Читать книгу Останній лист від твого коханого - Джоджо Мойєс - Страница 2

Пізніше, цілую

Еллі Говорт розгледіла нарешті своїх друзів крізь натовп та почала продиратися до них у дальній куток пабу. Підійшовши до столика, вона кинула свою сумку біля стільця й дістала телефон. «О, а вони вже готові», – подумала Еллі. На столику стояли порожні пляшки, друзі чудно говорили, безглуздо розмахували руками та голосно сміялися.

– Ти спізнилася, – Нікі демонстративно подивилася на годинник і пригрозила Еллі пальцем. – Тільки не треба розповідати нам цих історій: «Я мусила дописати статтю».

– Я брала інтерв’ю в однієї дуже ображеної дружини члена парламенту. Ну, пробачте! Це для завтрашнього випуску, – говорить, виправдовуючись, Еллі та сідає на вільне місце. Вона наливає залишки вина собі в келих і кладе телефон у центр столика. – Пропоную обговорити чергове дратівливе слово. Сьогодні воно звучить як «пізніше».

– «Пізніше»?

– Ага, як спосіб дати зрозуміти, що розмову завершено. Як гадаєте, «пізніше» – це завтра чи сьогодні? Чи це такі собі огидні підліткові відмазки, що насправді нічогісінько не означають?

Нікі поглянула на екран телефону.

– Тут написано «пізніше» і ще «цілую». Це щось на кшталт «на добраніч». Мені здається, це означає «до завтра».

– Звісно ж, завтра, – приєднується до обговорення Корінн. – «Пізніше» завжди означає «завтра». Або навіть «післязавтра», – трохи замислившись, додає вона.

– Доволі невимушене повідомлення.

– Невимушене?

– Ну, я могла б сказати щось подібне своєму поштареві.

– І поцілувала б його?

– Чому б ні? – хитро всміхнулася Нікі. – У мене доволі милий поштар.

Корінн уважно прочитала повідомлення ще раз.

– Мені здається, ти несправедливо його звинувачуєш, – промовила дівчина. – Може, він мав на увазі, що зайнятий і йому терміново потрібно бігти у справах.

– Звісно ж, до дружини, наприклад, – втрутився у розмову Дуглас, і Еллі застережливо подивилася на нього.

– Що такого? – промовив він. – Тобі не здається, що ти вже пройшла той етап, коли потрібно розшифровувати прихований зміст повідомлень?

Еллі робить ковток вина і нахиляється над столом.

– Гаразд. Якщо ти збираєшся читати лекцію, мені потрібно ще випити.

– Мені здається, якщо ваші стосунки настільки близькі, щоб займатися сексом в офісі, ти можеш спокійно запитати, що він мав на увазі, коли писав це повідомлення. За чашкою кави, наприклад. Чи це настільки складно для тебе?

– А про що він іще писав? Тільки не кажи, що про секс у нього в офісі.

Еллі бере телефон і починає гортати повідомлення: «З дому телефонувати незручно. Наступного тижня буду в Дубліні, але точно ще не знаю коли. Пізніше. Цілую».

– Він залишає собі шлях для відступу, – говорить Дуглас.

– А може, він просто ще не знає…

– Тоді б він написав: «Зателефоную з Дубліна» або ще краще: «Придбав тобі квиток до Дубліна».

– А дружина його з ним їде?

– Він ніколи не бере її з собою. Це ж службове відрядження.

– Може, він бере з собою ще кого-небудь, – пробурмотів Дуглас, потягуючи пиво.

– Господи! Наскільки ж усе було простіше, коли чоловікам потрібно було телефонувати, щоб поговорити з жінками. – Нікі замислено підвела погляд угору. – Тоді принаймні можна було за голосом визначити ступінь його небажання з тобою розмовляти.

– Еге ж, – пирхнула Корінн. – І жінки годинами сиділи біля того телефону, чекаючи дзвінка.

