Читать книгу Останній лист від твого коханого - Джоджо Мойєс - Страница 4

Мойра Паркер з тривогою спостерігала, як її бос, щільно стиснувши щелепи, рішуче пройшов повз неї до свого кабінету, і трохи зраділа, що пан Арбутнот запізнювався на зустріч о пів на третю. Очевидно, остання нарада пройшла геть невдало.

Вона підвелася, хутко розправила спідницю й узяла в нього пальто, яке встигло вкритися краплями дощу, поки він ішов від авта до офісної будівлі. Мойра поставила парасольку на підставку, а тоді, трохи довше, ніж зазвичай, обережно повісила його пальто на гачок. Вона вже давно на нього працювала, тому достеменно знала, коли йому потрібно трохи більше часу, аби побути на самоті.

Вона заварила чаю – він завжди пив чай після обіду та дві чашки кави вранці – зібрала докупи необхідні документи й постукала у двері його кабінету.

– Підозрюю, що пан Арбутнот затримується. Очевидно, на Мерілбоун-роуд затор.

Він якраз читав листи, які вона залишила йому вранці для підпису. Очевидно задоволений їхнім змістом, він дістав із нагрудної кишені ручку й поставив короткий, різкий підпис. Секретарка поставила чай на стіл, поклала листи до решти паперів і сказала:

– Я забрала ваші квитки у Південну Африку й замовила авто з аеропорту.

– П’ятнадцятого, так?

– Так. Я принесу квитки, а ви поки що можете переглянути документи. У них показники продажів за останній тиждень. Остаточні дані щодо заробітної плати знаходяться ось у цій папці. І я не була впевнена, що ви матимете час пообідати після зустрічі з виробниками авто, тому взяла на себе сміливість замовити вам кілька сендвічів. Сподіваюся, ви не проти.

– Дуже мило з вашого боку, Мойро. Дякую.

– Принести їх зараз до чаю?

Він кивнув і на мить усміхнувся. Від цього Мойра ледь не почервоніла. Вона знала, що інші секретарки кепкують з неї, вважаючи, що вона занадто турбується про свого керівника, не кажучи вже про її занадто суворий і стриманий стиль одягу та дещо жорстку манеру спілкування. Але її керівнику подобалось, коли все робилося як слід, і вона завжди це розуміла. Ті дурненькі дівчатка, які постійно витріщаються у глянцеві журнали та пліткують у жіночих роздягальнях, просто не могли зрозуміти, що добре зроблена справа приносить велике задоволення. Вони не розуміли, наскільки приємно почуватися незамінною.

Вона трохи завагалася і дістала з папки останнього листа.

– Прийшла ранкова пошта. Мені здається, вам слід поглянути на це – черговий лист про працівників з Рочдейла.

Він насупив брови, від чого легка усмішка, що сяяла на його обличчі, безслідно зникла. Він двічі перечитав листа.

– Хто-небудь іще це бачив?

– Ні, сер.

– Покладіть його до решти, – гаркнув він і жбурнув листа на стіл. – Не дадуть спокійно жити. За цим усім стоять профспілки, не хочу з ними зв’язуватися.

Вона мовчки взяла листа і вже збиралася йти геть, але зупинилася на мить і, обернувшись, промовила:

– Можу я дещо запитати? Як справи у вашої дружини? Вона задоволена, що нарешті повернулася додому?

– З нею все гаразд, дякую. Вже майже прийшла до тями, – відповів він. – Перебування вдома йде їй на користь.

– Приємно це чути, – дещо знервовано сказала Мойра, але він уже не слухав її, адже вся його увага була прикута до показників продажів, які вона поклала йому на стіл. Усе ще з легкою усмішкою, Мойра Паркер схопила документи і, притиснувши їх до грудей, вийшла з кабінету директора.

Він сказав, що це старі друзі, нічого особливого. Двох із них Дженніфер уже бачила, одного разу вони провідали її в лікарні, а тоді зайшли в гості, коли вона повернулася додому. З Івонною Монкріфф, стрункою брюнеткою злегка за тридцять, вони дружили з тих пір, як Дженніфер переїхала в будинок на Медвей-сквер і вони стали сусідками. В Івонни була доволі суха й уїдлива манера спілкування, на відміну від іншої подруги, Вайолет, яку Івонна знала ще зі школи і яка спокійно реагувала на нескінченні жарти дівчини та уїдливі зауваження, наче так і треба.

