Читать книгу Останній лист від твого коханого - Джоджо Мойєс - Страница 3

– Вона прокидається.

У кімнаті почувся шурхіт, заскрипів стілець, хтось різко розсунув фіранки. Два голоси пошепки перемовлялися між собою.

– Я покличу пана Гаргрівза.

Настала тиша, і тут вона почала розрізняти інший рівень звуків – ледь чутні голоси десь удалині, шум автомобіля, який проїжджає мимо. Дивно, але все це, здавалося, лине звідкись ізнизу. Вона лежала, вбираючи у себе ці звуки, дозволяючи їм набувати чіткості, з’являтися у свідомості й знову зникати, і поступово пригадувала кожен із них.

Аж раптом вона відчула біль. Він продирався зсередини, ніби піднімаючись по сходинках: спочатку рука – гострий, пекучий біль від ліктя до плеча, тоді голова – тупа, невблаганна пульсація. Її тіло нило так, ніби вона…

Ніби вона?..

– Лікар зайде за кілька хвилин. Просив зачинити жалюзі.

У роті пересохло, вона стисла губи, болісно намагаючись ковтнути. Вона хотіла попросити води, але не могла вимовити жодного звуку. Тоді жінка ледь розплющила очі й побачила поряд зі своїм ліжком дві нечіткі фігури. Щоразу, як їй здавалося, що вона їх от-от упізнає, вони починали рухатися, і картинка знову розпливалася. Блакитні. Вони були блакитними.

– Знаєш, кого до нас щойно привезли?

– Дівчину Едді Кокрейна, – пошепки сказав другий голос. – Ту, що вижила в автокатастрофі. Колись вона писала для нього пісні. Тепер хіба що в присвяту йому напише.

– Все одно вона не досягне його рівня, б’юся об заклад.

– З самого ранку тут натовпи журналістів. Старша сестра вже з ніг валиться.

Вона ніяк не могла зрозуміти, про що вони говорять. Головний біль наростав, стаючи все сильнішим, їй залишалося лише заплющити очі й чекати, хто ж відступить першим – вона чи біль. Раптом її огорнуло біле сяйво. Вона тихо зітхнула й з удячністю занурилась в обійми забуття.

– Ти вже прокинулася, дорогенька? До тебе прийшли.

Над нею промайнув сонячний зайчик – невловимий промінчик, який метнувся спершу в один бік, а тоді в другий. Несподівано вона пригадала свій перший наручний годинник, те, як вона підставляла скельце до сонячних променів, пускаючи зайчиків на стелі дитячої кімнати – туди-сюди, туди-сюди, – та дражнила свого песика, який з гучним гавканням намагався їх упіймати.

Знову з’явилася блакитна фігура. Вона бачила, як та рухається і шарудить поряд. А тоді чиясь рука торкнулася її зап’ястка, і вона закричала від несподіваного спалаху болю.

– Прошу, обережніше з того боку, сестро, – докірливо сказав голос. – Вона все відчуває.

– Перепрошую, пане Гаргрівз.

– На руці потрібно буде робити ще одну операцію. Ми наклали шви у декількох місцях, але цього не досить.

Біля ліжка з’явилася темна фігура. Жінка намагалася зосередитися на її обрисах, але та ніяк не хотіла робитися чіткішою, як, власне, і блакитні фігури. Тож, знесилившись, вона заплющила очі знову.

– Можете посидіти тут, якщо хочете. Поговоріть з нею, вона вас почує.

– Як вона… загалом почувається?

– Боюся, залишиться кілька рубців. Особливо на руці. До того ж вона сильно вдарилася головою, тому, можливо, їй потрібно буде трохи часу, аби повністю відновитися. Однак, беручи до уваги серйозність аварії, можна вважати, що вона народилася в сорочці.

У палаті запала напружена тиша.

– Гаразд, – сказав у відповідь другий голос.

