Читать книгу Білий Зуб = White Fang - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 13

У половині грудня Сивий Бобер вирушив у подорож угору по Мекензі разом з Міт-Са й Клу-Куч. За великими саньми, що їх тягли куплені й позичені собаки, Сивий Бобер ішов сам. А другі, менші, він доручив Міт-Са, і в них були запряжені щенята. Малі санки були взяті більше для забави, ніж для діла, але Міт-Са не тямив себе від щастя, почуваючи, що він працює вже як справжній дорослий чоловік. Він таки потроху привчався поганяти й муштрувати собак, а щенята призвичаювалися ходити в упряжі. Та від цих санок була й певна користь, бо на них поклали фунтів двісті речей та харчів.

Білий Зуб уже бачив собак у збруї і не дуже пручався, коли його запрягали. На шию йому наділи набитий мохом хомут, прикріплений двома посторонками до ременя, який охоплював йому груди й спину. А від цього ременя йшов довгий мотуз, прив'язаний до саней.

В упряжці Міт-Са було семеро собачат. Усім їм минуло вже по дев'ять-десять місяців, а Білому Зубові тільки вісім.

Кожне собача бігло на окремому мотузі, і кожен мотуз був довший від іншого принаймні на корпус собаки. Мотуз продівали у вправлене в сани кільце. Сани були змайстровані з березової кори, без полозів, із загнутим угору передком, що не давав їм зариватися в сніг. Це робилося з таким розрахунком, щоб вага саней і поклажі лягала на якнайбільшу поверхню снігу, бо він був дуже м'який. За тим самим принципом розподілу ваги в ширину собаки на кінцях мотузів розходилися віялом, і жоден з них не біг слідами другого.

Це мало ще одну перевагу. Різна довжина мотузів не давала можливості задньому собаці гризти переднього. А передній, щоб напасти на заднього, який біг на коротшому мотузі, мусив повернутися до нього мордою і зразу ж наражався на батіг погонича. Але найдотепніше було те, що собака, нападаючи на переднього товариша, дужче тяг сани, і що швидше вони їхали, тим швидше бігла атакована тварина. Отже, задній собака ніяк не міг догнати переднього. Чим швидше біг один, тим хутчіш тікав другий, а за ним мчала й уся упряжка разом з саньми. Отак мудро людина збільшувала свою владу над тваринами.

Міт-Са був схожий на свого батька і багато запозичив з його досвіду.

Він давно помічав, що Ліп-Ліп не дає спокою Білому Зубу; але раніше Ліп-Ліп належав іншому індіанцеві і Міт-Са тільки вряди-годи міг поцілити в нього якоюсь грудкою. Тепер же Ліп-Ліп був його власним собакою, і, щоб помститися, він прив'язав його до найдовшого мотуза. Це робило Ліп-Ліпа ватажком і здавалося навіть особливою честю; справді ж нічого почесного тут не було, і замість верховодити зграєю він став жертвою її ненависті.

Позаяк він біг на найдовшому мотузі, усі собаки завжди бачили лише кудлатий його хвіст і задні лапи; а це видовище далеко не таке страшне, як настовбурчена шерсть і вишкірені зуби. І так уже влаштований собачий мозок, що, бачачи, як Ліп-Ліп біжить уперед, його товариші були певні, що він від них тікає, і загоралися бажанням наздогнати його.

Щойно сани рушили, вся упряжка кинулася за Ліп-Ліпом, і гонитва тривала цілий день. Ображений у своїй гідності й розлючений до краю, Ліп-Ліп кілька разів обертався й наскакував на своїх переслідувачів, але Міт-Са в ту ж мить хльостав його по морді своїм тридцятифутовим, сплетеним з лосиних кишок батогом, і він мусив бігти далі. Ліп-Ліп не боявся зграї ворогів, але ненавидів батіг. Отож йому нічого не лишалося, як тільки натягати мотуза і мчати вперед від зубатих товаришів.