Спочатку Дженніфер було нелегко підтримувати розмови про спільних знайомих, які поєднували подруг, проте у їхній компанії вона почувалася комфортно. Вона навчилася довіряти внутрішнім відчуттям, які виникали при спілкуванні з людьми: виявляється, спогади можуть зберігатися не лише у пам’яті.

– От би мені втратити пам’ять, – сказала якось Івонна, коли Дженніфер розповіла їй, які дивні речі коїлися з нею, поки вона лежала в лікарні. – Я б пішла світ за очі. Але для початку забула б, що вийшла заміж за Френсіса.

Івонна забігла до Дженніфер, аби переконати її, що все гаразд. Це мала бути тиха вечеря з друзями, але з плином часу Дженніфер нервувала все більше і більше.

– Не розумію, чому ти так панікуєш, дорогенька. Про твої вечірки складають легенди, – сказала Івонна, вмощуючись на ліжку та спостерігаючи, як Дженніфер у паніці приміряє одну сукню за другою.

– Справді? І чим же вони такі легендарні? – запитала вона, поправляючи сукню на грудях.

Здається, вона трохи схудла, поки лежала в лікарні, тому сукня некрасиво збиралася спереду.

– Ой, та розслабся, – засміялася Івонна. – Тобі нічого не потрібно робити, Дженні. Я тобі допоможу. Будинок сяє, ти виглядаєш чарівно. Виглядатимеш, принаймні, якщо нарешті одягнеш щось на себе.

Вона зняла черевички і залізла на ліжко, випроставши довгі, елегантні ноги.

– Я ніколи не поділяла твого захоплення розвагами. Зрозумій мене правильно, мені подобаються вечірки, але вся ця організація… – Вона розглядала свої нігті. – Вечірки створені для того, щоб на них ходити, а не проводити. Так каже моя мама, і я, по правді, цілком підтримую цю думку. Я з радістю придбаю собі кілька нових суконь, але готувати канапе і розсаджувати гостей… Оце вже ні, дякую.

Стоячи перед дзеркалом, Дженніфер продовжувала боротися з вирізом на сукні, повертаючи її з боку на бік. Вона підняла руку. Шрам і досі був яскраво-рожевого кольору.

– Може, мені варто одягнути щось із довгими рукавами?

– Болить? – запитала Івонна, розглядаючи руку.

– Болить уся рука. Лікар виписав мені якісь пігулки. Я хотіла спитати… чи не буде цей шрам…

– Привертати увагу? – зморщила носика Івонна. – Гадаю, тобі краще носити сукні з довгими рукавами. Принаймні доки він трохи не зійде. До того ж зараз уже прохолодно.

Дженніфер злегка розгубилася від такої неделікатної оцінки власної подруги, але не образилася. Це вперше, відколи вона повернулася додому, хтось наважився сказати їй правду у вічі.

Вона зняла сукню, підійшла до шафи й почала перебирати речі, які там висіли, аж поки не побачила сукню-футляр із чистого шовку. Це вперше вона її дістала. Сукня була дуже ефектна. Після повернення з лікарні Дженніфер віддавала перевагу твідовим речам сірого або коричневого кольору, але все це яскраве вбрання постійно потрапляло їй на очі.

– Щось таке? – запитала вона в Івонни.

– Яке таке?

– Я носила ось ці сукні? – запитала Дженніфер, набравши повні груди повітря. – Я так одягалась?

Вона приклала сукню до себе.

Івонна дістала з сумочки цигарку й запалила її, а тоді почала уважно розглядати обличчя Дженніфер.

– Хочеш сказати, ти зовсім нічого не пам’ятаєш?

Дженніфер сіла на стілець навпроти туалетного столика.

