Читать книгу Останній лист від твого коханого - Джоджо Мойєс - Страница 6

– Мадам, я не заважатиму вам, якщо увімкну пилосос? – Дженніфер почула кроки з коридору і присіла. – Ой! Ваші речі… Я не знала, що ви хочете прибрати у кімнаті. Дозвольте вам допомогти, – промовила пані Кордоза, стоячи у дверях із пилососом у руці.

– Ні, дякую, пані Кордозо, – відповіла Дженніфер, витерши лоба та розглядаючи вміст свого гардероба, який було розкидано по підлозі спальні. – Займайтеся своїми справами. Я лише розбираю речі, аби знати, де що є.

– Як скажете, пані, – відповіла покоївка. – Закінчу свої справи і піду в крамницю. У холодильнику є м’ясна нарізка. Ви казали, що не хочете на обід нічого важкого.

– Так, цього цілком досить. Дякую, – відповіла Дженніфер.

А тоді вона знову залишилася на самоті, глухий гуркіт пилососа поступово віддалявся коридором. Дженніфер випрямила спину і відкрила чергову коробку із взуттям. З допомогою пані Кордози вона ось уже кілька днів займалася весняним прибиранням посеред зими. Дженніфер діставала усе з полиць та сервантів, розглядала, вивчала, перекладала, наводила чистоту з великою швидкістю, намагалася запам’ятати своє майно та показати, нарешті, будинку, який вперто відмовлявся її приймати, хто тут справжня хазяйка.

Усе почалося задля розваги, аби не замислюватися надто багато над тим, що їй потрібно грати якусь відведену роль. Проте з часом це заняття перетворилося на спосіб встановлення зв’язку з будинком, можливість з’ясувати, хто вона і ким була. Дженніфер знайшла листи, світлини та свої дитячі альбоми – на одному фото маленька Дженніфер з хвостиком сиділа на білому пухкенькому поні. Ретельно розглядаючи карлючки у зошитах та легковажні жартівливі листи, вона з полегшенням зрозуміла, що багато моментів їй знайомі. Вона замислилась над тією прірвою, яка пролягла між розпещеним, усіма обожнюваним і навіть дещо зіпсованим дівчам, яким вона була колись, та жінкою, якою стала.

Вона дізналася про себе практично все, що могла, але почуття загубленості і чужого життя не хотіло її покидати. Учора ввечері, після двох келихів мартіні, вона поскаржилася на це Івонні.

– Люба, це нормально, таке трапляється з усіма, – співчутливо промовила подруга, гладячи Дженніфер по руці. – Ти собі навіть не уявляєш, скільки разів я прокидалася, дивилася на свого чарівного чоловіка, який міцно спав та від якого несло перегаром, і думала: «Господи! Як я тут взагалі опинилася?»

Дженніфер спробувала усміхнутися. Як завжди, ніхто не хотів сприймати її слова всерйоз, тому жінці не залишалося нічого, окрім як змиритися з цим. Наступного дня після вечері, схвильована і засмучена, Дженніфер вирушила в лікарню, аби поговорити з паном Гаргрівзом. Він одразу ж запросив її у свій кабінет, хоча Дженніфер здалося, що це радше знак уваги до дружини впливового чоловіка, аніж професійне ставлення до роботи. Вислухавши Дженніфер, лікар сказав їй приблизно те саме, що й Івонна, лише не в такій грубій формі.

– Черепно-мозкова травма може по-різному впливати на людину, – сказав він, гасячи цигарку. – Декому стає складніше зосереджуватися, інші починають плакати у невідповідні моменти, треті переживають тривалі напади агресії. У мене було чимало пацієнтів-чоловіків, які проявляли не характерну для них жорстокість після отриманої травми. Депресія – доволі поширена реакція на те, що з вами сталося.

– Це дещо більше, ніж звичайна депресія, пане Гаргрівз. Я справді сподівалася, що з часом… що зможу з часом стати колишньою.

– Хочете сказати, вам це не вдалося?

– Усе якось не так. Не так, як має бути, – вона невпевнено всміхнулася. – Іноді мені здається, що я втрачаю здоровий глузд.

Він кивнув так, ніби чув це вже сотні разів.

– Час дійсно лікує, Дженніфер. Я розумію, що це заяложена фраза, але повірте мені, це дійсно так. Не намагайтеся досягти якогось особливого правильного відчуття. Наслідки черепно-мозкових травм індивідуальні. Ви можете почуватися дивно, «якось не так», як ви висловилися, ще доволі довго. Тому я випишу вам пігулки, вони мають допомогти. І намагайтеся не думати про те, що відбувається, – сказав лікар, виписуючи рецепт.

