Читать книгу Париж для самотніх та інші історії (збірник) - Джоджо Мойєс - Страница 5

Нелл майже годину пролежала в ліжку, усе ще не знаючи, що їй робити. Піт не їде в Париж. Точно не їде. Тобто вона приїхала в столицю Франції з новою білизною й червоним лаком на ногах, а Піт її просто кинув.

Перші десять хвилин вона тупо дивилася на повідомлення з цим його життєрадісним «Бажаю гарно провести час» і чекала продовження. Але ні, він дійсно не збирався їхати.

Вона лежить на ліжку з телефоном у руці й дивиться в стіну. Вона розуміє, що в глибині душі завжди знала, що рано чи пізно це станеться. Нелл дивиться на екран, вмикаючи й вимикаючи його лише для того, щоб переконатися, що все це не сон.

Але вона знає. І, мабуть, знала ще напередодні ввечері, коли він перестав відповідати на її дзвінки. А можливо, ще минулого тижня, коли на всі її пропозиції провести час у Парижі він відповідав «Ага, добре» чи «Ну, я не знаю».

І річ була навіть не в тому, що Піт виявився не найбільш надійним хлопцем – насправді він часто зникав, не кажучи їй нічого. І якщо бути до кінця відвертою, у Париж він її не запрошував. Вони якось говорили про місця, які бачили, і вона зізналася, що ніколи не була в Парижі, а він лише сказав: «Що, правда? О, Париж чудовий. Тобі б сподобалося».

Двома днями пізніше вона з’явилася після проведення своєї щомісячної презентації з оцінки ризиків для потенційних працівників («Оцінка ризику відіграє життєво важливу роль для організацій, надаючи їм можливість виявляти ризики й керувати ними, щоб уникнути проблем і скористатися можливостями! Насолоджуйтесь екскурсією заводом і будьте обережними біля цього обладнання») і помітила в коридорі візок із сендвічами. Його привезли щонайменше десять хвилин тому. Вона дивилася на сендвічі, зважуючи подумки плюси й мінуси, а потім зупинилася на сендвічі з лососем і вершковим сиром, незважаючи на те, що тоді був вівторок, а вона ніколи не купувала лосося і вершковий сир у вівторок.

– Чорт забирай! Хіба на нас цього тижня не чекають премії? Що ж, гуляти так гуляти! – весело сказала вона Карлі, яка штовхала візок. Після цього Нелл зайшла до офісної кухні набрати склянку води, коли раптом за стіною почула голоси колег і прислухалася.

– Я збираюся провести вихідні в Барселоні. Я обіцяв дружині, що ми поїдемо туди, ще як тільки ми одружилися, – схоже, це говорив Джим із відділу логістики.

– Шеррі збирається придбати одну з тих неймовірних сумочок. Ця дівчина розтринькає свою премію за два дні.

– Леслі витратить свою на авто. А Нелл?

– А Нелл не летить у Барселону.

Вони почали сміятися. Нелл стояла, ніби вкопана, тримаючи в руках пластиковий стаканчик із водою.

– Нелл покладе гроші на рахунок. А перед цим, мабуть, зробить детальну таблицю. Ця дівчина вибирала сендвічі півгодини!

– Може, узяти житній сендвіч із шинкою? Але ж сьогодні вівторок, а я зазвичай їм житній сендвіч із шинкою в п’ятницю. Може, тоді з вершковим сиром? Але вершковий сир у мене в понеділок. Чорт забирай, гуляти так гуляти! – Вони знову засміялися, імітуючи її голос. Нелл поглянула на свій сендвіч.

– Хлопче, ця дівчина ніколи не робила нічого шаленого у своєму житті.

Нелл з’їла лише половину, хоча їй подобалося поєднання лосося з вершковим сиром. Але зараз сендвіч здався їй гумовим на смак.

* * *

Того вечора вона вирішила поїхати до матері. Після років вагань Ліліан зрештою визнала, що будинок занадто великий для однієї людини, і погодилася переїхати, хоча витягати її з місця, де вона прожила двадцять п’ять років, було ніби витягати равлика з його мушлі. Двічі на тиждень Нелл приїздила, щоб складати в коробки пам’ятні речі, одяг чи папери, розкидані на полицях, і вмовляти матір деякі з них викинути. Якось вона майже годину переконувала матір, що солом’яний віслюк, якого та привезла з Майорки в 1983 році, уже не потрібен. Але згодом, виходячи з ванної, Нелл побачила, що мати поставила віслюка назад у вітальню. Схоже, цей процес надовго. Сьогодні був вечір листівок і дитячих речей. Втрачаючи пам’ять, Ліліан намагалася зберегти все, запевняючи, що одного дня воно може їй знадобитися.

