Читать книгу Останній лист від твого коханого - Джоджо Мойєс - Страница 5

Останнім часом Дон Франклін дещо погладшав, живіт почав нависати над ременем. Сорочка щільно обтягувала його огрядне тіло, а внизу, над самими штанами, ґудзики розійшлися так, що було видно невеликий трикутничок блідої шкіри. Він відкинувся на спинку крісла і зняв окуляри.

– Нам потрібен біографічний нарис про якогось індустріаліста, О’Харо. На цьому наполягає головний редактор. Він хоче бачити розворот на чотири сторінки про цей диво-мінерал, для реклами.

– Якого дідька! Я ж нічого не знаю ані про шахти, ані про заводи. Господи, я ж іноземний кореспондент.

– Був іноземним кореспондентом, – виправив його Дон. – Ми не зможемо відправити тебе туди знову, Ентоні, і тобі це добре відомо. До того ж мені потрібна людина, яка добре виконує свою роботу. І взагалі, ти не можеш тут сидіти просто так.

Ентоні завалився у крісло, яке стояло навпроти столу, і дістав цигарку.

Крізь скляні стіни кабінету він спостерігав за тим, як за спиною шеф-редактора молодий репортер Фіппс з люттю дістав з друкарської машинки три аркуші паперу і, зморщившись від розчарування, запхав нові, проклавши їх копіркою.

– Я знаю, як ти це робиш. Увімкнеш свою чарівність, і все.

– То це навіть не біографічний нарис, а стаття на замовлення.

– Частина його компанії знаходиться у Конго. Ти ж багато чого знаєш про цю країну.

– Я багато чого знаю про людей, які є власниками шахт у Конго.

– То все не так уже й погано, – промовив Дон, беручи в Ентоні цигарку і запалюючи її.

– Хіба ні?

– Інтерв’ю у цього хлопця потрібно взяти у його літній резиденції на півдні Франції. У Рив’єрі. Тобі сподобається, кілька днів на сонці, кілька лобстерів за рахунок редакції, може, навіть Бріджит Бардо побачиш… Іще подякуєш мені, правду тобі кажу.

– Відправ краще Петерсона, він обожнює такі речі.

– Петерсон займається справою вбивці дітей з Норвіча.

– Тоді Марфетта. Він у захваті від порожніх балачок.

– Марфетта відправили у Гану. Він готує статтю про заворушення в Ашанті.

– Що? Його? – скептично пхикнув Ентоні. – Він не може зробити нормальний репортаж навіть про бійку хлопчаків у телефонній будці. Якого біса його відправили у Гану? Відправ мене назад, Доне, – трохи заспокоївшись, тихо промовив Ентоні.

– Я не можу цього зробити.

– Навіть якщо у мене зірве дах, я стану алкоголіком і потраплю у психушку, я все одно писатиму краще за Мерфетта, і ти це чудово розумієш.

– Знаєш, у чому твоя проблема, О’Харо? Ти не знаєш, наскільки тобі пощастило, – Дон нахилився вперед і понизив голос. – Слухай, припини нервуватися і просто слухай. Коли ти повернувся з Африки, там, нагорі, – показав Дон угору, де знаходився офіс головного редактора, – думали, чи не звільнити тебе взагалі… Вони хвилювалися за тебе, друзяко. Більш того, не знаю, як тобі це вдалося, але ти встиг завести тут чимало друзів, і деякі з них доволі впливові особи, мушу я тобі сказати. Вони взяли до уваги все, що з тобою сталося, але попри це, зберегли твоє місце у редакції і зарплатню. Навіть коли ти був у… ну, ти знаєш де, – знітився Дон.

Ентоні не звернув на цю фразу жодної уваги.

– Так от, – продовжував Дон, – шеф-редактор не хоче, аби ти займався чимось занадто… небезпечним. Тому бери себе в руки, їдь у Францію і радій, що тобі дають можливість працювати й обідати у найкращому ресторані Монте-Карло. Хтозна, може, підчепиш собі там якусь молоденьку акторку.

