Читать книгу Останній лист від твого коханого - Джоджо Мойєс - Страница 7

Ентоні О’Хара прокинувся у Браззавілі. Він дивився на вентилятор, лопаті якого повільно кружляли над його головою, сонячне світло пробивалося крізь жалюзі, й Ентоні замислився, чи помре він цього разу. Голову ніби затисло у лещатах, гострий біль пронизував скроні. Нирки боліли так, ніби минулої ночі хтось добряче відгамселив їх молотом. У роті пересохло, присмак був жахливий, на додачу його нудило. Він відчув наближення незрозумілої паніки. У нього стріляли? Побили під час вуличних заворушень? Ентоні заплющив очі, сподіваючись почути бодай якісь звуки вулиці: крики рознощиків їжі, постійний тріск радіоприймачів, довкола яких збирались люди, і, сидячи навпочіпки, намагалися почути, де очікується чергове заворушення. Нічогісінько. Тиша. Це жовта лихоманка, і цього разу вона точно його доб’є. Але не встиг він додумати цю думку, як зрозумів, що знайомі звуки Конго кудись зникли: ніхто не кричав з відчинених вікон, у барах не було чутно музики, ніхто не запікав квангу в банановому листі. Ані пострілів, ані розмов на лінгала чи суахілі. Тиша. Лише поодинокі крики чайок, які линули звідкись здалеку і час від часу її порушували. Це не Конго. Франція. Він був у Франції.

На якусь мить від відчув вдячність, а тоді все заглушив різкий біль. Лікар попереджував, якщо він знову нап’ється, почуватиметься ще гірше, подумав Ентоні, з усіх сил намагаючись мислити логічно. Пан Робертсон буде задоволений, якщо дізнається, наскільки точним виявився його прогноз.

Впевнившись, що зможе зайняти вертикальне положення і не осоромитись, Ентоні звісив ноги з ліжка і спочатку підійшов до вікна, намагаючись не звертати увагу на запах поту і порожні пляшки на столику, які нагадували про довгу ніч напередодні. Він обережно відсунув фіранку й поглянув на затоку, яка переливалася під сонячним промінням блідо-золотавим сяйвом. Червоні дахи будинків на схилах були викладені черепицею, а не іржавими листами металу, як на бунгало в Конго, їхні мешканці – здорові, щасливі люди, які йшли набережною, розмовляючи, прогулюючись, кудись поспішаючи. Білі люди. Багаті люди. Ентоні примружився. Ця картинка була занадто невинною, занадто ідеальною. Ентоні почало нудити, він опустив фіранку й побрів, спотикаючись, у ванну кімнату. Його знудило, він почувався найнещаснішою людиною на землі. Коли він знову зміг випростатися, то невпевнено заліз у душ і притулився до стіни. Він простояв так хвилин двадцять, сподіваючись на те, що тепла вода змиє з нього увесь бруд.

«Ну ж бо, візьми себе в руки».

Ентоні одягнувся, замовив у номер каву і, почуваючись трохи легше, сів за стіл. Годинник показував за чверть одинадцяту. Йому потрібно було надіслати статтю, матеріал для якої він збирав минулого вечора. Він глянув на нерозбірливі закарлючки у записнику, намагаючись пригадати, чим завершився той вечір. Спогади плутались: ось Марієтта стоїть перед ним біля входу в готель і намагається його поцілувати. Він рішуче їй відмовляє, хоча й картає себе за цю дурість: дівчина доволі непогана, до того ж нібито не проти. Проте того вечора йому хотілося зробити бодай щось хороше.

Господи! Дженніфер Стірлінг, тендітна і скривджена, тримала його піджак. Вона випадково підслухала його грубу тираду про всю їхню компанію. А що він про неї сказав? «Маленька, розпещена жіночка… не має жодної власної думки у голові». Ентоні заплющив очі. На мить йому здалося, що працювати у зонах військових конфліктів набагато легше та безпечніше. Там ти точно можеш визначити, хто твій ворог.

У номер принесли каву. Він зробив глибокий вдих і залпом випив усю чашку. Тоді зняв телефонну слухавку та попросив оператора з’єднати його з Лондоном.

Пані Стірлінг!