– О, тобі так личила ця маленька сукня. Навіть попри твої коліна. Вона нагадує мені Донну Джексон із салону краси. Її донька Шеріл із кимось познайомилася в інтернеті й пішла на побачення. І поїхала до того чоловіка, а коли зайшла в його вітальню, то побачила купу книжок про серійних убивць.

– А він? – запитала Нелл, намагаючись непомітно запхати в мішок вовняний дитячий светр, який уже давно з’їла міль.

– Він що?

– Серійний убивця?

– Звідки мені знати?

– Мам, Шеріл повернулася додому?

Ліліан склала сукню й поклала біля себе на купу речей, які треба залишити.

– Звісно ж. Вона розповіла Донні, що той чоловік хотів, аби вона одягнула маску чи хвіст, тому вона його здула.

– Послала, мам.

– А яка різниця? Загалом рада, що ти в мене розумниця й не любиш ризикувати. О, а я казала тобі, що пані Хоган просила погодувати її кота, коли вона поїде з міста?

– Гаразд.

– Я ж до того часу вже переїду. А їй потрібен хтось, на кого можна покластися.

Нелл якусь мить дивилася на пару крихітних шортиків, перш ніж кинути їх у мішок із непотрібними речами.

Наступного ранку, ідучи на роботу, Нелл спинилася біля однієї з туристичних агенцій. У вітрині була вивіска: «Лише один день. Особлива пропозиція – два за ціною одного. Три ночі в Парижі – місті світла». Перш ніж зрозуміти, що робить, вона увійшла й придбала два квитки. Наступного вечора вона подарувала квиток Пітові, червоніючи частково від збентеження, а частково від задоволення, коли вони прийшли до нього додому.

– Що ти зробила? – Він був напідпитку, пригадувала вона зараз, і здивовано кліпав очима, ніби не міг повірити власним очам. – Ти купила мені квиток у Париж?

– Нам, – уточнила вона, коли він почав розстібати ґудзики на її сукні. – Вихідні в Парижі. Я подумала, це буде… весело. Розважимося як слід.

«Ця дівчина ніколи не робила нічого шаленого у своєму житті».

– Я переглянула готелі й знайшла один непоганий прямісінько на вулиці Ріволі. Тризірковий готель, але в нього дев’яносто чотири відсотки позитивних відгуків, а ще це район із низьким рівнем злочинності, тобто єдине, про що варто хвилюватися, – то це кишенькові злодії, тому я подумала, що…

– Ти купила мені квиток у Париж! – Він мотнув головою, волосся впало йому на обличчя, прикриваючи одне око. А тоді сказав: – Звісно, крихітко. Чому б ні? Чудово.

Вона не може пригадати, що ще він казав, адже вони одразу впали на ліжко.

Тепер їй доведеться їхати назад в Англію й розповідати Магді, Тріш і Сью, що вони мали рацію. Що Піт – саме той, ким вони його вважали. Що вона цілковита дурепа й викинула гроші на вітер. І проміняла їхню традиційну дівчачу подорож у Брайтон на ніщо.

Вона міцно заплющує очі, щоб не заплакати, а тоді сідає. Дивиться на свою валізу. Думає, де знайти таксі й чи можна обміняти квиток. Бо раптом вона приїде на вокзал, а їй не дозволять сісти в потяг? А що, як попросити адміністраторку зателефонувати в «Євростар»? Але Нелл лякає її крижаний погляд. Вона не знає, що робити. Раптом Париж здається їй величезним незнайомим і непривітним містом, та ще й за сотні кілометрів від дому.

Несподівано її телефон знову вібрує. Вона хапає його, відчуваючи, як нестримно калатає серце. Він усе ж таки приїде! Усе буде добре! Але це повідомлення від Магди.

«Ну що, розважаєшся, розпусна кобило?»

Нелл кліпає очима, і раптом їй нестерпно хочеться опинитися вдома. Їй хочеться зараз бути там, у номері Магди, де на раковині стоїть пластиковий стаканчик дешевої шипучки, а вони борються за місце біля дзеркала, щоб нанести макіяж. До Англії лише година потягом. Зараз вони, мабуть, готуються, викидають на килим речі з валіз, музика грає на повну й дратує сусідів.

Раптом Нелл почувається неймовірно самотньою.