Хтось поставив на столик біля її ліжка миску з фруктами. Вона знову відкрила очі, спробувавши затримати погляд на фруктах, фокусуючись на їхній формі та кольорі, доки не зрозуміла – перед нею лежить виноград. «Виноград», – сказала вона подумки. Вона знову і знову повторювала у своїй голові це слово – «виноград». Воно здавалося їй важливим, воно ніби пов’язувало її з цією новою реальністю.

Проте миску прибрали так само швидко, як і принесли, її затулила темна синя маса, яка сіла поряд на ліжко. Фігура наблизилась, і дівчина відчула легкий запах тютюну. Голос обережно і навіть дещо збентежено запитав:

– Дженніфер? Дженніфер? Ти мене чуєш? – він був доволі гучним і нав’язливим. – Дженні, люба, це я.

«Цікаво, я зможу ще раз поглянути на виноград?» – подумала вона. Це здавалось їй вкрай важливим – ще бодай раз побачити стиглий, фіолетовий, пружний, такий знайомий виноград.

– Ви впевнені, що вона мене чує?

– Звісно, чує, однак, гадаю, що зараз спілкування занадто її виснажує.

Після цього голоси в палаті почали щось нерозбірливо бурмотіти. А може, вона просто втомилася зосереджувати на них свою увагу. Вона нічого не могла розібрати.

– Чи не могли б ви… – прошепотіла вона.

– Але ж її мозок не пошкоджено? Після аварії? Ви впевнені, що не буде жодних… ну… подальших наслідків?

– Як я вам уже казав, вона доволі сильно вдарилася головою, але з медичного погляду хвилюватися немає причин, – промовив голос, перебираючи якісь папери. – Кістки черепа цілі. Набряку немає. Хоча наслідки таких травм доволі непередбачувані, і пацієнти по-різному на них реагують. Тож вам варто бути трохи…

– Прошу… – ледь чутно прошепотіла вона.

– Пане Гаргрівз, мені здається, вона намагається нам щось сказати.

– …хочу бачити…

Перед нею з’явилося обличчя.

– Так?

– …хочу бачити…

«Дайте мені подивитися на виноград», – благала вона беззвучно.

«Я лише хочу знову його побачити».

– Вона хоче побачити свого чоловіка! – випроставшись, радісно заявила медсестра. – Мені здається, вона хоче побачити свого чоловіка.

У палаті знову запала тиша, а тоді якийсь чоловік нахилився до неї.

– Я тут, люба. Усе… усе буде добре.

Фігура зникла, і вона почула, як один з чоловіків поплескав другого по спині.

– Ось бачите? Їй уже трохи краще. Усьому свій час, еге ж? Сестро, попросіть старшу медсестру приготувати хворій вечерю. Нічого важкого. Лише легка їжа, яку легко ковтати… І ще, принесіть нам заодно чаю.

Вона чула, як віддаляються чиїсь кроки, і хтось усе ще продовжував розмовляти біля її ліжка. Перш ніж знову заснути, вона встигла подумати: «У мене є чоловік?»

Пізніше їй розповіли, скільки часу вона провела у лікарні, і вона просто не могла в це повірити. Час став фрагментованим та некерованим, години хаотично з’являлись і зникали, зливаючись у незрозумілі уривки. Сніданок у вівторок і одразу ж обід у середу. Їй казали, що вона проспала вісімнадцять годин, і в цих словах чулися нотки докору, так, ніби не приходити до тями впродовж такого тривалого часу – це немислима неповага з її боку. А тоді знову наставала п’ятниця.

Іноді вона прокидалася в темряві, притискаючись щокою до накрохмаленої білої подушки, і спостерігала за спокійним життям у нічній лікарні. З коридору долинали звуки м’яких кроків медсестер та уривки їхніх розмов з пацієнтками. Медсестри дозволяли їй дивитися вечорами телевізор. Зважаючи на те що її чоловік сплачував усі послуги лікарні, вона могла отримати все, чого забажає. Але натомість вона ввічливо відмовлялася: безладний потік інформації і так її втомлював, не вистачало ще цієї балаканини від ящика у кутку.