Я огидна свиня. Хотів би я звалити все на втому чи неадекватну реакцію на морепродукти, але боюся, що у всьому винен алкоголь, який мені не варто було вживати, та запальний характер, що є абсолютно неприйнятним у товаристві. Навряд чи Ви могли б сказати про мене більше, ніж я сам, за останні кілька годин, коли протверезів.

Прошу, дозвольте мені перепросити. Можливо, Ви дозволите запросити Вас та пана Стірлінга на обід, перш ніж я повернуся в Лондон. Я буду дуже радий, якщо Ви надасте мені таку можливість.

Ваш присоромлений,

Ентоні О’Хара

P.S. Додаю до листа копію статті про Вашого чоловіка, яку я надіслав у Лондон, аби запевнити Вас, що повівся пристойно хоча б у цьому.

Ентоні згорнув листа, поклав його у конверт, запечатав і перевернув. Судячи з усього, він був ще не зовсім тверезим: він не міг пригадати, коли востаннє писав такі ввічливі листи.

І тут він збагнув, що не знає адреси одержувача. Він тихенько вилаявся, розлючений власною дурістю. Минулого вечора водій Стірлінга забрав його з готелю, а дорогу додому, за винятком кількох прикрих невдач, він заледве пам’ятає.

У консьєржа в готелі також не вдалось витягти нічого корисного.

– Стірлінг? – запитав він і захитав головою.

– Ви його знаєте? Багата й поважна людина, – сказав Ентоні, у роті все ще відчувалася сухість.

– Мсьє, – відповів консьєрж, – тут усі багаті й поважні.

Денне повітря було наповнене приємними ароматами, воно здавалося практично білим на тлі блакитного неба. Ентоні вийшов з готелю і спробував пригадати, яким шляхом їхав учора ввечері з водієм. Дорога зайняла менше десяти хвилин, можливо, йому все ж таки вдасться знайти потрібний будинок? Тоді він би залишив листа під дверима і пішов геть. Ентоні намагався не думати про те, що робитиме, коли повернеться у місто: тіло з самого ранку нагадувало йому про довгі стосунки з алкоголем, і зсередини піднімалося бажання чогось хильнути. Це могло бути що завгодно – пиво, вино, віскі. Нирки все ще боліли і його трохи трусило. «Прогулянка піде мені на користь», – думав Ентоні, вітаючись з усміхненими жінками, які проходили мимо у капелюшках від сонця.

Небо над Антибом було яскраво-синім, на білому пляжі відпочивали туристи. Ентоні пригадав, що на цьому перехресті вони повернули ліворуч і виїхали на дорогу, обабіч якої стояли викладені плиткою маєтки, а тоді дорога звертала на пагорб. Усе сходиться. Сонце обпікало його шию і пекло в голову, на якій був солом’яний капелюх.

Ентоні зняв піджак, повісив його на плече й пішов далі. Але як тільки він вийшов за місто й опинився на пагорбах, то одразу ж заблукав. Він повернув ліворуч біля церкви, яка здалася йому знайомою, і почав підніматися на пагорб. Сосни і пальми траплялися все рідше, аж доки зовсім не зникли, прихопивши з собою прохолодний затінок; бліді скелі й асфальт плавилися від спеки. Ентоні відчув, як шкіру почало стягувати, а це означало, що на вечір він точно матиме сонячний опік.

Час від часу повз Ентоні проїжджали авто, розкидаючи навсібіч фонтани гравію. Учора ввечері йому здавалося, що маєток Стірлінгів зовсім недалеко; він ішов поволі, насолоджуючись ароматом трав та приємною прохолодою вечора. Зараз же він вдивлявся в дорогу попереду, і його впевненість у тому, що він іде у правильному напрямку, швидко зникала.

«Дону Франкліну сподобалось би це», – подумав Ентоні, зупиняючись, аби витерти спітніле чоло серветкою. Ентоні, який обійшов усю Африку та перетнув безліч кордонів, заблукав у кількох кроках від дитячого майданчика якогось мільйонера. Він відійшов убік, пропускаючи чергове авто, але, як тільки його фари промайнули повз Ентоні, почувся різкий скрип гальм. Авто зупинилося і почало здавати назад.

З «Daimler SP250» вийшла Івонна Монкріфф і, знявши окуляри, бадьоро запитала:

– Ви з глузду з’їхали? Хочете тут спектися?