«Усе супер. Розважаюся!»

Вона повільно набирає повідомлення й тисне на кнопку «надіслати», прислухаючись до ледь чутного свисту, який говорить про те, що її послання перетнуло Ла-Манш. А тоді вимикає телефон, бо не хоче більше брехати.

* * *

Нелл вивчає розклад «Євростару», дістає із сумки блокнот і записує всі можливі варіанти. Зараз за чверть дев’ята. Навіть якщо вона встигне повернутися на вокзал, наряд чи їй вдасться сісти на потяг, який прибуде в Лондон не надто пізно, щоб вона могла дістатися додому. Тож доведеться залишитися тут на ніч.

У різкому світлі лампи у ванній вона виглядає втомленою й змученою, туш розтеклася по обличчю від сліз. Вона має такий вигляд, як і повинна мати дівчина, яка дісталася до Парижа лише для того, щоб виявитися покинутою своїм хлопцем. Вона кладе руки на раковину, тяжко зітхає й намагається зібрати думки докупи.

Перш за все треба поїсти, трохи поспати, і тоді одразу стане легше. Завтра вона повернеться додому ранковим потягом. Це, звісно, не те, чого вона очікувала, але такий-сякий план, а з планом Нелл завжди почувалася впевненіше.

Вона зачиняє двері номера й спускається вниз. Намагається триматися спокійно й упевнено, як жінка, що звикла бути сама в незнайомому місті.

– Перепрошую, а у вас є меню? Не можу знайти в номері, – звернулася Нелл до адміністраторки.

– Меню? Мадемуазель, ви перебуваєте в гастрономічній столиці світу. У нас тут немає обслуговування в номерах.

– Гаразд, тоді ви не могли б порадити мені якесь затишне місце, де можна поїсти?

– Вам потрібен ресторан?

– Чи кафе, що завгодно. Куди можна дійти пішки. Ой, е-е-е… якщо повернеться та американська пані, перекажіть їй, будь ласка, що я залишаюся на ніч.

Француженка ледь піднімає брови, і Нелл одразу уявляє, як та думає: «Отже, твій бойфренд не з’явився, сіренька англійська мишко? Не дивно».

– Тут неподалік є кафе «Бастід», – говорить вона, простягаючи Нелл маленьку туристичну мапу. – Як вийдете, поверніть праворуч, кафе за дві вулиці звідси, на лівому боці. Там доволі мило. І можна спокійно… – вона робить паузу, – поїсти наодинці.

– Дякую.

– Я зателефоную Мішелю й забронюю для вас столик. Як вас звати?

– Нелл.

«Нелл», – промовляє француженка таким тоном, ніби це якась хвороба.

Ніяковіючи від збентеження, Нелл хапає мапу, кидає її в сумочку й хутко виходить із готелю.

* * *

У кафе повно людей, вони сидять за крихітними круглими столиками парами або невеликими групками, торкаючись одне одного ліктями, палять цигарки, п’ють і весело гомонять. Нелл трохи вагається й дивиться на табличку з іменем адміністратора, думаючи, чи справді їй вдасться поїсти тут наодинці. Може, їй варто зайти в супермаркет і взяти собі сендвіч? Так, мабуть, це буде краще. Величезний чоловік із бородою стоїть на вході й пильно дивиться на Нелл.

– Англійка? – Його голос розноситься над столиками.

Нелл здригається.

– Ви Нелл? Столик на одну особу? – запитує він, і в бік Нелл розвертаються голови відвідувачів. Нелл думає, чи можна несподівано померти від сорому.

– Е-е-е… так, – бурмоче вона.

Він запрошує її всередину, знаходить маленький столик і стілець у кутку біля вікна, і вона прослизає до нього. Тут душно, вікна запотіли, гарно одягнені жінки під п’ятдесят щось весело розповідають своїм супутникам, усі говорять французькою, парочки дивляться одне на одного крізь келихи вина. Нелл почувається ніяково, ніби в неї на грудях висить табличка з написом «Пожалійте мене. Мені немає з ким повечеряти». Вона дивиться на дошку з меню, подумки кілька разів повторюючи незнайомі слова, перш ніж промовити їх уголос.

– Bonsoir[2]. – Офіціант із поголеною головою у довгому білому фартуху ставить перед нею карафу води. – Qu’est-ce[3]…

– Je voudrais le steak frites, s’il vous plaît[4], – швидко промовляє вона.

Страва, яку вона замовила, – стейк із картоплею, – дуже дорога, але це єдина назва, яку вона може вимовити.

