Читать книгу Білий Зуб = White Fang - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 3

Білий Зуб
Частинa перша
3
Голодне виття

Оглавление

День почався щасливо. За ніч не пропав жодний собака, і люди рушили далі шляхом мовчання, мороку й морозу майже з легким серцем. Білл наче забув сумні передчуття, що мучили його напередодні, і навіть жартував з собаками, коли раптом перекинулися сани.

Усе пішло шкереберть. Сани перевернулися догори дном і застрягли між пнем і величезним каменем. Щоб розплутати посторонки, довелося розпрягти собак. Нахилившись над саньми, люди намагалися їх підняти, як раптом Генрі побачив, що Одновухий якось боком тікає геть.

– Куди, Одновухий?! Назад! – гукнув він, повернувшись до собаки.

Але Одновухий, тягнучи за собою посторонки, чимдуж пустився по снігу. На голому шляху, який допіру проминули люди, його чекала вовчиця. Наблизившись до неї, Одновухий враз нашорошився і далі рушив уже обережними дрібними кроками. Потім спинився. Він дивився на вовчицю ласо, пильно й недовірливо. Вона ж наче всміхалася до нього і більше запобігливо, ніж грізно, вискаляла зуби. Далі, мов заграваючи, зробила кілька кроків уперед і стала. Пес, нащуливши вуха й високо піднявши голову та хвіст, сторожко ступив до неї.

Він хотів обнюхатися з нею, але вона кокетливо й жартівливо відступила. Щоразу, як він підходив до неї, вона відбігала назад. Крок за кроком вона вабила його все далі від людей, коло яких він був би в безпеці. На мить в Одновухого ніби промайнула якась підозра, і він глянув назад на перекинуті сани, на своїх товаришів і на двох людей, що гукали його.

Але всі сумніви, що зароїлися у нього в голові, розвіяла вовчиця. Вона за мить обнюхалася з ним і знов почала грайливо відступати. Вілл згадав про рушницю. Але вона була під саньми, і поки Генрі допоміг йому дістати зброю, вовчиця й Одновухий так далеко відбігли і так наблизились одне до одного, що стріляти було ризиковано.

Занадто пізно зрозумів Одновухий свою помилку. Ще не знаючи, що саме трапилося, люди побачили, як він круто повернувся й помчав до них. Навперейми йому прямо на дорогу величезними стрибками неслося по снігу з дванадцятеро сірих худих вовків. А у вовчиці де й поділася приємна пустотливість. Вона з гарчанням кинулась на Одновухого, але той порухом плеча відштовхнув її. Вовча зграя вже відрізала йому шлях до саней, але, все ще не втрачаючи надії добігти до них, він змінив напрям і помчав стороною. Щохвилини наспівали нові вовки і приєднувались до гонитви. Вовчиця бігла за якийсь стрибок від Одновухого.

– Ти куди? – спитав Генрі товариша, поклавши руку йому на плече.

Білл скинув її.

– Я не можу більше терпіти, – сказав він. – Я не допущу, щоб вони загризли ще одного собаку.

З рушницею в руках він зник у кущах, що росли вздовж дороги. Його план був зрозумілий. Беручи сани за центр круга, по якому біг Одновухий, Білл хотів перетяти цей круг раніше за вовків. При денному світлі і зі зброєю в руках він сподівався налякати вовків і врятувати собаку.

– Гляди, Білле! – гукнув йому вслід Генрі. – Стережися! Даремно не ризикуй!

Він сів на сани і став чекати. Нічого іншого йому не лишалося. Білл уже зник з очей, і тільки інколи серед кущів та сосон видно було Одновухого. Генрі бачив, що становище собаки безнадійне. Та Одновухий і сам, напевно, розумів небезпеку. Він мчав по зовнішньому кругу, а вовча зграя по внутрішньому, коротшому. Не було надії, що він випередить погоню і добіжить до саней.