Поступово час, коли вона не спала, тривав довше, і вона вже розпізнавала обличчя інших пацієнток лікарні. У палаті праворуч лежала пані похилого віку, з чорним, як смола, волоссям, елегантно зібраним у тугу залаковану ґульку на потилиці. На її обличчі, здавалося, застиг вираз легкого здивованого розчарування. Очевидно, колись вона знімалася в кіно і тепер намагалася розповісти про це кожній новій медсестрі, яка заходила в її палату. Вона говорила так, ніби роздавала всім команди, її майже ніхто не провідував. У палаті навпроти лежала пухкенька молода жіночка, яка щоранку тихо плакала в подушку. Щовечора, на годину, якась сувора пані похилого віку, очевидно гувернантка, приводила до неї дітей. Двоє хлопчиків намагалися залізти у ліжко до хворої, постійно її смикали, доки гувернантка не наказувала їм заспокоїтись, лякаючи малих тим, що так вони можуть покалічити свою матір.

Медсестри розповіли їй, як звати решту пацієнток, і назвали свої імена, проте вона не змогла їх запам’ятати. Їй здавалося, цим вона їх дуже розчарувала.

Її «чоловік», як усі його називали, заходив до неї ввечері у своєму добре припасованому костюмі з темно-синьої чи сірої саржі; він недбало цілував її у щоку і завжди сідав у ногах ліжка. Він люб’язно розпитував у неї, чи смачно її годують та чи не потрібно їй іще чого-небудь. Іноді він міг просто мовчки читати газету, сидячи поряд у кріслі.

Він виявився доволі привабливим чоловіком, старшим за неї років на десять, з високим лобом і серйозним поглядом з-під важких повік. У глибині душі вона розуміла, що він і є тим, за кого себе видає, що вона його дружина, але щоразу була спантеличена тим, що нічого до нього не відчуває, а всі ж так очікували від неї іншої реакції. Іноді вона пильно дивилася на нього, коли його погляд зосереджувався на чомусь іншому, намагаючись знайти хоч щось знайоме в його обличчі; а іноді прокидалася й помічала, що він сидить поряд з її ліжком, опустивши газету, й уважно розглядає її, ніби також намагається знайти знайомі риси.

Щодня до неї приходив її лікар, пан Гаргрівз, дивився у записи медичної карти, запитував, чи може вона сказати, який сьогодні день, котра година та як її звуть. Поступово вона почала правильно відповідати на ці запитання. Вона навіть змогла пригадати, що прем’єр-міністром був Макміллан, також згадала, скільки їй років – двадцять сім. Але вона все ще боролася з газетними статтями, у яких ішлося про події, що відбулися до аварії. «На все свій час, – казав лікар, гладячи її руку. – Не треба поспішати, у вас все вийде».

Також до неї часто проходила мати і приносила невеликі гостинці: мило, шампунь з приємним ароматом, журнали, ніби намагаючись нагадати їй, якою вона була. «Дженні, рідненька, ми так хвилювалися», – говорила вона, торкаючись прохолодною рукою доньчиного лоба. Дженніфер подобалось це відчуття – незнайоме, але приємне. Іноді мати починала про щось її розпитувати, а тоді раптово затихала, щось бурмочучи. «Мені не варто втомлювати тебе запитаннями, люба. Лікар каже, з часом пам’ять повернеться і ти все пригадаєш. Так що не хвилюйся».

«Я й не хвилююся», – хотілося сказати матері. Вона почувалася доволі затишно і спокійно у цьому маленькому світі. Просто її трохи засмучувало те, що вона ніяк не могла стати такою, якою всі хотіли її бачити. Від цього її думки ще більше плуталися, тому Дженніфер знову засинала.