– Я не пам’ятаю багатьох речей. Я знаю, що знаю тебе. Я знаю його. Я відчуваю це тут, – сказала вона, поклавши руку на груди. – Але… я багато чого не пам’ятаю. Я не пам’ятаю, як ставилась до свого життя. Не знаю, як поводитися з іншими людьми. Я не… – вона закусила губу. – Я не знаю, хто я.

Несподівано її очі наповнилися слізьми. Вона почала шукати носовичок, відкриваючи то одну шухляду, то іншу.

Зачекавши трохи, Івонна підійшла до Дженніфер і сіла поряд.

– Гаразд, дорогенька. Я все тобі розповім, слухай. Ти мила і весела, сповнена життєрадісності. У тебе чудове життя, заможний та вродливий чоловік, який тебе обожнює, а також гардероб, за який померла б будь-яка жінка. У тебе завжди ідеальна зачіска, струнка талія. Ти завжди у центрі уваги на будь-якій вечірці, і всі наші чоловіки потайки у тебе закохані.

– Не кажи дурниць.

– Я не жартую. Френсіс обожнює тебе. Варто лише йому побачити твою пустотливу усмішку і біляве волосся, як він одразу ж починає шкодувати, що одружився зі мною, довготелесою, примхливою, старою єврейкою. А Білл…

– Білл?

– Чоловік Вайолет. Доки ти була незаміжня, він як хвостик ходив скрізь за тобою. На щастя, він надто боїться твого чоловіка, інакше давно б уже схопив тебе і забрав собі.

– Ти просто хочеш мене заспокоїти, – промовила Дженніфер, витираючи сльози носовичком.

– Нічого подібного. Якби ти не була такою милою, довелось би тебе позбутися. Але тобі пощастило. Ти мені подобаєшся.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки. Дженніфер розглядала пляму на килимі, а тоді запитала:

– Чому в мене немає дітей?

Івонна зробила затяжку і, здивовано піднявши брову, подивилася на Дженніфер.

– Востаннє, коли ми про це розмовляли, ти сказала, що чоловікові і дружині потрібно бути хоча б на одному континенті, якщо вони хочуть завести дитину. Твій чоловік часто їздить у відрядження, – продовжувала Івонна, випускаючи ідеальне кільце диму. – Це, до речі, одна з багатьох причин, чому я вам заздрю.

Дженніфер захихотіла, та Івонна продовжувала:

– Усе налагодиться. Роби все, що говорить цей непристойно дорогий лікар, і припини мучити себе. Ось побачиш, за кілька тижнів ти вигукнеш: «Еврика!» і все пригадаєш: як жахливо хропе твій чоловік, про ваші негаразди з грошима та який величезний у тебе борг у «Харві Ніколс». Тому насолоджуйся тим, що нічого не пам’ятаєш, доки в тебе є така можливість.

– Може, ти й маєш рацію.

– І ще одне, ти просто зобов’язана одягти цю рожеву сукню. У тебе є кварцове намисто, яке ідеально до неї пасує. Смарагдове нікуди не годиться. У ньому твої груди схожі на дві здуті кульки.

– О, ти справжня подруга! – сказала Дженні, і жінки засміялися.

Двері з гуркотом відчинилися, він кинув на підлогу портфель, принісши з вулиці морозну свіжість. Він зняв шарф, поцілував Івонну і перепросив за спізнення.

– Нарада з бухгалтерами. Ви ж знаєте, вони можуть вічність говорити про гроші.

– Бачив би ти їх, коли вони збираються разом, Ларрі. Нудьга бере. Ми з Френсісом одружені вже п’ять років, а я досі не можу відрізнити дебет від кредиту, – поглянувши на годинник, сказала Івонна. – Гадаю, він скоро прийде. Чаклує, мабуть, над черговою колонкою цифр.

– Ти сьогодні чарівна, Дженні, – поглянувши на дружину, сказав Лоренс.

– Твоя дружина завжди виглядає приголомшливо.

– Так-так, так і є. Ти маєш рацію. – Він почухав підборіддя. – Леді, прошу вибачення. Піду приведу себе до ладу, перш ніж прийдуть гості. Чув прогноз погоди по радіо – знову обіцяють снігопад.

– Гаразд, ми вип’ємо поки чогось, – крикнула йому Івонна.

