихід на пенсію, Джеремі намагався створити книжку про люмінізм – американський стиль пейзажного живопису, який часто плутають з імпресіонізмом. Як Джеремі пояснив Рейчел (вона знала про образотворче мистецтво менше, ніж нічого), люмінізм виріс зі школи річки Гудзон. Джеремі вважав, що ці дві школи були пов’язані між собою, хоча панівна теорія – ба більше, догма, пирхав Джеремі, – твердила, що ці дві школи розвинулися наприкінці ХІХ століття на протилежних берегах Атлантики незалежно одна від одної.

Чоловік на ім’я Колум Джаспер Вітстоун, розповідав їй Джеремі, був учнем у двох найславетніших люміністів, Джорджа Калеба Бінґема та Альберта Бірстадта, але 1863 року зник із контори «Вестерн Юніон», у якій працював, разом із великою сумою грошей. Більше на американському континенті не чули ні про ті гроші, ні про Колума Джаспера Вітстоуна. Зате у щоденнику мадам де Фонтен, багатої вдови й покровительки мистецтв із Нормандії, за літо 1865 року двічі було згадано такого собі Коллума Вайтстоуна; щоденник називав його американським джентльменом із гарними манерами, витонченими смаками й непевним походженням. Коли Джеремі тільки розповів про це Рейчел, очі в нього спалахнули, як у малого іменинника, а його баритон підвищився на кілька октав. «Того ж року нормандське узбережжя малювали Моне й Буден. Вони влаштовувалися щодня зовсім поряд із літнім будиночком мадам де Фонтен».

Джеремі вважав, що ці двоє гігантів імпресіонізму перетнулися з Колумом Джаспером Вітстоуном, що Вітстоун насправді був загубленою ланкою між американським люмінізмом і французьким імпресіонізмом. Йому було потрібно лише довести це. Рейчел долучилася до його досліджень, усвідомлюючи, яка це іронія долі: вона та її не-батько шукають чоловіка, який зник у пилу й порожнечі ста п’ятдесяти років, хоча нездатні разом установити особу людини, яка трохи більше тридцяти років тому стала батьком Рейчел.

Під час дослідницьких поїздок до Музею образотворчих мистецтв, Бостонського Атенею та Бостонської публічної бібліотеки Джеремі часто заходив до її квартири. Вона на той час уже пішла з «Ґлобу» на телебачення і переїхала жити до Себастьяна, продюсера із Шостого каналу. Часом Себастьян був при цьому присутній і вечеряв або випивав разом із ними, та здебільшого він або працював, або сидів у своєму човні.

– Ви така симпатична пара, – зауважив Джеремі якось увечері, коли був у її квартирі. Слово «симпатична» в його вустах прозвучало несимпатично. Він навчився говорити про Себастьяна саме те, що треба, – звертати увагу на його розум, стримане почуття гумору, привабливу зовнішність, професійну поведінку, – говорячи при цьому так, ніби він насправді в це не вірить.

Джеремі оглянув їхнє спільне фото на любому човні Себастьяна. Повернув фото на камінну полицю і нагородив Рейчел приємною стривоженою усмішкою, неначе намагався зрозуміти, що ще позитивного сказати про їхню пару, та не надумав нічого.

– Він, звісно, багато працює.

– Так, – погодилася вона.

– Закладаюся, хоче колись очолити всю станцію.

– Він хоче очолити мережу, – сказала вона.

Він хихотнув і пішов зі своїм келихом вина до книжкових стелажів, а там придивився до фотографії Рейчел із матір’ю, про яку Рейчел уже майже забула. Себастьян, якому не подобалася ні сама фотографія, ні її рамка, запхав її в кінець ряду книжок, відсунувши в тінь примірника «Історії Америки в 101 предметі». Джеремі обережно зняв фото з полиці й нахилив книжку так, щоб вона стояла й далі. Рейчел побачила, як його обличчя стало водночас замріяним і смутним.

– Скільки тобі тут років?

– Сім, – підказала вона.

– Тому й немає деяких зубів.

– Ага. Себастьян уважає, що я на цьому знімку схожа на гобіта.

– Він так і сказав?

– Він жартував.

– То це так називається?

Він відніс фотографію до дивана й сів поряд із Рейчел.

Семирічна Рейчел, у якої не було обох верхніх передніх зубів і одного нижнього, на той час уже перестала всміхатися на камеру. Її мати й чути про це не хотіла. Елізабет відшукала десь гумові ікла й маркером пофарбувала один верхній зуб і два нижні в чорний колір. Попросила Енн Марі познімати її з Рейчел однієї дощової днини в будинку в Саут-Гадлі в образах вампірок. На цій фотографії, єдиній, що залишилася з того дня, Рейчел перебувала в материних обіймах, і вони обидві щосили демонстрували свої жахливі усмішки.

