Читать книгу Париж для самотніх та інші історії (збірник) - Джоджо Мойєс - Страница 10

Фаб’єн зі свистом несеться вулицею Ріволі, оминаючи авто, відчуваючи, як стискаються руки дівчини на його талії щоразу, як він додає швидкості. Він зупиняється на червоний і запитує:

– Усе гаразд? – Через шолом його голос звучить глухо.

Вона усміхається, кінчик носа злегка почервонів.

– Так, – говорить вона й бачить, як він усміхається.

Сандрін завжди їздила з ним без жодних емоцій, ніби намагаючись приховати те, що вона насправді думає про його стиль водіння. А ось ця англійка верещить і регоче, її волосся розлітається в різні боки, а коли він особливо різко маневрує в транспортному потоці, вона кричить: «Боже мій! Божечки!»

Він везе її жвавими проспектами, бічними вуличками, вискакує через міст Турнель на острів Сен-Луї, щоб вона могла помилуватися водою, яка переливається під ними. Тоді він робить коло й виїжджає на міст Архієпархії, щоб вона побачила Нотр-Дам, який світиться в темряві, з його кам’яними горгульями, які визирають із готичних башт.

Після цього, не давши їй звести подих, Фаб’єн везе її до Єлисейських Полів, оминаючи авто й сигналячи пішоходам, які вискакують на проїжджу частину. Після цього він збавляє швидкість і підіймає вгору руку, щоб вона поглянула на Тріумфальну арку. Він відчуває, що вона трохи відхиляється назад, коли вони проїжджають під нею. Він піднімає вгору великий палець, і вона робить те саме.

Він мчить через міст і звертає праворуч, на набережну. Обганяє автобуси й таксі, ігноруючи гудки, і нарешті опиняється в місці призначення. Він зупиняється й глушить мотор. Річкою пливуть туристичні катери, поряд торгують сувенірами у вигляді Ейфелевої вежі й цукровою ватою. І ось вони бачать її. Справжня Ейфелева вежа возвеличується перед ними, сотні її сталевих частин підіймаються в безмежне вечірнє небо.

Нелл його відпускає й обережно злазить із мопеда, ніби за час поїздки в неї затерпли ноги. Вона знімає шолом. Фаб’єн помічає, що, на відміну від Сандрін, вона не поспішає поправляти зачіску. Вона розглядає все навколо, її рот відкритий від захвату й схожий на букву «О».

Він також знімає шолом і перехиляється через кермо.

– Ось! Тепер можеш сміливо казати, що оглянула всі важливі визначні місця Парижа лише за… кхм… двадцять дві хвилини.

Вона дивиться на нього, її очі сяють.

– Чорт забирай, це було найкрутіше і, мабуть, найкраще з усього, що я робила у своєму житті.

Вона сміється.

– Це ж Ейфелева вежа!

– Хочеш піднятися нагору? Але нам, мабуть, доведеться вистояти чергу.

На мить вона замислюється.

– Мені здається, на сьогодні з нас уже досить черг. А ось від чого я б не відмовилася, так це випити.

– Чого саме?

– Вина! – Вона знову сідає на мопед. – Хочеться склянку вина.

Він відчуває, як вона обіймає його за талію. Фаб’єн заводить двигун і знову мчить крізь нічне місто.

* * *

На вуличках Брайтона повно людей: дівчата влаштовують вечірки, хлопці уважно їх розглядають. Магда, Тріш та Сью йдуть тротуаром, змушуючи перехожих час від часу поступатися їм місцем. Вони намагаються знайти бар, у якому для дівочих компаній влаштовують щасливі години.

– Хай йому грець, – говорить Магда, порпаючись у сумочці. – Я забула телефон.

– У готелі йому буде безпечніше, – відповідає Тріш. – Ти знову нап’єшся й загубиш його десь.

– А що, як я з кимось познайомлюся? Як я запам’ятаю його номер?

– Він може записати його на твоєму… Піт?

– На чому?

– Це Піт? Піт Велш?

Жінки зупиняються й дивляться, як пошарпаний чоловік вивалюється з бару «Мермейдс армс». Він ошелешено дивиться на них.

Магда підходить до нього, не розуміючи, що відбувається.