– А скільки безсонних ночей…

– Постійно перевіряти, чи йде гудок…

– А тоді хутко кидати слухавку – раптом він телефонує якраз у цю мить.

Дівчата сміються, й Еллі розуміє, що вони мають рацію. І все ж таки якась маленька частинка її хоче, аби екран телефону засвітився від вхідного дзвінка. Але вона чудово розуміє, що цього не трапиться, адже вже пізно і «з дому незручно».

Дуглас пропонує провести Еллі додому. З їхньої компанії лише він знайшов собі другу половинку. Однак Єлена, його дівчина, – важлива персона у світі піар-технологій, і частенько затримується на роботі до десятої-одинадцятої вечора. Вона абсолютно не проти, що Дуглас іноді зустрічається зі своїми давніми подругами. Кілька разів він брав дівчину з собою, але їй було надзвичайно складно зрозуміти левову частку старих жартів та розповідей про спільних знайомих – і це не дивно, адже вони дружать уже більше п’ятнадцяти років. Тому вона не заперечує, аби Дуглас зустрічався з друзями без неї.

– То що, хлопче, як у тебе справи? – Еллі пхає його в бік, показуючи, що потрібно обійти візок із супермаркету, який хтось необачно залишив на тротуарі. – Знову мовчав увесь вечір. Чи я все прослухала?

– Нічого нового, – відповідає Дуглас і на мить запинається. – Хоча, ти знаєш, є дещо. Е-е-е… Єлена хоче дитину, – говорить він, засовуючи руки в кишені.

– Нічого собі! – здивовано дивиться на нього Еллі.

– І я теж цього хочу, – похапцем додає Дуглас. – Колись ми вже говорили з нею про це, але зараз вирішили, що немає сенсу чекати вдалого моменту, адже навряд чи він взагалі коли-небудь настане. То навіщо тягнути?

– Ти невиправний романтик.

– Я… ну, не знаю… Насправді я дуже щасливий. Єлені не доведеться кидати роботу – за дитиною доглядатиму я. Звісно, якщо все складеться вдало, сама розумієш…

– Ти справді цього хочеш? – запитує Еллі, намагаючись зберігати спокій.

– Так. Робота все одно не приносить мені жодного задоволення, і, чесно кажучи, вже давно. Єлена ж заробляє багато грошей. Мені здається, сидіти цілими днями з дитиною буде весело.

– Бути батьком – це не просто «сидіти цілими днями з дитиною», – промовила Еллі.

– Знаю-знаю. Під ноги дивися, – він обережно бере її під лікоть, щоб обійти калюжу. – Але я готовий до цього. Набридло вже щовечора просиджувати у барах. Я хочу перейти на наступний рівень. Це зовсім не значить, що мені не подобаються наші посиденьки, просто іноді я замислююсь над тим, чи не пора нам трохи… подорослішати, чи що.

– Тільки не це! – кричить Еллі, вхопившись за його рукав. – Ти перейшов на темний бік!

– Але ж я не ставлюся до роботи так, як ти. Для тебе це – все, правда ж?

– Майже все, – погоджується Еллі.

Вони проходять мовчки кілька кварталів, здалеку линуть звуки сирен, чутно грюкання дверцят машин та приглушений голос міста. Еллі подобається ця частина вечора, коли вона проводить час зі своїми друзями і може бодай ненадовго забути про ту невизначеність, яка пронизує решту її життя. Вона провела чудовий вечір у пабі, а тепер прямує до своєї затишної квартири. Вона здорова. У неї є кредитка з великим невикористаним лімітом, плани на вихідні, а ще, на відміну від решти компанії, у неї немає жодної сивої волосинки. Життя прекрасне.

– Ти коли-небудь думала про неї? – запитує Дуглас.

– Про кого?

– Про дружину Джона. Думаєш, вона знає?

Згадка про Джонову дружину розсіяла радість Еллі.

