Читать книгу Білий Зуб = White Fang - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 11

Ліп-Ліп так отруював життя Білому Зубові, що той робився ще лихіший, ніж мав би бути за своєю вовчою натурою. Скаженість взагалі була йому властива, але тепер вона вилилася через край. Навіть серед людей ішла слава про його злостивість. Що б не сталося в таборі – чи то погризуться собаки, чи то почне галасувати жінка, в якої вкрадено м'ясо, – кожен знав, що винен Білий Зуб. Люди не намагалися знайти причину такої поведінки. Вони бачили тільки, як він поводиться, а поводився він погано. Білий Зуб був пролаза і злодій, капосник і забіяка. Роздратовані жінки кричали йому просто в вічі, що він паскудний вовк і що такому не минути лиха; а він лише пильно дивився на них, готовий спритно ухилитися, як тільки в нього щось пожбурять.

І ось, живучи в густо населеному таборі, він відчув, що від нього всі відцуралися. Усі молоді собаки були заодно з Ліп-Ліпом. Між ними й Білим Зубом помічалася велика різниця. Може, вони вчували в ньому дикого лісовика й інстинктивно ненавиділи його, як свійські собаки ненавидять вовків. В усякому разі вони, так само як і Ліп-Ліп, не давали йому спокою.

Почавши з Білим Зубом війну, вони знаходили підстави не припиняти її. То один, то другий собака потрапляв йому на зуби; і, слід віддати належне, він з лишком віддячував їм за все. У поєдинку він багатьох з них подолав би, але ця втіха була для нього недоступна. Щойно він починав бійку з кимось із супротивників, як умить, ніби за сигналом, з усіх кінців табору збігалися собачата й кидались на нього всі разом.

Ворогуючи з собачою зграєю, він засвоїв два важливі правила: як боронитися при масовому нападі і як, б'ючися сам на сам, за найкоротший час завдати супротивникові найбільшої шкоди. Устояти на ногах під натиском цілого гурту – значило лишитися жити, і Білий Зуб знав, як це робиться. Він, наче кіт, умів триматися на ногах. Навіть великі важкотілі собаки не могли підім'яти його під себе; хоч би як вони штовхали його чи то вбік, чи назад, лапи вовка завжди були повернуті до матері-землі.

Собаки, перед тим як битися, завжди гарчать, наїжуються, напружено й поважно виступають. А Білий Зуб не визнавав таких підготувань у поєдинку, бо при найменшій затримці налітала вся зграя собачат. Тож він мусив швиденько зробити своє діло й забиратися геть. Він не попереджав ворога про свої наміри. Не даючи йому й опам'ятатися, він наскакував, кусав і рвав за одну мить. Отак він навчився вражати швидко й жорстоко. Крім того, зрозумів, як багато важить несподіванка. Коли заскочити собача зненацька й прокусити йому плече або розшматувати вухо, перш ніж воно збагне, що діється, – то це вже майже перемога.

Він переконався, що собаку, заскоченого зненацька, дуже легко збити з ніг, а впавши, він сам підставляє під зуби супротивника ніжну шию – найвразливіше місце для укусу на смерть. Білий Зуб знав це місце. Це знання перейшло до нього від його хижих предків. І в Білого Зуба був особливий спосіб нападу: захопити собача розполохом, на самоті, збити з ніг і вчепитися зубами йому в горло.

Він був ще надто молодий, і щелепи в нього не досить ще зміцніли, щоб загризати на смерть. Але по табору бігало чимало собачат зі слідами його зубів на шиї. І одного дня, захопивши якесь щеня край лісу, він кількома нападами перегриз-таки йому горло і урвав життя. Надвечір у таборі стояв страшенний гамір. Випадкові свідки злочину Білого Зуба принесли сумну звістку господареві загризеної собаки, жінки пригадали всі крадіжки Білого Зуба, і житло Сивого Бобра оточила розлючена юрба. Але Сивий Бобер нікого не пустив до свого намету, де сховав лиходія, і рішуче відмовився видати його своїм одноплеменцям, аби вони з ним поквиталися.

Білого Зуба зненавиділи люди й собаки. Під ту пору він жодної хвилини не був у безпеці. На нього кожний собака вишкіряв зуби, кожна людина здіймала руку. Тварини зустрічали його гарчанням, люди – камінням і прокльонами. Він жив напруженим життям. Завжди тримався сторожко, ладен щомиті напасти або відбити напад, вчасно ухилитися від пожбуреного в нього каменя, спокійно й швидко знайти вихід з будь-якого становища – чи то кинутися на ворога, чи з грізним гарчанням відскочити геть.