Ентоні здивовано витріщився на Івонну, а тоді помітив Дженніфер Стірлінг, яка сиділа за кермом. Вона пильно дивилася на нього з-за скелець темних сонцезахисних окулярів, волосся було зібране у хвостик, на обличчі жодних емоцій.

– Доброго дня, – промовив Ентоні, знімаючи капелюха. Раптом він збагнув, що його зім’ята сорочка наскрізь просякнута потом, а обличчя блищить на сонці.

– Заради всього святого! Що ви робите так далеко від міста, пане О’Харо? – запитала Дженніфер. Шукаєте гарячий матеріал для нової статті?

Він зняв піджака з плеча, запхав руку до кишені і дістав з неї листа.

– Я… я хотів віддати вам це.

– Що це?

– Вибачення.

– Вибачення?

– За мою ганебну поведінку минулого вечора.

Дженніфер не збиралася брати листа.

– Дженніфер, передати тобі? – з подивом запитала Івонна, помітивши, що подруга сидить нерухомо.

– Ні. Ви б не могли прочитати його вголос, пане О’Харо? – запитала жінка.

– Дженніфер!

– Якщо пан О’Хара його писав, то, я впевнена, він зможе промовити ці слова, – за темними окулярами обличчя Дженніфер виражало байдужість.

Ентоні якийсь час стояв нерухомо, дивлячись на порожню дорогу та залите сонцем село, що розкинулось унизу під схилом.

– Я б усе ж таки…

– Це не схоже на вибачення, пане О’Харо, вам так не здається? – запитала вона з милою усмішкою. – Будь-хто зможе швидко накидати кілька слів.

Івонна Монкріфф дивилася на свої руки, хитаючи головою.

Окуляри Дженніфер усе ще були спрямовані на Ентоні, вона могла розгледіти його силует за темними скельцями.

Ентоні відкрив конверт, дістав аркуш паперу і, трохи замислившись, зачитав їй текст. Його голос звучав незвично гучно серед гір. Коли він закінчив, то згорнув листа і запхав назад у кишеню. Він почувався збентеженим, на якусь мить між ними зависла напружена тиша, яку порушував лише гуркіт мотора.

– Мій чоловік, – зрештою промовила Дженніфер, – сьогодні вранці поїхав в Африку.

– У такому разі я був би радий, якщо ви та пані Монкріфф приймете моє запрошення на обід, – сказав Ентоні, поглянувши на годинник. – Точніше кажучи, на ранню вечерю.

– Пробачте, але я змушена відхилити цю пропозицію. Френсіс хотів, аби ми разом подивилися ввечері на якусь яхту. Це, звісно, мрії, але я вже пообіцяла.

– Ми підкинемо вас до міста, пане О’Харо, – запропонувала Дженніфер, киваючи головою на маленьке заднє сидіння авто. – Не хочу бути винною в тому, що найбільш шанований журналіст газети «Нейшн» отримав сонячний удар і на додачу ще й алкогольну інтоксикацію.

Дженніфер зачекала, доки Івонна вилізе з машини, аби Ентоні міг сісти позаду, а тоді дістала з бардачка носову хустинку і передала її Ентоні.

– Ось, – сказала вона, – тримайте. І, до речі, ви знаєте, що йшли зовсім не в той бік? Ми живемо он там, – промовила вона, вказуючи на обрамлений деревами схил з іншого боку.

Помітивши легку усмішку на вустах Дженніфер, Ентоні зрозумів, що отримав пробачення, і дві жінки миттю засміялися. Ентоні О’Хара з полегшенням одягнув капелюха, й авто помчало вузькою доріжкою назад у місто.

* * *

Авто потрапило в затор майже одразу після того, як вони висадили Івонну біля готелю Святого Георга.

– Поводьтеся добре! – промовила жінка, махаючи їм на прощання рукою.

Ентоні помітив, що вона промовила це з таким спокоєм, ніби точно знала, що інакше не може бути.

Але як тільки вони залишилися вдвох, настрій одразу ж змінився. Дженніфер Стірлінг затихла і почала слідкувати за дорогою набагато уважніше, ніж якихось двадцять хвилин тому. Ентоні нишком поглянув на її злегка засмаглі руки, профіль, поки вона пильно дивилася на задні фари авта, що їхало перед ними. Йому здалося, що вона сердилася на нього сильніше, ніж він думав.

