Читать книгу Париж для самотніх та інші історії (збірник) - Джоджо Мойєс - Страница 4

Фаб’єн сидить на даху, натягнувши вовняну шапку до брів і запалюючи чергову цигарку. Він завжди курить саме тут, якщо є хоча б найменша вірогідність того, що Сандрін несподівано повернеться додому. Вона ненавиділа запах диму, і, коли він палив удома, морщила ніс і казала, що в його квартирі-студії жахливо смердить.

Виступ даху на перший погляд може здатися вузьким, але його цілком достатньо, аби тут вмістилися високий чоловік, чашка кави й рукопис на 332 сторінки. Улітку він іноді дрімає тут чи махає рукою підліткам-близнюкам із будинку на протилежному боці. Вони також виходять посидіти на плаский дах – послухати музику й покурити подалі від очей батьків.

У центрі Парижа повно таких місць. Тим, у кого немає садка чи крихітного балкончика, доводиться вигадувати інші варіанти.

Фаб’єн бере олівець і починає викреслювати слова. Він уже шість місяців редагує рукопис, і тепер рядки слів мерехтять правками. Скільки б він не читав свій роман, щоразу знаходяться нові промахи.

То герої занадто пласкі, то голоси фальшиві. Його друг Філіпп говорить, що йому варто зрушити з мертвої точки, надрукувати рукопис і віддати його агентові, який у цьому зацікавлений. Але щоразу, як Фаб’єн дивиться на свою майбутню книгу, у нього знаходиться чергова причина, щоб нікому її не показувати.

Вона ще не готова.

Сандрін говорить, що він не хоче віддавати книгу, бо так він може переконувати себе, що в нього ще є надія. Зрештою, це найніжніше з усього того, що казала йому Сандрін.

Фаб’єн дивиться на годинник. У нього залишилася година до початку зміни. Аж раптом він чує, як дзеленчить його мобільний. Хай йому грець! Він сварить себе за те, що перед виходом на дах забув запхати телефон у кишеню. Потім ставить чашку на сторінки, щоб вони не розлетілися, і розвертається, аби залізти назад у вікно.

А далі він не міг збагнути, як це сталося. Його права нога підсковзується на дошці, по якій він зазвичай залазить у квартиру, і всю вагу він переносить на ліву ногу, щоб не впасти. І ось ця нога – його величезна, незграбна лапа, як любить говорити Сандрін, – скидає чашку й рукопис із виступу. Він повертається й бачить, як чашка летить униз і розбивається об бруківку, а всі 332 білі сторінки розлітаються в присмеркові небеса.

Він дивиться, як підхоплені вітром сторінки, ніби білі голуби, ширяють над паризькими вуличками.