Офіціант киває й озирається, ніби його щось відволікло.

– Стейк? А що мадемуазель питиме? – запитує він досконалою англійською. – Трохи вина?

Вона збиралася замовити колу, але ледь чутно промовляє:

– Так.

– Bon[5], – промовляє офіціант.

За хвилину він повертається з кошиком хліба й карафкою вина. Ставить усе це перед нею, ніби це цілком нормально, що жінка в п’ятницю вечеряє наодинці.

Нелл навіть не може пригадати, щоб коли-небудь бачила в ресторані самотню жінку, якщо, звісно, не брати до уваги той раз, коли якось їздила в Корбі й бачила біля вбиральні в кафе жінку з книгою в руках, яка замість основної страви замовила два десерти. Там, де живе Нелл, дівчата ходять вечеряти компаніями і їдять переважно карі, але перед цим п’ють весь вечір. Старші жінки ходять самі пограти в бінго чи на сімейні свята. Але жінки ніколи не вечеряють на самоті в ресторанах.

Вона роззирається довкола, жуючи хрусткий французький хліб, і бачить, що тут, окрім неї, є інші, які їдять наодинці. За столиком із протилежного боку вікна сидить жінка, перед нею карафка червоного вина, вона тримає в руках цигарку й спостерігає за людьми, які проходять мимо. У кутку якийсь чоловік читає газету й наминає щось зі своєї тарілки, жінка зі щілиною між зубами, з високим комірцем-стійкою теревенить з офіціантом. Ніхто не звертає на них жодної уваги. Нелл трохи розслабляться й розмотує шарф.

Вино хороше. Вона робить ковток і відчуває, як напруга складного дня поступово зникає. Вона робить іще ковток. Ось їй приносять стейк – він смачно парує, скоринка добре підсмажена. Але коли вона його розрізає, виявляється, що м’ясо з кров’ю. Вона думає про те, щоб відправити стейк назад, але їй не хочеться зчиняти галас, тим паче з її знанням французької.

А взагалі на смак дуже навіть нічого. Картопля хрустка, золотава, гаряча, а зелений салат дивовижний. Вона з’їдає все до останньої крихти, дивуючись своєму апетиту. До неї підходить офіціант, він усміхається, помічаючи її задоволене обличчя.

– Ну як, смачно?

– Дивовижно! – відповідає вона. – Дякую, е-е-е… merci[6].

Він киває й доливає вино в келих. Вона тягнеться за келихом і якимось чином перекидає червоне вино на білий фартух і туфлі офіціанта, на яких миттю починають розпливатися багряні плями.

– Ой, пробачте заради Бога! – вона з жахом прикриває рота руками.

Він утомлено зітхає й витирає вино.

– Нічого страшного, дрібниці. Таке часто буває.

Він усміхається й зникає.

Нелл червоніє й дістає із сумочки записник, щоб хоча б чимось себе зайняти. Вона швидко гортає сторінки з переліком паризьких пам’яток і витріщається на білу сторінку, доки не переконується, що на неї ніхто не дивиться.

«Живи секундою», – пише вона на чистій сторінці й двічі підкреслює записане. Колись вона бачила таке в журналі.

Вона дивиться на годинник. За чверть десята. Ще приблизно 39 600 секунд, і вона зможе сісти в потяг і назавжди забути про ці вихідні.

* * *

Коли Нелл повертається в готель, француженка все ще стоїть за стійкою реєстрації. Звісно, вона там. Вона посуває ключі Нелл.

– Інша пані ще не повернулася, – говорить вона, промовляючи «інша» як «інгша». – Якщо вона повернеться до кінця моєї зміни, я перекажу, що ви в номері.

Нелл дякує й підіймається нагору.

Вона відкручує воду й стає під душ, намагаючись змити із себе розчарування дня. Нарешті о пів на одинадцяту вона лягає в ліжко й бере зі столика якийсь французький журнал. Вона не розуміє, що там написано, але книги із собою Нелл не брала. Адже зовсім не планувала проводити час за читанням.

Нарешті об одинадцятій вона вимикає світло й лежить у темряві, прислухаючись до мопедів, що зі скрипом проїжджають вузенькими вуличками, і сміху життєрадісних французів, які повертаються додому. Вона почувається чужою на цьому святі життя.

На очі навертаються сльози, їй хочеться зателефонувати дівчатам і розповісти про те, що сталося. Але вона поки що не готова вислуховувати слова співчуття. Вона не дозволяє собі думати про Піта й про те, що він її покинув. Вона намагається не уявляти маминого обличчя, коли та дізнається правду про романтичні вихідні в Парижі.