– Що ти?.. Ти хіба не маєш бути в Парижі?

Піт чухає потилицю. Він дуже п’яний.

– А. Це. Так. Точно. Було непросто вирватися з роботи.

Жінки перезираються, а тоді Сью запитує:

– А де Нелл? Господи, де ж Нелл?

* * *

Нелл пробирається в куточок бару «Нуар», розташованого в невідомій їй частині центру Парижа, вона вже давно припинила здогадуватися, де саме. Раніше Фаб’єн говорив щось про вечерю, але, схоже, що зараз усім не до їжі. Нелл повністю розслабилася в компанії Еміля й Рене та рудоволосої подруги Еміля, чиє ім’я Фаб’єн постійно забуває. Нелл знімає пальто, і її волосся розлітається по плечах. Вона усміхається. Заради неї всі переходять на англійську, а Еміль намагається навчити її лаятися французькою. На столі багато пляшок, а музика грає настільки гучно, що їм доводиться кричати.

– Merde! – говорить він. – Але ти повинна при цьому робити суворе обличчя. – Merde!

– Merde! – Вона піднімає руки, як Еміль, а тоді знову регоче. – Ні, у мене нікудишня вимова.

– Лайно.

– Лайно, – повторює вона, копіюючи його низький голос. – А оце я можу.

– Ти лаєшся якось без душі. Мені здавалося, англійські дівчата лаються, як матроси, хіба ні?

– Bouf, – говорить вона й дивиться на Фаб’єна.

– Bouf? – перепитує Еміль.

– Bouf, – говорить Рене.

Фаб’єн раптом розуміє, що спостерігає за нею. Не можна сказати, що вона красуня, принаймні не така гарна, як Сандрін. Але в її обличчі є щось таке, що не дає йому відвести погляду. Йому подобається, як вона морщить носа, коли сміється. І те, як на її обличчі проступає почуття провини, ніби вона зробила щось, чого не слід було. А ще те, як вона усміхається, показуючи дрібні білі зовсім дитячі зуби.

На мить їхні погляди перетинаються, він помічає в її очах запитання, і в повітрі зависає невимовлена відповідь. «Так, Еміль веселий, – говорить її погляд, – але ми чудово розуміємо, що між нами щось є». Коли він відвертається, то відчуває, як напружуються м’язи живота. Тоді він встає, підходить до барної стійки й замовляє напої на всіх.

– Схоже, ти нарешті вирішив рухатися далі? – запитав бармен Фред.

– Вона лише друг. Приїхала з Англії.

– Як знаєш, – говорить Фред і наповнює склянки. Йому навіть не потрібно запитувати, що вони питимуть. Зараз вечір суботи. – До речі, я її бачив.

– Сандрін?

– Так. Сказала, що знайшла нову роботу. Щось пов’язане зі студією дизайну.

Фаб’єн відчуває, як стискається його серце від того, що в житті Сандрін відбуваються важливі зміни, а він про них не знає.

– Добре, – говорить Фред, намагаючись не дивитися на Фаб’єна, – що ти рухаєшся далі.

І раптом хлопець розуміє, що в Сандрін хтось є. «Добре, що ти рухаєшся далі».

І доки він несе напої до столика, його раптом щось накриває. Серце огидно стискається, але вже не болить. Гаразд, уже не має жодного значення. Прийшов час її відпустити.

– А я думала, ми питимемо вино, – говорить Нелл, коли бачить, що він приніс.

– Час для текіли, – відповідає він. – По одній. Просто так.

– Адже ти в Парижі й зараз суботній вечір, – додає Еміль. – Та й узагалі хіба для текіли потрібен привід?

Фаб’єн почувається живим і безстрашним. Він хоче, щоб Нелл сміялася до самого ранку. Він хоче піти з нею в клуб і танцювати, тримаючи її за талію та дивлячись їй у вічі. Він хоче прокидатися вранці, наповнений сенсом, сповнений думками про веселощі й паризькі вулички. Він хоче купатися в почутті надії, що тепер усе буде по-іншому, що поряд буде хтось, хто бачитиме в ньому лише найкраще.

– Не потрібен. Звісно, якщо Нелл не проти.