Жодний собака в таборі, ні молодий, ні старий, не вмів так жахливо гарчати, як Білий Зуб. Гарчання буває застережливе і загрозливе, і на ньому треба розумітися. Білий Зуб чудово знав, як це робиться. У своє гарчання він вкладав усе, що було в ньому злого, хижого й страшного. Ніс тоді в нього збирався у дрібненькі зморшки, хвилями здіймалася на спині шерсть, а язик то висувався, то зникав, наче червона змійка. Прищуливши вуха й виблискуючи повними ненависті очима, він люто закопилював губи, і з його вискалених зубів точилася слина. У таку хвилину він міг змусити хоч якого собаку на мить спинитися. А поки той вагався, він враз вирішував, як бути далі. Часом вагання бувало довше, і ворог зовсім відмовлявся йти в атаку. Навіть дорослих собак Білий Зуб частенько так приголомшував своїм гарчанням, що встигав достойно відступити.

Відцуравшись від Білого Зуба, оголосивши йому війну, вони тепер дорого платили за свою ненависть до нього. Як це не смішно, але, не підпускаючи його до свого гурту, вони самі ані на крок не могли відійти від зграї. Білий Зуб цього не дозволяв. Знаючи, як хитро він уміє нападати, вони боялися бігати поодинці. І всі, опріч Ліп-Ліпа, мусили триматися купи, щоб боронитися від свого страшного ворога, якого самі ж собі нажили. Кожне щеня, яке забігало само на берег річки, було засуджене або на смерть, або на такі пекельні муки й страх, що, тікаючи від вовченяти, своїм пронизливим скавчанням підіймало на ноги весь табір.

Навіть тоді, коли собачата добре збагнули, що мусять битися лише гуртом, Білий Зуб не забував про помсту. Він нападав на кожне з них, заскочивши його на самоті; вони ж ішли в атаку лише цілою зграєю. Угледівши Білого Зуба, вони кидалися за ним навздогін, і рятували його тільки швидкі ноги. Але горе було тому собаці, який випереджав своїх товаришів! Білий Зуб несподівано повертався, наскакував на нього і рвав на шмаття, перш ніж підоспівала вся зграя. Це траплялося частенько, бо розпалені погонею собаки легко забували про обережність, а Білий Зуб – ніколи. Крадькома озираючись назад, він щохвилини був ладен вихором налетіти на занадто запального переслідувача, що вихопився наперед.

Собачата не можуть не гратися, і вороги Білого Зуба задовольняли цю потребу, перетворюючи війну з ним на цікаву забаву. Гонитва за Білим Зубом стала для них основною грою – грою часто смертельною і завжди серйозною. Але він, упевнений у швидкості своїх ніг, у свою чергу, не зупинявся перед ризиком. У ті дні, коли Білий Зуб марно чекав повернення матері, він не раз заманював зграю до лісу. Там собаки вже втрачали його слід. З галасу й гавкання він завжди знав, де вони, а сам, ледве торкаючись землі своїми оксамитовими лапами, німою тінню скрадався поміж дерев, як це робили його батько й мати. До того ж він міцніше, ніж собаки, був зв'язаний з пущею і краще знав її таємниці й хитрощі. Особливо любив він замести свій слід у воді і, причаївшись у хащі, спокійно слухати несамовитий гавкіт спантеличеної собачні. Проклятий тваринами й людьми, невгамовний, ворогуючи з усіма, він розвивався швидко, але однобічно. Не було нічого, що родило б у ньому доброту й любов. Про це він навіть і гадки не мав. Він знав тільки одне – коритися дужому й гнобити кволого. Сивий Бобер був господар і, безперечно, дужий. Тож Білий Зуб йому корився. Але молодше й менше за нього щеня було кволе, і його треба було знищити. Отже, весь розвиток його пішов у силу. У Білому Зубові розвинулися всі ті якості, які допомагали йому вистояти перед небезпекою, що часто загрожувала смертю. Він був спритніший за всіх собак, напрочуд хитрий і лихий. У його гнучкому сухорлявому тілі з залізними м'язами й жилами було далеко більше гарту, ніжу їхніх тілах; він брав над ними гору лютістю, жорстокістю і розумом. Білий Зуб мусив стати таким, бо інакше він не вижив би в тому ворожому оточенні, де випадково опинився.