У кімнаті запала тиша. Здавалося, уся ця промова зовсім не зачепила Ентоні.

– То тобі справді не хочеться цим займатися? – промовив Дон, гасячи цигарку.

– Ні, і ти це чудово знаєш. Варто лише почати займатися подібним, як можна непомітно скотитися до приміток на кшталт «народився-одружився-помер».

– Господи Боже, О’Харо! Впертий же ти негідник! – зітхнув Дон і дістав зі столу аркуш, на якому було щось надруковано. – Гаразд, тоді займись ось цим. Вів’єн Лі збирається перетнути Атлантику, щоб оселитися недалеко від театру, де грає Олів’є. Скоріш за все, він не захоче з нею розмовляти, а у світській хроніці пишуть, що вона не розуміє, в чому причина такої його поведінки. Чому б тобі не дізнатися, чи збираються вони розлучатися? Зробиш заразом хороший опис її одягу.

У кімнаті знову запанувала тиша. За стіною Фіппс порвав чергові три сторінки, стукнув себе по лобі та вилаявся.

Ентоні загасив цигарку і понуро поглянув на боса.

– Піду пакувати валізи, – сказав він.

Збираючись на вечерю, Ентоні розмірковував над тим, що у по-справжньому багатих людей є такого, що змушує його їх критикувати. Можливо, це непохитна самовпевненість, адже мало хто з ними сперечається; або ж в усьому винна їхня набундюченість, через яку будь-яка банальна нісенітниця сприймається до біса серйозно.

Спершу Лоренс Стірлінг видався Ентоні не таким відразливим, як він очікував: хороші манери, розумні й обдумані відповіді, доволі сучасні погляди на використання робочої сили. Проте під кінець дня Ентоні зрозумів, що для цього чоловіка контроль над ситуацією був понад усе. Він віддавав накази іншим і не цікавився їхньою думкою. Його мало турбувало, що відбувалося за межами його кола. Він був багатим і доволі успішним занудою, якому не потрібно прагнути бути кимось іншим.

Ентоні чистив піджак, розмірковуючи над тим, навіщо взагалі погодився йти на цю вечерю. Стірлінг запросив його на вечерю після інтерв’ю, а Ентоні був змушений зізнатися, що нікого не знає в Антибі, планів на вечір у нього немає, і він не розраховував ні на що більше, аніж на перекус у готельному номері. Ентоні підозрював, що Стірлінг запросив його лише для того, аби він написав про нього улесливу статтю. Незважаючи на те, що Ентоні доволі неохоче прийняв пропозицію Стірлінга, той миттю наказав своєму водієві забрати репортера з готелю «Кап» о сьомій тридцять.

– Ви не знайдете самостійно наш будинок, він знаходиться доволі далеко від дороги, – пояснив пан Стірлінг.

«Ну, звісно ж, – подумав Ентоні. – Такі, як Стірлінг, навряд чи житимуть поряд із простими смертними».

Консьєрж помітно ожив, коли побачив, що біля входу припаркувався лімузин. Він миттю кинувся до дверей, на обличчі сяяла його найкраща усмішка.

Ентоні проігнорував його. Він привітався з водієм і сів на переднє сидіння, пізніше він зрозумів, що водієві це не дуже сподобалося, однак якби Ентоні сів позаду, все одно почувався б самозванцем. Репортер опустив вікно, і теплий середземноморський бриз торкнувся його шкіри. Довге та неповоротке авто повзло вздовж узбережжя, наповненого ароматами розмарину і тмину. Ентоні розглядав далекі пагорби, огорнуті пурпуровим серпанком. Він настільки звик до екзотичних пейзажів Африки, що встиг забути, наскільки прекрасні куточки є в Європі.

Дорогою до маєтку Стірлінга він теревенив з водієм, розпитував у нього про місцевість, на кого він іще працює, як живуть прості люди у цій місцевості. Репортер просто не міг стриматись, адже знання – це сила. Деякі зі своїх найкращих статей він написав саме завдяки ось таким невимушеним розмовам з водіями та іншим персоналом багатіїв.

