Читать книгу Білий Зуб = White Fang - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 8

Вовченя розвивалося дуже швидко. Воно два дні відпочивало, тоді знову вилізло з печери. Воно знайшло маленьку доньку ласки, що її недавно вони з'їли разом з вовчицею, і подбало, щоб її спіткала така сама доля, як і її матір. На цей раз воно не заблукало. Коли стомилося, повернулося до печери й лягло спати. Відтоді воно виходило на прогулянку вже щодня і забиралося все далі й далі.

Вовченя навчилося вже розраховувати свої сили і знало, коли слід бути сміливим, а коли обачним. Воно вирішило, що краще бути обережним увесь час, і тільки зрідка, набравшись мужності, давало волю своїй люті й хижим забаганкам.

Натрапивши на яку-небудь заблукану тетерю, воно ставало справжнім бісеням. Ніколи не минало нагоди огризнутися на цокотання білки, яку вперше здибало на спаленій сосні. А вгледівши птаха, схожого на того, що під час першої його мандрівки дзюбонув його в ніс, воно просто скаженіло.

Але часом і на таких птахів воно не звертало уваги – це коли йому самому загрожувала небезпека від якогось бродячого хижака. Воно добре запам'ятало яструба і, помітивши його крилату тінь, вмить ховалося в гущавину.

Воно вже бігало не перевальцем, розчепіривши лапи, а перейняло ходу у матері, легку й скрадливу, швидкість якої була непомітна для ока.

У ловах йому пощастило лише спочатку. Семеро крихітних тетерят і маленька ласочка – ото тільки й була його здобич. А бажання вбивати зростало в ньому з кожним днем, і вовченя плекало честолюбну хижу мрію колись запопасти цокотуху-білку, яка завжди попереджала всю звіроту про наближення вовка. Але білки літають по деревах, як ті птахи в повітрі, і вовченяті лишалося підстерігати стрибуху, коли вона гуляла по землі.

Вовченя дуже поважало свою матір. Вона вміла добувати м'ясо і ніколи не забувала принести і йому його частку. А головне – вона нічого не боялася. Воно й гадки не мало, що безстрашність прийшла до неї разом із знанням і досвідом. Для нього це було виявом її сили. Його мати була взірцем сили, і, підростаючи, вовченя почувало цю силу в дужчих, ніж раніш, ударах лапою й зубами, коли вона навчала його розуму. За це воно тільки більше шанувало її. Вона вимагала від нього покори, і в міру того, як вовченя росло, норов у його матері ставав іще крутіший.

Знову настав голод, і на цей раз вовченя гостріше відчуло на собі його лихі укуси. Вовчиця вже дійшла до краю, шукаючи поживи. Вона навіть рідко коли спала в печері. І вдень і вночі бігала налови – та дарма. Цього разу голоднеча тривала недовго, але видалася вовченяті страшенно жорстокою. Для нього не знаходилось у матері ні краплі молока, а м'яса він уже давно не їв.

Раніше вовча полювало граючись, заради забави; тепер же воно запопадливо шукало здобичі, проте нічого не знаходило. Та від невдач воно ще швидше розвивалося. Воно пильніше вивчало норов білки і хитріше підкрадалося до неї, щоб зненацька впіймати. Придивлялося до лісової миші і намагалося якось витягти її з нори. Багато дечого довідалося про звички дятлів. І ось настав день, коли тінь яструба не загнала його в кущі. На той час вовченя стало дужче, розумніше і певніше у своїх силах. До того ж голод зробив його жорстоким. Тепер воно сідало на задні лапи посеред галявини і ждало, поки яструб спуститься до нього. Там, у безкраїй блакиті, було м'ясо – м'ясо, якого так жадав його порожній шлунок. Але яструб відмовився прийняти бій, і бідне вовча залізло в кущі і заквилило від голоду й досади.

Голодування враз скінчилося. Вовчиця принесла додому м'ясо. Але якесь чудне. Такого вона ще жодного разу не приносила. Це було рисеня, уже величеньке, але менше за вовчика. І вовчиця віддала все звірятко синові. Вона сама вже десь наситилася, але вовченя не знало, що його мати втамувала голод, з'ївши всю решту рисячого виводку. Не знало воно й того, на яке відчайдушне діло вона пішла. Воно знало лише те, що оксамитне кошенятко – це м'ясо, жадібно їло його і з кожним шматком, який воно ковтало, почувало себе щасливішим.

Коли живіт повний, то ліньки й ворушитися. Тож, пригорнувшися до матері, вовченя заснуло. Воно прокинулося від її гарчання. Воно ніколи ще не чуло в її голосі такої люті. Може, вона й справді зроду не гарчала так жахливо.

Але на те в неї була причина. Хіба вона не знала, що рисячу нору безкарно не руйнують? У яскравому сяйві полуденного сонця вовча побачило коло входу в печеру рись-матір. Шерсть на спині в нього враз настовбурчилася. Це вже був жах, підказаний не сліпим інстинктом. Якби навіть вигляд непроханої гості не навіював страху, то досить було б і самого її виття, що раптом перейшло у хрипке ревіння.