– А ще я забув, яка гарненька вона була. Боже мій. – Джеремі іронічно всміхнувся Рейчел. – Вона схожа на твого хлопця.

– Стули пельку, – відказала Рейчел, але це, на жаль, було правдою. І як вона досі цього не помічала? І Себастьян, і її мати були схожі на ідеали арійців: волосся, на кілька відтінків світліше за ваніль, однаково загострені підборіддя і вилиці, крижані очі, а губи такі маленькі й тонкі, що вони мимоволі здавалися потайними.

– Я знаю чоловіків, які одружуються зі своїми матерями, – промовив Джеремі, – але це…

Вона штурхнула його ліктем у пузо.

– Годі.

Він засміявся, поцілував її в маківку й повернув фотографію на місце.

– А ще якісь у тебе є?

– Знімки?

Він кивнув.

– Мені не випало побачити, як ти виросла.

Вона знайшла взуттєву коробку з ними у своїй шафі. Висипала їх на маленький кухонний стіл так, що її життя стало схожим на неохайний колаж, і це видавалося дуже годящим. Свято з нагоди її п’ятого дня народження; день на пляжі в її юності; напівофіційний бал у третьому класі старшої школи; вона у футбольній формі десь у середній школі; вона тусується в підвалі з Керолайн Форд – тоді їй мало б бути одинадцять, бо батька Керолайн Форд запросили викладати лише на той рік; Елізабет, Енн Марі та Дон Клей – вочевидь, на коктейльній вечірці; Рейчел та Елізабет у день випуску Рейчел із середньої школи; Елізабет, Енн Марі, перший чоловік Енн Марі, Річард, і Джайлз Еллісон на Вільямстаунському театральному фестивалі, а тоді – на пікніку (на останньому фото всі були трішки лисіші та трішки сивіші); Рейчел того дня, коли їй зняли брекети; два фото Елізабет із півдесятком невідомих друзів у барі. Її мати там була доволі молода, можливо, ще навіть не тридцятирічна, і Рейчел не впізнавала ні інших людей на фото, ні бару, в якому вони зібралися.

– Хто ці люди? – спитала вона Джеремі.

Він позирнув на знімок.

– Гадки не маю.

– Вони схожі на науковців. – Вона взяла цю фотографію і ту, що лежала під нею та, схоже, була знята не більш ніж за хвилину після першої. – Вона здається такою молодою, що я вирішила, що це фото зняли, коли вона тільки приїхала до Беркширів.

Він оглянув фото в її правій руці – те, на якому її мати була заскочена зненацька й дивилася на пляшки за барною стійкою.

– Ні, я не знаю нікого із цих людей. Навіть цього бару не знаю. Це не в Беркширах. Принаймні не в такому місці, де я бував. – Він посунув окуляри й нахилився ближче. – «Колтс».

– Що?

– Поглянь.

Вона глянула туди, куди показував його палець. У кутку рамок обох фотографій, просто за барною стійкою, біля входу до оздобленого панелями коридору, з тих, які зазвичай ведуть до вбиралень, на стіні висів прапорець. У кадр потрапила лиш одна його половина – та, на якій була емблема команди: білий шолом із темно-синьою підковою посередині. Емблема «Індіанаполіс колтс».

– Що вона робила в Індіанаполісі? – спитала Рейчел.

– «Колтс» переїхали до Інді тільки 1984 року. До того вони були в Балтиморі. Це, вочевидь, було знято, коли вона навчалася в Університеті Джонса Гопкінса, до твого народження.

Вона поклала знімок, на якому її мати не дивилася на камеру, назад на колаж, і вони обоє вгляділися в той, де головні персонажі дивилися в об’єктив.

– Чому ми на це витріщаємося? – врешті спитала Рейчел.

– Ти коли-небудь помічала за своєю матір’ю сентиментальність чи ностальгію?

– Ні.

– Тоді чому вона зберігала ці два знімки?

– Слушне запитання.

