Читать книгу Білий Зуб = White Fang - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 14

Наставала весна. Довга подорож Сивого Бобра скінчилася. Був квітень. Білому Зубові якраз минув рік, коли він повернувся до знайомого селища і Міт-Са зняв з нього збрую. Хоч Білий Зуб не дійшов ще повного розвитку, але після Ліп-Ліпа був найбільший серед своїх однолітків. Від батька-вовка і від Кайч він успадкував силу й зріст і завбільшки був уже з дорослого собаку. Але він ще як слід не сформувався. Тіло в нього було тонке, довгасте і більш жилаве, ніж м'ясисте. Шерсть він мав сіру, чисто вовчу, і на вигляд був справжній вовк. Домішка собачої крові, якою наділила його Кайч, не позначилася на ньому фізично, але характер його формувався не без її участі.

Він блукав по селищу і зі спокійним задоволенням впізнавав людей, яких він там бачив до подорожі. Зустрічав він тут і щенят, що попідростали за цей час, і дорослих собак, які тепер не здавалися йому такими великими й страшними. Він уже їх майже не боявся і походжав серед зграї з легкою безтурботністю. Це почуття було для нього нове й приємне.

У селищі жив старий сивий пес Безік. Раніш йому треба було тільки вискалити зуби, як Білий Зуб, зіщулившись від страху, чимдуж тікав.

Від нього Білий Зуб довідався колись про всю свою нікчемність і саме після зустрічі з Безіком почув тепер у собі велику переміну. Тим часом як Безік з літами все слабішав, Білий Зуб тільки вбивався в силу.

Білий Зуб випадково дізнався про свої нові взаємини з собачим світом. Це сталося тоді, коли індіанці розбатовували щойно забитого лося. Він потягнув собі копито й кусок ноги, на якій було ще трохи м'яса. Відбігши від собак, що гризлися за кожну кістку, він заховався в кущах і взявся було їсти, коли раптом на нього накинувся Безік. Недовго думаючи, Білий Зуб двічі куснув його й відскочив геть. Безік був украй здивований зухвальством і швидкістю атаки. Він стояв і спантеличено дивився на Білого Зуба й на сиру червону кістку, що лежала між ними.

Безік був старий пес і вже зазнав на своїй шкурі силу молодих собак, з яких він так любив знущатися. То була гірка пілюля, але він через силу ковтав її, прикликаючи на поміч усю свою мудрість. Коли б з ним трапилось отаке в минулі дні, він у пориві справедливого гніву вмить насів би на Білого Зуба. Але тепер сили вже зраджували його і він не смів собі цього дозволити. Він тільки люто наїжився і грізно, поверх жаданої кістки, подивився на Білого Зуба. А той, охоплений ураз знайомим страхом, знітився, зів'яв, мов маленьке щеня, і вже подумував, як би утекти, не зазнавши ганьби.

І тут Безік схибив. Коли б він обмежився грізним поглядом на ворога, все було б гаразд. Білий Зуб, надумавши відступати, таки відступив би, і м'ясо дісталося б старому. Але Безік не схотів чекати.

Він був певний, що перемога за ним, і ближче підійшов до кістки. Коли він нахилив голову й безжурно обнюхав здобич, Білий Зуб злегка настовбурчився. Навіть і тоді ще для Безіка не пізно було врятувати становище. Коли б він просто став над кісткою з піднятою мордою і ще раз гнівно глянув би на Білого Зуба, той неодмінно утік би. Але свіже м'ясо шибонуло йому в ніс: він не стерпів і відкусив шматочок.

Це вже було занадто. Білий Зуб ще не забув, як кілька місяців він верховодив цілою упряжкою собак, і йому не під силу було мовчки дивитися, як хтось жере його м'ясо. Вірний звичці, він без ніякого попередження накинувся на загарбника і враз роздер йому вухо. Безік остовпів з несподіванки, але так само несподівано зазнав ще більшого лиха. Він раптом упав на землю з прокушеною шиєю. Поки він силкувався звестися на ноги, Білий Зуб устиг двічі рвонути його за плече. І все це робилося з неймовірною швидкістю.

Старий спробував вчепитися в ворога, та тільки люто клацнув зубами. Ще мить, і він відскочив від м'яса з розкраяним носом.

Тепер уже над кісткою, грізно наїжившись, пильнував Білий Зуб, а Безік стояв осторонь, готовий відступити. Він не наважувався битися з юним, швидким як блискавка, псом і зайвий раз мусив відчути всю гіркоту старечого безсилля. Він зробив героїчну спробу зберегти свою гідність. Спокійно повернувшися спиною до молодого ворога, немов ні сам ворог, ні його кістка не варті були його уваги, він велично пішов собі геть. І тільки зійшовши з очей Білого Зуба, спинився і став зализувати свої криваві рани.