Читать книгу Білий Зуб = White Fang - Джек Лондон, William Hootkins - Страница 4

Вовчиця перша вчула людські голоси й скавчання собак і перша відскочила від безпорадної людини, замкненої в колі пригаслого вогню. Зграя нізащо не хотіла кидати вже загнану в закуток здобич і кілька хвилин не рушала з місця, прислухаючись до нових звуків. Потім враз кинулася по слідах вовчиці.

На чолі біг великий сірий вовк – один з вожаків. Це він повів зграю слідом за вовчицею. Коли хтось із честолюбних молодших вовків наважувався забігти наперед, він люто гарчав і впинався в смільчака зубами. Побачивши вовчицю, що повагом бігла по снігу, він прискорив ходу й наздогнав її.

Тепер вовчиця бігла поруч з вожаком, немов це було її законне місце, і в ногу з усією зграєю. Коли ж випадково вона на якийсь стрибок випереджала старшого, він не гарчав і не вискалювався. Навпаки, він, видно, ставився до неї дуже приязно, навіть приязніше, ніж вона хотіла. Він намагався бігти якнайближче до неї, і коли підсувався занадто близько, то вже не він, а вона гарчала, вишкіривши зуби. Іноді вона не зупинялася перед тим, щоб куснути його за плече. Він і тоді не гнівався, а тільки відскакував убік і деякий час незграбно біг поперед неї, як засоромлений сільський тюхтій.

У нього оце тільки й було клопоту, а вона мала ще багато й іншого. З другого боку від неї біг старий вовк, вкритий сивиною, покарбований слідами багатьох боїв. Він увесь час тримався праворуч від вовчиці, мабуть, через те, що бачив тільки лівим оком. Він раз у раз підсувався до неї й тикався своєю вкритою рубцями мордою то в спину їй, то в шию. На ці знаки прихильності вона, як і першому вожакові, відповідала зубами. Коли ж і старий і молодий виявляли їй свою симпатію одночасно, вона швиденько огризалася на обидва боки. Ззаду насідала на неї зграя, а їй треба було і відігнати залицяльників, і вести перед, і не збитися з вірного шляху. У такі хвилини суперники вишкіряли ікла й грізно гарчали один на одного. Вони охоче завели б і бійку, та насамперед треба було подумати про поживу для голодної зграї, а тоді вже про любощі та ревнощі.

Після кожної відсічі, рятуючись від гострих зубів своєї жаданої, старий вояка натикався на молоденького, трилітнього вовка, що біг у нього з правого сліпого боку. Молодий досяг уже повного зросту, і серед виснаженої зголоднілої зграї його визначала неабияка сила й відвага. Проте на бігу він тримав голову тільки врівень з плечем Одноокого, а коли іноді насмілювався порівнятися з ним, той гнівно гарчав і ударом зубів відганяв його назад. А часом молодий тихенько відставав і просувався між старим вожаком і вовчицею. За це його карали зразу двоє, а то й троє. Як тільки вовчиця сердитим гарчанням виявляла своє невдоволення, старий вожак накидався на трилітка. Допомагала й сама вовчиця, а іноді ще й молодий вожак, що біг ліворуч від неї.

Атакований з трьох боків рядами грізних іклів, молодий вовк враз спинявся, сідав на задні лапи, передніми міцно впирався в сніг і, весь наїжившись, гнівно роззявляв пащу. Розгубленість серед вожаків зграї відбивалась і на задніх вовках. Ті, що бігли ззаду, з розгону налітали на зухвалого трилітка і спересердя хапали його за лапи й за боки. Він наражався на велику небезпеку, бо з голоду звірота скаженіла, але з сліпою, властивою юності вірою в себе він кожного разу повторював свій маневр, хоч від того мав самі лише неприємності.

Якби було що їсти, любов і боротьба набрали б сили і зграя розпалася б. Але становище її було тяжке. Вовки виснажилися від нескінченної голоднечі й бігли не так швидко, як звичайно.

Позаду шкутильгали найкволіші – старі й малі. Спереду бігли найдужчі. Усі вони були подібні скоріше на скелети, а не на живих вовків. Але, крім тих, що кульгали в хвості, тварини рухалися легко й бадьоро. Здавалося, що в їхніх м'язах таїлася невичерпна енергія. За кожним скороченням сталевого мускула йшло друге, третє і так без кінця-краю.

За той день вовки пробігли багато миль. Вони бігли цілу ніч. Другий день застав їх теж у дорозі. Ніде не видно було і знаку життя. Тільки вони рухалися серед недвижного простору. Тільки вони були живі й шукали ще живих істот, щоб їх пожерти й жити далі.