У центрі кадру були троє чоловіків і троє жінок, а серед них – її мати. Вони зібралися в одному кутку бару та зсунули докупи свої табурети. Широкі усмішки, скляні очі… Найстаршим серед них був огрядний чоловік, крайній зліва. Він – судячи з вигляду, десь сорокарічний – мав бакенбарди, був одягнений у картатий спортивний піджак, яскраво-блакитну сорочку, а під розстебнутим коміром у нього була ослаблена широка в’язана краватка. Поряд із ним перебувала жінка в пурпуровому гольфі, з темним волоссям, зібраним у вузол, таким маленьким носом, що його ще треба було пошукати, і майже непомітним підборіддям. Біля неї була худа чорношкіра жінка із завитим перманентом волоссям, убрана в білий блейзер із піднятим коміром поверх топа з бретелькою на шиї; біля вуха вона тримала довгу білу сигарету, якої, щоправда, ще не запалила. Її ліва долоня лежала на руці охайного чорношкірого чоловіка в бежевому костюмі-трійці, у товстих квадратних окулярах і з серйозним, відвертим поглядом. Поруч із ним був чоловік у білій сорочці та при чорній краватці під велюровим пуловером на застібці-блискавці. У його каштановому волоссі, укладеному феном і філірованому вздовж скронь, посередині виднівся проділ. Його зелені очі були грайливі, можливо дещо хтиві. Він обіймав однією рукою матір Рейчел, але вони всі обіймали одне одного й трималися вкупі. Елізабет Чайлдс сиділа в кінці, вдягнена у простору блузу в тонку смужку, на якій були розстебнуті три верхні ґудзики, виставляючи напоказ груди більше, ніж будь-коли за життя Рейчел. Її волосся, у беркширські роки незмінно коротко підстрижене, майже сягало її пліч і було профіліроване з боків відповідно до тодішньої моди. Але навіть попри характерні для того часу модні промахи, сила особистості її матері приваблювала сама собою. Вона дивилася з відстані у тридцять із лишком років так, ніби вже тоді, як знімали це фото, знала: колись обставини поставлять її доньку та чоловіка, за якого вона мало не вийшла заміж, саме в те становище, у якому вони перебували тепер. Вони вкотре шукали в її обличчі ключів до розуміння її душі. Але на знімках, як і в житті, ці ключі були малозрозумілі й нікчемні. Всміхалася вона найяскравіше з-поміж шістьох присутніх і єдина серед них не всміхалась очима. Вона всміхалася тому, що від неї цього очікували, а не тому, що їй цього хотілося. Ще більше справляло таке враження інше фото – вочевидь, зняте за кілька секунд до чи після постановочного кадру.

За кілька секунд після нього, зрозуміла Рейчел, бо на другому фото кінчик сигарети чорношкірої жінки світився свіжим червоним сяйвом. Її мати перестала всміхатися й саме поверталася назад, до барної стійки, дивлячись на пляшки праворуч від каси. Пляшки з віскі, з подивом зауважила Рейчел, а не з горілкою, як вона чекала б від матері. Її мати вже не всміхалася, та через це здавалася щасливішою. Її обличчя відзначалося напруженістю, яку Рейчел назвала б еротичною, якби воно було зосереджене на чомусь іншому, крім пляшок із віскі. Схоже, її матір спіймали у мріях, в очікуванні зустрічі з тим, із ким вона піде з цього бару чи зустрінеться опісля.

А може, вона просто позирала на пляшки з віскі й роздумувала, чим завтра снідатиме. Рейчел із неабияким соромом зрозуміла, що займається майже непростимими проєкціями, бо хоче знайти цінність у фотографіях, які її не мають.

– Це дурість.

Вона пішла по пляшку з вином, яку вони залишили на стільниці.

– Що в цьому дурного?

Джеремі поклав фотографії поруч.

– Мені здається, що ми шукаємо тут його.

– Ми шукаємо тут його.

– Це дві фотографії з вечора в барі тоді, як вона була в магістратурі. – Вона знову наповнила собі та йому келихи й залишила пляшку на столі між ними. – І більш нічого.

– Я прожив із твоєю матір’ю три роки. Жодних знімків, окрім твоїх, не було. Жодних. Тепер я дізнаюся про існування цих двох, які весь час, поки я жив із нею, лежали десь сховані, та поділитися ними зі мною було не можна. Чому? Що на цих знімках із цього вечора такого важливого? Я сказав би, що твій батько.

– Можливо, вона просто дорожила тим вечором.

Джеремі підняв брову.

– Можливо, вона просто забула, що в неї є ці два знімки.

Брова так і не опустилася.

– Гаразд, – сказала Рейчел. – Назви свій варіант.

Він показав на чоловіка, найближчого до її матері, – того, що у велюрі та з філірованим каштановим волоссям.

– У нього очі такого кольору, як у тебе.