До приходу гостей Дженніфер встигла зняти стрес кількома келихами коктейлю. «Все буде гаразд», – продовжувала вона повторювати про себе. Якщо вона потрапить у ніякове становище, Івонна підкаже, що робити. Це її друзі, врешті-решт. Вони не кепкуватимуть з неї. Вони лиш хочуть, аби Дженніфер зробила наступний крок до повернення колишньої себе.

– Дженні! Дякуємо за запрошення! – обійняла її Вайолет Ферклаф. Її пухкеньке обличчя майже повністю приховував капелюшок. Вона обережно витягла шпильки, зняла його і віддала разом з пальтом. На ній була шовкова сукня з глибоким вирізом, вона огортала її пухкенькі форми, ніби наповнений повітрям парашут. За словами Івонни, аби обхопити талію Вайолет, знадобилася б невелика рота.

– Дженніфер, ти сама досконалість, як завжди, – поцілував її у щоку високий рудоволосий чоловік.

Дженніфер вразило те, наскільки ці двоє не пасували одне одному. Цього чоловіка вона не пам’ятала взагалі, і їй здавалось доволі кумедним те, що він одружився з Вайолет.

– Проходь, будь ласка, – сказала вона, відводячи погляд і беручи себе в руки. – Мій чоловік спуститься за кілька хвилин. Хочеш чого-небудь випити?

– Що? «Чоловік»? У нас сьогодні офіційний прийом? – засміявся Білл.

– М-м-м… – знітилась Дженніфер, – я вас усіх так давно не бачила…

– Чудовисько! Будь з нею добрішим, – сказала Івонна, поцілувавши його в щоку. – Вона ще доволі вразлива. Взагалі-то вона могла спокійно лежати в ліжку, доки ви, чоловіки, обирали по черзі, хто носитиме їй виноград. Але чомусь Дженні віддала перевагу мартіні.

– Ось та Дженні, яку всі ми знаємо і любимо, – усміхнувся Білл і з таким неприхованим захватом поглянув на Дженніфер, що вона кілька разів непомітно подивилася на Вайолет, аби переконатися, що її подруга не ображається. Здавалося, тій було байдуже: вона вперто щось шукала у своїй сумочці.

– Я залишила твій номер телефону нашій новій няньці, – сказала вона, дивлячись на Дженніфер. – Сподіваюся ти не проти, вона безнадійна. Не здивуюся, якщо вона зараз зателефонує і скаже, що не може знайти піжаму Фредеріка чи щось на кшталт цього.

Дженніфер помітила, як Білл театрально закотив очі, і раптом зрозуміла, що цей жест був їй знайомий.

Усі восьмеро осіб розсілися за столом, її чоловік та Френсіс сиділи один навпроти одного. Івонна, Домінік, який обіймав високу посаду в кінній гвардії, та Дженніфер сиділи спиною до вікна, а Вайолет, Білл та Анна, дружина Домініка, зайняли місця на протилежному боці столу. Анна – життєрадісна жінка, яка весело хихотіла з жартів чоловіків, своїм доброзичливим виглядом одразу давала зрозуміти, що вона абсолютно впевнена у власній привабливості.

Дженніфер упіймала себе на тому, що спостерігає за тим, як вони їдять, уважно аналізує те, що вони одне одному говорять, намагаючись знайти бодай щось, що нагадає їй про колишнє життя. Вона зауважила, що Білл рідко дивиться на свою дружину і майже до неї не говорить, а Вайолет, здається, цього ніби не помічає. Дженніфер замислилась, чи Вайолет дійсно не помічає байдужості з його боку, чи просто стійко приховує збентеження.

А ось Івонна, яка постійно жаліється на Френсіса, не зводить з нього очей. Промовляючи чергове уїдливе зауваження, вона постійно виклично на нього дивиться, очікуючи його реакцію. «Ось чому вони разом, – подумала Дженніфер. – Івонна просто не хоче показувати, наскільки він для неї важливий».

– Краще б я вклав гроші у виробництво холодильників, – сказав Френсіс. – У ранковій газеті написали, що лише у Великій Британії цього року планують продати мільйон штук. Мільйон! А п’ять років тому це було б… десь сто сімдесят тисяч.