– Нелл, – говорить Рене. – Що означає твоє ім’я? Це звичайне англійське ім’я?

– Це найгірше у світі ім’я, – промовляє Нелл. – Моя мати назвала мене на честь одного з персонажів творів Чарльза Діккенса.

– Що ж, могло бути гірше. Ти могла б бути… як її там… міс Хавішем.

– Мерсі Пексніфф.

– Фанні Дорріт.

Вони починають реготати.

– Звідки ви всі стільки знаєте про Діккенса? – запитує Нелл, хихочучи.

– Ми разом вивчали англійську літературу. Фаб’єн постійно читає. Це жахливо. Ми ледь не побилися, щоб витягти його. – Еміль підіймає келиха. – Він ніби, ніби… як же це… відлюдник. Він відлюдник. Гадки не маю, як тобі вдалося витягти його сьогодні. Але я цьому неймовірно радий. Salut![12]

– Salut! – відповідає вона, а тоді дістає з кишені телефон і дивиться на екран. Вона виглядає шокованою й вдивляється уважніше в повідомлення, ніби намагається переконатися в тому, що правильно його прочитала.

Повідомлення від Тріш: «З тобою все гаразд???»

– Усе гаразд? – запитує Фаб’єн, коли Нелл нічого не відповідає.

– Так, – відповідає вона. – Моя подруга трохи мене здивувала. То… куди йдемо далі?

* * *

На годиннику пів на третю ранку. Фаб’єн випив більше, ніж випиває за весь тиждень. Від сміху в нього вже болить бік. Раптом починає лунати одна з улюблених мелодій Фаб’єна, яку він завжди вмикав під час прибирання в ресторані, доки його шеф її не заборонив. Еміль зривається на ноги, залазить на барну стійку й починає танцювати, б’ючи себе в груди й всміхаючись людям унизу. Градус веселощів наростає.

Фаб’єн відчуває, як Нелл торкається його руки. Вона усміхається, її волосся вологе від поту, деякі пасма вибилися із зачіски. Трохи раніше вона зняла своє пальто, і тепер вони підозрюють, що більше його ніколи не побачать.

Рудоволоса дівчина залазить на барну стійку поряд з Емілем і також починає танцювати. Вони витанцьовують, попиваючи пиво з пляшок. Бармен стоїть позаду, спостерігаючи й час від часу прибираючи склянки від випадкового удару ногою. Це не вперше бар Зейделя перетворився на танцмайданчик і точно не востаннє.

Нелл намагається щось сказати Фаб’єнові.

Він нахиляється до неї, щоб почути, що вона говорить, і відчуває легкий аромат її парфумів.

– Я ніколи не танцювала на барній стійці, – говорить вона.

– Ні? То зроби це! – відповідає він.

Вона усміхається, хитає головою й пильно дивиться в його очі. Аж раптом вона ніби щось згадує, кладе руку на його плече, і він допомагає їй залізти нагору. Нелл опиняється на барній стійці, дивиться на Фаб’єна згори й раптом починає танцювати. Еміль підносить пляшку з пивом угору, і Нелл входить у ритм. Вона заплющує очі, волосся колишеться в такт музиці. Вона змахує піт із чола й робить ковток із пляшки. А тоді до них залазять ще двоє людей.

Фаб’єн не збирається приєднуватися до них. Йому хочеться стояти там, відчувати, як музика пронизує його тіло, йому хочеться дивитися на неї, радіти від того, що вона насолоджується моментом, і знати, що він також є частиною цього моменту.

А тоді вона розплющує очі, намагаючись знайти його серед десятків людей. Вона помічає його й усміхається. Фаб’єн розуміє, що відчуває те, про що вже давно забув.

Він щасливий.

* * *

На годиннику четверта ранку чи, може, уже п’ята. Вона давно забула про час. Вона іде поряд із Фаб’єном тихими паризькими вуличками, трохи шпортаючись на бруківці, литки болять від танців. Нелл змерзла, і Фаб’єн, помічаючи це, накидає свою куртку на її плечі.

– Завтра зателефоную Зейделю й запитаю, чи ніхто не бачив твого пальта, – говорить він.