– Пан Стірлінг хороший бос? – запитав він.

– Нормальний, – водій з недовірою поглянув на Ентоні й відповів таким тоном, що репортер безпомилково зрозумів, що розмову завершено.

– Приємно це чути, – відповів Ентоні і дав водієві щедрі чайові, коли авто спинилося біля розкішного білого маєтку.

Спостерігаючи за тим, як авто зникає у гаражі, Ентоні майже позаздрив водієві. Небагатослівний за вдачею, він віддав би перевагу грі в карти та кільком сендвічам у компанії з цим водієм. Ентоні аж ніяк не хотілося вести світську бесіду з утомленим від життя багатієм із Рив’єри.

Маєток вісімнадцятого століття мало чим відрізнявся від інших подібних будинків багатіїв – величезний і бездоганний; для того, щоб його утримувати в належному стані, потрібно мати великий штат прислуги. Широка та ідеальна доріжка була викладена з двох боків декоративним камінням, на газоні не було жодної зайвої травинки, з-за зачинених віконниць мерехтіло м’яке світло. Широкі кам’яні сходи вели у просторий, прикрашений квітами у величезних вазах хол, куди доносилися голоси, які линули з їдальні. Ентоні повільно підіймався сходами, відчуваючи тепло нагрітого сонцем каменю.

Окрім нього, на вечерю було запрошено ще семеро гостей: Монкріффів, друзів Стірлінга з Лондона (пані Монкріфф одразу ж зміряла Ентоні поглядом), мера міста, мсьє Лафаєтта з дружиною та донькою, граційною брюнеткою з яскраво нафарбованими очима й виглядом відчайдушної пустунки, та літнє подружжя Демарсьєр, які мешкали у сусідньому маєтку. Дружина Стірлінга була привабливою білявкою, схожою на Грейс Келлі; таким жінкам зазвичай нічого сказати, але цього і не потрібно, адже чоловікам достатньо милуватися їхньою вродою. Ентоні сподівався, що його посадять поряд із пані Монкріфф: хоч вона й дивилась на нього з певним викликом, принаймні він би не нудився.

– То ви працюєте в газеті, пане О’Харо? – звернулася до нього літня француженка.

– Так. В Англії, – відповів Ентоні.

Раптом біля нього з’явився офіціант із тацею з напоями.

– У вас є щось безалкогольне? Газованка якась, приміром? – запитав журналіст.

Офіціант мовчки кивнув і щез.

– І як вона називається?

– «Нейшн».

– «Нейшн», – з легким збентеженням повторила вона. – Ніколи раніше про неї не чула. Я знаю газету «Таймс». Здається, вона найкраща у Великій Британії?

– Багато хто так вважає, – відповів Ентоні, подумки благаючи, щоб хоча б їжа виявилась не такою жахливою.

Біля журналіста знову з’явився офіціант, на таці стояла висока склянка газованки з льодом. Ентоні відчайдушно намагався не звертати уваги на шампанське, яке іскрилося в келихах інших гостей. Натомість він вирішив пригадати французьку, яку вивчав ще у школі, та звернувся до доньки мера, яка відповіла бездоганною англійською з чарівним французьким акцентом. «Занадто юна», – зауважив Ентоні, помітивши, як супиться мер.

Коли гостей нарешті запросили до столу, Ентоні з полегшенням зітхнув, дізнавшись, що його посадили поряд з Івонною Монкріфф. Вона виявилась ввічливою та цікавою жінкою, яку, на жаль, він абсолютно не цікавив. «Чорти б ухопили цих щасливих жіночок». Дженніфер Стірлінг сиділа ліворуч від журналіста й захоплено гомоніла з сусідом.

– Ви тут часто буваєте, пане О’Харо? – запитав Френсіс Монкріфф, високий, стрункий чоловік, до пари своїй дружині.

– Ні, не часто.

– Тоді ви, очевидно, займаєтесь усім, що пов’язане з діловою частиною Лондона?