– В Америці має бути вдесятеро більше. Я чула, що люди купують нові холодильники кілька разів на рік, – промовила Вайолет, наколюючи на виделку шматочок риби. – До того ж вони просто величезні, вдвічі більші за наші. Ви можете собі це уявити?

– В Америці все більше. Принаймні так вони говорять.

– Авжеж, а ще вони надто високої думки про себе, судячи з тих, з ким мені довелося спілкуватися, – зауважив Домінік. – Генерали-янкі такі всезнайки!

– Бідний Домінік, – засміялася Анна, – він зовсім розгубився, коли один з них намагався навчити його водити авто, до того ж своє власне.

– Еге ж, «казарми у вас маленькі, транспорт невеликий і пайок теж не дуже», – перекривив генерала Домінік. – Знали б вони, яке в нас раніше було харчування… вони собі навіть уявити цього не можуть.

– Дом вирішив пожартувати і заїхав за ним на «Morris Minor» моєї мами. Бачили б ви обличчя того генерала.

– Я сказав йому: «Тут так заведено, приятелю. Високопоставлених гостей ми возимо на „Vauxhall Velox“, там є три додаткові дюйми для ніг». Йому довелося скластися майже вдвоє, аби залізти в авто!

– Я мало не вмерла від сміху, – сказала Анна. – Навіть не знаю, як Дому вдалося уникнути неприємностей!

– Як справи на роботі, Ларрі? Чув, за тиждень ти знову летиш в Африку.

Дженніфер уважно спостерігала за тим, як її чоловік відкинувся на спинку стільця.

– Усе добре. Насправді навіть дуже добре. Я щойно підписав угоду з однією транспортною компанією на виробництво гальмівних колодок, – сказав він, поклавши ножа і виделку на тарілку.

– А чим ти займаєшся? Я все ніяк не можу зрозуміти, що це за новомодний матеріал.

– Вайолет, тобі ж насправді не цікаво, – сказав Білл, який сидів навпроти неї. – Вайолет взагалі мало цікавить усе, що не рожевого чи блакитного кольорів або не починається зі слова «мама».

– Білле, дорогий, можливо, річ у тому, що вона не може розвивати свої інтереси в такому середовищі, як у вас вдома? – відрізала Івонна, і чоловіки з обуренням присвиснули.

Лорренс Стірлінг повернувся до Вайолет.

– Цей мінерал, насправді, не такий новий, – сказав він. – Його використовували ще у Давньому Римі. Ти ж вивчала історію Стародавнього Риму в школі?

– Звичайно, вивчала. Але, на жаль, зараз я вже нічого з цього не пам’ятаю, – різко засміялась Вайолет.

Раптово Лоренс почав говорити тихіше, й усі присутні принишкли, аби добре його чути.

– Так от, Пліній Старший писав про те, як одного разу на його очах у вогонь, що зігрівав банкетну залу, кинули шматок тканини. Після того як вона погоріла кілька хвилин, її дістали, і виявилося, що тканина була абсолютно неушкодженою. Дехто вирішив, що це чаклунські витівки, проте він збагнув, що справа зовсім в іншому. – Ларрі дістав з кишені ручку, написав щось на своїй серветці і передав Вайолет. – Так от, ця речовина називається хризотил. Це мінерал, його назва походить від грецького «chrysos», що означає «золото», та «tilos» – волокно. Ще в давні часи люди зрозуміли, наскільки хризотил, який також відомий як азбест, цінний. Усе, що роблю я, тобто моя компанія, – займаюся видобутком азбесту і знаходжу йому застосування у різних галузях.

– Ви гасите пожежі?

– Так, – відповів він, розглядаючи руки. – Точніше ми робимо усе, аби пожежі не виникали.

На якусь мить за столом запанувала напружена тиша. Ларрі поглянув на Дженніфер, а тоді миттю відвів погляд убік.

– То де ж тоді великі гроші, друзяко? Ти ж не на вогнестійких скатертинах заробляєш?