І переслідувачі, і гнаний невдовзі мали зійтися. Генрі знав, що десь там, у снігах, заховані від нього деревами й кущами, в одній точці ось-ось зустрінуться вовча зграя, Одновухий і Білл. Але це сталося дуже швидко, далеко швидше, ніж він сподівався. Пролунав постріл, і вслід за ним ще два – Білл витратив усі свої патрони. І враз почувся страшенний виск і гарчання. Генрі впізнав повне муки й жаху скавчання Одновухого і виття пораненого звіра. І це було все. Гарчання стихло. Завмерло й виття. Зловісна тиша знов огорнула пустельний край.

Генрі довго сидів на санях. Йому не треба було йти дивитися, що сталося. Він це знав так добре, наче все трапилось у нього перед очима. Раптом він схопився на ноги і висмикнув з-під поклажі сокиру, а потім знову сів і замислився. Дві собаки, тремтячи, тулилися йому до ніг.

Нарешті він через силу підвівся, немов у його тілі не лишилося ані краплини енергії, і почав запрягати собак. Тоді перекинув і собі через плече ремінь і разом з тваринами потяг сани. Але пройшов небагато. Тільки-но стало смеркати, як він спинився на ніч і передусім припас багато палива. Нагодував собак, зварив собі вечерю і, попоївши, постелився коло самого вогню.

Але тієї ночі не судилося йому заснути. Не встиг він і повік склепити, як його тісно оточили вовки. Вони підійшли так близько, що він не міг почувати себе в безпеці. Тепер уже не треба було напружувати зір, щоб розгледіти їх. При світлі вогню він виразно бачив їх. Вони лежали, сиділи, підповзали на животі, рухалися взад і вперед. Деякі навіть спали. Згорнувшись на снігу клубком, мов ті собаки, вони втішалися сном, який для нього тепер був недоступний.

Він увесь час підтримував яскравий огонь, бо знав, що це єдина перепона між його тілом і іклами голодних хижаків. По обидва боки від нього лежали собаки. Вони горнулися до людини, шукаючи в неї захисту, і жалібно скавчали, а коли якийсь вовк підходив занадто близько, несамовито гавкали. Тоді вся зграя починала хвилюватися, вовки схоплювалися на ноги і рвалися вперед, навколо Генрі зчинялося страшенне виття й гарчання. Потім звірі знову лягали круг вогнища і один за одним поринали у дрімоту.

Але страшне кільце навколо людини дедалі вужчало. То один вовк, то другий підсувався ближче. А коли звірі були вже за якийсь стрибок від своєї здобичі, Генрі вихоплював з вогню палаючі дровини і жбурляв у них. З лютим гарчанням хижаки відскакували геть, а коли влучно кинута головешка обпікала якусь занадто зухвалу тварину, чулося перелякане виття.

Ранок застав Генрі знесиленого, вимученого безсонною ніччю. Він зварив у темряві сніданок, а о дев'ятій годині, коли світанок розігнав вовчу зграю, взявся до справи, яку обміркував за цю довгу ніч. Нарубавши молодих деревець, він зробив з них поміст і високо прив'язав його до великих сосон. Використавши мотузи з саней, він з допомогою собак втягнув на цей поміст труну.

– Вони дісталися до Білла, може, дістануться й до мене, але вас, любий друже, їм ніколи не дістати, – сказав він, звертаючись до небіжчика, похованого високо на деревах.

Потім він вирушив у путь. Собаки легко тягли порожні сани. Вони теж розуміли, що порятунок чекає їх у форті Мак-Геррі. Вовки вже відверто гналися за ними. Висунувши червоні язики, вони, не поспішаючи, бігли і ззаду і обабіч дороги. Вони були такі худі, що від кожного їхнього руху ребра так і грали в них під шкірою. Це були вже не тварини, а якісь мішки, накинуті на кістяки з вузлами м'язів. Генрі мимоволі дивувався, як вони тримаються на ногах і не валяться в сніг.