Дженніфер його вислухала, взяла рецепт і вийшла з кабінету.

«Намагайтеся не думати».

Повернувшись додому, вона почала наводити порядок та перебирати речі. У неї була цілісінька гардеробна, забита речами, у шкатулці з горіха лежали чотири золоті каблучки з дорогоцінним камінням, а в іншій – багато біжутерії. У Дженніфер було дванадцять капелюшків, дев’ять пар рукавичок та вісімнадцять пар взуття, зробила висновок жінка, прибираючи останню коробку в шафу. Вона підписувала кожну коробку: «низькі підбори», «бордові», «вечірні», «із зеленого шовку». Вона приміряла кожну пару, намагаючись пригадати, коли їх взувала. Кілька разів у її свідомості з’являлися туманні спогади: її ноги у чобітках із зеленого шовку, вона виходить із таксі, можливо, у театр, проте всі ці спогади були гнітюче ефемерними і зникали раніше, ніж вона могла на них зосередитися.

«Намагайся не думати».

Дженніфер якраз клала останню пару взуття в коробку, аж раптом помітила якусь книгу. Це був дешевий історичний роман, що лежав між папером для пакування та коробками. Дженніфер поглянула на обкладинку, але ніяк не могла пригадати сюжету цієї книги, хоча з іншими книжками, які були в неї вдома, таких проблем не було.

«Мабуть, я купила її, але передумала читати, – припустила вона, продивившись кілька перших сторінок, – виглядає доволі похмуро». Вона вирішила погортати книгу ввечері, а тоді, якщо їй не сподобається, віддати її пані Кордозі. Дженніфер поклала книгу на столик біля ліжка та обтрусила спідницю від пилу. Зараз треба зайнятися більш важливими справами, наприклад прибрати весь цей гармидер і вирішити нарешті, що одягти на вечерю.

З ранковою поштою прийшло два листи. «Ніби під копірку написані», – подумала Мойра, читаючи їх, – однакові симптоми та скарги від працівників тієї ж фабрики, де вони почали працювати майже двадцять років тому. Можливо, її директор мав рацію, і це все витівки профспілок. Їм, звісно, і раніше час від часу надсилали такі листи, але зараз вони буквально йшли один за одним.

Мойра відірвалася від листа і побачила, що директор повертається з обідньої перерви. Що ж йому сказати? Він потис руку пану Велфорду, на їхніх обличчях були задоволені усмішки, ознака того, що зустріч пройшла вдало. Не довго думаючи, Мойра прибрала листи у верхню шухляду столу. Вона принесе їх разом з рештою, навіщо даремно турбувати директора. Тим паче секретарка чудово знала, якою буде його реакція. Якусь мить вона уважно спостерігала за тим, як її директор проводжає пана Велфорда з конференц-зали до ліфта. Вона пригадала ранкову розмову. Окрім них, в офісі нікого не було. Інші секретарки рідко приходять на роботу раніше дев’ятої, а от Мойра завжди приїжджає на годину раніше, аби заправити кавоварку, розкласти папери, перевірити пошту, яка прийшла ввечері, та переконатися в тому, що до появи директора все працює як слід. Зрештою, це була її робота, до того ж їй подобалося снідати в офісі: тут вона почувалася не такою самотньою, як удома, особливо після смерті матері.

Стірлінг запросив Мойру до кабінету, трохи підводячись та піднімаючи руку. Він знав, що вона це помітить: вона завжди одним оком стежила за ним, раптом йому щось знадобиться. Мойра розправила спідницю і швидко увійшла в кабінет, очікуючи, що він почне надиктовувати чергового листа чи попросить принести якийсь звіт, натомість він підвівся і тихо зачинив за секретаркою двері. Вона з усіх сил намагалася не виказувати свого хвилювання, адже він ще ніколи не зачиняв за нею двері, жодного разу за п’ять років роботи. Мойра пригладила волосся.

– Мойро, пам’ятаєте, ми говорили з вами про дещо кілька тижнів тому? – тихо промовив Стірлінг, підходячи ближче до секретарки.

Вона витріщилася на пана Стірлінга, заціпенівши від того, наскільки близько він до неї стояв, та несподіваного повороту подій, і захитала головою, не розуміючи, що він має на увазі – виглядала трохи по-дурному, пригадувала Мойра пізніше.