– Ні, цим я взагалі не займаюся.

– Хіба ви не пишете про фінанси?

– Я іноземний кореспондент. Працюю… у гарячих точках за кордоном.

– А Ларрі якраз займається їх створенням, – засміявся Монкріфф. – Про що саме ви пишете?

– Багато про що: війни, голод, епідемії, про всі ці життєві веселощі.

– Не бачу тут нічого веселого, – промовила літня жіночка, роблячи ковток вина.

– Минулого року я висвітлював кризу в Конго.

– Від цього Лумумби самі лише неприємності, – втрутився у розмову пан Стірлінг, – а бельгійці взагалі боягузливі дурні, якщо вважають, що він зможе якось опанувати ситуацію.

– Гадаєте, африканцям не можна довірити самостійне керування власною країною?

– Не так давно Лумумба був босоногим поштарем з джунглів. У Конго немає жодного кольорового з професійною освітою, – пан Стірлінг запалив цигарку й випустив дим. – Як же вони керуватимуть банками чи лікарнями, якщо бельгійці покинуть їхню територію? Це місце одразу перетвориться на зону бойових дій. Мої шахти знаходяться на кордоні між Родезією і Конго, і мені вже довелося посилити службу охорони. Представникам із Конго тепер не можна довіряти.

У кімнаті запала напружена тиша. Ентоні міцно стиснув зуби. Пан Стірлінг загасив цигарку.

– То, пане О’Харо, у якій саме частині Конго ви бували?

– Переважно у Леопольдвілі та Браззавілі.

– Тоді вам чудово відомо, що армія Конго некерована.

– Мені відомо, що боротьба за незалежність – серйозне випробування для будь-якої країни, і якби лейтенант Янссенс поводився дипломатичніше, можна було б зберегти чимало життів.

– Гаразд, – промовив Стірлінг, пильно дивлячись на Ентоні крізь клуби диму. – Отже, ви також стали адептом культу Лумумби. Черговий наївний ліберал? – холодно всміхаючись, запитав він.

– Складно повірити, що життя простих африканців може стати ще гіршим.

– Тут наші погляди не збігаються, – відрізав Стірлінг. – Мені здається, для деяких людей свобода може стати небезпечним даром.

У кімнаті запала тиша. Було чутно, як вдалині, виїжджаючи на пагорб, гуркоче мотоцикл. Пані Лафаєтт знервовано поправила зачіску.

– Що ж, я мало що можу сказати з цього приводу, – порушила мовчанку Дженніфер Стірлінг, розправляючи серветку на колінах.

– Занадто похмура тема для розмови, – погодилася Івонна Монкріфф. – Іноді я дивитися не можу на газетні заголовки. Френсіс читає розділи спортивних та бізнесових новин, я ж віддаю перевагу своїм журналам. Нас мало цікавить політика.

– Моя дружина взагалі не зважає на події, про яких не написали у «Vogue», – відрізав Монкріфф.

Напруження дещо знизилося. Зав’язалася невимушена бесіда, й офіціанти постійно наповнювали келихи гостей. Чоловіки обговорювали фондовий ринок і нерухомість на Рив’єрі. Літнє подружжя скаржилося на приплив туристів, які не лише не дають розгорнути активне будівництво, а й мають нахабність вступати у Британський клуб шанувальників бриджу.

– Мені здається, для хвилювання немає причин, – сказав Монкріфф. – Цього року бунгало у Монте-Карло коштують п’ятдесят фунтів на тиждень. Не думаю, що табори на кшталт Батлінс готові платити такі гроші.

– Чув, що Ельза Максвелл запропонувала вкрити гальку піногумою, щоб було приємніше ходити.

– Господи, які ж у людей тут «серйозні проблеми», – пробурмотів Ентоні.

Йому хотілося звідси піти, але це виглядало б надто невиховано з його боку. Усі ці розмови здавалися йому занадто віддаленими, так, ніби він перебуває на іншому кінці Всесвіту. Як вони можуть настільки спокійно говорити про ті жахіття, які кояться в Африці, та будувати свої життя за рахунок людей, які там страждають?