Але в глибині душі маленького індіанця таїлися іще хитріші наміри. Щоб підбурити собак проти ватажка, він їм показував, що ставиться до нього прихильніше, ніж до інших. Це збуджувало в них заздрість і ненависть. Він при них частував Ліп-Ліпа м'ясом, а їм не давав. Собаки просто скаженіли.

Але Міт-Са, вимахуючи батогом, не підпускав їх до Ліп-Ліпа, аж поки той не наїдався. А коли м'яса не було, Міт-Са відганяв усіх собак від Ліп-Ліпа і удавав, що годує його.

Білий Зуб охоче взявся до роботи. Йому було не так легко, як іншим собакам, підкоритися владі людей, і тепер він добре розумів, що марна річ іти супроти їхньої волі. До того ж ганьба, якої він зазнав від собачої зграї, принизила її в його очах, а людей звеличила. Він не звик шукати товариства собі подібних. Матір він майже зовсім забув, і єдине, що йому лишилося, – це вірно служити людям, яких він визнав за своїх господарів. Тож він ретельно працював, добре засвоював муштру і слухався. Він у роботі був відданий і запопадливий. Вовк і дикий собака завжди такі, коли їх приручити, а в Білого Зуба ці риси на диво були розвинені.

Білого Зуба з іншими собаками єднала тільки ворожнеча. Він не звик з ними гратися. Він умів тільки битися з ними – і щедро віддячував їм за кожну кривду тих лихих для нього днів, коли Ліп-Ліп був справжнім ватажком. Тепер же Ліп-Ліп передував тільки тоді, як мчав на довжелезному мотузі на чолі упряжки. Під час стоянок він бігав за Міт-Са, Клу-Куч та Сивим Бобром. Він не насмілювався відходити від людей, бо на нього гострили зуби всі собаки і він сам зазнав усієї тяготи гоньби, яку нещодавно терпів від нього Білий Зуб.

Коли зграя відцуралася від Ліп-Ліпа, ватажком міг би стати Білий Зуб. Та для цього він був занадто похмурий і замкнутий у собі. Він тільки верховодив товаришами по упряжці, а взагалі їх зневажав. При зустрічі з ним вони завжди звертали з дороги, і навіть найсміливіші з них не зважувалися вкрасти в нього м'ясо. Навпаки, вони похапцем з'їдали свій шматок, щоб він часом його не вихопив. Він заковтував свою частку в одну мить. І лихо було тому собаці, який не встиг на той час упоратися зі своєю. Він гарчав, вишкіряв зуби – і бідоласі доводилося виливати своє обурення перед байдужими зорями, тоді як Білий Зуб спокійно кінчав його вечерю.

Час від часу то одне, то друге собача зчиняло бунт проти Білого Зуба, але він швиденько втихомирював їх. Для нього це було лише зайвою вправою. Він пильно оберігав свою самотність і не раз вступав за неї до бою. Але такі бої кінчалися швидко. Собаки не могли змагатися з ним. Він заподіював рани супротивнику, не давши йому отямитися, і собака, ще навіть не вплутавшись у бійку, уже весь був заюшений кров'ю.

Білий Зуб муштрував своїх товаришів так само суворо, як люди свою упряжку. Він ні в чому їм не потурав. Вимагав до себе беззаперечної пошани. Між собою вони могли робити що завгодно. До цього йому було байдуже. Аби вони давали йому спокій, звертали з дороги, коли він з'являвся серед них, і визнавали його владу. Досить було комусь із них вишкірити зуби або настовбурчити шерсть, як він наскакував, лютий і безжальний, і вмить доводив неслухняному його провину.