– Не знаю, – відповіла вона. І, не дочекавшись від Дугласа ніякої реакції, додала: – Я б точно здогадалася, якби була на її місці. Він говорить, діти для неї набагато важливіші. Іноді я навіть кажу собі, що вона може відчувати полегшення, що їй не потрібно турбуватися про нього. Я маю на увазі, їй не потрібно робити його щасливим.

– Ти видаєш бажане за дійсність.

– Можливо. Але, якщо чесно, то відповідь – ні. Я не думаю про неї і не почуваюся винною. Мені здається, якби у них все було добре, якби між ними був зв’язок, цього не сталося б.

– У вас, жінок, доволі дивне уявлення про чоловіків.

– Думаєш, з нею він щасливий? – Еллі пильно поглянула в очі Дугласу.

– Поняття не маю. Мені лише здається, якщо він спить з тобою, це зовсім не означає, що він нещасливий з нею.

Настрій Еллі поволі змінюється, і, ніби позначаючи цю зміну, вона відпускає руку Дугласа й поправляє свій шарф.

– Хочеш сказати, я погана? Чи він поганий?

Нарешті хтось сказав їй про це. І не хто-небудь, а Дуглас! Людина, яка взагалі не схильна засуджувати інших. Це до біса боляче.

– Я не думаю, що хтось із вас чинить погано. Просто у цій ситуації я думаю про Єлену і про те, як багато важитиме для неї наша дитина, і про те, що я міг би її зрадити лише тому, що увага, яка раніше належала мені, тепер належатиме нашому малюку…

– То ти все ж таки думаєш, що він чинить неправильно.

– Та ні… – хитає головою Дуглас, спиняється і вдивляється у нічне небо, намагаючись ясніше сформулювати свою думку. – Мені здається, тобі варто бути обережнішою, Еллі. Ти постійно намагаєшся вгадати, що він має на увазі, чого він хоче. Це все дурниці. Ти лише марно гаєш час. Як на мене, все значно простіше. Ось дивись: ти комусь подобаєшся, тобі хтось подобається, ви починаєте зустрічатися, і все.

– Ти живеш у чудовому вигаданому світі, друже. Шкода, що реальність трохи інакша.

– Гаразд, давай змінимо тему. Не варто говорити про це після всього того, що ми сьогодні випили.

– Ні, стривай, – різко обірвала друга Еллі. – Що у тверезого на думці, те у п’яного на язиці. Гаразд, принаймні тепер я знаю, що ти про мене думаєш. Далі можеш не проводжати, передавай вітання Єлені.

Останні два квартали до свого дому вона практично пробігає, не обертаючись, щоб поглянути на свого старого друга.

Редакція газети «Нейшн» переїжджає. Коробка за коробкою вирушають у нове приміщення зі скляними стінами на яскравій і жвавій набережній у східній частині міста. За останні кілька тижнів офіс ніби розчинився: там, де раніше були височезні гори прес-релізів, документів та архівних вирізок, стоять лише порожні столи з несподівано блискучими заламінованими поверхнями, залиті невблаганним світлом офісних ламп. Те, що відбувається, скидається на археологічні розкопки: зринають давно забуті статті, прапори з ювілеїв членів королівської родини, зім’яті армійські каски з далеких воєн та вставлені у рамки грамоти про перемоги у давно забутих змаганнях. Усюди розкидані мотки кабелів і знята з підлоги плитка, на стелі чорніють величезні дірки, що нагадують про візити пихатих інспекторів з охорони праці та інших установ із незмінними папками в руках. Відділ реклами, рубрика «Цілком таємно» та «Спорт» уже переїхали до «Компасс-Кі». Відділ, який відповідає за вихід суботнього додатку, відділ бізнесу та особистих фінансів готуються до переїзду за кілька тижнів. Відділ нарисів, у якому працює Еллі, вирушить наступним, і останнім змінить адресу відділ новин. Переїзд планується провести дуже швидко, так, щоб суботній випуск вийшов зі старого офісу на Тернер-стрит, а новенький, у понеділок, ніби за порухом чарівної палички, – з нової адреси.