Завагавшись на якусь мить, Ентоні покликав офіціанта й попросив келих вина. Ніхто з гостей не звернув на це уваги.

– То ви збираєтеся написати чудову статтю про мого чоловіка? – запитала Дженніфер Стірлінг, зиркаючи на манжети Ентоні.

Принесли другу зміну страв – свіжі морепродукти. Дженніфер розвернулася до Ентоні, він якраз клав серветку на коліна.

– Не знаю. А варто? Ваш чоловік чудовий?

– За словами нашого дорогого друга Френсіса, мій чоловік – промінь світла в темному царстві комерції. Його фабрики будуються за найвищими стандартами. А дохід збільшується з кожним роком.

– Але я запитую у вас не про це.

– А про що тоді?

– Я запитую, чи він чудовий, – повторив своє запитання Ентоні. Він розумів, що поводиться зухвало, але алкоголь уже розпалив його.

– Не думаю, що вам, пане О’Харо, варто запитувати мене про це. Дружина навряд чи може об’єктивно відповідати на такі запитання.

– О, з власного досвіду можу сказати, що лише дружини можуть бути найбільш неупередженими і жорстокими.

– Та що ви кажете! Ну ж бо, продовжуйте.

– Хто ж іще через кілька тижнів після весілля дізнається про всі недоліки чоловіка та може розповісти про всі уразливі місця? Що вони, власне, постійно роблять.

– Ваша дружина, здається, безсердечна жінка. Мені подобається, як ви про неї говорите.

– Насправді моя дружина – напрочуд мудра жінка, – відрізав Ентоні, спостерігаючи за тим, як Дженніфер запихає до рота чергову креветку.

– Справді?

– Так. Їй вистачило мудрості покинути мене кілька років тому.

Дженніфер простягла йому майонез. Коли він відмовився його взяти, вона сама поклала йому ложечку на тарілку.

– Чи не значить це, пане О’Харо, що ви були недостатньо чудовим?

– Недостатньо чудовим чоловіком? Думаю, що так. В інших аспектах я, звісно, сама досконалість. І будьте ласкаві, називайте мене Ентоні, – промовив він, копіюючи прийняту в цих колах зарозумілу манеру спілкування.

– У такому разі, Ентоні, переконана, що ви знайдете спільну мову з моїм чоловіком. Він про себе такої ж думки, – промовила Дженніфер, поглянувши на Стірлінга, а тоді знову на Ентоні, затримавши на ньому свій погляд достатньо довго, аби він зрозумів, що серйозно помилявся щодо неї.

До того часу, поки принесли основну страву – рулет з яловичини з вершками і грибами – Ентоні дізнався, що Дженніфер Стірлінг, у дівоцтві Верріндер, була заміжньою чотири роки. Вона мешкала переважно у Лондоні, у той час як її чоловік постійно перебував у відрядженнях на своїх шахтах по всьому світу. Коли їм набридало світське життя Лондона, вони тікали на Рив’єру, де проводили усю зиму, кілька літніх місяців та свята. Дженніфер розповіла, що тут усі одне одного знають, і уважно спостерігала за дружиною мера, яка сиділа навпроти. Нікому б не захотілося жити тут постійно, ніби рибка в акваріумі. Усе, що вона йому розповідала, вказувало на те, що перед журналістом лише чергова дружина багатія, якій набридло розкішне життя. Проте Ентоні побачив у Дженніфер Стірлінг іще дещо: вона була занадто самотня і занадто розумна для свого становища, і, судячи з усього, ще не усвідомила, до чого це може призвести за рік чи два. Поки лише ледь помітний сум в її очах говорив про те, що вона здогадується, у якому становищі опинилася, здогадується, що стала заручницею безкінечного і беззмістовного вихору світського життя.