– Справа, про яку ми говорили, – у його голосі відчувалися нотки роздратування, – після того, як моя дружина потрапила в аварію. Я хотів уточнити, ви впевнені, що більше нічого не приходило?

– А, так-так, звісно, – заторохтіла Мойра, нервово смикаючи комірець сорочки. – Ні, сер. Я двічі ходила туди, як ви просили, але нічого не приходило. – На мить Мойра замислилась, а тоді додала: – Зовсім нічого не було. Я в цьому впевнена.

Він полегшено кивнув, а тоді несподівано ніжно їй усміхнувся.

– Дякую, Мойро. Ви ж знаєте, наскільки я вас ціную, правда?

Мойра відчула задоволення. Пан Стірлінг підійшов до дверей і відчинив їх, додавши:

– Ваша обережність завжди була вашою найбільшою перевагою.

– Я… Ви завжди можете покладатися на мене. Ви ж знаєте, – набравши повні груди повітря, промовила Мойра.

– Що таке, Мойро? – запитала її одна з машиністок, коли пізніше того ж дня наштовхнулась на секретарку у жіночій вбиральні. Вона тихесенько мугикала собі щось під носа.

– Маєш вигляд, ніби кішка, якій дали сметану, – сказала машиністка, обережно наносячи на губи помаду і трохи парфумів на шию. – Невже Маріо з поштового відділу нарешті впав до ніг нашої Мойри? – промовила вона, і з сусідньої кабінки почувся уїдливий регіт.

– Якби ти приділяла роботі хоча б частину того часу, який проводиш за безглуздими плітками, Філліс, то могла б уже давно стати кимось більшим, ніж молодшою машиністкою, – відрізала Мойра, виходячи з убиральні.

Але навіть нестримний регіт, який прокотився, коли вона попрямувала в офіс, не зміг зіпсувати її настрою.

Площа була прикрашена різдвяними гірляндами. Великі білі продовгуваті лампочки висіли між ліхтарними стовпами у вікторіанському стилі та обплітали стовбури дерев у парках.

– Щороку раніше, – промовила пані Кордоза, обертаючись від панорамного вікна у вітальні до Дженніфер, яка щойно увійшла до кімнати. – А ще навіть не грудень, – додала покоївка, затуляючи фіранки.

– Зате яка краса навколо, – відповіла Дженніфер, одягаючи сережки. – Пані Кордозо, чи не могли б ви застебнути ґудзика позаду. Ніяк не можу до нього дістати.

Рука Дженніфер поступово загоювалася, проте рухливість іще не відновилася настільки, щоб жінка могла одягатися без сторонньої допомоги.

Пані Кордоза взяла кінчики комірця, застебнула ґудзик, обтягнутий темно-синім шовком, і відійшла назад, чекаючи, поки Дженніфер обернеться.

– Ця сукня завжди вам личила, – зауважила покоївка.

Дженніфер уже звикла, що в такі моменти ледь стримується, аби не запитати: «Що, правда? Я її вже одягала?» Вона навчилася майстерно приховувати свої почуття, переконавши всіх навколо у тому, що остаточно стала собою колишньою.

– Щось не можу пригадати, коли одягала її востаннє… – трохи подумавши, промовила вона.

– На ваш день народження. Ви ходили у якийсь ресторан у Челсі.

Дженніфер сподівалась, що це розбудить якісь спогади, але нічого не відбулося.

– Так-так, – промовила вона з легкою усмішкою, – чудовий був вечір!

– Сьогодні якийсь особливий вечір, мадам?

Дженніфер поглянула на себе у дзеркало, що висіло над каміном, – біляве волосся дбайливо вкладене у м’які локони, очі підведені ретельно розтушованим олівцем, і відповіла:

– Ні, що ви. Монкріффи запросили нас на вечерю і танці. Все ті ж люди, все ті ж розваги.

– Я затримаюся ще на годину, якщо ви не заперечуєте. Потрібно накрохмалити простирадла.

– А ми платимо вам за понаднормову роботу? – не довго думаючи, запитала Дженніфер.

– Звичайно, пані, – відповіла покоївка. – Ви та ваш чоловік надзвичайно щедрі.