– То коли ваш чоловік повернеться з Африки? – запитав він, порушуючи тишу.

– Десь за тиждень. Він рідко затримується там на довше, – відповіла вона, дивлячись крізь бокове скло авта і намагаючись зрозуміти, звідки взявся цей затор.

– Більше схоже на невелику відпустку для такого короткого періоду.

– Вам краще знати, пане О’Харо.

– Мені?

– Вам же все відомо про Африку, – промовила Дженніфер, зводячи одну брову. – Ви самі так казали вчора ввечері.

– Усе?

– Ви знаєте, що більшість чоловіків, які тримають там свій бізнес, – аферисти.

– Я таке казав?

– Авжеж, ви сказали це мсьє Лафаєтту.

– Пані Стірлінг, – почав Ентоні, сповзаючи вниз на сидінні.

– Не хвилюйтеся так, Лоренс цього не чув. Френсіс чув, але в нього там зовсім невеличкий бізнес, тому він не сприйняв це зауваження на свій рахунок.

Авто зрушило з місця.

– Будь ласка, дозвольте запросити вас на обід, – промовив Ентоні. – Я б хотів показати, що насправді не такий негідник, як вам здається. Хоча б на півгодини.

– Гадаєте, вам вдасться так швидко змінити мою думку? – всміхнулася вона.

– Б’ємося об заклад? Покажете, куди краще піти?

Офіціант приніс їй лимонад у довгій склянці. Вона зробила ковток, а тоді відкинулась на спинку стільця й замислено поглянула на море.

– Чудовий краєвид, – промовив він.

– Так, – погодилась вона.

Її волосся шовковими білявими хвилями спускалося на плечі. Взагалі-то Ентоні не подобалися білявки, він віддавав перевагу нетрадиційній красі, за якою приховувалась тонка чарівність.

– А ви не будете пити?

– Мені не можна, – зізнався він, дивлячись на склянку.

– Дружина заборонила?

– Колишня дружина, – виправив він її. – Ні, порада лікаря.

– Значить, учорашній вечір був для вас дійсно нестерпним?

– Я не часто проводжу час у такій компанії, – знизав плечима Ентоні.

– Випадковий гість, значить.

– Мушу зізнатися, що збройні конфлікти лякають мене набагато менше, ніж такі вечірки.

– То ви як Вільям Бут, – промовила вона, і на її вустах з’явилася усмішка, а в очах промайнули пустотливі іскорки. – Як же ви примудрилися потрапити у зону бойових дій Рив’єри?

– Бут? – запитав він і збагнув, що при згадці про невдачливого персонажа книги Во він уперше за весь день щиро всміхнувся. – Гадаю, ви маєте повне право називати мене гірше.

У ресторан увійшла пані, притискаючи до своїх великих грудей маленького песика з круглими очицями-намистинками. Вона пройшла повз столики з якоюсь втомленою упевненістю, так, ніби могла не думати ні про що, окрім місця, куди прямувала. Коли вона нарешті присіла за вільний столик недалеко від них, то полегшено зітхнула. Вона поставила песика на підлогу, він завмер, підібгав хвоста і почав тремтіти.

– Отже, пані Стірлінг…

– Дженніфер.

– Дженніфер. Розкажіть про себе, – промовив Ентоні, злегка нахиляючись уперед.

– Зачекайте, але ж це ви збиралися мені щось розповісти. Точніше показати.

– Справді?

– Так, те, що ви не негідник. І, здається, у вас на це є лише півгодини.

– Он воно що. І скільки часу в мене залишилось?

– Трохи більше ніж дев’ять хвилин, – відповіла Дженніфер, дивлячись на годинник.

– Як гадаєте, я зможу впоратися з цим завданням?

– Ви ж не сподіваєтесь на те, що я вам усе так просто розповім?

Вони замовкли. Він – бо не знав, що сказати, а таке з ним відбувалося частенько, а вона – тому, що шкодувала про зухвалість сказаного. Ентоні О’Хара пригадав свою останню коханку, дружину дантиста, рудоволосу дівчину з такою білою шкірою, що вона здавалася майже прозорою і на яку Ентоні боявся зайвий раз дивитися. Вона була спустошена тривалою байдужістю чоловіка, тому Ентоні підозрював, що вона так легко піддалася його залицянням через бажання помститися, а не від взаємної симпатії.