Слушно. Він справді мав зелені очі, як і Рейчел, хоча в нього очі були набагато яскравіші, а в неї – дуже світлі, майже сірі. І він, як і Рейчел, мав каштанове волосся. Форма голови в нього була десь така, як у Рейчел, розмір носа приблизно збігався. У нього підборіддя було досить загострене, а в Рейчел – більш квадратне; втім, у її матері воно теж було обтесане, тож можна було стверджувати, що від матері їй просто дісталося підборіддя, а від батька – очі й волосся. Він був гарний із себе, незважаючи на вуса як у порноактора, та в ньому було щось несерйозне. А її мати начебто ніколи не мала потягу до несерйозності. Може, Джеремі та Джайлз і не були наймужнішими на позір чоловіками, які коли-небудь траплялися Рейчел, та вони обидва мали сталевий стрижень і відзначалися неймовірним розумом, який було видно відразу. Велюровий же чоловік мав такий вигляд, ніби збирався попрацювати ведучим на конкурсі «Юна міс».

– Він схожий на її типаж? – запитала Рейчел.

– А я був на нього схожий? – запитав Джеремі.

– Ти маєш серйозний вигляд, – сказала Рейчел. – Моїй матері серйозний вигляд був до вподоби.

– Ну, то не цей хлопець. – Джеремі тицьнув пальцем в огрядного хлопаку в огидному спортивному піджаку. – І не цей. – Тицьнув пальцем у чорношкірого. – Може, фотограф?

– Фотографка. – Рейчел показала йому відображення в барному дзеркалі – жінку з гривою каштанового волосся, що падало з-під барвистої в’язаної шапочки. Та жінка обома руками тримала камеру.

– А…

Вона поглянула на інших людей, знятих на плівку ненароком. Посередині барної стійки сиділи двоє стариганів і немолода пара. Бармен відраховував решту на касі. А ще застиг посеред кроку відносно молодий хлопець у чорній шкіряній куртці, який щойно зайшов у парадні двері.

– А як щодо нього? – спитала Рейчел.

Джеремі поправив окуляри й нагнувся близько до фотографії.

– Не можу роздивитися. Стоп, стоп, стоп.

Він підвівся і пішов до парусинового наплічника, який завжди брав із собою в дослідницькі поїздки. Дістав прес-пап’є у вигляді лупи й приніс його до столу. Заніс його над обличчям хлопця у шкіряній куртці. Хлопець мав здивований вигляд людини, яка мало не зайшла в кадр фотографа й не зіпсувала його. Також він був смаглявіший, аніж здавалося на відстані. Можливо, латиноамериканець чи корінний американець. Але до походження Рейчел він не підходив у жодному разі.

Джеремі перевів лупу на Велюрового. Очі в нього, однозначно, були такого самого кольору, як у Рейчел. Як там казала її мати? «Пошукай себе в його очах». Поки Рейчел витріщалася на збільшені очі Велюрового, вони поступово розпливлися. Вона відвела погляд, щоб навести різкість зору, а тоді поглянула на нього знову.

– Це мої очі? – спитала вона Джеремі.

– У них твій колір, – відповів він. – Форма не така, та будова кісток тобі все одно дісталася від Елізабет. Хочеш, я зроблю пару дзвінків?

– Кому?

Він поклав прес-пап’є на стіл.

– Зробімо ще одне припущення і вважаймо, що це – її однокурсники, які того року також здобували докторський ступінь в Університеті Джонса Гопкінса. Якщо це припущення правильне, всіх на цьому знімку, імовірно, можна ідентифікувати. Якщо воно неправильне, мене від друзів, які там працюють, відділяє всього кілька дзвінків.

– Гаразд.

Джеремі сфотографував обидва знімки на свій телефон, перевірив, чи правильно зняв зображення, і поклав телефон у кишеню.

Біля її дверей він обернувся і сказав:

– Ти нормально почуваєшся?

– Чудово. А що?

– Ти раптом почала здаватись якоюсь замученою.

На якісь слова вона здобулась аж за хвилину.

– Ти – не мій батько.

– Ні.

– Але я б хотіла, щоб ти ним був. Тоді це скінчилося б. А в мене був би такий крутий татусь, як ти.

Він поправив окуляри; як вона дізналася, він робив це щоразу, коли почувався ніяково.

– Мене ніколи в житті не називали крутим.

– Тому ти й крутий, – сказала вона й поцілувала його у щоку.

Вона отримала перший за два роки електронний лист від Браяна Делакруа. Він був коротенький – три рядки – і містив похвалу серії матеріалів, яку вона видала два тижні тому, про звинувачення в підкупах і протекції в Массачусетському відділі пробації. Голова відділу, Дуґлас «Дуґі» О’Галлоран, керував ним, наче особистою вотчиною, та тепер, завдяки роботі, виконаній Рейчел і кількома її давніми колегами з «Ґлобу», окружний прокурор готував обвинувальні акти.