У Дженніфер не було дітей, і вона пояснювала це тим, що для створення сім’ї чоловік і жінка повинні знаходитися принаймні в одній країні. На цих її словах Ентоні на мить здалося, що вона до нього заграє, проте її наївний вигляд говорив, що ця ситуація її радше веселить, аніж засмучує.

– А у вас є діти, Ентоні? – поцікавилася вона.

– Одна дитина, здається, все ж таки є. Мій син живе зі своєю мамою, яка робить усе можливе, аби я ніяк не зміг збити його зі шляху, – сказав Ентоні і збагнув, що пристойно випив. У тверезому стані він би ні за що не розповідав про Філліпа.

Цього разу за усмішкою він помітив серйозний погляд, так, ніби вона розмірковувала, чи заслуговує він на співчуття. Аби приховати збентеженість, він налив собі ще вина і промовив:

– Усе гаразд. Він…

– Яким чином ви можете збити його з наміченого шляху, пане О’Харо? – запитала донька мера Марієтта, яка сиділа навпроти.

– Підозрюю, мадемуазель, що мене самого доволі легко збити зі шляху, – відповів журналіст. – Якби я сам не погодився написати улесливу статтю про пана Стірлінга, гадаю, мене б переконала смачна їжа та приємна компанія за цим столом. – Він зробив паузу, а тоді запитав: – А вас легко збити зі шляху, пані Монкріфф?

Йому здавалося, що Івонна була найбільш невинною гостею сьогоднішнього вечора.

– Та простіше простого. Тільки от ніхто навіть не намагається, – відповіла вона.

– Не мели дурниць, – з любов’ю промовив її чоловік. – Мені знадобився лише місяць, аби тебе зіпсувати.

– Тобі довелося дорого за мене заплатити, любий. На відміну від пана О’Хари, у тебе немає ані зовнішності, ані чарів, – кинула вона, посилаючи чоловіку повітряний поцілунок. – З нас усіх спокусити не можна хіба що Дженні. Хіба ж вона не янгол?

– Немає такої людини на світі, для якої неможливо підібрати правильну ціну, – сказав Монкріфф. – І наша мила Дженні тут не є винятком.

– Так і є, Френсісе. Ось пан Лафаєтт – істинний зразок непідкупності, – промовила Дженніфер, і куточки її губ єхидно задерлися. Очевидно, випила забагато вина. – Зрештою, у колах французьких політиків немає такого явища, як розбещеність.

– Люба, мені здається, у тебе немає достатньо знань, аби обговорювати французьку політику, – перервав її Лоренс Стірлінг.

Ентоні помітив, як щоки Дженніфер почали наливатися рум’янцем.

– Я лише хотіла сказати…

– Не треба нічого говорити, – байдуже сказав він.

Дженніфер кліпнула і втупилася поглядом у тарілку. Розмови різко обірвалися.

– Мені здається, ви маєте рацію, пані, – галантно підтримав Дженніфер мсьє Лафаєтт, ставлячи келих вина на стіл. – Проте я можу розповісти про нечесного негідника, який буде моїм суперником на виборчих перегонах. Звісно ж, за відповідну ціну.

Хвиля сміху пройшлася над столом. Марієтта, ніби випадково, торкнулася ноги Ентоні під столом. А Дженніфер, яка сиділа поряд, тихо давала офіціантам накази прибирати зі столу. Монкріффи активно перемовлялися через пана Демарсьєра, який сидів між ними.

«Господи! – подумав Ентоні. – Що я тут роблю? Це не моє життя». Лоренс Стірлінг говорив із сусідом та співчутливо кивав. «От дурень», – подумав Ентоні, хоча він чудово розумів, що в цій ситуації сам більше скидається на дурня. Дружина від нього пішла, кар’єра розвалилася, багатства так і не накопичив. Згадка про сина, співчуття Дженніфер та випитий алкоголь зовсім зіпсували йому настрій. Ентоні залишалося лише одне: він покликав офіціанта й попросив налити йому ще келих вина.