– Чим ви займаєтеся, Дженніфер?

– Я боюся вам розповідати, – промовила Дженніфер і помітила здивування на обличчі Ентоні, – не хочеться вас розчаровувати, але в мене не так уже й багато занять.

Те, як вона це говорила, свідчило про те, що їй зовсім не страшно.

– Але ж ви господарюєте у двох будинках…

– Це не так. Тут у нас є прислуга, а в Лондоні з господарством чудово порається пані Кордоза.

– Тоді чим займаєтесь ви?

– Я проводжу коктейльні вечірки, звані вечері. Роблю речі красивими. Прикрашаю собою заходи.

– Вам це чудово вдається.

– А ви експерт у цьому питанні? Так тут потрібні особливі навички.

Він не міг відірвати від неї погляду. Особливо його приваблювало те місце, де злегка піднята верхня губа з’єднувалася з ніжною шкірою під носом. Ця частина обличчя точно мала якусь назву, й Ентоні був переконаний, що коли дивитиметься дуже довго, то безперечно пригадає.

– Я зробила так, як мені казали в дитинстві: знайшла багатого чоловіка і роблю його щасливим, – промовила Дженніфер, і усмішка зникла з її обличчя.

Можливо, не такий досвідчений чоловік не звернув би на це уваги – незначне напруження в погляді, за яким приховується дещо набагато складніше, ніж могло здатися спочатку.

– Я збираюся випити чого-небудь, – сказала Дженніфер. – Сподіваюся, ви не заперечуватимете.

– Так, звісно. А я насолоджуватимусь опосередковано.

– Опосередковано, – повторила вона замислено й покликала офіціанта, аби той приніс мартіні з льодом.

«Лише освіжаючий напій, – подумав Ентоні, – не схоже, аби вона намагалася щось приховати чи забутися під дією алкоголю». Від цього він почувався трохи розчарованим.

– Якщо вам стане від цього краще, – промовив він весело, – то єдине, що я вмію робити, – це працювати.

– Цілком ймовірно, – відповіла вона. – Чоловіки віддають перевагу роботі, а не марнуванню часу.

– Марнуванню часу?

– Щоденними турботами. Спілкуванням з людьми, які поводяться не так, як тобі хочеться, і відчувають те, що ти ніколи б не відчував. На роботі можна досягати результатів, бути майстром своєї справи. Люди починають вас слухатися.

– У моєму світі все трохи інакше, – засміявся Ентоні.

– Ви можете написати статтю, а наступного дня вона лежатиме у всіх газетних кіосках. Хіба це не змушує вас пишатися собою?

– Раніше змушувало. Зараз уже ні. З часом це проходить. Не думаю, що зробив щось таке, чим можна дійсно пишатися. Усе, про що я пишу, недовговічне. Вже наступного дня у мою статтю загортатимуть сендвічі.

– Тоді навіщо ви так тяжко працюєте?

Ентоні ковтнув, намагаючись відігнати спогади про сина. Несподівано він відчув непереборне бажання випити, але зміг опанувати себе, усміхнувся і промовив:

– З тієї причини, що ви казали. Так набагато простіше, ніж розбиратися з чимось іще.

Їхні погляди зустрілися, і на якусь мить усмішка зникла з її обличчя. Дженніфер залилась легким рум’янцем і поволі помішувала соломинкою лід у келиху з мартіні.

– Опосередковано, – повільно промовила вона. – Ентоні, вам доведеться пояснити мені значення цього слова.

Вона промовила його ім’я так, ніби вони були давніми друзями і безсумнівно скоро побачаться знову.

– Воно означає… – в Ентоні пересохло у горлі, – воно означає отримувати задоволення від того, що задоволення отримує хтось інший.

Дженніфер підвезла Ентоні до готелю. Він зайшов у номер, влігся на ліжко і пробув так майже годину, витріщаючись у стелю. Тоді спустився до рецепції, попросив в адміністратора листівку і написав сину, сподіваючись на те, що Кларисса її передасть.

Повернувшись у номер, Ентоні помітив, що під дверима лежить записка:

Дорогий Буте!