Приміщення, що було домом для газети впродовж майже ста років, більше не відповідає її вимогам (якою б непривабливою не була ця фраза). На думку керівництва газети, це приміщення не відображає динамічний та прозорий характер сучасного збору інформації. «Забагато потаємних кутків та працівників, які надто прикипіли до своїх місць», – роздратовано заявили керівники.

– Це слід відсвяткувати, – промовляє Мелісса, керівник відділу нарисів, посеред напівпорожнього офісу редактора.

На ній темно-червона шовкова сукня. На Еллі така річ здавалася б бабусиною нічною сорочкою; на Меліссі ж вона має вигляд такий, як треба, – як зразок високої моди.

– Відсвяткувати переїзд? – уточнює Еллі, кидаючи погляд на екран мобільного, який стоїть на беззвучному режимі. Тоді на інших журналістів, які мовчки сидять у кімнаті, втупившись у свої блокноти.

– Так, учора ввечері я розмовляла з одним із працівників бібліотеки. Він сказав, що в них зібралось багато старих документів, які ніхто не чіпав уже багато років. Я хочу, щоб у розділі для жінок з’явилася якась історія, якій, скажімо, вже п’ятдесят років. Я хочу, щоб це була стаття про те, як змінилося становище жінки, мода, професії. Дві реальні історії, такий собі комплексний аналіз того, як жилося жінкам тоді і тепер. – Мелісса відкриває папку та дістає кілька ксерокопій формату А3. Вона говорить спокійно, тоном людини, яка звикла до того, що її завжди слухають. – Ось, наприклад, з нашої колонки «Питання-відповідь»: «Що мені робити? Як зробити так, щоб моя дружина красиво одягалася і слідкувала за собою? Я заробляю £1500 на рік і моя кар’єра у галузі продажів тільки-но починає набирати обертів. Часто клієнти запрошують мене кудись разом з дружиною, але останнім часом я змушений їм відмовляти, тому що вона, чесно кажучи, вигляд має просто жахливий». – У кімнаті пробіг ледь чутний смішок. – «Я намагався сказати їй про це якомога м’якіше, проте вона говорить, що її зовсім не цікавлять ані мода, ані прикраси чи косметика. Чесно кажучи, вона зовсім не схожа на дружину успішного чоловіка, а мені б хотілося, щоб вона мала саме такий вигляд».

Одного разу Джон сказав Еллі, що після народження дітей його дружина припинила дбати про свою зовнішність. Але він одразу ж змінив тему і більше ніколи до неї не повертався, так, ніби це йому здавалося більшою зрадою, ніж той факт, що він спить з іншою жінкою. Еллі обурив цей його джентльменський вчинок щодо власної дружини, та водночас вона почала захоплюватися ним іще більше.

Однак його слова застрягли в її уяві, й Еллі вже виразно уявляла дружину Джона: неохайний брудний халат, дитина на руках і постійні звинувачення в усіх можливих недоліках. Еллі хотілося сказати, що з ним вона такою ніколи не стане.

– Можна взяти інтерв’ю у якоїсь сучасної жінки-психолога, яка відповідає на листи такого типу, – запропонував редактор суботнього випуску газети, схиляючись над ксерокопіями.

– Мені здається, у цьому немає потреби. Ось послухайте відповідь: «Можливо, Ваша дружина ніколи не замислювалася над тим, що вона – манекен у вітрині Вашої кар’єри. Можливо, вона говорить собі, якщо, звісно, вона взагалі про це думає, що вона вже заміжня, її життя влаштоване, вона щаслива, то навіщо їй турбуватися про зовнішній вигляд?»

– О, вічний спокій подружнього життя, – промовляє Дерек.

– «Я не раз бачила, як закохані дівчата доволі швидко перетворюються на жінок, які байдикують у затишному сімейному гніздечку. Спочатку вони дуже кмітливі, героїчно борються із зайвими сантиметрами на талії, купують панчохи зі швом позаду й постійно виливають на себе літри парфумів. Тоді якийсь чоловік говорить: „Я кохаю тебе“, і тут, бац, розкішна красуня миттєво перетворюється на посудомийку. Щасливу посудомийку».