«Коли Дуґі побачив, як ти йдеш до нього, – написав Браян, – у нього був такий вигляд, наче він зараз цеглою всереться».

Вона зрозуміла, що широко всміхається.

Приємно знати, що ви є на світі, міс Чайлдс.

«Навзаєм», – подумала вона, пишучи відповідь.

Але тоді побачила його постскриптум:

Скоро перетну південний кордон. Вертаюся до Нової Англії. Не порадиш якихось районів?

Вона негайно заґуґлила його, від чого дотепер свідомо утримувалася. На Google Images знайшовся всього один його знімок, дещо зернистий; уперше він з’явився в матеріалі «Торонто сан» про благодійний бал у 2000 році. Але там був Браян у смокінгу, який йому не личив, і з повернутою вбік головою; підписаний він був як «Спадкоємець деревообробного бізнесу Браян Делакруа III». У статті, що супроводжувала знімок, його назвали «малопомітним» і «відомим своєю закритістю», випускником Браунського університету, який здобув ступінь MBA у Вортонській школі бізнесу. А згодом він із цими дипломами став…

Приватним детективом у Чикопі в штаті Массачусетс і пропрацював ним рік?

Вона всміхнулася, згадавши його в тій комірці-кабінеті, золотого хлопчика, що намагався відкинути шлях, який йому вторувала родина, та явно сумнівався в цьому своєму виборі. Такого серйозного, такого чесного. Якби вона ввійшла в якісь інші двері, віддала свою справу якомусь іншому приватному детективові, той, можливо, зробив би саме те, про що попереджав її Браян: обібрав би її до нитки.

А сам Браян відмовився це робити.

Вона придивилася до його фотографії та уявила, як він живе за один-два райони від неї. А може, й за один-два квартали.

– Я із Себастьяном, – промовила Рейчел уголос. – Я кохаю Себастьяна.

І закрила ноутбук.

Вона сказала собі, що відповість на Браянів лист завтра, та так за це й не взялася.

Два тижні по тому зателефонував Джеремі Джеймс і спитав, чи сидить вона. Вона не сиділа, але притулилася до стіни і сказала йому, що сидить.

– Я встановив особи практично всіх. Ті двоє чорношкірих досі разом і мають приватну практику в Сент-Луїсі. Інша жінка померла 1990 року. Здоровань був із викладачів і кілька років тому теж пішов із життя. А хлопець у велюровому пуловері – це Чарльз Осаріс, клінічний психолог, який практикує в Оаху.

– Гаваї, – промовила вона.

– Якщо він виявиться твоїм татом, – сказав Джеремі, – тобі доведеться відвідати чудове місце. Я чекатиму на запрошення.

– Та звісно!

Чарльзові Осарісу Рейчел зателефонувала аж за три дні. Річ була не в нервах чи якомусь остраху, а у відчаї. Вона знала, що він їй не батько, відчувала це нутром і кожною електромагнітною ланкою свого первісного мозку.

Та все ж почасти сподівалася на протилежне.

Чарльз Осаріс підтвердив, що навчався на доктораті Університету Джонса Гопкінса з клінічної психології разом з Елізабет Чайлдс. Йому згадувалося кілька вечорів, коли вони ходили до бару «У Майло» в Східному Балтиморі, де на стіні праворуч від барної стійки дійсно висів прапорець команди «Балтимор колтс». Йому було прикро чути, що Елізабет пішла із життя: вона здавалася йому цікавою жінкою.

– Мені сказали, що ви з нею зустрічалися, – заявила Рейчел.

– І хто б вам таке сказав? – Чарльз Осаріс видав щось середнє між грубим вигуком і смішком. – Міс Чайлдс, я не приховував своєї орієнтації ще з сімдесятих. І на ілюзії щодо своєї сексуальності ніколи не страждав: на спантеличення – так, на ілюзії – ні. Ніколи не зустрічався і навіть не цілувався з жінкою.

– Вочевидь, мене дезінформували, – сказала Рейчел.

– Вочевидь, так. А чому ви спитали, чи не зустрічався я з вашою матір’ю?

Рейчел зізналася в усьому, розповіла йому, що шукає батька.

– Вона ніколи не казала вам, хто він?

– Ні.

– Чому?

У відповідь Рейчел надала пояснення, яке з кожним роком видавалося дедалі сміховиннішим.

– Вона чомусь гадала, що захищає мене. Плутала зберігання секретів зі збереженням мене.

– Та Елізабет, яку я знав, ніколи ні в чому не плуталась.

– А навіщо ще берегти таку велику таємницю? – спитала Рейчел.

Коли він відповів, у його голосі з’явилася смутна нотка.