Подружжя Демарсьєр покинуло маєток Стірлінга після одинадцятої, Лафаєтти пішли одразу ж за ними – вранці важлива нарада, пояснив мер, додавши: «Ми, французи, починаємо день раніше за вас, англійців». Тоді мер потис руки усім гостям на великій веранді, на якій вони пили каву і бренді, і звернувся до Ентоні: «Чекатиму на вашу статтю, пане О’Харо. Було приємно з вами познайомитись».

– Навзаєм, – похитуючись, відповів Ентоні. – Ви відкрили для мене чарівний світ місцевої політики.

Ентоні був дуже п’яний. Слова зривалися з його вуст іще до того, як він встигав подумати про те, що скаже. Він часто закліпав очима, злякавшись, що його останню фразу можуть неправильно зрозуміти. Ентоні погано пам’ятав, про що йшла мова останні кілька годин. Погляд мера на якусь мить зустрівся з Ентоні. Тоді він прибрав руку й розвернувся.

– Тату, я затримаюся тут трохи, якщо ти не проти? Переконана, один із цих джентльменів не відмовиться провести мене додому, – звернулася до батька Марієтта, багатозначно поглянувши на Ентоні, який енергійно захитав головою на знак згоди.

– Мені може знадобитися ще й ваша допомога, мадемуазель, – промовив Ентоні, – я не маю жодного уявлення, де я.

– Я простежу, щоб вона дісталася додому без пригод, – сказала Дженніфер, цілуючи на прощання мера та його дружину. – Дякую, що завітали до нас сьогодні.

Ще Дженніфер сказала щось французькою, але Ентоні нічого не зрозумів.

Під вечір денна спека помітно спала, однак Ентоні цього майже не помічав. Він прислухався до плескоту хвиль, дзенькоту келихів, уривків розмов Монкріффа і Стірлінга, які обговорювали фондовий ринок та перспективи закордонних інвестицій. Проте відмінний коньяк, який хтось налив йому в келих, захоплював усю увагу журналіста. Він звик до самотності у незнайомій країні, йому було комфортно проводити час наодинці з собою, але сьогодні ввечері він почувався неврівноваженим та дратівливим.

Він поглядав на трьох жінок, двох брюнеток і одну білявку. Дженніфер Стірлінг виставила вперед руку, показуючи, очевидно, нову каблучку. Дві інші щось бурмотіли та ледь чутно сміялися. Час від часу Марієтта кидала погляд на Ентоні й усміхалася. Вони там щось замислили? «Обережно, Ентоні, – сказав він самому собі, – їй усього сімнадцять. Занадто юна для тебе».

Було чутно цокотіння цвіркунів та жіночий сміх, з маєтку линули мелодії легкого джазу. Ентоні на мить заплющив очі, а тоді поглянув на годинник – година промайнула непомітно. У нього було тривожне відчуття, що він задрімав. У будь-якому разі, вже був час повертатися додому.

– Гадаю, мені час повертатися в готель, – сказав він чоловікам, ледве піднімаючись із крісла.

– Мій водій вас відвезе, – промовив Лоренс Стірлінг, підводячись на ноги й тримаючи у руці величезну сигару.

– Ні-ні, не варто, – запротестував Ентоні. – Свіже повітря піде мені на користь. Дякую за… за цікавий вечір.

– Зателефонуйте мені вранці в офіс, якщо вам знадобиться будь-яка додаткова інформація. Я буду там до обіду, а тоді лечу в Африку. Хіба що ви хочете подивитися на мої шахти. Африка завжди з радістю нас зустріне…

– Іншим разом, – відповів Ентоні.

Стірлінг коротко і впевнено потис руку Ентоні. Монкріфф узяв з нього приклад, а тоді мовчки відсалютував.

Ентоні розвернувся й попрямував до воріт. Доріжку прикрашали невеличкі ліхтарики у клумбах. У далекому нічному морі мерехтіли вогні кораблів. Легкий вітерець доносив до нього з тераси ледь чутні голоси.

– Цікавий хлопець, – сказав Монкріфф, але тон його голосу свідчив про зовсім протилежне.