Він не наважився йти, аж поки смеркне. Опівдні сонце не тільки зігріло обрій, а навіть висунуло з-за нього свій блідий золотавий окраєць. Генрі побачив у цьому добрий знак. Дні вже довшали. Сонце поверталося в ці краї. Але ледве згасло його веселе проміння, він зупинився. Ще лишалося кілька годин сірого дня й темних сутінок, і він використав їх, щоб нарубати якомога більше дров.

Разом з пітьмою до нього прийшов жах. Зголоднілі вовки ставали надміру зухвалі, та й минула безсонна ніч давалася взнаки.

Не в змозі перебороти дрімоту, Генрі напнув на плечі укривало й куняв коло вогнища з сокирою на колінах. З обох боків щільно тулилися до нього собаки. Раз він прокинувся і побачив за кілька кроків від себе величезного сірого вовка, мабуть, найбільшого з усієї зграї. Анітрохи не збентежившись від погляду людини, звір ліниво, no-собачому потягнувся і позіхнув їй прямо в лице. Він дивився на людину, як на свою власність, як на страву, яку невдовзі можна буде з'їсти.

Така впевненість відчувалася в поведінці всієї зграї. Генрі бачив перед собою з двадцятеро вовків. Одні хтиво дивилися на нього, другі спокійно спали на снігу. Вони нагадували йому дітей, які посідали навколо накритого столу і тільки чекають дозволу, щоб узятися до їжі. А їжа – це він сам. І він мимоволі подумав – коли ж почнеться бенкет?

Підкидаючи в огонь дрова, він раптом зрозумів, яке дивне його тіло. Раніше з ним цього не бувало. Він почав стежити за рухом своїх м'язів і захопився мудрим механізмом пальців.

При світлі вогнища він поволі згинав то один, то другий палець, то всі разом, широко розставляв їх, потім швидко рухав ними, немов щось хапав. Розглядав форму нігтів і, натискаючи ними на пучки то злегка, то дужче, прислухався до своїх відчуттів. Він сидів як зачарований і раптом відчув любов до свого тіла, яке так прекрасно, тонко й легко працює. З острахом глянув на вовків, що в солодкому сподіванні оточили його тісним колом, і, як удар блискавки, його вразила жахлива думка. Його дивне тіло, його жива плоть – не що інше, як звичайне м'ясо, здобич хижої звіроти, яка розшматує його голодними іклами і їстиме, як сам він їсть м'ясо лосів та кролів.

Він струснув з себе повну кошмарів дрімоту й розплющив очі. Не більше як за шість футів від нього на снігу сиділа руда вовчиця й пильно дивилася на нього. Собаки, згорнувшись коло його ніг, гарчали й скиглили, але вона не зважала на них. Вовчиця дивилася тільки на нього, і на хвилину він зустрівся з нею очима. В ній не було нічого загрозливого. Вона просто дивилася на нього з великою увагою, але він знав, що цю увагу зродив великий голод. Для неї він був смачною поживою. Вона облизувалася, передчуваючи насолоду, і з розкритої пащі в неї бігла слина.

Генрі здригнувся від жаху й витяг з вогнища головешку. Але ледве встиг він схопити свою зброю, як вовчиця відскочила геть. Він зрозумів, що в неї не раз шпурляли чим попало. Тікаючи, вона загарчала й вискалила білі ікла, а уважність вмить зникла з очей. Вони засвітилися такою страшною люттю, що Генрі весь затремтів. Він глянув на руку, в якій була головешка, і мимоволі замилувався, як вправно й зручно обхопили пальці поліно, як тонко пристосувалися вони до всіх нерівностей. Мізинець, опинившись занадто близько до вогню, враз відсунувся на холодніше місце. І в ту ж мить він яскраво уявив собі, як ці спритні пальці захрустять під білими зубами вовчиці. Ніколи ще його тіло не було йому таке дороге, як тепер, коли він майже втратив владу над ним.