На якусь мить кімната наповнилась ввічливим, схвальним сміхом.

– А що оберете ви, дівчата? Героїчно боротися із зайвими сантиметрами чи стати щасливою посудомийкою?

– Здається, нещодавно я бачив фільм з такою назвою, – говорить Дерек і одразу ж замовкає, бо після його репліки у кімнаті настає мертва тиша.

– Нам є над чим попрацювати, – говорить Мелісса, стукаючи пальцем по папці. – Еллі, порийся сьогодні в архіві по обіді. Можливо, знайдеш іще щось. Нас цікавлять історії п’ятдесяти-сорокарічної давнини. Сто років – це занадто багато. Головний редактор хоче, аби ми висвітлили наш переїзд так, щоб він захопив читачів.

– Мені доведеться працювати в архіві?

– А що, якісь проблеми?

Ні, жодних проблем, якщо вам до вподоби сидіти у темних підвалах, наповнених запліснявілими газетами, що їх охороняють ненормальні чоловіки зі сталінським світоглядом, які, очевидно, не бачили денного світла вже тридцять років.

– Ні, жодних проблем, – відповіла бадьоро Еллі. – Я впевнена, що знайду щось цікаве.

– Якщо хочеш, візьми собі помічників. У відділі моди, кажуть, є кілька.

Еллі навіть не помітила, з якою зловтіхою її редакторка промовляє останню фразу, пригадуючи, як вона нещодавно розправилася з черговими вискочками, що прагнули стати новими Аннами Вінтур[1]. Не помічає, бо зараз вона думає про одне: «Дідько! У підвалі немає мережі».

– До речі, Еллі, а де ти пропадала сьогодні вранці?

– Що?

– Сьогодні вранці. Я хотіла, щоб ти переписала ту статтю про дітей та важкі втрати. Але ніхто не знав, де ти є.

– Я брала інтерв’ю.

– У кого? – запитує з усмішкою Мелісса, однак Еллі, спеціаліст із мови тіла, розуміє, що це скоріше хижий вищир.

– В одного адвоката. Інсайдера. Хотіла зібрати інформацію про випадки сексизму в парламенті, – відповідає Еллі й одразу ж шкодує про сказане.

– Сексизм у діловому світі. Теж мені новина. Сподіваюся, це було твоє останнє спізнення. Займайся сумнівними інтерв’ю у вільний час. Зрозуміло?

– Зрозуміло.

– Чудово. Мені потрібна стаття на розворот для першого випуску з «Компасс-Кі». Щось на кшталт plus c,a change[2], – говорить Мелісса, записуючи щось у свій блокнот зі шкіряною обкладинкою. – Сфера діяльності, оголошення, листи читачів… Принось наприкінці дня усе, що знайдеш, тоді вже вирішимо.

– Зрозуміло, – говорить Еллі з сяючою усмішкою, прямуючи разом з іншими працівниками до виходу.

«Провела сьогодні день у сучасному варіанті чистилища, – пише вона, роблячи паузу, аби ковтнути вина. – Архів газети. Тобі пощастило, що свої історії ти створюєш сам».

Він написав відповідь у чаті на хотмейлі, де зареєстрований під ніком «Писака», – і лише їм двом зрозуміло, що тут такого смішного. Вона залазить у крісло, підгинаючи ноги, і чекає, коли комп’ютер видасть характерний звук про те, що їй прийшла відповідь.

«О, та ти просто не розумієш усієї краси архівів! Я от шалено їх люблю, – висвітилося на екрані. — Нагадай мені, коли ми знову вирішимо розважитися, відвести тебе у Національну бібліотеку публіцистики».

Еллі всміхається.

«А ти знаєш, як зацікавити дівчину».

«Намагаюся щосили».

«Єдиний людиноподібний бібліотекар дав мені цілий стос паперів. Мушу сказати – не найкраще чтиво на ніч».