– Автозапчастини, – він розслаблено відкинувся на спинку крісла, й атмосфера у кімнаті стала більш невимушеною. – Кажуть, що за десять років практично кожна британська родина матиме власне авто. А це непристойно багато гальмівних колодок. Крім того, ми проводимо перемовини із залізничними та авіакомпаніями. Насправді білий азбест можна використовувати практично в усіх галузях: покриття дахів, будівництво сільськогосподарських об’єктів, обшивка, ізоляція, дуже скоро він буде всюди.

– А й справді диво-мінерал.

«Коли він говорить з друзями про роботу, то поводиться набагато вільніше, ніж коли ми залишаємося з ним наодинці», – подумала Дженніфер. Мабуть, для нього ця ситуація також дивна: вона потрапила у таку серйозну аварію і ніяк не може стати тією, що раніше. Вона пригадала, як Івонна описувала її колишню: розкішна, врівноважена, пустотлива. Може, він сумує за тією жінкою? Очевидно, Ларрі відчув, що Дженніфер за ним спостерігає, бо повернувся до неї і впіймав її погляд. Вона усміхнулась, і за якусь мить він усміхнувся у відповідь.

– Я все бачив, Ларрі. Припини, не можна упадати за власною дружиною, – сказав Білл, наповнюючи келихи.

– Він має повне право упадати за власною дружиною, – заперечив Френсіс. – Після всього, що з нею трапилось. Дженні, як почуваєшся? Виглядаєш чудово!

– Усе гаразд, дякую.

– Я вважаю, вона молодчинка! Влаштувати вечерю через два тижні після виписки з лікарні.

– Якби Дженні перестала влаштовувати вечірки, я б подумав, що щось не так, і не лише з нею, а з усім цим світом, – зауважив Білл, попиваючи вино. – Це жахливо. Приємно бачити, що ти нарешті прийшла до тями.

– Ми страшенно хвилювалися. Сподіваюсь, ти отримала від мене квіти, – сказала Анна.

– Ти пам’ятаєш, як сталася аварія, Джен? – запитав Домінік, кладучи серветку на стіл.

– Мені здається, зараз не найкращий час, щоб згадувати про це, – втрутився у розмову Лоренс, підіймаючись з місця, аби дістати з серванта чергову пляшку вина.

– Звичайно, пробач, – махнув рукою Домінік. – Запитав не подумавши.

– Зі мною все гаразд, правда, – відповіла Дженніфер і почала прибирати зі столу тарілки. – Я б навряд чи могла щось розповісти. Я взагалі мало що пам’ятаю.

– Може, воно й на краще, – зауважив Домінік.

– Що ж, дорогий Ларрі, чим скоріше ти почнеш виготовляти гальмівні колодки, тим безпечніше буде всім нам, – промовила Івонна, запалюючи цигарку.

– А він від цього багатітиме, – засміявся Френсіс.

– Френсісе, любий, ну хіба обов’язково кожну розмову зводити до грошей?

– Безсумнівно, – відповіли він і Білл водночас.

Вони дружно розсміялися, а Дженніфер тим часом зібрала брудний посуд і віднесла його на кухню.

– Здається, все було не так уже й погано, як гадаєш?

Дженніфер сиділа за туалетним столиком, обережно знімаючи сережки. Вона побачила його відображення у дзеркалі, коли він увійшов у спальню, розв’язуючи краватку.

– Так, – відповіла вона, – здається, все було добре.

– Вечеря була неймовірна.

– Це не моя заслуга, – відповіла вона, – подякуй пані Кордозі.

– Але ж меню ти складала.

Сперечатися було марно. Вона обережно поклала сережки у шухлядку. У ванній потекла вода.

– Приємно чути, що тобі сподобалося, – вона підвелася і зняла з себе сукню, повісила її у шафу й почала стягувати панчохи. Вона якраз стягнула одну, коли помітила, що чоловік стоїть у дверях ванної і роздивляється її ноги.

– Ти сьогодні дуже красива, – промовив він тихо.

Вона розгублено закліпала, зняла другу панчоху і спробувала розстібнути корсет, та раптом відчула сильне напруження в руці. Ліва рука все ще погано слухалася, і вона ніяк не могла завести її за спину та дістатися застібки.