Він був страшний тиран. Його влада була тверда мов криця. Він безпощадно гнобив усе кволе. Недарма в дні далекого дитинства він провадив запеклу боротьбу за існування. Удвох із матір'ю, самотні й безпомічні, вони дбали самі за себе й вижили серед жорстокої пустелі. І недарма він навчився причаюватися, коли повз нього проходив хтось сильніший. Він утискав кволого, але поважав дужого. І коли Сивий Бобер зустрічав під час своєї довгої подорожі стоянки інших людей, Білий Зуб ходив поміж чужими дорослими собаками тихо і сумирно.

Так спливали місяці. Сивий Бобер усе ще був у дорозі. Від довгої путі й натужної праці в упряжі Білий Зуб тільки міцнішав тілом, а розумом він теж сягнув далеко. Він уже досконало знав той світ, у якому жив. Погляди його були суворі й матеріалістичні. Світ здавався йому жорстоким і брутальним, без теплоти, без ласки, без любові й ніжності.

Він не почував прихильності до Сивого Бобра. Сивий Бобер був немилосердний. Білий Зуб охоче визнав його владу, але вона спиралася на розумову перевагу й грубу силу. У самій істоті Білого Зуба щось потребувало такої влади, бо інакше він не повернувся б із пустелі до людини, щоб схилити перед нею голову. Але в його душі були глибини, яких іще ніхто не зміряв. Добре слово, ласкавий дотик Сивого Бобра, можливо, й знайшли б у них відгук. Але Сивий Бобер ніколи не гладив його, ніколи не казав привітних слів.

Це було йому не властиво. Сивий Бобер був дикун і правив по-дикунському Він чинив правосуддя дрючком, карав за провину болючими ударами і нагороджував за послугу не милістю, а тільки звільненням від кари.

Білий Зуб навіть не уявляв собі, скільки щастя могла б дати йому людська рука. Він не любив людських рук, не довіряв їм. Правда, вони іноді приносили м'ясо, але частіше біль. Краще було держатися від них якнайдалі. Вони шпурляли каміння й дрючки, шмагали батогом, били кулаками і торкалися його лише для того, щоб ущипнути, вдарити або штовхнути. У стрічних селищах він здибувався з дітьми й пересвідчився, що їхні руки теж жорстокі. Раз один крихітний хлопець ледве не вибив йому око. Після того він став боятися дітей. Він їх ненавидів. Коли вони підходили зі своїми лиходійними руками, він забирався геть.

Одного разу Білий Зуб, повставши проти зла від людських рук, трохи зламав установлений Сивим Бобром закон, який гласив, що покусати людину – непрощенний злочин. Це трапилось у селищі коло Великого Озера Рабів. За звичаєм усіх собак, в кожному селищі Білий Зуб шукав чого-небудь поїсти. Якийсь хлопець рубав сокирою мерзлу лосину, і на всі боки летіли в сніг шматочки м'яса. Білий Зуб спинився і почав їх підбирати. Тоді хлопець поклав сокиру і схопив здоровенного дрючка. Білий Зуб устиг відскочити, й дрючок у нього не влучив. Хлопець погнався за ним. І Білий Зуб, не знаючи ходів і виходів у чужому селищі, зненацька опинився між двома наметами, притиснутий до великого земляного валу.

Діватися було нікуди. Єдиний вихід загородив хлопець. З дрючком напоготові він наступав на загнану в закутень жертву. Білий Зуб скипів. Він весь наїжився і загарчав. У ньому було ображене почуття справедливості. Він знав закон добування їжі. Усі обрубки м'яса належали собаці, який знайшов їх. Він не зробив нічого поганого, нічого беззаконного, а хлопець намірявся його бити. Білий Зуб і сам не знав, як усе сталося. Він просто оскаженів від люті. Усе зчинилося на диво швидко. Хлопець і незчувся, як уже лежав на снігу з прокушеною рукою, в якій допіру був дрючок.