* * *

Нарешті лікар повідомив, що скоро її випишуть додому. Був морозний зимовий ранок, сліди диму перетинали яскраво-блакитне небо над столицею, так, ніби його накрила химерна павутина. На той час Дженніфер уже самостійно пересувалася територією лікарні, обмінювалась журналами з іншими пацієнтками, які про щось гомоніли з медсестрами, та іноді слухала радіо, якщо, звісно, в неї був хороший настрій. Їй зробили другу операцію на руці, і лікарі казали, що вона добре загоюється, хоча будь-який дотик до довгого червоного шраму на місці, куди вставили пластину, змушував жінку кривитися від болю, тому вона намагалася носити одяг з довгими рукавами. Їй перевірили зір і слух, які вже прийшли до норми, шкіра загоїлася від сотень дрібних подряпин від розбитого скла. Синці зійшли, зламане ребро і ключиця добре зрослися, тож тепер вона могла спати у будь-якій позі, не відчуваючи при цьому болю.

Усі їй казали, що вона нарешті стала «собою», так ніби від того, що вони постійно це повторюватимуть, вона зрозуміє, що вони мають на увазі, і все пригадає. Мати годинами сиділа у її палаті, гортаючи товстезні альбоми з чорно-білими світлинами, намагаючись показати Дженніфер її колишнє життя.

Мати розказала, що Дженніфер вийшла заміж чотири роки тому, а тоді тихо додала, що дітей у них поки немає (судячи з усього, це трохи всіх розчаровувало). Також вона розповіла, що дівчина мешкає у красивому маєтку в престижній частині Лондона, у неї є домогосподарка та водій, і що, мабуть, багато юних леді віддали б усе, аби отримати бодай половину того, що є у неї. Її чоловік – не остання людина у бізнесі, займається шахтами, а тому нечасто буває вдома, проте він настільки їй відданий, що після того, як вона потрапила в аварію, відклав кілька дуже важливих відряджень. Персонал лікарні відгукується про її чоловіка з такою повагою, що, очевидно, він дійсно дуже важлива людина, тому вона й могла розраховувати на таке ставлення, хоча їй це здавалося повним абсурдом.

Ніхто не розповідав їй про те, як саме вона опинилась у лікарні, хоча одного разу їй вдалося нишком глянути в записи лікаря і прочитати, що вона потрапила в автокатастрофу. Дженніфер намагалася дізнатися у матері бодай якісь подробиці, але та лише червоніла як рак, клала свою пухкеньку невелику руку на голову доньки і казала, що «їй не варто про це згадувати, адже це було так… жахливо». Її очі наповнювалися слізьми, і Дженніфер, не бажаючи засмучувати матір, швидко змінювала тему розмови.

Якось до Дженніфер з іншого крила лікарні прийшла балакуча дівчина з яскраво-рудим волоссям, щоб підстригти її та зробити укладку. Вона пообіцяла, що з новою зачіскою Дженніфер почуватиметься набагато краще. Невелику ділянку волосся на потилиці довелося зголити, коли дівчині накладали шви, але перукарка її запевнила, що вона вміє майстерно приховувати такі неприємності.

Трохи більше ніж за годину перукарка розвернула Дженніфер до дзеркала. Вона поглянула на своє відображення: на неї дивилася доволі-таки симпатична жінка. Синці ще не зовсім зійшли, шкіра була блідою, але загалом її обличчя було досить милим на вигляд. «Моє обличчя», – виправила себе Дженніфер.

– А у вас є косметика? – запитала перукарка. – Я б могла зробити вам макіяж. Адже ваша рука ще, мабуть, болить. Трохи помади робить яскравішим будь-яке обличчя. Ну, і ще трохи пудри.

Дженніфер дивилася у дзеркало, не відводячи погляду.

– Гадаєте, варто?

– Звісно ж! Та ви справжня красуня! Можу зробити вам легкий макіяж, щоб щічки трохи засяяли. Зачекайте хвилинку, збігаю вниз по косметичку. У мене є нові неймовірні відтінки з Парижа, вам ідеально пасуватиме помада від Шарля Рітца.