Вони зробили кілька перевалів, спустилися в долину й перебрели багато маленьких річок. Нарешті за своє довге невпинне шукання вони дістали нагороду. Вони натрапили на лосів. Першою їхньою здобиччю був великий лось-самець. Це було життя. Це було м'ясо, якого не охороняло ні таємниче полум'я, ні вогняні стріли. Вони добре знали, що таять у собі роздвоєні копита й гіллясті роги, але на цей раз забули властиву їм обачність і терпіння. Бій був жорстокий і нетривалий. Вони оточили лося з усіх боків. Він шматував їх і трощив їм голови спритними ударами сильних копит. Нещадно м'яв їх і кришив могутніми рогами, топтав у сніг. Але однаково він був засуджений на смерть. Вовчиця люто вчепилася йому в горло, з усіх боків у нього вп'ялися зуби хижаків. Він ще опинався й завдавав їм останніх ударів, а вони вже їли його живцем.

Ось де можна було наїстися! Лось важив понад вісімсот фунтів. Тож на кожного з сорока вовків припадало по двадцять фунтів м'яса. Витримавши гідний подиву піст, вони показали й дивовижний апетит, і невдовзі від розкішного дужого створіння залишилося тільки трохи розкиданих кісток.

Звірота тепер спочивала й відсипалася. Понабивавши собі животи, молоді самці день у день сварилися й гризлися, і зграя почала розбігатися. Голоднеча минула. Дичини в цьому краї було вдосталь. Вовки ще полювали гуртом, але були обережні. Натрапивши на невеличке стадо лосів, вони переймали або важкотілу самицю або старого понівеченого самця.

І ось одного дня зграя розпалася на дві і розбіглась у різні боки багатого краю. Вовчиця з молодим вожаком, що біг ліворуч від неї, і зі старим Однооким, що біг праворуч, повели свою частину зграї на схід, до річки Мекензі і далі, до озер. Але з кожним днем їхній гурт зменшувався. Вовки розбивалися на пари – самець із самицею. Гострі зуби суперника раз по раз відганяли геть якого-небудь одинокого вовка. Зрештою вовчиця, Одноокий, молодий вожак і зухвалий триліток залишилися вчотирьох.

Вовчиця стала ще лихіша. Всі три залицяльники були позначені слідами її зубів. Вони ж ніколи не платили їй тим самим, ба навіть не боронилися. Вони самі підставляли спину під її шалені укуси і, виляючи хвостом, намагалися зласкавити розгнівану повелительку.

Але лагідні до неї, між собою вони гризлися, як навіжені. Особливо лютував триліток. Якось він наскочив на Одноокого збоку і подер на шмаття йому вухо. Але хоч посивілий вовк бачив лише на одне око, він проти сили й молодості супротивника був озброєний мудрістю і багатолітнім досвідом. Про цей досвід красномовно свідчили втрачене око й рубці на морді. Він на своєму віку зазнав занадто багато сутичок, щоб хоч на хвилину замислитися над тим, як він має діяти зараз.

Почався бій як слід, але кінчився не по честі. Та ще не знати, начийому боці була б перемога, коли б на підмогу старому вожакові не приспів молодший. Обидва насіли на зухвалого трилітка й вирішили знищити його. У бідолаху вп'ялися нещадні ікла його колишніх друзів. Забуті були ті дні, коли вони разом полювали, разом шматували здобич, разом терпіли голод. Усе це було в минулому. Тепер їх захопило кохання, ще жорстокіше й страшніше, ніж жадоба поживи.

Тим часом вовчиця, причина всього лиха, сиділа з задоволеним виглядом на задніх лапах і чекала. їй було навіть приємно. Це ж був її день – що буває нечасто, – коли шерсть у самців наїжується, дзвінко клацають ікла і рвуть живе тіло, – і все це тільки заради того, щоб здобути її.

І вперше змагаючись за кохання, відважний триліток віддав за нього життя. Над його трупом стояли його супротивники. Вони дивилися на вовчицю, а вона сиділа на снігу й посміхалася. Сивий вожак був мудрий, дуже мудрий і в боротьбі, і в коханні.

Молодий вожак одвернув на хвилину голову, зализуючи рану на плечі. Глянувши єдиним своїм оком на його шию, старий влучив слушний момент. Він кинувся на суперника і вп'явся в нього зубами. Він зробив страшну глибоку рану аж до великої горлової жили й перегриз її. Тоді відскочив геть.