Білий Зуб розумів, що порушив закон. Він вп'явся зубами в тіло людини і тепер не смів сподіватися нічого, крім страшної кари. Він побіг до свого господаря і припав йому до ніг, шукаючи захисту. Покусаний хлопець і його батьки теж прийшли до Сивого Бобра і зажадали розправи над злочинцем. Але вони нічого не добилися. Сивий Бобер заступився за Білого Зуба. Боронили його і Міт-Са і Клу-Куч. Прислухаючись до сварки і стежачи за гнівними рухами людей, Білий Зуб догадався, що вчинок його виправдано. І тут йому стало зрозуміло, що між людьми є різниця. Від своїх господарів він мусив усе приймати покірно – і справедливість, і кривду. Але зовсім не повинен був терпіти несправедливість чужих людей. Він мав право відповідати на неї зубами. І це теж був закон людей.

Ще не скінчився день, як Білому Зубові довелося докладніше обізнатися з цим законом. Міт-Са, збираючи в лісі дрова, стрінув хлопця, якого покусав Білий Зуб. Хлопець був не один, а з товаришами. Зчинилася сварка. Усі хлопці накинулися на Міт-Са. Він потрапив у скрутне становище. З усіх боків на нього сипались удари. Білий Зуб спочатку тільки дивився. Це була справа людей, і його вона мало обходила. Але раптом він зміркував, що то б'ють Міт-Са. Він не роздумував, що йому робити. Він враз оскаженів і врізався в юрбу забіяк. Через кілька хвилин з поля бою тікали всі хлопці, доводячи кривавими слідами на снігу, що Білий Зуб не сидів там без діла. Коли Міт-Са розповів про все батькові, Сивий Бобер велів принести Білому Зубові м'яса. Він велів дати йому багато м'яса. І Білий Зуб, наївшися донесхочу, куняв коло вогню, цілком переконаний, що вірно розуміє людські закони.

Згодом Білий Зуб дізнався про право власності і про свій обов'язок охороняти власність. Від охорони тіла свого господаря до охорони його майна був один крок, і він цей крок зробив. Те, що належало Сивому Боброві, треба було захищати проти всього світу. Ради цього можна було й кусати інших людей. Це ж було не тільки блюзнірство, а й великий ризик. Люди всемогутні, і собака їм не рівня. Проте Білий Зуб ставав з ними в бій віч-на-віч, завзятий і безстрашний. У нього обов'язок брав гору над боязню, і лиходії пересвідчувалися, що добро Сивого Бобра краще не займати.

Білий Зуб швидко втямив, що злодійкуваті люди звичайно дуже полохливі і тікають за перших ознак тривоги. Білий Зуб також помітив, що скоро він зчиняв переполох, йому на поміч приходив Сивий Бобер. Білому Зубові було зрозуміло, що злодій боявся не його, а Сивого Бобра. Білий Зуб не гавкотом сповіщав про біду. Він ніколи не гавкав. Він просто кидався на непроханого гостя й хапав його зубами. А що він мав сувору вдачу й не водився з собачнею, то з нього був чудовий сторож. Сивий Бобер нахваляв його і розвивав у ньому цю рису, і зрештою лютий, невгамовний, дикий норов Білого Зуба став іще лихіший.

Минали місяці, і договір між собакою й людиною дедалі міцнішав. Це був той самий давній договір, яким зв'язав себе з людиною перший вовк, що прийшов до її вогнища. І йдучи за прикладом усіх приручених вовків та диких собак, Білий Зуб з'ясував собі умови цієї угоди. Вони були прості. Він віддавав свою волю. Від людини діставав він їжу й вогонь, захист і приязнь. За те він стеріг добро свого господаря, боронив його тіло, працював на нього й повністю йому корився.

Білий Зуб служив з обов'язку й страху, а не з любові. Він не знав, що таке любов. Йому ще ніколи не доводилося любити. Кайч стала далеким спогадом.

Віддавшись людині, він не тільки забув пустелю і свій рід. Якби він знов зустрівся з Кайч, то, вірний договору, навіть ради неї не покинув би Сивого Бобра. Відданість людині була йому законом, вищим за любов до волі, до свого роду й до своєї матері.