– Не переймайся, – промовляє Нелл, насолоджуючись вагою його куртки й легким ароматом його лосьйону. – Усе одно це було старе пальто. Ой, чорт забирай, у ньому був код.

– Код?

– У готель. Тепер я не зможу увійти.

– Що ж, можеш залишитися в мене, – промовляє він, не дивлячись на неї, так, ніби це звична справа.

– Ой, ні, – швидко відповідає Нелл. – Це дуже мило з твого боку, але…

– Але що?

– Я тебе зовсім не знаю. Але дякую за пропозицію.

– Що ж… – говорить Фаб’єн, дивлячись на годинник, – готель відчиниться за годину й сорок хвилин. Можемо зачекати в кафе, або прогулятися, або…

Нелл чекає, доки він закінчить речення. Фаб’єн несподівано всміхається, бере її за руку, і вони біжать вулицею.

* * *

На якусь мить, коли Фаб’єн спускається вниз схилом, який веде до причалу, Нелл починає трохи вагатися. Не може бути, щоб вона закінчила отак, на шпальті газети в повчальній статті. «Звісно, не може», – думає вона, дивлячись на чорнильну гладь річки, тіні дерев, порожнечу набережної внизу. І все-таки щось – можливо, англійська схильність не видаватися грубою, не шуміти, навіть якщо зрештою це закінчиться несвоєчасною загибеллю – підштовхує її вперед. Фаб’єн іде попереду легкою ходою, так, ніби був тут мільйони разів. «Це зовсім не схоже на ходу серійного вбивці», – думає вона, сходячи вниз. Не те щоб вона справді знала, як ходять серійні вбивці. Але точно не так, як Фаб’єн. Він повертається й бере її за руку, щоб вона йшла за ним, а потім зупиняється поруч із маленьким дерев’яним човном із лавами, прив’язаним до величезного залізного кільця. Нелл сповільнює крок і дивиться на нього.

– Чиє це?

– Мого батька. Він возить туристів річкою.

Він залазить усередину й подає руку Нелл, запрошуючи її на борт. Фаб’єн підходить до лавки й дістає з кошика вовняну ковдру. Передає її Нелл і чекає, доки вона як слід вкриється, а тоді відв’язує човен, заводить двигун, і вони м’яко вирушають проти течії на середину річки.

Нелл дивиться, як вони пливуть у темних водах, розглядаючи мовчазні паризькі вулички та блиск ліхтарів на воді, і їй здається, що все це їй сниться. Це не може бути вона. Це, мабуть, хтось інший дрейфує зараз у паризьких водах із незнайомою людиною посеред ночі. Але разом із тим вона більше не відчуває страху. Вона відчуває піднесення й запаморочення. Фаб’єн дивиться на неї, можливо, бачить її усмішку й пропонує їй підвестися. Він передає їй кермо, і вона приймає його, відчуваючи, як маленький човен розбиває воду під ними.

– Куди ми прямуємо? – запитує вона й раптом розуміє, що насправді їй усе одно.

– Просто дивися, – говорить Фаб’єн, – хочу тобі дещо показати.

Вони тихо йдуть за течією. Навколо них світиться Париж, він здається далеким і прекрасним, ніби вони одні в цій темній і блискучій бульбашці.

– Отож, – говорить Фаб’єн, – у нас є дві години, щоб усе з’ясувати. Можеш запитувати мене про що завгодно. Усе, що спаде тобі на думку.

– О Господи, я навіть не знаю… що тобі найбільше подобалося в дитинстві?

– У дитинстві? Мені подобався футбол. Я міг назвати всіх гравців команди «Парі Сен-Жермен»: Касагранде, Алджеріно, Сіссе, Анелька…

– Гаразд, – говорить Нелл, відчуваючи, що Прем’єр-ліга може вбити романтику паризької ночі. – Хто була дівчина, у яку ти вперше по-справжньому закохався?

– Легко, – твердо говорить Фаб’єн. – Це була Ненсі Делевінь.

– Красиве ім’я. А якою вона була?

