Читать книгу Париж для самотніх та інші історії (збірник) - Джоджо Мойєс - Страница 8

Фаб’єн сидить на даху у футболці та штанах від піжами, думає; перед ним порожня чашка від кави. Він дивиться на маленьке фото Сандрін, яке тримає в руках. А тоді, коли надворі стає доволі прохолодно, щоб і далі сидіти на даху, він залазить назад у квартиру – цього разу обережно – і роззирається довкола. Вона мала рацію. Тут повний безлад. Він бере мішок для сміття й починає прибирати.

За якусь годину крихітна квартира трохи змінилася: брудний одяг перемістився в кошик для білизни, старі газети лежать біля дверей, і пізніше він здасть їх на переробку, посуд вимито й складено в сушарці. Усе стоїть на своїх місцях. Він умився, поголився й одягнувся. Тепер ніщо не зможе завадити йому писати роман. Він кладе сторінки, які вдалося знайти, на стіл біля ноутбука, складає їх у потрібному порядку, відкриває текстовий редактор. Перед ним постає порожня сторінка, він уважно дивиться на неї.

Час іде. Він перечитує кілька сторінок, а тоді відкладає їх убік. Потім бере в руки аркуш і якусь мить уважно його вивчає, повертається до ноутбука й кладе пальці на клавіатуру. Перевіряє мобільний. Дивиться у вікно на сірі дахи. Після того йде у ванну. Повертається до ноутбука. Нарешті він дивиться на годинник, встає й бере свою куртку.

* * *

Біля невеликого кіоску перед Нотр-Дамом порожньо. Фаб’єн зупиняє мопед, знімає шолом і якусь мить дивиться на Сену, спостерігаючи, як пропливає катер із туристами, які щось вигукують і роблять фото крізь величезні вікна. Невеличкий човен «Троянда Парижа» з кількома дерев’яними сидіннями спокійно стоїть, пришвартований до пірса, порожній. Фаб’єн дістає з багажника мопеда пакунок і спускається до кіоску, де сидить його батько, читаючи газету.

– Лосось, – говорить він, простягаючи батькові пакунок.

Клемен цілує сина в обидві щоки, розгортає пакунок, відламує шматочок, кладе до рота й ретельно розжовує.

– Непогано. Перекажи, щоб наступного разу клав менше кропу, ми ж не в Росії. А тісто доволі смачне.

– Немає роботи?

– Усе цей катер. Він забирає всіх туристів.

Вони мовчки дивляться на воду. До набережної спускається якась пара, але, зупиняючись біля кіоску, закохані якусь мить вагаються і йдуть геть. Фаб’єн чухає гомілку.

– Якщо я тобі сьогодні не потрібен, то можна я піду на виставку Кало?

– Хочеш побачитися із Сандрін?

– Ні, мені подобається Фріда Кало, – промовляє Фаб’єн, хитаючи головою.

– Звісно, подобається, – відповідає Клемен, дивлячись на воду. – Ти не часто говориш про щось іще.

– Вона казала, що я ніколи не зможу змінити своє життя. Я лише… хочу їй показати. Мені подобається мистецтво, я можу змінитися. О, а ще я прибрав у квартирі.

Між ними зависає коротка тиша. Фаб’єн кидає насмішкуватий погляд на батька, коли той плескає себе по кишенях, ніби щось шукаючи.

– Намагаюся знайти твою медаль, – говорить Клемен.

Фаб’єн стоїть, криво всміхаючись.

– Я повернуся о четвертій, тату. Якщо раптом тобі буде потрібна моя допомога.

Клемен доїдає лосося. Він обережно складає папір у невеликий квадратик і витирає рота. Вільною рукою тисне синові руку.

– Сину, – говорить він, коли Фаб’єн уже збирається йти, – відпусти її. Не сприймай усе так серйозно, гаразд?

* * *

Сандрін завжди казала, що він занадто пізно прокидається. І тепер, потрапивши в кінець черги, розмежованої знаками з написами «Звідси до входу на експозицію година», «Дві години до входу», Фаб’єн сварить себе за те, що не прийшов раніше, як він, власне, планував.

Він став у чергу десь сорок п’ять хвилин тому у веселому настрої, думаючи, що пройде всередину доволі швидко. Але за цей час просунувся на якихось нещасних кілька кроків. Надворі прохолодно, і він потроху починає мерзнути. Тому натягує вовняну шапку майже до очей і копає камінець на тротуарі.

Звісно, він міг вийти з черги й повернутися до батька, як і обіцяв. Міг повернутися додому й закінчити прибирання у квартирі. Він міг заправити мопед і підкачати камери. Міг нарешті перебрати папери, адже відкладав це заняття вже не перший місяць. Але оскільки ніхто не збирався виходити з черги, він також вирішив стояти до кінця.

«А що, як тут мені стане легше?» – думає він, натягуючи шапку на вуха. Можливо, сьогодні він зробить крок уперед. І не відступатиме, як завжди, у чому його не раз звинувачувала Сандрін.

Це, звісно, ніяк не пов’язано з тим фактом, що Фріда Кало – улюблена художниця Сандрін. Він піднімає комір, уявляючи, як випадково наштовхується на неї в барі. «А, так, – недбало кине він. – Я щойно був на виставці Дієго Рив’єри і Фріди Кало». Вона здивується, може, навіть зрадіє. Можливо, він придбає каталог і подарує їй.

Незважаючи на ці мрії, він розуміє, що з цього нічого не вийде. Сандрін навряд чи буде поряд із баром, де він працює. Після того, як вони розійшлися, вона його уникає. Тоді що він тут робить?

Він підводить погляд і помічає дівчину, яка повільно йде в кінець довжелезної черги, синя шапка насунута на очі. На обличчі така ж розгубленість, як і в інших, хто розуміє, наскільки довгою виявилася черга.