Протягом усієї ночі відбивався він палаючими головешками від голодної зграї. Коли він мимоволі починав дрімати, його будило гарчання й скигління собак. Нарешті настав ранок, але на цей раз і денне світло не розігнало вовків. Марно чекала людина, що вони розбіжаться. Вони оточували її тісним кільцем і дивилися на свою жертву з такою зухвалою певністю, що збуджена світанком мужність людини враз похитнулася.

Генрі зробив одчайдушну спробу рушити в путь. Але тієї ж хвилини, як він вийшов з-під охорони вогню, на нього стрибнув якийсь сміливий вовк. Генрі встиг відскочити назад, і щелепи звіра клацнули за кілька дюймів від його ноги. Враз захвилювалась уся зграя, і щоб утримати звірів на безпечній відстані, довелося в усі боки кидати головешки.

Навіть серед білого дня Генрі не наважився відійти від вогнища, щоб нарубати собі дров. Футів за двадцять від нього височіла величезна суха сосна. Він витратив півдня, щоб розікласти вогонь аж до самого дерева, тримаючи напоготові палаючі гілки, щоб відбиватися від ворогів. Діставшися до сосни, він підпалив її і звалив туди, де можна було набрати більше дров.

Ніч була така самісінька, як і минула, тільки йому ще важче було боротися зі сном. Гарчання собак уже не будило його. До того ж вони гарчали безнастанно, а його чутливість була занадто притуплена дрімотою, щоб він міг помічати якісь відтінки в цих звуках. Нараз він здригнувся і розплющив очі. За крок від нього сиділа вовчиця. Машинально він сунув їй у роззявлену пащу головешку. Вовчиця відскочила далеко геть, завивши від болю, а Генрі, втішаючись духом смаленого м'яса, дивився, як вона з несамовитим гарчанням грізно трясе головою.

Тоді він прив'язав собі до правої руки сосновий сучок, що тлів. Очі в нього склепалися, але за кілька хвилин вогонь обпікав йому шкіру й будив його. Він робив це упродовж кількох годин. Прокидаючись, він щоразу відганяв вовків палаючими головешками, підкидав у вогнище дрова і знову прив'язував сучок до руки. Усе йшло гаразд, але раз він погано прикріпив сучок, заснув і не почув, як він відпав.

І ось йому сниться, що він уже у форті Мак-Геррі. У хаті тепло й затишно, і він грає в карти. Але раптом на форт нападають вовки.

Скажено виючи, звірота рветься у двері. Вони часом перестають грати, прислухаються і сміються з марних намагань вовків продертися всередину. Нараз щось затріщало. Двері розчиняються навстіж, і в хаті вже повно вовків. Вони кидаються на нього. Тепер уже звірі виють страшно голосно, їхнє виття нестерпно дратує його. Це вже не сон – він і сам не знає, що це таке. А вовки все виють і виють.

Тут він прокинувся і вже наяву почув виття, гарчання і скигління. Вовки напали на нього. Вони обсіли його, і в руку йому вп'ялися вовчі зуби. Інстинктивно він кинувся в огонь. Гострі ікла врізалися йому в ногу. Почався бій в огні. Грубі рукавиці деякий час захищали йому руки. Він хапав жар і розкидав його на всі боки. Вогнище обернулося в якийсь вулкан.

Але цей вогненний бій не міг тривати довго. Лице у Генрі вкрилося пухирями, брови й вії пообпалювалися, у ноги нестерпно пекло. Схопивши в обидві руки по головешці, він вискочив з вогнища. Вовки відбігли. Чути було, як шипить від жару сніг, і втікачі, наступаючи на гарячі вуглини, несамовито скакали й скиглили від болю.

Шпурляючи головешками в найближчих ворогів, Генрі скинув у сніг прогорілі рукавиці й почав тупати ногами, щоб остудити їх. Обидві собаки зникли, і він знав, що вони були однією із страв на бенкеті, що так довго затягся. Почався той бенкет з Товстуна, а його самого вовки лишили собі на закуску.