Побоюючись, що остання фраза звучатиме із сарказмом, вона додає смайлик і одразу ж про це шкодує, пригадуючи, що недавно він написав есе для «Літературного огляду», в якому йшлося про те, що смайлики яскраво виражають бідність сучасного спілкування.

«Це був іронічний смайлик», – додає вона і схвильовано затуляє рота рукою, чекаючи на відповідь.

«Зачекай. Мені хтось телефонує».

Монітор завмер.

Хтось телефонує? Його дружина? Він зараз у готельному номері в Дубліні. Сказав їй, що з нього видно море.

«Тобі б сподобалось».

Ну, і що вона мусить на це відповісти?

«То візьми мене з собою наступного разу?» Занадто наполегливо. «Думаєш, сподобалось би?» Відгонить сарказмом. «Мабуть», – нарешті пише вона і тяжко нечутно зітхає.

Вона сама в усьому винна, друзі її попереджали. І, як не дивно, цього разу вона з ними цілком згодна.

Вони познайомились на книжковому фестивалі, який проходив у Саффолку. Її відправили туди взяти інтерв’ю в одного популярного письменника, який заробив цілий статок на трилерах після того, як покинув спроби опублікувати щось більш серйозне. Автором був Джон Армор. Головний герой його книг – Ден Гобсон – майже мультяшний персонаж, який поєднує в собі старомодні уявлення про мужність. Інтерв’ю було заплановане на обід, і, правду кажучи, вона очікувала, що він почне незграбно захищати подібного штибу літературу, можливо, навіть нарікатиме на видавничу індустрію – загалом поводитиметься, як усі інші письменники-зануди. Вона очікувала побачити чергового товстуна середнього віку, який від’їв черевце за письмовим столом. Натомість на неї чекав стрункий високий чоловік, чиє засмагле обличчя з веснянками нагадувало їй мудрих фермерів Південної Африки. Він виявився веселим і чарівним хлопцем зі здоровою часткою самокритики та вмінням слухати інших. Складалося враження, що це він бере у неї інтерв’ю: розпитав її про те, як вона живе, тоді поділився своїм баченням теорії походження мови і розповів, що, на його думку, спілкування між людьми поступово перетворюється на жалюгідне та огидне дійство.

Коли принесли каву, Еллі збагнула, що не відкривала записника вже хвилин сорок.

Вони вийшли з ресторану й попрямували назад на літературний фестиваль. Був майже кінець року, зимове сонце ховалося за невеличкими будинками, а галасливі вулиці поволі затихали у передчутті Нового року. Еллі забагато випила, її слова злетіли з вуст іще до того, як вона встигла подумати, чи варто взагалі про це говорити. Їй просто не хотілося йти з ресторану.

– Хіба вам не подобається, як вони звучать? – сказала вона.

– Що саме?

– Мови. Іспанська чи італійська, приміром. Ось чому я люблю італійську оперу і терпіти не можу німецьку. Усі ці грубі гортанні звуки!

Він нічого не відповів, тому Еллі почала нервувати.

– Знаю, це може прозвучати старомодно, але мені подобається Пучіні, – промовила вона затинаючись. – Мені подобаються ці емоції, подобається, як звучить це лунке «р-р-р», чітке стакато слів…

Еллі замовкла, розуміючи, наскільки до смішного претензійно вона говорить.

Джон зупинився, пильно глянув на вулицю, що залишилась позаду них, і повернувся до неї.

– Мені не подобається опера, – виклично сказав він і подивився Еллі прямісінько в очі, так, ніби це було якесь змагання.

«О Господи», – подумала Еллі і відчула, як у неї засмоктало під ложечкою.

Вони простояли мовчки, дивлячись одне на одного, майже хвилину, а тоді він уперше звернувся до неї на ім’я:

– Еллі, слухай, мені потрібно забрати дещо з готелю перед тим, як повертатися на фестиваль. Хочеш, можеш піти зі мною.