– Довге темне волосся. Милі кучері. Comme ça[13]. – Він крутить пальцем біля обличчя, показуючи, які в дівчини були кучері. – Великі темні очі. Чарівна усмішка. Вона покинула мене заради мого друга Жерара. Зрештою, це можна було передбачити, – говорить він, помічаючи, як вона засмутилася. – У нього був кращий…

Він ніби підскакує вгору й униз, Нелл здивовано дивиться на нього, а Фаб’єн продовжує:

– Як це називається… батут. Нам було по сім років. Ось, поверни трохи кермо. У цій частині сильна течія.

Він кладе свою руку на її, допомагаючи керувати човном, коли вони пропливають під мостом. У нього теплі руки, і в Нелл несподівано заливає щоки рум’янцем.

– Як щодо нещодавніх захоплень? – говорить Нелл.

– Два роки я жив із Сандрін. Ми розійшлися три місяці тому.

– Що сталося?

– А чого не сталося? Я не отримав кращу роботу. Я не дописав книгу й не став наступним Сартром. Я не подорослішав, не змінився, не розкрив свій потенціал, – промовляє Фаб’єн, здригаючись.

– Дурниці, – промовляє Нелл до того, як усвідомлює, що робить. – Чому взагалі для цього мають бути якісь часові рамки? Я хочу сказати, що в тебе є хороша робота, ти працюєш із людьми, які тебе люблять. Ти пишеш книгу. Ти чоловік, який сам ходить на мистецькі виставки. Ти ж не лежиш днями в ліжку.

– Іноді я так і роблю.

– То яке найперше правило закону про розрив стосунків? Лежати в ліжку й жаліти себе.

– А друге правило яке? – запитує Фаб’єн, усміхаючись.

– Трохи себе принижувати, а тоді йде правило номер три – провести ніч із кимось, хто тобі абсолютно не підходить, правило чотири – зрозуміти, що ти знову насолоджуєшся життям, правило п’ять – як тільки збагнеш, що стосунки тобі не потрібні, – бум! – вони накочуються на тебе, ніби хвиля.

Фаб’єн перехиляється через кермо.

– Цікаво, а мені дійсно потрібно пройти всі ці етапи?

– Думаю, що так, – відповідає Нелл. – Ну, може, кілька етапів можна перескочити.

– Що ж, я вже встиг себе попринижувати, – усміхається він, не бажаючи говорити ще щось.

– Та годі тобі, – говорить Нелл. – Можеш мені розповісти. Я ж живу в іншій країні. Ми більше ніколи не побачимося.

– Гаразд… – Фаб’єн примружує очі. – Після того, як Сандрін пішла від мене, я ходив навколо будівлі, де вона працює, з ось таким виразом обличчя… (Нелл розцінює його вираз як французький сум) і думав: якщо вона мене побачить, то закохається в мене знову.

Нелл стримується, щоб не засміятися.

– О так, це саме той вираз обличчя, який може вразити будь-яку дівчину. Пробач, я з тебе не насміхаюся, ти не подумай.

– Ти маєш повне право сміятися, – говорить Фаб’єн, – це було цілковите божевілля. Романтичне божевілля. Для французів це звична річ, можу заприсягтися. А тепер, Нелл, я можу в тебе дещо запитати?

Нелл якусь мить мовчить. Він прибирає руку, і їй тепер не вистачає почуття близькості.

– Тільки не про стосунки, – говорить вона. – Я експерт із невдалих стосунків.

– Гаразд… тоді назви мені найкраще з усього, що відбулося у твоєму житті.

– Найкраще? Маю надію, що воно ще не відбулося.

– Тоді скажи, що було найгіршим.

Ось воно. Нелл відчуває прохолоду паризької ночі.

– Не думаю, що тобі варто це знати.

– Не хочеш розповідати?

Вона відчуває, як він дивиться на неї, але вона продовжує дивитися прямо перед собою, міцно тримаючи стерно в руках.

– Це схоже на… ну, не знаю. Гаразд. Це день, коли помер тато. Раптово й передчасно. Мені було дванадцять.

Зараз вона може про це говорити, ніби це сталося з кимось іншим. Її голос спокійний і чіткий, ніби вона промовляє якісь загальновідомі факти. Ніби ця подія не розірвала її на мільйони дрібних частинок, ніби це не був радіоактивний метеорит, який випалив усе живе на землі. Вона майже нікому не розповідала про той час. Усе одно в цьому не було сенсу – її розповідь неодмінно змінила б думку про неї. Вона раптом розуміє, що ніколи не розповідала Пітові про це.