А тоді двері відчиняються. І вмикається світло.

– Очам своїм не вірю. – Посеред номера стоїть американка, обличчя червоне від алкоголю, на плечах великий бузковий шарф. – Я сподівалася, до мого повернення вас уже тут не буде.

– Я також, – відповідає Нелл, натягуючи ковдру на голову. – Вимкніть, будь ласка, світло, якщо вам, звісно, не складно.

– Мені ніхто не сказав, що ви ще тут.

– А я тут.

Нелл чує, як на стіл падає сумочка, як у шафі дзеленчать вішаки.

– Мені некомфортно ночувати в одному номері з незнайомою людиною.

– Повірте, якби в мене був вибір, я б також не стала ночувати з вами.

Нелл лежить, укрившись із головою, а американка тим часом продовжує ходити туди-сюди в номері і йде нарешті у ванну. Нелл чує крізь стіну, як жінка чистить зуби, полоще рота, спускає воду в туалеті. Вона намагається уявити, що вона, Нелл, перебуває зараз зовсім в іншому місці. Може, у Брайтоні, з однією з подруг, і прямо зараз непевною ходою йде до ліжка й вкладається спати.

– Мушу вам сказати, що я страшенно незадоволена, – говорить американка.

– Тоді йдіть спати деінде, – відповідає Нелл. – Тому що в мене на цей номер не менше прав, ніж у вас. А може, навіть більше, якщо порівняти дати бронювання.

– Не треба так дратуватися, – ображається американка.

– Не треба змушувати мене почуватися гірше, ніж я вже, чорт забирай, почуваюся!

– Дорогенька, я не винна, що ваш хлопець не приїхав.

– Ну, а я не винна, що нам зарезервували один номер на двох.

У кімнаті зависає тривала тиша. Нелл здається, що вона поводиться занадто різко. «Безглуздо воювати між собою в такому тісному просторі. Адже ми в одному човні», – думає Нелл. Тому вона намагається дібрати хоча б якісь слова для примирення.

А тоді голос американки прорізає нічну тишу:

– Доводжу до вашого відома, що всі цінні речі я поклала в сейф. А ще я знаю прийоми самозахисту.

– А мене звати Єлизавета Друга, – бурмоче Нелл.

Вона підводить погляд угору й чекає, коли клацне вимикач, адже це означатиме, що сусідка нарешті вимкнула світло.

– Просто щоб ви знали, – звучить голос у темряві, – мені здається, це дуже дивне ім’я.

* * *

Незважаючи на втому й поганий настрій, Нелл не може заснути. Сон то наближається до неї, то тікає геть, ніби сором’язливий коханець. Нелл намагається розслабитися й привести думки до ладу, але близько півночі внутрішній голос їй говорить: «Ні. Сьогодні ти не спатимеш, дорогенька».

Її мозок невпинно працює, нагадуючи пральну машинку, витягуючи на поверхню думки, ніби брудну білизну. Може, вона надто захопилася Пітом? Була не надто класна для нього? Може, справа в занадто довгому переліку паризьких музеїв з усіма цими «за» і «проти» (тривалість їхнього перебування в Парижі щодо часу, витраченого в чергах)?

Може, вона просто надто нудна, тому нормальний чоловік не може її покохати?

А ніч тим часом повільно тягнеться. Нелл лежить у темряві, намагаючись не звертати уваги на хропіння із сусіднього ліжка. Вона потягується, позіхає, перевертається з боку на бік. Намагається глибоко дихати, повністю розслабитися, уявляти, ніби запихає погані думки в шухляду й зачиняє її на замок.

Десь о третій ночі Нелл мириться з думкою, що їй навряд чи вдасться сьогодні заснути. Вона злазить із ліжка й тихо підходить до вікна. Злегка відсуває вбік фіранки.

Світло ліхтарів відбивається від дахів. Дрібний дощик нечутно капає на тротуари. Якась парочка повільно йде додому, тримаючись за руки й про щось тихо перемовляючись.

«А як гарно все було заплановано!» – думає вона.

Американка починає хропіти голосніше, видаючи звуки, ніби її душать, на мить вона затихає, а тоді починає хропіти ще голосніше. Нелл дістає з валізи беруші (вона придбала дві пари про всяк випадок) і залазить назад у ліжко. «Я буду вдома вже за вісім годин», – думає вона й з цією втішливою думкою нарешті занурюється в сон.