Поки що ви не переконали мене в тому, що ви не негідник. Але я хочу дати вам ще один шанс. У мене раптово змінилися плани на вечір. Я збираюся вечеряти в ресторані готелю «Каліпсо», який знаходиться на вулиці Сен-Жак, і буду рада, якщо ви складете мені компанію. О 8-й вечора.

Ентоні двічі перечитав послання, швидко спустився вниз і надіслав Дону телеграму:

НЕ ЗВЕРТАЙ УВАГУ НА ОСТАННЮ ТЕЛЕГРАМУ КРАПКА ЗАЛИШАЮСЯ ПРАЦЮВАТИ НАД СЕРІЄЮ СТАТЕЙ ПРО ВИЩИЙ СВІТ РИВ’ЄРИ КРАПКА ДОДАМ ОПИС МОДНИХ ТЕНДЕНЦІЙ КРАПКА

Він усміхнувся, склав телеграму й передав адміністратору, уявляючи обличчя редактора, коли той її прочитає. А тоді почав думати, як почистити костюм, аби до вечора виглядати неперевершено.

Того вечора Ентоні О’Хара був неймовірно чарівним. Таким йому б варто було бути під час вечері з паном Стірлінгом. Таким йому варто було бути, коли він був одружений. Він був дотепним, ввічливим та галантним. Дженніфер ніколи не була в Конго, її чоловік казав, що «такі речі не для неї», тому Ентоні з усіх сил намагався бути не схожим на Стірлінга і зробити все, аби вона всім серцем полюбила цю країну. Він розповідав про витончені, обсаджені деревами вулиці Леопольдвіля, про бельгійських поселенців, які за величезні кошти перевозили з собою консерви і напівфабрикати, аби не їсти місцеву їжу.

Він розповідав про шок, який пережили місцеві європейці, коли повстав гарнізон Леопольдвіля і їм довелося перебратися у відносно спокійний Стенлівіль.

Ентоні хотів показати себе з найкращого боку, аби Дженніфер дивилася на нього із захопленням, а не жалістю і роздратуванням. І тут сталося щось надзвичайне: намагаючись здаватися чарівним та життєрадісним незнайомцем, Ентоні раптом збагнув, що поступово стає самим собою. Йому пригадалися слова матері, які вона повторювала йому в дитинстві: «Усміхайся, і тобі стане краще», але тоді він їй не вірив.

Дженніфер, у свою чергу, також поводилася невимушено. Вона більше слухала, ніж говорила, як і належало жінці, яка вміла правильно спілкуватися, а коли вона сміялася, він намагався розсмішити її ще більше. Ентоні подумки зрадів, що решта відвідувачів ресторану зиркали на них із захопленням: «Погляньте лише на ту щасливу парочку за шістнадцятим столиком». І, схоже, Дженніфер зовсім не турбувало те, що її могли побачити в компанії з незнайомим чоловіком. Можливо, так влаштоване життя у Рив’єрі – постійне спілкування з чужими чоловіками та дружинами. Ентоні намагався не думати про іншу можливу причину такої поведінки: людина його статусу, його соціального рівня не несе загрози її репутації.

Зовсім скоро їм принесли головну страву, і тут біля їхнього столика з’явився чоловік в ідеально припасованому костюмі. Він розцілував Дженніфер в обидві щоки, вони обмінялися люб’язностями, а тоді вона його представила:

– Річарде, любий, знайомся, пан Бут, – промовила вона без натяку на усмішку. – Він працює над статтею про Ларрі для однієї лондонської газети. Я розповідаю йому деталі й намагаюся переконати в тому, що промисловці та їхні дружини не найнудніші люди у світі.

– Не думаю, що хтось додумається звинуватити тебе у занудстві, Дженні, – промовив він, протягуючи Ентоні руку. – Річард Кейс.

– Ентоні… Бут. Світське життя Рив’єри зовсім не виглядає нудним. Пан та пані Стірлінги чудово мене прийняли, – відповів Ентоні, намагаючись бути дипломатичним.

– Можливо, пан Бут напише кілька рядків і про тебе. Річард – власник готелю на пагорбі, з якого відкриваються найкращі краєвиди. Він завжди у самому серці подій Рив’єри.

– Можливо, наступного разу, коли надумаєте відвідати Рив’єру, пане Бут, ми знайдемо для вас хороший номер, – промовив чоловік.