– Самовдоволений зануда, – пробурмотів собі під носа Ентоні.

– Пане О’Харо, ви не проти, якщо я пройдуся з вами?

Ентоні повернувся, похитуючись. Перед ним стояла Марієтта, в накинутому на плечі кардигані, стискаючи у руках сумочку.

– Я знаю дорогу до міста. Тут є гірська стежка, можемо пройти там. Мені здається, що самі ви точно заблукаєте, – сказала дівчина, беручи Ентоні, який ледве стояв на ногах, під руку. – Нам пощастило, що сьогодні чисте небо. Бачитимемо принаймні куди йти.

Якусь мить вони йшли мовчки. Ентоні прислуховувався до шарудіння піску під ногами, аж раптом він зачепився за невисокий кущ лаванди і тихо зітхнув. Незважаючи на погожий вечір та приємну супутницю, він відчував тугу і не розумів за чим.

– Щось ви притихли, пане О’Харо. Ви там ще не заснули? – запитала Марієтта.

З маєтку до них линув сміх.

– Скажіть, вам подобаються такі вечори? – запитав Ентоні.

– Доволі милий маєток, – знизала плечима вона.

– Милий маєток. Це ваш критерій того, наскільки вдалим був вечір, мадемуазель?

– Марієтта. Називайте мене просто Марієтта, – сказала дівчина, піднявши брову, але не звернула уваги на його різкий тон. – Тобто ви хочете сказати, що вам цей вечір не сподобався?

– У компанії таких людей, – промовив Ентоні, розуміючи, що він забагато випив і зараз поводиться агресивно, – мені хочеться дістати револьвер, запхати його до рота й спустити гачок.

Марієтта захихотіла, й Ентоні, задоволений її очевидною підтримкою, продовжив говорити.

– Чоловіки вихваляються тим, у кого що є. Жінок цікавлять лише їхні кляті прикраси. У них є гроші, можливості робити те, що хочеться, або їздити туди, куди хочеться, але жоден з них ні за що не висуне носа зі свого обмеженого світу. – Ентоні знову спіткнувся, але Марієтта встигла його підхопити. – Я б краще провів вечір разом з жебраками, які вештаються біля готелю «Кап». Якщо, звісно, люди на кшталт Стірлінга ще не вичистили все до блиску і не повивозили небажаних людей у якусь відлюдну місцину…

– А я думала, вам сподобалася пані Стірлінг, – сказала Марієтта з нотками докору в голосі. – Принаймні половина чоловічого населення Рив’єри у неї таємно закохана.

– Маленька, розпещена жіночка, яка вдало вийшла заміж і не має жодної власної думки у голові. Такі знайдуться у кожному місті, мадемуаз… Марієтто. Красива лялька з порожньою головою, – продовжував він свою тираду і не одразу помітив, що дівчина зупинилася.

Відчувши якесь напруження в повітрі, Ентоні розвернувся і з жахом помітив, що за декілька кроків від нього стояла Дженніфер Стірлінг. Вона тримала у руках його лляний піджак, її біляве волосся було залите місячним сяйвом.

– Ви забули це, – промовила вона крізь зуби, простягаючи руку. Її очі невдоволено блищали.

Ентоні підійшов і взяв свій піджак.

– Перепрошую, пане О’Харо, що ми так вас розчарували. Що наше життя аж настільки вас ображає. Очевидно, аби заслужити ваше схвалення, потрібно мати темну шкіру і жити у бідності.

– Господи! – промовив він і зітхнув. – Мені дуже шкода. Я… я дуже п’яний.

– Це точно. У будь-якому разі я прошу вас не нападати на Лоренса у статті, якою б не була ваша думка про мене та мій зіпсований спосіб життя, – промовила Дженніфер і попрямувала до маєтку.

Ентоні скривився і беззвучно вилаявся. Аж тут до нього долинули її останні слова:

– Можливо, наступного разу, перш ніж погоджуватися провести час у компанії таких зануд, ви добре подумаєте і зрозумієте, що можна просто відмовитися.