– Він вийшов на пробіжку: він бігав тричі на тиждень, а в п’ятницю після того завжди заходив на сніданок у кафе на розі, яке моя мама часто називала місцем для піт-стопу. Коли він переходив дорогу, на нього наїхав водій на пікапі з вимкненими фарами й зламав йому хребет у трьох місцях. У той день йому мало виповнитися сорок два. Ми з мамою чекали на нього в кафе, щоб зробити сюрприз. Я й досі пам’ятаю все так, ніби це було вчора. Ми сиділи за столиком, голодні, намагаючись не дивитися на меню, і не розуміли, чому його так довго немає.

«Благаю, не бовкни щось дурне, – думає Нелл. – Не нахиляй голову набік, намагаючись вигадати щось, щоб мене підбадьорити».

Але Фаб’єн мовчить, а тоді, після тривалої паузи, його слова беззвучно падають у воду:

– Погано. Мені дуже шкода.

– Мою маму це дуже травмувало. Вона тепер майже нікуди не виходить. Я намагаюся переконати її переїхати, адже дім, у якому вона зараз живе, занадто великий для неї однієї. Але вона не хоче звідти їхати.

– Але ти пішла іншим шляхом.

– Не зрозуміла. – Нелл повертає обличчя до нього.

– Ти вирішила… ще приказка така є… взяти долю у власні руки?

– Еге ж. Слухай, мені… – промовляє вона, намагаючись проковтнути клубок у горлі.

Раптом Фаб’єн звертає увагу на щось над ними:

– Тримайся. Треба трохи зменшити швидкість.

Перш ніж до Нелл повертається здатність говорити, Фаб’єн уповільнює човен і показує вгору. Нелл дивиться, на що він показує рукою.

– Що це?

– Міст мистецтв. Бачиш ці відблиски? Це замочки кохання. Чула про них?

Нелл дивиться вгору, на крихітні замочки, які висять так щільно, що перила мосту стали опуклими й блискучими. Усе це кохання. Ці мрії. На мить вона замислюється, скільки цих пар і досі разом. Скільки з них щасливі, скільки закоханих порвали одне з одним, скільки померло. Вона відчуває, що Фаб’єн дивиться на неї. Раптом її серце починає стискатися.

– Я також хотіла повісити один. Залишити якусь річ на пам’ять. Доки ми будемо… я буду тут.

Раптом вона відчуває його вагу в сумочці. Вона дістає замок і кладе на лавку поряд. Якусь мить просто дивиться на нього.

– А знаєш що? Це дурна ідея. Поки я сюди їхала, то прочитала в газеті новину, що від ваги всіх цих замків цей клятий міст скоро просто обвалиться. То який у цьому взагалі сенс? Це просто безглуздо. – У її голосі відчуваються нотки злості, які дивують її саму. – Ти просто знищуєш те, що любиш. Чим більше замків, тим важчим буде міст. Тож люди займаються дурницею.

Фаб’єн дивиться вгору, поки вони повільно пропливають під мостом. А тоді промовляє:

– Думаю, мій також десь… там. Ти маєш рацію. Це лише безглуздий шматок металу. Він нічого не означає. – Він дивиться на годинник і додає: – Alors[14]… уже майже шоста. Нам час повертатися.

* * *

За півгодини вони вже стояли біля готелю. Ранок був доволі прохолодним, і сонце ще тільки починало прокидатися.

Нелл знімає куртку Фаб’єна, уже сумуючи за її теплом.

– Ці замки, – промовляє вона, простягаючи йому куртку, – це довга історія. Але я не мала на увазі, що ти…

– De rien[15], – перериває її Фаб’єн. – Моя дівчина постійно казала, що я літаю в мріях. І вона мала рацію.

– Твоя дівчина?

– Колишня дівчина.

– Що ж, зараз я також літаю в мріях. – Нелл не може стримати усмішки. – Я почуваюся так, ніби… Я почуваюся так, ніби ненадовго стала частиною чийогось життя. Дякую, Фаб’єне. Я чудово провела вечір. І ранок.