– Ну ось, ви просто чарівні! Приємно бачити леді з макіяжем. Зразу розумієш, що вона на висоті, – вигукнув пан Гаргрівз під час обходу. – Вже готові їхати додому?

– Так, звичайно, – ввічливо відповіла вона. Дженніфер не знала, як переконати лікаря в тому, що вона не має жодного уявлення про те, який цей «дім».

Певний час лікар вивчав її обличчя, помітив, мабуть, невпевненість у її голосі. Тоді сів біля неї на ліжко й поклав руку на плече.

– Я розумію, ви трохи збентежені, ще не зовсім прийшли до тями, але не переймайтесь тим, що багато речей залишаються для вас незрозумілими. Черепно-мозкові травми часто викликають амнезію. Вас оточують турботливі люди, і я впевнений, як тільки ви потрапите у знайоме середовище, почнете займатися звичними справами, спілкуватиметеся з друзями, ходитимете по магазинах, то зовсім скоро зрозумієте, що все стає на свої місця.

Дівчина слухняно кивнула. Вона досить швидко зрозуміла, що людей тішить, коли вона з ними погоджується.

– Зайдете до мене за тиждень. Потрібно подивитися, як загоюватиметься ваша рука. Також для повного відновлення вам потрібно буде пройти курс фізіотерапії, проте перш за все відпочивайте і ні про ще не турбуйтесь. Домовилися? – запитав він, крокуючи до дверей.

Що вона могла йому відповісти?

Чоловік приїхав по Дженніфер близько шостої. Медсестри у накрохмалених медичних халатах вишикувалися на першому поверсі, аби попрощатися з нею. Вона все ще була дуже слабкою і ледве трималася на ногах, тому з вдячністю взяла чоловіка за руку, коли він запропонував допомогу.

– Дякую, що потурбувалися про мою дружину. Надішліть, будь ласка, рахунок у мій офіс, – попросив він старшу сестру.

– Раді були допомогти, – відповіла вона, тиснучи йому руку та посміхаючись Дженніфер. – Дуже приємно бачити її на ногах. Ви чудово виглядаєте, пані Стірлінг.

– Я почуваюся… значно краще. Дякую, – відповіла Дженніфер.

На ній було довге кашемірове пальто і маленький капелюшок у тон. Вона попросила, щоб у лікарню їй привезли три комплекти одягу. Вона обрала найбільш непримітний, бо не хотіла привертати до себе зайвої уваги.

Раптом усі підняли очі догори, зі свого кабінету визирнув пан Гаргрівз.

– Моя секретарка щойно сказала, що біля виходу труться папараці, чекають на дівчину Кокрейна, – повідомив лікар. – Ви можете вийти через чорний хід, якщо хочете уникнути зайвої метушні.

– Було б чудово. Попросіть, будь ласка, мого шофера, щоб він під’їхав з іншого боку, – промовив пан Стірлінг.

Після декількох тижнів, проведених у теплих стінах лікарні, повітря здалося їй зовсім крижаним. Ледве дихаючи, вона намагалася не відставати від чоловіка і зрештою опинилася у затишному салоні великого чорного авта, зручно вмостившись у м’якому шкіряному сидінні. Двері зачинилися, мотор почав тихо гуркотіти, й авто рушило гамірними вулицями Лондона.

Вона дивилася у вікно, розглядаючи газетярів, які тупцювали біля входу лікарні, та фотографів, які порівнювали об’єктиви своїх фотокамер. Тротуарами лондонських вулиць рухався нескінченний потік людей, вони кудись поспішали, піднявши коміри пальт і насунувши на очі капелюхи, аби захиститися від вітру.

– Хто така ця дівчина Кокрейна? – запитала вона у чоловіка, який про щось розмовляв із водієм.

– Хто?

– Дівчина Кокрейна. Пан Гаргрівз про неї говорив.

– Здається, це дівчина якогось відомого співака. Вони потрапили в автокатастрофу якраз перед…

– Усі в лікарні тільки про неї й говорили, медсестри, пацієнтки…

– Спершу відвеземо пані Стірлінг додому, – сказав він водієві, втративши, очевидно, інтерес до розмови, – а тоді я заїду в офіс.