– Я знав вашу матір два роки. Я був єдиним чоловіком у радіусі десятьох миль, який не намагався позбавити її одягу, тож, напевно, знав її так само, як і всіх інших. Зі мною вона почувалася в безпеці. А я, міс Чайлдс, геть її не знав. Вона не підпускала до себе нікого. Їй подобалося мати таємне життя, бо їй подобалися таємниці. Таємниці – це сила. Таємниці – це краще за секс. Таємниці, як я твердо переконаний, були для вашої матері наркотиком.

Після розмови із Чарльзом Осарісом у Рейчел за один тиждень сталося три панічних атаки. Одна – у туалеті для працівників Шостого каналу, друга – на лаві на березі річки Чарльз, уранці, коли вона мала побігати підтюпцем, а третя – у душі якось увечері, коли Себастьян уже заснув. Вона приховала їх усі від Себастьяна та колег. Тоді Рейчел відчувала, що контролює себе, наскільки людина може себе контролювати під час панічної атаки: вона могла весь час нагадувати собі, що в неї не серцевий напад, що її горло не зводить навіки, що вона взагалі-то здатна дихати.

У неї посилилося бажання сидіти вдома. Кілька тижнів її щоранку виштовхувало за двері лише свідоме зусилля та внутрішній обурений лемент. Вихідними вона геть не виходила за поріг. Перші три тижні Себастьян тоді гадав, що це – вияв інстинкту гніздування. На четвертий тиждень він почав дратуватися. Тоді вони були у списках гостей практично всіх вечірок у місті: будь-яких балів, будь-яких благодійних прийомів, будь-яких приводів випити, де можна було на інших подивитись і себе показати. Вони стали зірковою парою, постійними персонажами добірок пліток у «Внутрішній кухні» та «Іменах і обличчях». Рейчел, хай як вона старалася, не могла заперечити, що таке становище їй дуже до вподоби. Батьків у неї не було, зате принаймні місто, як вона згодом усвідомить, радо приймало її як свою.

Тож вона повернулася туди. Вона тиснула руки й цілувала щоки мерові, губернаторові, суддям, мільярдерам, комікам, письменникам, сенаторам, банкірам, гравцям і тренерам «Ред сокс», «Петріотс», «Ведмедиків», «Келтікс», ректорам вишів і випивала разом із ними.

На Шостому каналі вона зробила блискавичну кар’єру, рівно за шістнадцять місяців промчавши такий шлях: фриланс – освітні сенсації – кримінал – загальна тематика. Її обличчя зобразили на білборді з Шелбі та Ґрантом, вечірніми ведучими, а ще вона дістала значну роль у рекламі, де було вперше показано їхній модернізований логотип. Вирішивши побратися, вони із Себастьяном неначе обрали самі себе королем і королевою шкільного балу, і місто аплодувало їхньому рішенню та беззастережно його благословило.

За тиждень після того, як розійшлися запрошення, Рейчел ненароком зустріла Браяна Делакруа. Тоді вона щойно взяла інтерв’ю у двох депутатів у законодавчому органі штату на тему прогнозованого дефіциту бюджету. Члени її команди пішли до фургона, та вона вирішила повернутися до станції пішки. Не встигла Рейчел перейти Бікон-стріт, як із Атенею вийшов Браян у супроводі нижчого на зріст і старшого чоловіка з рудим волоссям і бородою. Рейчел відчула те схоже на удар струмом сум’яття та впізнавання, що зазвичай траплялося лише тоді, коли вона проходила на вулиці повз когось знаменитого. Тоді вона відчувала: «Я тебе знаю. Та насправді не знаю». Коли обидва чоловіки опинилися за десять-дванадцять футів від Рейчел, Браян зустрівся з нею поглядом. За миттєвим упізнанням відобразилося щось таке, чого вона не могла чітко визначити (Роздратування? Страх? Ні те, ні те?), а тоді воно зникло і йому на зміну прийшло те, що вона згодом могла назвати лише шаленою радістю.

– Рейчел Чайлдс! – Він подолав відстань до неї за один широкий крок. – Як давно не бачилися – дев’ять років?

Його рукостискання виявилося міцнішим, аніж вона очікувала, надто міцним.

– Вісім, – нагадала вона. – Коли ти?..

– Це Джек, – сказав Браян. Відступив убік, щоб менший чоловік став на звільнене місце, тож тепер вони стояли втрьох на тротуарі на вершині Бікон-Гілл, тимчасом як довкола юрбами снували люди, що збиралися пообідати.

– Джек Агерн.

Чоловік потиснув їй руку. Його рукостискання було набагато легше.