Лоренс – вона й досі не могла називати його Ларрі, як це робили інші, – сказав, що затримається на роботі довше, тому Дженніфер запропонувала взяти таксі до його офісу, щоб звідти разом поїхати на вечерю до друзів. Йому не надто сподобалась ця ідея, але вона наполягла на своєму. Впродовж останніх кількох тижнів вона намагалася частіше виходити з дому, аби показати свою незалежність. Вона ходила на шопінг, одного разу з пані Кордозою, а іншого – сама. Прогулювалася Кенсінгтон-хай-стрит, намагаючись упоратися з натовпами людей, постійним шумом і штовханиною. За кілька днів до цього вона придбала в магазині накидку, не тому, що вона їй сподобалась чи була потрібна, їй просто хотілось повернутися додому з почуттям досягненої мети.

– Мадам, вам допомогти одягнутися? – запитала покоївка, тримаючи в руках темно-синє пальто з парчі. Пані Кордоза тримала пальто за плечі, щоб Дженніфер могла просунути одночасно обидві руки в рукава. Шовкова підкладка приємно пом’якшувала важкість парчі. Дженніфер одягла пальто, поправила комір, повернулась до покоївки й запитала:

– А чим ви займаєтесь вечорами? Після того, як ідете звідси.

– Чим я займаюся? – покоївка розгублено закліпала.

– Я хотіла спитати, куди ви йдете?

– Я повертаюся додому, – відповіла покоївка.

– До… своїх рідних? – запитала Дженніфер, думаючи про те, що вона стільки часу проводить з цією жінкою і нічогісінько про неї не знає.

– Мої рідні у Південній Африці. Дві дорослі доньки та два внуки.

– Ну, звісно ж. Пробачте, ніяк не можу все пригадати. Не пригадую, щоб ви говорили коли-небудь про свого чоловіка.

– Він пішов з життя майже вісім років тому, мадам, – відповіла покоївка, дивлячись у підлогу. – Він був керівником на шахті у Трансваалі, – додала пані Кордоза, поки Дженніфер розгублено мовчала. – Ваш чоловік запропонував мені цю роботу, щоб я могла утримувати свою сім’ю.

– Мені так шкода, пробачте мені, – промовила Дженніфер, відчуваючи, що безцеремонно вдерлася у чуже життя. – Я ще не пригадала всього. Прошу, не думайте, що я… – Дженніфер залилась рум’янцем, дивлячись, як пані Кордоза хитає головою. – За нормальних обставин я б ніколи…

– Прошу вас, мадам, я все розумію, – обережно заспокоїла її покоївка. – Ви ще не повністю повернули колишню себе.

Вони стояли і дивилися одна на одну, пані Кордоза докоряла собі за те, що поводиться надто фамільярно. Проте Дженніфер думала зовсім про інше.

– Пані Кордозо, – промовила вона, – як гадаєте, я сильно змінилася після аварії? Пані Кордозо? – повторила Дженніфер, помітивши, як покоївка затримала погляд на її обличчі.

– Можливо, зовсім трішки.

– Що саме в мені змінилося?

Покоївка здавалася наляканою, і Дженніфер помітила, що вона боїться казати правду. Але тепер Дженніфер не могло ніщо зупинити.

– Будь ласка, тут не може бути правильної чи неправильної відповіді, просто останнім часом… Останнім часом усе таке дивне для мене… Тому мені хотілося б дізнатися, як було раніше…

– Ви стали трохи спокійнішою, – промовила покоївка, схрестивши руки на грудях, – менше часу проводите з іншими.

– Хочете сказати, раніше я була щасливішою?

– Мадам, прошу, – розгублено промовила покоївка, перебираючи намисто на шиї. – Я не знаю, що вам відповісти, і мені справді вже час іти. Я накрохмалю простирадла завтра, якщо ви не заперечуєте, – відповіла вона і пішла геть, так що Дженніфер не встигла їй нічого заперечити.

Дженніфер одразу зрозуміла, чому ресторан «Бічкомбер» у готелі «Мейфейр» був найпопулярнішим закладом у місті: увійшовши разом з чоловіком у залу, що була всього за кілька ярдів від холодних лондонських вулиць, Дженніфер раптом опинилася в тропічному раю. Кругла барна стійка і стеля були оздоблені бамбуком. На підлозі розкидані водорості, а з балок під стелею звисали рибальські сіті і буйки. З вбудованих у декоративні скелі динаміків линула гавайська мелодія, яку весь час приглушував галас відвідувачів, які завітали сюди у п’ятницю ввечері. На одній зі стін було намальоване блакитне небо та нескінченний пляж з білим піском, а в барі стояла фігура напівоголеної жінки, яка колись прикрашала ніс корабля. Поряд з нею, намагаючись повісити капелюха на одну з різьблених вішалок, стояв Білл.