Молодший вожак несамовито заревів, але враз захлинувся. Вражений на смерть, обливаючись кров'ю і жахливо хрипучи, він метнувся на ворога й почав битися. Лапи в нього підігнулися, світло згасло в очах, стрибки й удари слабішали і слабішали.

А вовчиця все сиділа й усміхалася, їй любо було дивитися на цю боротьбу, бо такі були закони кохання в пустелі. Серед природи трагедія статі – це трагедія для тих, хто гине. Для того ж, хто виживає, це не трагедія, а перемога й здійснення бажань.

Коли молодший вожак повалився на сніг і завмер, Одноокий попрямував до вовчиці. У рухах його вчувалася і радість, і тривога. Він сподівався грубого відпору і був украй здивований, що вона не відштовхнула його гнівним вискалом зубів. Уперше вона зустріла його ласкаво. Обнюхалася з ним і навіть зво-лила погратися, стрибаючи й пустуючи, як вовченя. І він, зневаживши свою сивину і великий досвід, теж перетворився на вовченя, може, навіть ще дурніше, ніж вовчиця.

Уже були забуті подолані суперники і кров'ю на снігу написана повість. Усе було забуто. Тільки раз згадав про це Одноокий, коли зализував собі рани.

І тоді паща в нього люто перекривилася, шерсть настовбурчилася, кігті судорожно вп'ялися в сніг. Здавалося, він зараз стрибне на ворога. Але вмить він заспокоївся й побіг слідом за вовчицею, що грайливо заманювала його в ліс.

Невдовзі вони побігли поруч, наче добрі друзі, що давно дійшли до згоди. День спливав за днем, а вони все не розлучалися, разом висліджували дичину, разом убивали її й разом пожирали. Тільки вовчиця стала дуже неспокійна. Усе шукала чогось і не могла знайти. Вона цікавилася кожною ямою під поваленим деревом і подовгу винюхувала засипані снігом розколини в скелях та печери під навислим берегом річки. Одноокому було байдуже до її розшуків, але, добродушно потураючи своїй подрузі, він біг слідом за нею. Коли ж якась її розвідка надто затягалася, він лягав і чекав, поки вона рушить далі.

Не спиняючись надовго на одному місці, вони пройшли аж до річки Мекензі й повагом подалися вздовж берега. Часом, шукаючи дичини, вони кружляли коло маленьких приток річки, але щоразу поверталися назад. Іноді їм траплялися інші вовки, що звичайно теж блукали парами. Але в такій зустрічі не було ні привіту ні радості, ні бажання йти далі гуртом. Кілька разів вони надибували й на одиноких самців. Ті завжди намагалися пристати до Одноокого і його супутниці. Старий люто гарчав, а коли попліч нього, наїжившись і вишкіривши зуби, ставала і його подруга, то зазіхач на чуже щастя відскакував і, підібгавши хвоста, рушав далі в самотню путь.

Однієї місячної ночі вони бігли крізь густий дрімучий ліс. Раптом Одноокий зупинився. Він задрав морду напружив хвіст і, широко роздимаючи ніздрі, потяг носом повітря. Навіть підняв лапу, як собака. Але не заспокоївся і, силкуючись розгадати звістку, що приніс йому вітер, продовжував принюхуватися. Вовчиці ж досить було раз нюхнути, і вона спокійно рушила далі. Хоч Одноокий і пішов слідом за нею, але його все ще мучив сумнів, і він щоразу спинявся, щоб збагнути застереження, яке ніс йому вітер.

Вовчиця тихенько вийшла на край широкої галявини серед дерев. Деякий час вона стояла там сама. Потім, плазуючи на животі, весь нашорошившись, до неї приєднався й Одноокий. Кожна шерстина в нього дихала підозрою. Вони стали один біля одного, продовжуючи дослухатися, придивлятися, ловлячи кожен звук і запах.

До них долинуло сердите гавкання собак, гортанні вигуки чоловіків, жіноча вересклива лайка і пронизливий жалібний плач дитини. Зі своєї галявини вони бачили лише запнуті шкурами житла, полум'я вогнищ, що їх часом затуляли людські постаті, та дим, який поволі плив у тихому повітрі. Вовчі ніздрі вбирали міріади запахів індіанського табору, які нічого не казали серцю Одноокого, але до найменшої дрібнички були знайомі вовчиці.

Вона була якось дивно збуджена і не могла нанюхатися всмак духом людської оселі. А Одноокого ще посідали сумніви. Він не таїв страху і вже хотів тікати. Тоді вовчиця повернулася до нього й заспокійливо ткнула його мордою в шию. Потім знову замилувалася табором. Якась жадоба засвітилася в її очах, але то вже не був голод.