Від Джека Агерна сильно відгонило Старим світом. Його сорочка мала французькі манжети зі срібними запонками, що визирали з-під рукавів пошитого на замовлення костюма. Він був у краватці й мав бездоганно підстрижену бороду. Рука в нього була суха й не загрубла. Рейчел подумала, що він має оргáн і краще за більшість людей розуміється на класичній музиці та коньяку.

Він спитав:

– Ви – давні друзі?..

Втрутився Браян:

– «Друзі» – це було б надто сильно сказано. Джеку, ми знали одне одного десятиліття тому. Рейчел – репортерка на тутешньому Шостому каналі. Вона чудова.

Джек ґречно кивнув їй, виражаючи щось подібне до поваги.

– Вам подобається ця робота?

– Здебільшого так, – сказала вона. – А яка робота у вас?

– Джек працює з антикваріатом, – поспіхом сказав Браян. – Він приїхав із Мангеттена.

Джек Агерн усміхнувся.

– Через Женеву.

– Здається, я не знаю, що це означає, – промовила Рейчел.

– Ну, я живу на Мангеттені та в Женеві, але домом вважаю Женеву.

– Нівроку, еге ж? – сказав Браян, хоча в цьому й не було потреби, і позирнув на наручний годинник. – Треба йти, Джеку. Бронь на дванадцяту п’ятнадцять. Радий зустрічі, Рейчел. – Він нахилився і поцілував повітря біля її щоки. – Чув, ти виходиш заміж. Дуже радий за тебе.

– Вітаю. – Джек Агерн ізнову взяв її за руку та ґречно кивнув. – Сподіваюся, ви з вашим нареченим будете дуже щасливі.

– Бережи себе, Рейчел. – Браян уже пішов геть із відстороненою усмішкою і надміру ясними очима. – Дуже радий зустрічі.

Вони пройшли до Парк-стріт, звернули ліворуч і зникли з поля зору.

Вона, стоячи на тротуарі, замислилася над цією зустріччю. Браян Делакруа із 2001 року набрав трохи ваги. Йому це личило. Той Браян, із яким вона познайомилася, був надто худий, а шия в нього була надто тонка для його голови. Вилиці й підборіддя в нього були трохи зам’які. Тепер же його риси стали чітко визначені. Він досяг того віку – як вона здогадувалася, тридцяти п’яти років, – коли, напевно, почав скидатися на батька й перестав бути схожим на чийогось сина. Вдягався він незмірно краще й був щонайменше вдвічі гарніший, аніж 2001 року, а тоді він уже був доста гарний. Тож усі зміни в його зовнішності були на краще.

Але енергія, яку він випромінював, хай і замаскована люб’язностями, здавалась їй дещо нервовою та тривожною. То була енергія людини, що намагається нав’язати комусь таймшер[8]. Завдяки своїм пошукам інформації Рейчел знала, що він керує відділом міжнародних продажів і закупівель компанії «Делакруа Ламбер», і їй було сумно думати, що майже десять років у продажах обернули Браяна на демонстративно бадьорого та привітного шоумена.

Рейчел уявила Себастьяна, який тим часом працював на Шостому каналі, напевно, відкинувшись на спинку крісла, гризучи олівець і водночас ріжучи плівку. Себастьян, король охайного монтажу. Власне кажучи, у Себастьянові все було охайне. Охайне, чисте та чітко визначене. Вона була однаково нездатна уявити його продажником і землеробом. Тієї миті до неї дійшло, що Себастьян здається їй привабливим, бо в його сутності немає ні крихти відчаю чи надокучливості.

«Браяне Делакруа, – подумала вона. – Як шкода, що життя перетворило тебе на звичайного торгівця».

Джеремі провів її до вівтаря у Церкві Завіту, і коли він підняв її фату, в нього були мокрі очі. На прийом у «Чотирьох сезонах» прийшли і Джеремі, і Морін, і Тео, і Шарлотта. Вона бачила їх усього кілька разів, але із Джеремі, Морін і дітьми почувалася не менш комфортно, ніж завжди.

Під час їхньої першої зустрічі Морін начебто була щиро задоволена тим, що Рейчел їх відшукала, проте з кожною наступною зустріччю віддалялася дедалі більше, неначе раділа Рейчел лише через те, що ніколи не очікувала, що вона надовго залишиться з ними. Морін аж ніяк не була неввічлива чи холодна – її присутність просто геть не була значущою. Вона всміхалася Рейчел, хвалила її зовнішність чи вибір одягу, питала її про роботу та Себастьяна й неодмінно згадувала, який Джеремі радий, що вона повернулася до його життя. Але вона вперто не дивилася в очі Рейчел, а в її голосі відчувалася натужна бадьорість, наче в акторки, яка так силкувалася запам’ятати свої репліки, що забула їхнє значення.