– Дженніфер! Ну, нарешті! Івонно, а ти вже знайома з русалонькою Етель? – крикнув він, знімаючи капелюха і радісно ним махаючи.

– Будь уважною, – прошепотіла Івонна, вітаючись із ними. – Вайолет залишилася вдома, а Білл уже встиг добряче хильнути.

Лоренс відпустив руку Дженніфер, і вони пішли за свій столик. Івонна сіла навпроти Дженніфер, а тоді елегантно махнула рукою, кличучи Анну і Домініка, які також щойно прийшли. Коли Дженніфер проходила повз Білла, який сидів на протилежному боці, він схопив Дженніфер за руку і поцілував її.

– Білле, ти негідник! – захитав головою Френсіс. – Припини, бо я покличу Вайолет.

– А де Вайолет? Чому вона залишилася вдома? – запитала Дженніфер, очікуючи, доки офіціант відсуне їй стілець.

– Дитина захворіла, і вона боїться, що нянька не впорається, – промовила Івонна, іронічно піднявши брову.

– Тому що діти – завжди на першому місці, – промовив Білл. – Тому лишайтеся такими, якими ви є, леді, – підморгнув він Дженніфер. – Нам, чоловікам, також потрібна жіноча турбота.

– Замовимо що-небудь? Що у них тут є хорошого?

– Я візьму «Май Тай», – сказала Анна.

– А я «Королівський ананас», – промовила Івонна, розглядаючи коктейльне меню, на обкладинці якого була зображена жінка у гавайській спідниці.

– А ти, Ларрі? Дай вгадаю, «Балійський скорпіон»? Щось із жалом на хвості? – вихопив Білл меню в Івонни.

– Звучить огидно. Мені віскі.

– Тоді я оберу коктейль для чарівної Дженніфер. Дженні, люба, як щодо «Прихованої перлини»? Чи, може, «Падіння гавайської красуні»? Як тобі?

– Як скажеш, Білле, – засміялася Дженніфер.

– А я тоді замовлю «Нещасного негідника», адже це про мене, – сказав він життєрадісно. – Гаразд, то, може, потанцюємо?

Спочатку принесли напої, а тоді – замовлені страви: свинину по-полінезійськи, креветки з мигдалем і стейк із соусом з перців. Дженніфер, яка швидко захмеліла від коктейлю, зрозуміла, що не може змусити себе з’їсти навіть шматочок. Галас у ресторані посилювався; у кутку почала грати жива музика, парочки вийшли на танцмайданчик, а гості за столиками змагалися, хто голосніше говоритиме. Верхнє світло згасло, залишились лише настільні лампи з кольорового скла, з яких линуло м’яке червоно-золотисте сяйво. Дженніфер дивилася на своїх друзів. Білл продовжував пускати їй бісики, ніби очікуючи від неї схвалення; Івонна щось розповідала Френсісу, обіймаючи його за плече; Анна відірвалась від свого кольорового коктейлю, який вона повільно потягувала крізь соломинку, і зайшлася реготом. І ось у Дженніфер знову з’явилося це відчуття, воно накочувалося, як невблаганна хвиля, їй знову здалося, що вона повинна бути деінде, але не тут. Вона була далеко від друзів, почувалася, ніби у скляній кульці. Раптом Дженніфер нестерпно захотілося додому. Не варто було так багато пити, от дурненька. Вона зустрілася поглядом з чоловіком і всміхнулася йому, сподіваючись на те, що не виглядає настільки розгубленою, як почувається. Але він не усміхнувся їй у відповідь. «У мене все на обличчі написано», – з жалем подумала вона.

– То в чому річ? – запитав Лоренс, обертаючись до Френсіса. – Що за свято?

– Хіба нам потрібен привід, аби зібратися разом? – втрутився Білл, потягуючи через довгу смугасту соломинку ананасовий коктейль Івонни, а вона робила вигляд, що не помічає цього зухвальства.

– У нас є новини, правда, люба? – промовив Френсіс.

– Ще й які! – відповіла Івонна, відкинувшись на спинку крісла та дістаючи з сумочки цигарку.

– Ми зібрали вас тут сьогодні, наших найкращих друзів, тому що хочемо, аби ви першими про це дізналися, – почав Френсіс, дивлячись на дружину. – Десь за шість місяців у нас з’явиться маленький Монкріфф.

Якусь мить усі сиділи мовчки.

– Ти вагітна? У вас буде дитина? – промовила здивовано Анна.