– А що сталося з ним? – запитала вона.

– З ким?

– З Кокрейном? Співаком.

Чоловік поглянув на неї, ніби розмірковуючи, як краще їй сказати.

– Він загинув, – сказав він і розвернувся до водія.

* * *

Дженніфер повільно піднімалася сходинками білого маєтку, прикрашеного ліпниною, і як тільки вона стала на останню сходинку, двері, немов за помахом чарівної палички, відчинилися. Водій обережно поставив її валізи у холі і миттю пішов геть. Її чоловік, який стояв позаду, кивнув жінці, що стояла біля входу та явно очікувала їхнього приїзду. На вигляд їй було років п’ятдесят, темне волосся зібране в тугий шиньйон, одягнена у форму темно-синього кольору.

– Ласкаво просимо додому, пані, – сказала вона з помітним акцентом і всміхнулася. – Ми дуже раді, що вам нарешті стало краще.

– Дякую, – відповіла Дженніфер. Вона хотіла назвати жінку на ім’я, але не наважилась його запитати.

Жінка взяла їхній верхній одяг і зникла у холі.

– Ти стомилася? – запитав пан Стірлінг, уважно дивлячись на Дженніфер.

– Ні-ні, усе гаразд, – сказала вона, озираючись на всі боки й усвідомлюючи, що це місце їй зовсім незнайоме.

– Мені потрібно повернутися в офіс. Я можу залишити тебе з пані Кордозою?

Кордоза. У цьому імені було щось знайоме. Вона подумки подякувала йому за те, що він нагадав їй ім’я.

– Так, зі мною все буде гаразд. Не хвилюйся.

– Я повернуся о сьомій… якщо ти дійсно впевнена, що все гаразд.

Йому явно кортіло піти. Він нахилився до неї, поцілував у щоку і, трохи постоявши, пішов геть.

Вона стояла в коридорі, слухаючи, як віддаляються його кроки, заводиться двигун і як велике авто виїжджає з двору будинку, який почав здаватися їй порожнім і величезним.

Вона торкнулася до шовкових на дотик шпалер, поглянула на відполірований паркет і запаморочливо високу стелю. А тоді точним рішучим рухом зняла свої рукавички, нахилилася над столиком, який стояв у коридорі, й почала роздивлятися світлини на ньому. Найбільшою була світлина з їхнього весілля, вставлена у розкішну натерту до блиску срібну рамку. На світлині Дженніфер була у білій весільній сукні, обличчя наполовину приховував білий мереживний серпанок, поряд стояв її чоловік і широко всміхався.

«Я дійсно вийшла за нього заміж, – подумала вона. – Я така тут щаслива».

Пані Кордоза підійшла з-за спини, тому Дженніфер підстрибнула від несподіванки.

– Я прийшла запитати, чи не бажаєте чашечку чаю? – поцікавилася покоївка, склавши руки на фартуху. – Не хочете присісти у вітальні? Я розпалила камін.

– Було б… – почала Дженніфер, та перервала свою думку, панічно зиркаючи на величезну кількість дверей у коридорі. Тоді вона знову перевела погляд на світлини.

– Пані Кордозо, – сказала вона, трохи замислившись, – ви б не могли мене провести? Мені треба присісти, я ще погано тримаюся на ногах.

Дженніфер сама не розуміла, чому не хоче, аби ця жінка знала, що вона не пам’ятає, де знаходиться яка кімната у її власному будинку. Їй здавалось, якщо робити вигляд, що все гаразд, спочатку в це повірять люди, які її оточують, а тоді й вона сама.

Покоївка приготувала вечерю – запіканку з картоплею та зеленою квасолею – і залишила її в духовці. Дженніфер зрозуміла, що з вечерею доведеться зачекати, доки не повернеться чоловік: її права рука все ще була заслабкою і вона боялася впустити важку чавунну каструлю.