Тео та Шарлотта, майже брат і сестра, яких вона ніколи не мала, відчували до Рейчел суміш пошани та прихованого панічного жаху. Всі розмови вони вели похапцем, схиливши голови до підлоги, і жодного разу не спитали в неї чогось про неї саму, неначе тим самим надали б їй значущості реальної людини. Натомість вони неначе заповзялись і далі розглядати її як істоту з туману легенд, яка невблаганно наближається до їхніх дверей, але так насправді й не приходить.

Попрощавшись десь за годину після початку прийому й опинившись за п’ять кроків від виходу, Морін, Тео й Шарлотта відчули надзвичайне полегшення – у них аж кінцівки розслабилися. Раптовість їхнього відходу (Морін і Шарлотта боялися, що ось-ось зляжуть із літньою застудою, а їхати назад треба було довго) шокувала лише Джеремі. Джеремі взяв Рейчел за руки та сказав їй не забувати під час медового місяця про люміністів чи Колума Джаспера Вітстоуна: після повернення на неї чекатиме робота.

– Звісно, я про них забуду, – відказала вона, і він засміявся.

Решта сім’ї поволі вийшла до вішаків чекати на автівку.

Джеремі поправив окуляри. Пововтузився із сорочкою, що зім’ялася в нього на животі: поруч із Рейчел він завжди соромився своєї надлишкової ваги. Невпевнено їй усміхнувся.

– Я знаю, що ти б хотіла, щоб тебе провів до вівтаря справжній батько, але…

Вона взяла його за плечі.

– Ні, ні. Це було для мене честю.

– …але, але… – Він обдарував непевною усмішкою стіну позаду неї, а тоді знову поглянув на Рейчел. Його голос став глибшим і сильнішим. – Для мене можливість це зробити означала дуже, дуже багато.

– Для мене теж, – прошепотіла вона.

Рейчел опустила лоба йому на плече. Він поклав долоню їй на карк. І тієї миті вона відчула себе найближче до цілісності за все своє життя.

Після медового місяця їм із Джеремі було важко зустрітися. Морін почувалася не надто добре – нічого серйозного, просто старість, гадав він. Але їй було потрібно, щоб він перебував поряд, а не чкурнув до Бостона коротати літо в читальних залах Бостонської публічної бібліотеки чи в Атенеї. Одного разу їм удалося вибратися на обід до Нью-Лондона; він мав стомлений вигляд, а шкіра в нього на обличчі була надто сіра й натягнута. Морін, зізнався Джеремі, нездужає. Два роки тому вона пережила рак грудей. Вона перенесла подвійну мастектомію, та останні огляди не показали нічого конкретного.

– Тобто?

Рейчел потягнулася через столик і накрила долонею його долоню.

– Тобто, – відповів Джеремі, – її рак міг повернутися. Наступного тижня зроблять ще кілька аналізів.

Він кілька разів поправив окуляри, а тоді поглянув із-за них на Рейчел з усмішкою, яка підказувала: зараз він змінить тему.

– Як там молодята?

– Купують будинок, – радісно повідомила вона.

– У місті?

Рейчел заперечно хитнула головою. Вона досі намагалася із цим змиритися.

– Десь миль за тридцять на південь. Він потребує оновлення і ремонту, тож ми не переїдемо туди відразу, але там гарне містечко й добра шкільна система на той випадок, якщо в нас будуть діти. Це недалеко від того місця, де виріс Себастьян. А ще він зберігає там свій човен.

– Він любить той човен.

– Та ну, мене він теж любить.

– Я не сказав, що він тебе не любить. – Джеремі криво їй посміхнувся. – Я просто сказав, що він любить той човен.

Чотири дні по тому у Джеремі в його кабінеті в коледжі стався інсульт. Він підозрював, що це інсульт, але не був на сто відсотків упевнений, тож поїхав до найближчої лікарні. Джеремі наполовину виїхав автівкою на узбіччя і, похитуючись, пройшов до входу. Кабінету невідкладної допомоги він дістався самотужки, але невдовзі в почекальні в нього стався другий інсульт. Перший санітар, який до нього підійшов, здивувався силі, з якою Джеремі м’якими викладацькими руками схопився за лацкани його халата.

Останні слова Джеремі перед тривалим періодом мовчання були незрозумілі санітарові – та й, правду кажучи, будь-кому іншому. Він різко наблизив лице санітара до свого, вирячив очі та прошепелявив:

– Рейчел у дзеркалі.