– Ну, ми точно її не в магазині купуємо, – радісно всміхнулась Івонна густо нафарбованими губами.

– Це чудова новина! – підскочила зі свого місця Анна, щоб обійняти подругу. – Молодчина!

– Повір мені, багато розуму тут не треба, – розсміявся Френсіс.

– Це точно, зате треба дещо інше, – сказала Івонна, і Френсіс жартома пхнув її у бік.

Не розуміючи, що робить, Дженніфер підвелася з-за столу й поцілувала Івонну, ніби якийсь імпульс штовхав її до цього.

– Це безперечно прекрасна новина, – промовила вона, не розуміючи, чому почувається настільки розгубленою. – Вітаю.

– Я хотіла сказати тобі раніше, – взяла її за руку Івонна, – але вирішила зачекати, доки ти…

– Не стану собою. Звісно ж, – випросталася Дженніфер. – Але це дійсно чудово, я за тебе неймовірно рада.

– Ви наступні, – голосно промовив Білл, звертаючись до Лоренса та Дженніфер. – Залишились лише ви. Давай, Ларрі, хутчіше. Не розчаровуй нас.

Сорочка Білла виглядала зім’ятою, краватка була напіврозв’язаною. Дженніфер зашарілася, вона сподівалася, що у напівтемному приміщенні ресторану цього ніхто не помітить.

– Усьому свій час, Білл, – м’яко обірвав його Френсіс. – Нам для цього знадобився не один рік. Спочатку потрібно вдосталь насолодитися життям.

– Що? Ти називаєш це насолодою? – вигукнула Івонна, і всі розсміялися.

– Ну, так. А куди поспішати?

– Зовсім нікуди, – підтримала його Дженніфер, спостерігаючи за тим, як її чоловік дістає з внутрішньої кишені сигару та обережно відрізає кінчик.

Вони поверталися додому на таксі. Друзі стояли на замерзлій бруківці тротуару: Івонна махала рукою, Френсіс турботливо підтримував її за лікоть. Домінік та Анна пішли трохи раніше, а Білл виконував серенади перед перехожими.

– Чудова новина, правда? – промовила Дженніфер.

– Ти справді так гадаєш? – він дивився у вікно таксі на темні вулиці, які де-не-де освітлювали ліхтарі.

– Діти – це чудово.

– Білл жахливо напився, правда? – Вона дістала з сумочки пудру і подивилася на своє відображення, яке нарешті припинило її дивувати.

– Білл – дурень, – промовив її чоловік, усе ще витріщаючись у вікно.

Десь вдалині залунала сирена. Дженніфер закрила сумочку й поклала руки на коліна, розмірковуючи над тим, що б іще такого сказати.

– А ти… А про що ти подумав, коли почув цю новину?

Він повернувся до неї. Одну половину його обличчя освітлювала лампа у салоні авта, а друга залишалась у темряві.

– Я маю на увазі Івонну. У ресторані ти майже нічого не говорив.

– Я подумав, – сказав він з неприхованим сумом у голосі, – що Френсісу Монкріффу неабияк пощастило.

Більше вони не сказали одне одному ні слова. Коли таксі під’їхало до маєтку, Лоренс розплачувався з водієм, а Дженніфер вийшла з авта і почала повільно підніматися кам’яними сходами. У їхньому кварталі світло горіло лише біля їхнього будинку, від чого заметений снігом тротуар здавався блідо-жовтим. Дженніфер помітила, що її чоловік п’яний як ніч, судячи з того, що він ледве тримався на ногах і як піднімався по сходах. Вона намагалася пригадати, скільки віскі він випив, але не змогла – увесь вечір була занурена у власні думки, розмірковуючи над тим, як її сприймають інші. Ще трохи – і її мозок закипить, якщо вона не припинить здаватися нормальною.

– Принести тобі чогось випити? – запитала вона, відчиняючи двері. – Можу зробити тобі чаю, якщо хочеш. – Луна від їхніх кроків прокотилася коридором.

– Ні, дякую, – відповів він, кидаючи пальто на стілець у коридорі. – Піду краще спати.

– А я тоді…

– А ти підеш зі мною.

«То ось у чому справа», – подумала Дженніфер. Вона обережно повісила пальто у шафу і пішла за ним у спальню. Раптово вона пошкодувала, що не напилася сильніше. Тоді б вони могли безтурботно сміятися, як Домінік і Анна, наштовхуючись одне на одного на вулиці. Хоча ні, її чоловік зовсім не був веселуном.