Десь годину Дженніфер блукала будинком, знайомлячись із ним, відчиняючи шухлядки та вивчаючи світлини. «Це мій будинок, – повторювала вона собі. – Це мої речі, мій чоловік». Кілька разів вона спробувала, не замислюючись, знайти ванну кімнату й кабінет, і з радістю з’ясувала, що якась частинка її свідомості все-таки пам’ятає це місце. Вона розглядала книги у вітальні, а тоді з легким задоволенням зазначила, що, хоча багато з них були їй незнайомі, їхні сюжети вона добре пам’ятала.

Найбільше часу Дженніфер провела у спальні. Пані Кордоза розпакувала її валізу та поскладала все на свої місця. Дженніфер відчинила дверцята двох вбудованих шаф і побачила, що там зберігається купа ретельно складеного одягу. Усе ідеально на ній сиділо, навіть найбільш розношені туфлі. На туалетному столику акуратно лежали її щітки, парфуми та пудра. Аромат парфумів викликав доволі розмиті, але приємні спогади. Косметика також ідеально їй пасувала: «Coty», «Chanel», «Elizabeth Arden», «Dorothy Gray» – на її столику був невеличкий батальйон дорогих кремів та лосьйонів.

Вона витягла одну з шухлядок та почала розглядати пеньюари, бюстьє та іншу білизну з мережива і шовку. Дженніфер зауважила, що була жінкою, для якої зовнішній вигляд відіграє чи не головну роль. Вона сіла на стілець і почала роздивлятися себе у дзеркало, а тоді взяла щітку та довгими, спокійними рухами почала розчісувати волосся. «Ось чим я зазвичай займаюся», – кілька разів повторила вона собі.

У моменти, коли її охоплювало відчуття, що вона тут зовсім чужа, Дженніфер намагалася зайняти себе якимись дрібницями: складала рушники в гардеробі на першому поверсі, переставляла склянки і тарілки.

Її чоловік повернувся додому, коли ще не було сьомої. Вона чекала на нього в коридорі. На обличчі був оновлений макіяж, а на шиї та зап’ястках легкий аромат парфумів. Вона помітила, що йому сподобалась ця ілюзія нормальності. Вона взяла його пальто, повісила в шафу й запитала, чи не хоче він чогось випити.

– Було б чудово, дякую, – відповів він.

Вона розгублено взяла до рук карафку. Чоловік повернувся до неї, помітив її збентеження й промовив підбадьорливо:

– Саме так, люба. Віскі, на два пальці, з льодом, будь ласка.

За вечерею він сидів праворуч від неї за великим, з червоного дерева, полірованим столом, більша частина якого була не сервірована. Вона розклала гарячу їжу в тарілки, а він поставив їх на стіл. «Ось так я живу, – думала вона, спостерігаючи за його рухами. – Ось що ми робимо вечорами».

– Я подумав, чи не запросити нам Монкріффів на вечерю в п’ятницю? Що скажеш?

– Я не проти, – відповіла вона, підносячи виделку до рота.

– Чудово, – кивнув головою він. – Наші друзі постійно запитують про тебе. Вони хочуть переконатися в тому, що ти… що тобі стало краще.

– Буде дуже мило, – промовила вона з натягнутою усмішкою.

– Думаю, ще тиждень-два нам не варто кудись виходити. Доки ти остаточно не одужаєш.

– Гаразд.

– М-м-м, дуже смачно. Це ти приготувала?

– Ні, це пані Кордоза.

– Он воно що.

Вони вечеряли у тиші. Вона пила воду – пан Гаргрівз радив їй утриматись від вживання алкоголю – та заздрісно дивилася на келих чоловіка. Як же їй хотілося бодай на мить відволіктися від усього, що відбувалося.

– Як справи… на роботі?

– Все гаразд, – відповів він, не відриваючись від їжі. – Треба буде з’їздити на шахти в найближчі два тижні, але спершу я хочу переконатися в тому, що з тобою все добре. Звісно, пані Кордоза допомагатиме тобі.