Вони накинулись одне на одного ще до того, як він зачинив двері спальні: тіла сплелися, губи жадали поцілунків, руки стрімко зривали одяг, ніби виконували якийсь шалений танок.

Пізніше, пригадуючи все це, вона дивувалася зі своєї поведінки, здавалося, на неї найшло тимчасове затьмарення розуму. Вона прокручувала те, що сталося, у себе в голові тисячі разів, однак поступово почала забувати щось важливе, емоції, які тоді її переповнювали. Натомість залишилися тільки якісь уривки: її абсолютно невідповідна ситуації повсякденна білизна, яку вони поспіхом кинули на прасувальну дошку; їхній майже божевільний сміх, коли вони валялися на підлозі, загорнуті у кольорову синтетичну готельну ковдру; його радісний і абсолютно безглуздий вигляд, коли він віддавав ключі адміністратору готелю.

Він зателефонував через два дні, коли легке розчарування змінило ейфорію від того, що сталося.

– Знаєш, я одружений, – сказав він. – Ти, мабуть, читала про це у статтях.

– Я прочитала про тебе все, що знайшла в «Google», – ледь чутно промовила вона.

– Раніше я ніколи… ніколи не зраджував дружину. І досі не можу зрозуміти, як це могло статися.

– Гадаю, у всьому винен пиріг, – спробувала пожартувати вона.

– Що ж ти зі мною робиш, Еллі Говорт? За останні сорок вісім годин я не зміг написати жодного слова, – він зробив паузу. – Через тебе я забуваю, що хочу сказати.

«Мені кінець», – подумала Еллі. Вона зрозуміла це ще в ту мить, коли відчула важкість його тіла і тепло його губ. І незважаючи на все, що вона колись казала своїм друзям про одружених чоловіків, незважаючи на всі свої переконання, достатньо було лише, щоб він зробив маленький крок назустріч, і вона пропала.

І ось, рік потому, вона так і не може знайти себе, зрештою, вона навіть не починала цього робити.

Він з’явився онлайн майже за сорок п’ять хвилин. За цей час вона встигла відійти від комп’ютера, налити собі ще випити, безцільно поблукати квартирою, порозглядати себе у дзеркало у ванній кімнаті, позбирати розкидані шкарпетки та запхати їх у кошик для брудної білизни. Вона почула характерний дзвіночок – прийшло нове повідомлення – і знову вмостилася в кріслі перед монітором.

«Вибач. Не думав, що буду так довго. Сподіваюся, завтра поговоримо».

Він просив її не телефонувати на мобільний. Роздруківки дзвінків зазвичай детально розписані.

«Ти зараз у готелі? – швидко друкує вона. – Я можу зателефонувати в номер».

Справжня розмова з ним була розкішшю, така нагода випадала не так уже й часто. Господи, їй лише потрібно почути його голос.

«Мені час їхати на прийом, красуне. Вибач, уже запізнююсь. Пізніше, цілую».

І зник…

Еллі сидить, втупивши очі у порожній екран. Зараз він вийде з номера, пройде через фойє готелю, зачарує всіх адміністраторів своєю усмішкою, вийде на вулицю та сяде в авто, яке для нього замовили організатори фестивалю. Ввечері він проголосить неперевершену промову, а тоді розважатиме тих, кому пощастить сидіти поряд з ним за одним столом, і злегка замислено дивитиметься у далечінь. Він житиме справжнім життям, а вона, здається, поставила своє на паузу.

Що, чорт забирай, вона робить?

– Що, чорт забирай, я роблю? – промовляє вона вголос, вимикаючи вікно чату.

Вона падає на величезне, порожнє ліжко й дивиться на стелю спальні, стогнучи від безсилля. Вона не може зателефонувати друзям: уже сотні разів говорила з ними на цю тему і завжди отримувала ту саму реакцію. Зрештою, це не дивно, як іще їм реагувати? Слова дуже боляче штрикнули її, але в подібній ситуації вона теж сказала б те саме.