Вона тремтіла від бажання підбігти ближче до вогню, погризтися з собаками, покрутитися під ногами в людей.

Коло неї нетерпляче ворухнувся Одноокий, і, враз охоплена знайомою тривогою, вона страшенно захотіла знайти те, чого шукала. Вона повернулась і, на велику радість Одноокого, подалась у ліс. Аж поки вони не опинилися під надійним захистом дерев, він біг поперед неї.

Вони, як тіні, нечутно пересувалися в місячному світлі, аж поки натрапили на стежку і уткнулися носом у сліди на снігу. Сліди були зовсім свіжі. Одноокий крадькома біг попереду, а вовчиця за ним. їхні широкі лапи з товстими подушками лягали на сніг м'яко, мов оксамит. Раптом Одноокий помітив щось біле на сніговій гладіні, що здавалася ще білішою. У плавній ході Одноокого була прихована швидкість, але тепер він зовсім втратив обережність у гонитві за невиразним білим стрибунцем.

Вони бігли вузькою доріжкою поміж молоденьких сосон. У кінці її крізь дерева світилася осяяна місяцем галявинка. Одноокий швидко наганяв летючу білу грудку. Могутніми стрибками наближався він до мети. Ось він уже зовсім близько. Плигне і вп'ється зубами в здобич. Та ба! Біла грудка підскочила вгору й обернулася в зайця. Він скакав і крутився, витинав у повітрі якийсь химерний танець, а на землю й не думав повертатися.

Пирхнувши з переляку, Одноокий відскочив назад, причаївся на снігу і грізно загарчав на незбагненне страхіття. Вовчиця ж спокійно вийшла наперед, підготувалася до стрибка і раптом підскочила. Вона сягнула високо, але не так, щоб упіймати скакунця, і тільки клацнула зубами. Тоді плигнула вдруге, втретє.

Поволі випроставшись, Одноокий стежив за вовчицею. Роздратований її невдалими спробами, він сам зробив розкішний стрибок угору і, схопивши зайця зубами, опустився з ним на землю. Але тієї миті збоку почувся підозрілий тріск, і приголомшений хижак побачив, що прямо на нього падає молода ялина. Щелепи його розтулилися і випустили здобич. Рятуючись від загадкової небезпеки, Одноокий відскочив убік. Він люто оскалився, з горла вихопилося гарчання, кожна шерстина стала дибом від страху. А ялина струнко випрямилась, і заєць знову затанцював десь у повітрі.

Вовчиця розгнівалася не на жарт і спересердя куснула друга. А він, і так уже наляканий, не розуміючи цього нового нападу, люто огризнувся й розпоров вовчиці морду. Вона ж ніяк не сподівалася такої зухвалої відсічі й обурено накинулася на старого. Тоді він втямив свою помилку й почав її умилостивлювати. Але вона все гризла його й гризла. Нарешті він облишив марні спроби зласкавити її і покірно закрутився коло неї, одвернувши голову і підставляючи їй лише спину.

Тим часом заєць продовжував танцювати у них над головою. Вовчиця присіла на снігу, а Одноокий, боячися своєї повелительки ще більше, ніж загадкової сосни, знову зробив стрибок. Опускаючись на землю із здобиччю в зубах, він не зводив ока з підступної сосни. А вона, як і раніш, пригнулася слідом за ним. Вовк закляк, чекаючи удару, весь настовбурчився, але зайця не випускав. Та деревце не вдарило його. Воно тільки схилилося над звіром. За кожним його рухом воно рухалося теж, і він гарчав крізь стиснуті зуби. Коли ж він сидів спокійно, воно не гойдалося, і він вирішив, що краще вже не ворушитися. А тепла кров зайця в роті припала йому до смаку.

Із скрути його вивела подруга. Вона вихопила в нього зайця, і, хоч сосна грізно хиталася над нею, спокійно відгризла йому голову. Ялина одразу ж випросталась і, облишивши свої погрози, стала гарненько й рівно, як велить природа. Тоді вовчиця й Одноокий поділили між собою здобич, яку для них впіймало таємниче деревце.

У тому лісі були ще доріжки, де в повітрі висіли зайці, і вовча пара обстежила їх усі. Вовчиця незмінно бігла спереду. А Одноокий, ідучи слідом за нею, запопадливо вчився грабувати капкани, неначе знав, що ця наука стане йому у великій пригоді.