Вона зупиняється за жінкою неподалік від нього. У руках дві смуги паперу.

– Перепрошую, ви говорите англійською? Це черга на виставку Кало?

Вона вже не перша, хто запитує. Жінка знизує плечима й відповідає щось іспанською. Коли до Фаб’єна доходить, що саме тримає ця дівчина в руках, він розвертається до неї й говорить:

– Вам не потрібно стояти в черзі. У вас же є квитки.

Він указує їй на початок черги.

– З квитками туди, – промовляє він.

– О! – Вона всміхається. – Це чудова новина.

І тут він її впізнає.

– Пробачте, це часом не ви вечеряли вчора в кафе «Бастід»?

Вона виглядає злегка приголомшеною, а тоді прикриває рота рукою.

– Ой! Офіціант. Я облила вас вином. Пробачте!

– De rien[8], – відповідає він. – Дрібниці.

– Усе одно вибачте. І… спасибі. – Вона вже збирається йти, але раптом розвертається й дивиться на Фаб’єна, а тоді – на чергу. Трохи розмірковує й нарешті запитує:

– Скажіть, ви чекаєте на когось?

– Ні.

– Хочете… Хочете мій другий квиток? У мене два.

– А вам він хіба не потрібен?

– Мені їх… подарували. Другий виявився зайвим.

Він витріщається на неї, очікуючи на пояснення. Але вона більше нічого не говорить. Він простягає руку й бере квиток.

– Дякую.

– Це найменше, що я можу для вас зробити.

Вони прямують до невеликої черги біля входу, де перевіряють квитки. Він не в змозі стримати задоволену усмішку від несподіваного подарунка. Вона ніяково зиркає на нього й також усміхається. Раптом він помічає, що в неї почервоніли вуха.

– Тож, – починає він, – ви тут на канікулах?

– Лише на вихідні. Просто… знаєте… хотілося кудись поїхати.

Він злегка нахиляє голову вбік.

– Це добре – отак узяти й поїхати. Дуже… – Він намагається дібрати слово. – Імпульсивно.

Вона хитає головою.

– А ви… ви щодня працюєте в ресторані?

– Майже. Я хочу стати письменником, – промовляє він, дивлячись на землю й копаючи камінчик черевиком. – Але мені здається, що я назавжди залишуся офіціантом.

– О ні! – промовляє вона дивовижно дзвінким голосом. – Я впевнена, що вам усе вдасться. Адже на ваших очах відбувається так багато цікавих речей. Перед вами життя інших людей. Я маю на увазі там, у ресторані. У вас має бути повно ідей.

Він знизує плечима.

– Це лише мрія. І мені здається, не найкраща.

Вони підходять до входу, і охоронець проводить дівчину до стійки, щоб перевірити сумочку. Фаб’єн бачить, що вона ніяковіє, і не знає, чекати на неї чи ні.

Але вона піднімає руки, ніби прощаючись.

– Що ж, – говорить вона, – сподіваюся, вам сподобається виставка.

Він запихає руки в кишені й промовляє:

– Бувайте.

У неї рудувате волосся й милі веснянки на носі. Вона знову всміхається, і навколо очей з’являються зморшки, ніби вона часто бачить радість там, де інші люди не помічають. Він розуміє, що не знає навіть, як її звати. А тоді, перш ніж він встигає запитати, вона біжить сходами й зникає в натовпі.

Фаб’єн уже кілька місяців перебував у депресивному стані, він не міг думати ні про що, окрім Сандрін. Кожен бар, до якого він заходив, кожна пісня, яку чув, – усе говорило йому про часи, коли вони були разом. Він постійно пригадував форму її верхньої губи, запах її волосся. Він ніби жив із привидом.

Але зараз, у галереї, у ньому щось змінилося. Його захоплюють картини: величезні кольорові полотна Дієго Рив’єри, крихітні проникливі автопортрети Фріди Кало, коханої жінки Рив’єри. Фаб’єн майже не помічає інших відвідувачів, які стовбичать біля картин.

Він зупиняється перед дивовижним полотном, на якому вона зобразила свій хребет у формі надламаної колони. В очах жінки така туга, що він не може відвести від неї погляду. «Справа в стражданні», – думає він. Він думає про те, як довго страждав через Сандрін, і це змушує його ніяковіти. Він просто потурав її бажанням. Навряд чи в них було таке кохання, як у Дієго й Фріди.

Він знову й знову зупиняється перед картинами, які вже бачив, читає про життя пари, про ту пристрасть, яку вони ділили між мистецтвом, боротьбою за права робітників та коханням одне до одного. Він відчуває, як у ньому прокидається бажання жити кращим, сповненим сенсу життям. Він хоче жити, як ці люди. Він мусить стати письменником. Мусить.

Тепер його переповнює нездоланне бажання скоріше повернутися додому й щось написати, щось свіже й абсолютно нове, таке ж щире, як і ці полотна. Найбільше йому хочеться писати. Але що?

А тоді він помічає її. Вона стоїть перед автопортретом Фріди зі зламаним хребтом, її погляд прикутий до погляду дівчини на картині, її очі широко розплющені й сумні. У правій руці вона тримає синю шапку. Раптом він помічає, як по її щоках течуть сльози. Вона підіймає ліву руку і, не відводячи погляду від картини, змахує сльозу долонею. Раптом вона повертається, ніби відчувши, що на неї дивляться, і їхні погляди зустрічаються. А тоді, не до кінця розуміючи що робить, Фаб’єн підходить до неї.

– Я не мав… я не встиг запитати, – говорить він. – Можливо, ви будете не проти скласти мені компанію за чашечкою кави?