Вовчик, відчувши прилив життєвих сил, загарчав і став сміливо поруч з матір'ю. Але яка ганьба! Мати відштовхнула його геть. Через низький прохід у печеру рись не могла одразу застрибнути всередину; коли ж вона продерлася поповзом, вовчиця кинулась на неї і притисла її до землі. Як вони билися, вовчик не міг розгледіти. Чути було тільки жахливе гарчання, скрегіт і виття. Звірі крутилися на землі клубком. Рись шматувала свою супротивницю і пазурами і зубами, а вовчиця могла пустити в хід тільки ікла.

Вовчик зненацька підскочив до рисі і з лютим гарчанням уп'явся зубами їй у задню лапу. Своєю вагою він заважав вільним рухам ворога і таким чином несвідомо допомагав матері. Але враз він опинився під звитими в клубок тілами й розтиснув зуби. Обидві матері відскочили одна від одної і, перше ніж вони зчепилися знову рись ударила вовченя своєю величезною передньою лапою і, розпоровши йому аж до самої кістки плече, відкинула його до стіни. До гарчання бійців прилучилося несамовите скавчання вовчика.

Але бій тривав так довго, що вовча устигло досхочу наскавулітися і, вже наприкінці поєдинку, знову набравшись духу, вдруге вчепитися в задню лапу рисі.

Рись таки загинула. Але й вовчиця була вкрай знеможена і пошматована. У першу хвилину вона ще голубила вовчика й зализувала йому рану, але разом з кров'ю вона втратила й сили. Цілий день і цілу ніч без руху і ледве дихаючи пролежала вона коло забитого ворога. Мабуть, із тиждень не вилазила з печери, хіба тільки напитися води. Та й то ледве посувалася й стогнала від болю. Невдовзі рись вони доїли. На цей час рани у вовчиці вже позатягалися і вона знов могла вирушити на лови.

Плече у вовчика після жахливого удару рисячої лапи було якесь задубле й довго боліло. Деякий час він навіть шкутильгав. Але за цей час його ставлення до світу змінилося. Він повірив у свої сили і у свою відвагу – не те що до бою з риссю. Він переконався, що життя суворе. Він бився, впивався зубами в тіло ворога і вижив. Тож він став поводитися сміливіше і навіть трохи задерикувато. Він більше вже не боявся дрібних істот, і полохливість його майже зникла. Тільки невідоме ще гнітило його своїми таємницями й жахами – невловимими і завжди грізними.

Він почав ходити з матір'ю на полювання, бачив, як вона вбивала, та й сам брав участь в убиванні. І невиразно почав усвідомлювати закон здобичі. На світі було дві породи живих істот: його власна й інша, чужа. До його породи належав він і його мати, до іншої – решта живих і здатних рухатися істот.

Але ця інша порода тварин теж поділялася надвоє. Першу половину їх убивала і їла його порода; це були дрібні хижаки й мирні тварини. Друга половина чужаків убивала і їла звірів його породи, якщо ті не встигали перші їх убити і з'їсти. І звідси виріс закон. Мета життя – здобич. Саме життя – їдіння. Життя живе життям. Одні їдять, а інші дають себе з'їсти. Закон каже: їж, а то тебе з'їдять. Вовчик не формулював цей закон так чітко і ясно, не міркував над ним. Він навіть і гадки не мав про закон, а просто й бездумно жив з ним у згоді.

Він скрізь бачив цей закон у дії. Сам він з'їв пташенят тетері. Яструб з'їв їхню матір і так само з'їв би і його. Пізніше, коли він підріс і став лютіший, йому закортіло з'їсти яструба. Він з'їв рисеня. Рись-мати з'їла б його, коли б її саму не вбили і не з'їли. І так велося без кінця-краю. Навколо нього все живе додержувалося непохитного закону, і частинкою цього закону був він сам. Він був хижак. Він їв саме лише м'ясо, живе м'ясо. Воно швидко бігло перед ним, або злітало в повітря, або тікало на дерево, або ховалося в землі, або ставало з ним віч-на-віч і змагалось, або ж гналося за ним.

Коли б вовча вміло думати, як людина, то воно дійшло б висновку, що життя – це невситимий апетит, а світ – це місце, де бореться безліч апетитів. Вони женуться і самі тікають, висліджують і поглинають одне одного. І все це сліпо й безладно, серед хаосу ненажерства, насильства і вбивств, жорстоких, безглуздих, нескінченних, керованих самим лише випадком.

Але вовча по-людському не думало і не мало широкого кругозору.

Воно було цілеспрямоване і завжди було під владою якогось одного бажання. Крім закону здобичі, йому ще треба було коритися міріадам інших, не таких поважних законів. Світ був сповнений несподіванками. Життя, що буяло в ньому, гра його м'язів робили його неймовірно щасливим. Гонитва за м'ясом давала йому гостру насолоду й захват. Пориви люті й боротьби сповнювали радістю. Навіть жах і тайна невідомого пробуджували волю до життя.

Узагалі йому жилося легко й приємно. Повне черево, солодка дрімота на сонці – це була нагорода за труди й завзяття, хоч самі труди й завзяття теж були втіхою. Вони були виявом життя, а виявляти життя – це щастя. Отже, вовча нічого не мало проти свого ворожого оточення. Воно було дуже життєрадісне, дуже щасливе і дуже пишалося собою.