– Але до мене ви ще не добралися! – вигукнув він, погрожуючи кулаками голодним звірам.

Від звуків його голосу вся зграя стрепенулася й завила. Вовчиця підкралася тихенько і втупила в нього пильний ласий погляд.

Генрі осяяла нова думка. Він розіклав вогнище широким колом, забрався всередину і, постеливши на талому снігу укривало, скоцюрбився на ньому. Коли він зник у своїй вогняній схованці, вся зграя з цікавості підійшла аж до полум'я подивитися, що сталося з людиною. Досі вони не могли підходити так близько до вогню, а тепер порозлягалися навколо нього і, як собаки, кліпали очима, позіхали й потягалися, гріючи свої худі тіла в незвичному теплі. А вовчиця, присівши на задні лапи, задрала морду до якоїсь зірки й заскиглила. Один по одному до неї приєдналися всі вовки і, дивлячись у небо, сповнили тишу голодним виттям.

Зазоріло на світ. Настав день. Огонь догорав. Дрова всі вийшли. Треба було нарубати нових. Але щойно Генрі спробував вийти з вогняного кола, як назустріч йому кинулися вовки. Рятуючись від палаючих головешок, звірі відскакували вбік, але назад уже не відбігали. Даремно силкувався Генрі відігнати їх. Коли, втративши надію, він знову поліз у свій захисток, на нього кинувся здоровенний вовк, але схибив і всіма чотирма лапами потрапив на вуглини. Звір завив від жаху і поліз прохолодитися на сніг.

Генрі, згорбившись, сидів на укривалах. Усе тіло його поникло, плечі похилилися, голова впала на коліна. Видно було, що йому вже несила боротися. Вряди-годи він підводив голову й дивився, як дотлівав жар. Вогняне кільце помалу розпадалося, лишаючи проходи до людини. Вогню дедалі меншало, проходи ширшали.

– Ну йдіть уже й робіть зі мною, що вам заманеться, – промурмотів Генрі, – я хочу спати…

Прокинувшись, він побачив між двома вогнищами прямо перед собою вовчицю, яка дивилася на нього пильним поглядом.

Він ще раз прокинувся трохи згодом, хоч йому здалося, що він спав кілька годин. Навколо була якась переміна, така загадкова, що він широко розплющив очі. Щось трапилося. Спочатку він не розумів, що саме. А потім зміркував. Вовки зникли. Тільки втоптаний сніг показував, як близько були вони від нього. Хвиля дрімоти знову огорнула його, голова його знову впала на коліна, але раптом він здригнувся і прокинувся.

Чутно було людські голоси, скрип полозів, рипіння збруї і скавчання знесилених від натуги собак. Від річки до Генрі під дерева сунуло четверо саней, і за кілька хвилин шестеро людей обступили скоцюрблене людське тіло в центрі пригаслого вогняного кола. Вони торсали його за плечі і штовхали, щоб привести до тями. Бідолаха глянув на них, мов п'яний, і промурмотів якимсь чудним сонним голосом:

– Руда вовчиця… приходила, коли годували собак… спочатку їла собачі харчі, потім з'їла і собак… потім з'їла Вілла…

– Де лорд Олфред? – крикнув йому один з незнайомців у саме вухо і грубо струснув його за плечі.

Генрі повільно похитав головою.

– Ні, його вона не з'їла… Він там, на деревах коло останньої стоянки.

– Мертвий? – заволав незнайомець.

– І в труні, – відповів Генрі і нетерпляче скинув чужу руку зі свого плеча. – Дайте вже мені спокій… Я вкрай знемігся… На добраніч…

Повіки в нього затремтіли й стулилися. Підборіддя впало на груди. І коли його поклали на ковдри, в морозяному повітрі вже лунало голосне хропіння.

Чути було ще й інші звуки, далекі й невиразні. То було голодне виття вовчої зграї, яка, не вполювавши людини, побігла по іншому сліду.

Білий Зуб = White Fang

Подняться наверх