– Було б чудово, але спершу я мушу дізнатися, чи сподобалося пану Стірлінгу те, що я про нього написав. Раптом мені не дозволять більше сюди приїжджати, – відповів Ентоні, розмірковуючи про те, що вони з Дженніфер говорять сьогодні про Лоренса так, ніби він, невидимий, стоїть між ними.

Того вечора Дженніфер сяяла. Вона випромінювала енергію, яка, на його думку, призначалася лише йому. «Це все через мене?» – запитував він самого себе, дивлячись, як вона їсть. «Можливо, вона просто насолоджується тим, що вирвалася з-під пильного ока чоловіка?» Пригадавши, як зневажливо спілкувався з нею Стірлінг минулого вечора, Ентоні спробував дізнатися її власну думку про ринки збуту, пана Макміллана, королівське весілля, але так, щоб вона не погоджувалася з ним, а говорила те, що думала насправді. Дженніфер мало знала про те, що відбувалося навколо, зате непогано розбиралася у людській природі та щиро цікавилася тим, про що Ентоні розповідав їй, загалом була чудовим співрозмовником. Ентоні на мить пригадалася Кларисса, її уїдливі зауваження про людей навколо та готовність почуватися ображеною за найменшого натяку на зневажливість. Він раптом збагнув, що не отримував такого задоволення від вечері вже багато років.

– Мені вже час іти, – промовила Дженніфер, поглянувши на годинника, коли їм принесли каву та невелику срібну тацю з тістечками.

Ентоні поклав серветку на стіл, відчуваючи страшенне розчарування.

– Ви не можете цього зробити, – промовив він, швидко додавши: – Я все ще не впевнений, що мені вдалося змінити вашу думку щодо мене.

– Справді? Мені здається, річ ось у чому, – вона повернулася, вказуючи тілом на Річарда Кейса, який сидів за барною стійкою з друзями й одразу ж відвів погляд, роблячи вигляд, що не спостерігає за ними.

Дженніфер пильно подивилася на Ентоні, ніби випробовуючи його. І, очевидно, він пройшов цю перевірку, бо вона нахилилася до нього і пошепки запитала:

– Ви вмієте гребти?

– Гребти?

Вони спустилися на набережну. Вона роздивлялася човни, так ніби була не впевнена в тому, що впізнає його, якщо не прочитає назву. Зрештою вона вказала на маленьку шлюпку. Ентоні заліз усередину і допоміг Дженніфер сісти навпроти. Дув теплий бриз, у чорнильній темряві мирно мерехтіли вогні баркасів.

– Куди ми прямуємо? – запитав він, знімаючи піджак, кладучи його на сидіння та беручи у руки весла.

– Гребіть он туди. Я скажу, коли ми будемо на місці.

Він гріб повільно, прислухаючись до того, як хвилі бились об борт човна. Вона сиділа навпроти, загорнувшись у шаль, і пильно стежила за тим, щоб вони не збилися з курсу.

Ентоні ні про що не думав. За звичних обставин він би розробляв стратегічний план та думав над наступним кроком, очікуючи незабутньої ночі. Але навіть попри те, що зараз він був з цією жінкою наодинці, попри те, що вона запросила його прогулятися у човні нічним морем, він не знав, як саме завершиться цей вечір.

– Ось, – промовила вона, вказуючи кудись у ніч. – Ось воно.

– Ви ж казали, що це човен, – промовив Ентоні, вражений елегантністю білосніжної яхти.

– Це і є човен, великий човен, – зізналася вона. – Я не дуже люблю яхти і буваю тут всього кілька разів на рік.

Вони пришвартували шлюпку і піднялися на борт.

Дженніфер запропонувала йому сісти на лавку з подушками, а сама пішла у рубку. За кілька хвилин вона повернулася, й Ентоні помітив, що вона зняла своє взуття. Він намагався не витріщатися на її мініатюрні ступні.

– Я приготувала безалкогольний коктейль, – промовила Дженніфер, тримаючи у руках келихи. – Мені здалося, що ви вже не можете дивитися на мінеральну воду.

Тут, доволі далеко від берега, було тепло, хвилі м’яко, ледь відчутно вдарялися об яхту. Позаду виднілись вогні нічного міста, уздовж узбережжя їздили поодинокі машини. Ентоні думав про Конго, і йому здавалось, що з пекла він потрапив прямісінько у рай.