Годинник показував за чверть другу. Лоренс зняв із себе одяг, який залишив валятися на підлозі. Дженніфер помітила, що він був безнадійно втомленим, і на якусь мить їй здалося, що чоловік просто засне. Вона зняла туфлі, і раптом збагнула, що не зможе самостійно розстібнути ґудзика на сукні.

– Лоренсе?

– Що?

– Ти не міг би розстібнути мені ґудзика? – вона повернулася до нього спиною.

Дженніфер намагалася не здригатися, коли його пальці незграбно потягнули за тканину. Від нього несло віскі і гіркуватим сигарним димом. Він потягнув за ґудзика, зачепивши кілька разів пасмо волосся, так що Дженніфер скрикнула від болю.

– Чорт забирай, – зрештою промовив він. – Я його відірвав.

Вона зняла сукню й повернулася до чоловіка, він поклав обтягнутого шовком ґудзика їй у долоню.

– Нічого страшного, – промовила Дженніфер, намагаючись не засмучуватися. – Я впевнена, пані Кордоза пришиє його на місце.

Дженніфер повернулася, щоб повісити сукню до шафи, аж тут він схопив її за руку.

– Потім прибереш, – сказав Лоренс, він ледь помітно хитав головою й уважно дивився на Дженніфер напіврозплющеними очима. Він підійшов ближче, нахилився до Дженніфер, обійняв її і почав цілувати.

Вона заплющила очі, відчуваючи, як його руки пестять її шию, плечі, ніби він хапається за неї, аби не втратити рівновагу. Він потягнув її до ліжка, пестячи своїми великими долонями її груди, і привалив своєю вагою. Вона ввічливо відповідала на його поцілунки, намагаючись приховати відразу від його подиху.

– Дженні… – швидко дихаючи, шепотів він, – Дженні.

Принаймні це станеться швидко, думала Дженніфер. Але Лоренс раптово зупинився. Вона розплющила очі й побачила, що він пильно на неї дивиться.

– Що сталося? – запитав він, ледве повертаючи язика.

– Нічого.

– У тебе такий вигляд, ніби я роблю щось жахливе. Тобі справді неприємно?

Він був п’яний, але в його голосі відчувалася якась незрозуміла їй образа.

– Пробач, любий. Я не хотіла, аби ти так подумав, – промовила Дженніфер, підводячись на лікті. – Мабуть, я просто втомилася, – додала вона і взяла його за руку.

– Он воно що. Стомилася.

Вони сиділи поряд на ліжку. Лоренс розчаровано провів рукою по волоссю. Дженніфер мучила провина, але за цим почуттям, вона, на свій сором, відчувала полегшення. Коли мовчання стало нестерпним, вона взяла його за руку і прошепотіла:

– Лоренсе… як гадаєш, зі мною все гаразд?

– Що ти маєш на увазі?

Вона відчула, як слова стали клубком у горлі. Це ж її чоловік: вона безперечно повинна йому довіряти. Дженніфер пригадала, як Івонна дивилася на Френсіса, як вони весь час про щось перешіптувались; вона пригадала, як Домінік та Анна радісно всідалися в таксі та голосно сміялися.

– Лоренсе…

– Ларрі! – гаркнув він. – Називай мене Ларрі! Невже це так складно запам’ятати?

– Пробач, Ларрі, – промовила вона, закриваючи обличчя руками. – Я все ще почуваюся так дивно.

– Дивно?

– Так, ніби чогось бракує, – здригнулася вона. – Я почуваюся так, ніби мушу скласти пазл, але мені не вистачає якоїсь деталі. Мабуть, це звучить безглуздо.

«Будь ласка, скажи мені, що це не так, – беззвучно благала вона. – Обійми мене. Скажи мені, що це все дурниці, що скоро все стане на свої місця. Скажи мені, що Гаргрівз мав рацію і це жахливе почуття зникне. Полюби мене хоч трішечки. Просто побудь поряд, доки я не відчую, що все гаразд, що так і має бути. Просто зрозумій мене».

Але коли Дженніфер поглянула на Лоренса, він дивився на свої черевики, що валялися на килимі поряд з ліжком. Поступово вона зрозуміла, що мовчить він не тому, що намагається знайти відповідь. Його мовчання говорить про дещо страшніше: він мовчить, бо намагається втамувати лють.

– Як гадаєш, Дженніфер, чого саме бракує у твоєму житті? – запитав він тихо і з відчутним холодком у голосі.