Еллі сідає на диван і вмикає телевізор. Тоді вона помічає стос паперів, бере його до рук і згадує про ненависне завдання Мелісси. Вона розбирає архівні матеріали, що більше нагадують суцільний хаос, так, здається, їх назвав бібліотекар, жодних дат чи рубрик. «Я не встигаю перебрати усі папери. Знаєш, скільки їх нам надходить?!» Це був єдиний бібліотекар, молодший за п’ятдесят. На мить вона замислилась, чому раніше його ніколи не бачила.

– Подивимося, чи може тобі стати у пригоді щось із цього, – сказав він, а тоді нахилився ближче і змовницьким тоном прошепотів: – Усе непотрібне можеш викинути, тільки не кажи про це своєму керівнику. Просто у нас зовсім немає часу розбиратися з усіма цими купами паперу.

Зовсім скоро вона починає його розуміти: кілька відгуків на театральні постановки, список пасажирів круїзного лайнера, якісь меню вечер, у яких брали участь газетні зірки. Вона швидко їх проглядає, зиркаючи час від часу в телевізор. Навряд чи щось із цього зможе зацікавити Меліссу.

Еллі гортає пошарпану папку, у якій, здається, містяться якісь медичні записи. Усюди мова йде про захворювання легенів. Щось про шахти. Вона вже збирається викинути цю папку в смітник, аж раптом її увагу привертає клаптик блакитного паперу. Вона дістає його великим та вказівним пальцями і розуміє, що це конверт з адресою. Всередині лежить лист, датований четвертим жовтня 1960 року.

Моя найрідніша і єдина!

Я говорив серйозно. Я зрозумів, що є лише один вихід: один з нас мусить зробити рішучий крок.

Я не такий сильний, як ти. Коли ми вперше зустрілися, мені здалося, що ти тендітне створіння, яке я повинен захищати. Але тепер розумію: усе зовсім не так. Ти сильна, ти зможеш продовжувати жити, знаючи, що справжнє кохання існує, але для нас воно неможливе.

Прошу, не засуджуй мене за мою слабкість. Для мене єдиний спосіб пережити це – поїхати туди, де ми ніколи не зустрінемось, де мене не переслідуватимуть думки про те, що я можу побачити тебе поряд з ним. Мені потрібно опинитися там, де саме життя змушуватиме мене забути тебе, проганяючи думки про тебе хвилина за хвилиною, година за годиною. Тут цього ніколи не буде.

Я прийняв цю пропозицію щодо роботи. У п’ятницю ввечері о 7.15 я буду стояти на четвертій платформі на вокзалі Паддінгтон, і ніщо у цілому світі не зробить мене щасливішим, ніж якщо ти знайдеш у собі сміливість поїхати зі мною.

Якщо ти не прийдеш, я зрозумію, що, незважаючи на всі наші почуття одне до одного, їх усе ж таки недостатньо. Я не звинувачуватиму тебе, рідненька. Знаю, останні тижні були для тебе нестерпними, і я чудово розумію, що ти відчуваєш. Я ненавиджу себе за те, що став причиною твого нещастя.

Чекатиму на тебе на платформі з 6.45. Знай, що моє серце і надія у твоїх руках.

Твій Б.

Еллі перечитує листа вдруге і несподівано відчуває, як її очі наповнюються слізьми. Вона не може відвести погляд від великих, округлих літер. Щирість цих слів пробивається до неї після сорокарічного перебування у забутті. Вона крутить конверт у руках, шукаючи бодай якусь зачіпку. Одержувач – абонентська скринька № 13 у Лондоні. «Що ж ти зробила, скринько № 13?» – запитала вона подумки.

Тоді Еллі підводиться, обережно кладе листа в конверт і йде до комп’ютера. Вона відкриває пошту і тисне «Оновити». Нових повідомлень немає. Останнє було о сьомій сорок п’ять:

«Мені час їхати на прийом, красуне. Вибач, уже запізнююсь. Пізніше, цілую».