Дженніфер налила собі мартіні й умостилася на лавці навпроти.

– То, – почав він, – як ви познайомилися зі своїм чоловіком?

– З чоловіком? Ви все ще збираєте матеріал для статті?

– Ні, просто цікавлюсь.

– Навіщо?

– Хочу дізнатися… мені цікаво, як люди опиняються разом, – взяв себе в руки Ентоні.

– Ми познайомилася на благодійному заході. Він передавав кошти на реабілітацію поранених військових. Ларрі сів за мій столик, запросив мене на вечерю. Ось так усе й сталося.

– Оце і все?

– Він був доволі прямолінійним. За кілька місяців він зробив мені пропозицію, і я погодилася.

– Ви були зовсім юні.

– Мені було двадцять два. Батькам сподобався Лоренс.

– Тому що в нього є гроші?

– Тому що вони вважали його чудовим варіантом. Він був надійним і мав хорошу репутацію.

– А для вас ці речі мають значення?

– Вони мають значення для всіх, хіба ні? – промовила вона, посмикуючи край спідниці, розпрямляючи та пригладжуючи її. – Тепер моя черга ставити запитання. Скільки років ви були одружені, Буте?

– Три роки.

– Не дуже довго.

– Я досить скоро збагнув, що це була велика помилка.

– А ваша дружина була не проти розлучення?

– Це була її ініціатива, – промовив Ентоні, і Дженніфер поглянула на нього так, ніби намагалася збагнути, чим саме він таке заслужив. – Я не був вірним чоловіком, – додав він, не розуміючи до кінця, навіщо це розповідає.

– Мабуть, ви сумуєте за сином.

– Так, – відповів Ентоні. – Іноді я замислююсь над тим, як вчинив би, якби знав, що так сильно за ним сумуватиму.

– Ви через це п’єте?

– Навіть не намагайтеся, пані Стірлінг, – криво всміхнувся він. – У вас не вийде мене виправити. Занадто багато добрих жінок намагалися врятувати мою грішну душу.

– Хто сказав, що я хочу вас врятувати? – промовила Дженніфер, дивлячись у свій келих.

– Від вас лине… милосердя. Це змушує мене нервувати.

– Якщо людина чимось засмучена, вона не може цього приховати.

– Звідки вам це відомо?

– Я не дурна. Ніхто не може отримати все, чого забажає. І я це знаю не гірше за вас.

– Ваш чоловік може отримати все.

– Дуже мило з вашого боку.

– Я кажу це не тому, що хочу здаватися милим.

На мить їхні погляди перетнулися, а тоді вона відвела очі вбік, дивлячись на море. У повітрі відчувалося напруження, так ніби вони мовчки злостилися одне на одного. Варто було віддалитися від умовностей реального життя, як стосунки між ними миттю змінилися. «Я хочу її», – подумав він і майже переконав себе, що в цьому немає нічого поганого.

– Скільки разів ви спали з заміжніми жінками? – її голос прорізав нічну тишу.

– Мабуть, простіше сказати, що я не часто сплю з незаміжніми, – відповів він, ледь не захлинувшись коктейлем.

– Вважаєте нас безпечнішим варіантом? – припустила вона.

– Так.

– А чому ці жінки сплять з вами?

– Не знаю. Може, тому, що почуваються нещасними.

– А ви, значить, робите їх щасливими.

– На певний час так, мені здається.

– То ви жиголо? – на вустах Дженніфер знову з’явилася ця легка усмішка в кутиках.

– Ні, мені просто подобається кохатися з заміжніми жінками.

Цього разу вона мовчала значно довше. Ентоні міг би порушити цю тишу, якби знав, що сказати.

– Я не збираюся спати з вами, пане О’Харо.

Ентоні двічі прокрутив її слова в своїй голові, перш ніж збагнув, що вона хоче йому сказати, тоді зробив ковток, аби взяти себе в руки, і промовив:

– Добре.

– Правда?

– Ні, – видавив із себе усмішку Ентоні, – не добре. Але доведеться з цим змиритися.

– Я не настільки нещасна, аби спати з вами.

Господи, вона що, бачить його наскрізь? Йому це абсолютно не подобалося.

– Після заміжжя я навіть не цілувалася з іншим чоловіком. Жодного разу.