– Я впевнена, що зі мною все буде гаразд, – сказала вона, раптом відчувши полегшення від того, що зможе залишитись на самоті.

– А тоді поїдемо на кілька тижнів у Рив’єру. У мене там деякі справи, а тобі корисно бувати на сонці. Пан Гаргрівз сказав, що це позитивно вплине на… рубці, – ледь чутно сказав він.

– На Рив’єру, – повторила вона, і перед її очима раптом з’явився залитий місячним світлом берег моря. Сміх. Дзвін келихів. Вона заплющила очі, намагаючись зробити розмиту картинку яснішою.

– Цього разу можемо поїхати вдвох, лише ти і я.

Картинка зникла, вона відчувала, як пульсує її кров. «Спокійно, – сказала вона собі, – зараз спогади повернуться. Пан Гаргрівз сказав, що колись так буде».

– Тобі там завжди подобалося. Навіть більше ніж тут, у Лондоні, – сказав він, поглянувши на неї, і миттю відвів погляд.

У Дженніфер знову з’явилося відчуття, що він її перевіряє. Вона змусила себе проковтнути ще один шматочок, а тоді тихо промовила:

– Як скажеш, тобі видніше.

У кімнаті запала тиша, яку порушував лише тихий дзенькіт його ножа з виделкою об тарілку. Страви раптом здалася Дженніфер абсолютно неїстівною.

– Здається, я втомилася більше, ніж здавалося. Ти не проти, якщо я піду нагору? – запитала вона, підіймаючись зі стільця.

– Треба було сказати пані Кордозі, що ми повечеряємо на кухні. Допомогти тобі піднятися?

– Ні, не хвилюйся, – відмахнулася вона. – Я лише трохи втомилася. Вранці мені буде краще.

О дев’ятій сорок п’ять Дженніфер почула, як він увійшов у кімнату. Вона лежала в ліжку, гостро відчуваючи на дотик простирадла, дивлячись на смугу місячного світла, що потрапляло у кімнату через шпарину між фіранками, прислуховуючись до віддаленого шуму авто на площі, до скреготу гальм таксі, що спинялися, аби випустити пасажирів, до ввічливих вітань перехожих, які повиходили на вечірню прогулянку з собаками. Вона намагалася не ворушитися, очікуючи моменту, коли все стане на свої місця і вона нарешті збагне, що потрапила у своє звичне середовище.

А тоді двері відчинилися.

Він не вмикав світло. У темряві було чутно лише, як злегка постукують дерев’яні вішаки, на один з яких він повісив свій піджак, на підлогу ледь чутно впали черевики. Раптом Дженніфер відчула, як усе її тіло шалено напружилось. Її чоловік – це абсолютно незнайома їй людина, і ось зараз цей незнайомець збирається лягти до неї у ліжко. Вона настільки зосереджено сприймала все, що коїлось навколо увесь день, що навіть не замислювалась над тим, що робитиме вночі. Вона сподівалася, що він спатиме в іншій кімнаті.

Закусивши губу і заплющивши очі, вона намагалася дихати якомога спокійніше, роблячи вигляд, що міцно спить. Дженніфер чула, як він зайшов у ванну, як з крана потекла вода, спершу він довго чистив зуби та полоскав рота. Закінчивши вмиватися, він м’яко пройшовся по килиму, а тоді заліз під ковдру, матрац прогнувся під вагою його тіла, ліжко злегка зарипіло. Якийсь час він лежав не рухаючись, а вона відчайдушно намагалася дихати рівно та не хвилюватися. «Будь ласка, тільки не зараз, – подумки благала вона, – я заледве тебе знаю».

– Дженні? – прошепотів він, торкаючись її стегна, і вона ледве стрималась, щоб не смикнутися.

Вона зробила глибокий вдих, вдаючи, що міцно спить. На мить його рука завмерла, і він, тяжко зітхнувши, повернувся на другий бік.