Вона опустила голову вниз, прислухаючись до його кроків позаду. Він, одягнений лише в штани, підійшов до неї, обережно відвів її руки та допоміг розстібнути корсет. Він стояв настільки близько, що вона відчувала його подих на своїй спині, доки він поволі розстібав гачок за гачком.

– Ти дуже красива, – повторив він.

Вона заплющила очі. «Це мій чоловік, – промовила вона подумки. – Він мене обожнює. Усі так кажуть. Ми щасливі». Вона відчула, як він обережно провів пальцями по її правому плечі, ніжно поцілував її у шию, а тоді прошепотів:

– Ти сьогодні дуже втомлена?

Вона знала, що це її останній шанс. Він був джентльменом, отже, якщо вона скаже, що втомлена, він не напосідатиме і залишить її у спокої. Але ж вони одружені. Одружені. І рано чи пізно їй доведеться з цим змиритися. Хтозна, можливо, якби він був для неї не настільки чужим, вона могла б швидше згадати себе колишню?

Дженніфер повернулася до нього й уткнулася йому в груди. Вона не могла на нього дивитися, не могла його цілувати.

– Я ні… а ти? – прошепотіла вона.

Він стис її в обіймах, вона заплющила очі, сподіваючись відчути щось знайоме, можливо, навіть якесь бажання. Зрештою, вони одружені уже чотири роки. Вони ж напевно займалися цим багато разів. До того ж він поводився настільки терпляче, коли її виписали з лікарні.

Вона відчувала, як його руки гладять її тіло, з кожним разом усе рішучіше. Ось він розстібнув її бюстгальтер. Вона не розплющувала очі, відчуваючи свою беззахисність.

– Давай вимкнемо світло? – запропонувала вона. – Я не хочу… думати про свою руку. Про те, як вона виглядає.

– Ну, звісно ж. Мені варто було про це подумати.

Почулося тихе клацання вимикача, і світло у спальні згасло. Але насправді її турбувала не рука: вона не хотіла дивитися на нього. Не хотіла, аби він бачив її оголеною і вразливою. За якусь мить вони опинились у ліжку, він жадібно цілував її шию, руки, груди. Він накрив її собою, притиснувши до ліжка, а вона обійняла його за шию, розгублено розмірковуючи над тим, що робити, якщо вона нічогісінько не відчуває. «Що ж зі мною сталося, – подумала вона, – як же я робила це раніше?»

– Усе гаразд? – прошепотів він їй на вушко. – Тобі не боляче?

– Ні, – промовила вона, – все добре.

Він цілував її груди і стогнав від задоволення.

– Зніми їх, – прошепотів Лоренс, намагаючись стягнути її трусики.

Він злегка підвівся, аби вона могла стягнути їх та відкинути вбік. Ось тепер Дженніфер була абсолютно оголеною. Вона хотіла його зупинити, але він уже розсунув її ноги і незграбно спробував увійти в неї. Вона хотіла сказати: «Я ще не готова», але відступати вже було нікуди, бажання та пристрасть накрили його з головою.

Вона скривилася, підняла коліна догори, намагаючись не напружуватися. А тоді він увійшов у неї; у темряві вона закусила губу, намагаючись не зважати на біль, а також на те, що вона нічогісінько не відчуває, окрім відчайдушного бажання, щоб усе це чимшвидше закінчилось і він вийшов з неї. Він рухався швидко і різко, навалюючись на неї усією вагою та притискаючись гарячим і спітнілим лобом до її плеча.

А тоді він тихо простогнав, показуючи свою вразливість, яку ніколи б не показав в інших ситуаціях, і все закінчилось, залишилась лише липка волога між її ногами.

Дженніфер прикусила щоку настільки сильно, що відчула присмак крові у роті.

Все ще важко дихаючи, він скотився з неї на ліжко.

– Дякую, – пролунав його голос у темряві.

Добре, що він не бачив, як вона лежить і дивиться у стелю.

– Немає за що, – тихо відповіла вона, натягуючи ковдру до очей. Тепер вона напевне знала, що спогади зберігаються не лише в пам’яті.