– Нічого, – швидко відповіла вона. – Усе гаразд. Я абсолютно щаслива. Я… – Вона підвелася і пішла у ванну. – Пан Гаргрівз каже, що все скоро минеться. Скоро я знову стану колишньою.

Коли Дженніфер прокинулася, чоловіка у спальні вже не було. У двері тихенько стукала пані Кордоза. Дженніфер розплющила очі й відчула жахливий головний біль.

– Мадам? Бажаєте, аби я принесла вам чашечку кави?

– Було б просто чудово, – прохрипіла Дженніфер.

Вона повільно сіла на ліжку, мружачись від яскравого світла. На годиннику була за чверть десята. Знадвору почувся гуркіт двигуна, скрегіт лопати, якою хтось розчищав сніг, а ще веселе щебетання горобців, які сиділи на гілках дерев.

Хтось поклав на місце речі, що були розкидані ввечері по підлозі. Дженніфер лягла на подушки, пригадуючи подробиці минулого вечора.

Коли вона вийшла з ванної, він повернувся до неї своєю широкою, сильною спиною, утворюючи невидиму нездоланну стіну. Вона відчула полегшення, і разом з тим почувалася розгубленою. На неї наліг безмежний смуток. «Так не можна, – подумала вона. – Потрібно припинити розповідати про свої почуття. Я буду хорошою, я буду доброю. Минулої ночі я зробила йому боляче, це моя провина».

«Намагайся не думати».

У кімнату постукала пані Кордоза. Вона принесла каву і два тонких тости.

– Я подумала, ви зголодніли.

– Дуже мило з вашого боку. Пробачте. Мені варто було прокинутися на кілька годин раніше.

– Я поставлю каву сюди, – промовила пані Кордоза й обережно поставила тацю на ліжко, а чашку з кавою на столик поряд. – Не буду вас більше турбувати, якщо вам щось знадобиться – я унизу.

Пані Кордоза кинула погляд на багряний шрам на руці Дженніфер і хутко відвернулася.

Покоївка вийшла з кімнати, Дженніфер потяглася за чашкою, аж раптом її увагу привернула книжка, що лежала поряд, – той самий любовний роман, який вона планувала переглянути й віддати пані Кордозі. «Спочатку вип’ю кави, – подумала вона, – а тоді спущуся вниз. Було б непогано вибачитися перед пані Кордозою за ту дивну розмову минулого вечора».

Дженніфер зробила ковток, узяла книжку й почала гортати сторінки. Вона заледве могла розібрати рядки, що розпливались у неї перед очима. Раптом з книжки випав якийсь аркуш. Дженніфер відклала роман убік і підняла листок з підлоги. Повільно розгорнула і почала читати.

Кохана!

Я не зміг сказати тобі усього, що хотів, – ти так хутко втекла. Але я не хотів тебе відштовхнути. Ти була настільки далеко від правди, що мені навіть важко про це думати.

Правда ось у чому: ти не перша заміжня жінка, з якою я кохався. Ти знаєш, як я живу, і, чесно кажучи, такі стосунки цілком мене влаштовували. Я не хотів ні з ким зближуватися. Коли ми вперше зустрілися, я вирішив, що ти не станеш винятком з правила.

Але потім ти увійшла до мене в номер у суботу, у тій чарівній сукні, і попросила мене розстібнути ґудзика на шиї. І як тільки я торкнувся твоєї шкіри, одразу збагнув: якщо ми кохатимемося, це стане катастрофою для нас обох. Моя люба, ти навіть не уявляєш, як це жити подвійним життям. Ти ж така щира та неперевершена. Бути порядною людиною – велике задоволення, навіть якщо зараз ти цього не розумієш. Тому я не хочу брати на себе відповідальність за те, що ти можеш втратити частину себе.

А я у ту саму мить, коли ти поглянула на мене, зрозумів: якщо зроблю те, що хочеш ти, то пропаду. Я не зможу тебе кинути, не зможу вчинити з тобою так, як з іншими. Я не зможу ввічливо вітатися з Лоренсом, зустрічаючи вас у якомусь ресторані. Я ніколи не зможу змиритися з тим, що ти належиш іще комусь. Увесь цей час я себе обманював. Саме тому, кохана, я застібнув цього проклятого ґудзика на твоїй сукні. Саме тому я вже дві ночі не сплю, картаючи себе за єдиний порядний вчинок у своєму житті.

Пробач мені. Б.

Дженніфер сіла на ліжку, дивлячись на одне-єдине слово. Лоренс.

Лоренс.

А це означало лише одне.

Листа було адресовано їй.