Читать книгу Париж для самотніх та інші історії (збірник) - Джоджо Мойєс - Страница 9

О четвертій годині дня в кафе «Ле шеваль бльо» повно народу, але офіціантка все ж таки знаходить для Фаб’єна столик усередині. Нелл здається, що він належить до того типу чоловіків, яким завжди вдається знайти хороший столик усередині. Він замовляє крихітну чашечку чорної кави, і вона говорить:

– Мені також, – адже не хоче, щоб він почув її жахливу французьку вимову.

Між ними зависає коротка ніякова тиша.

– Хороша виставка, правда?

– Зазвичай я не плачу перед картинами, – відповідає вона. – Тепер почуваюся трохи по-дурному.

– Ні-ні, усе гаразд. Просто полотна дуже зворушливі. Усі ці люди, і фото…

Він починає говорити про виставку, про те, що чув про роботи цієї художниці й навіть не підозрював, що її картини аж так зачеплять його душу.

– Я відчуваю їх тут, розумієте? – Він указує на груди. – Це було дуже… потужно.

– Так, – погоджується вона.

Ніхто з її знайомих не говорить на подібні теми, вони звикли обговорювати, у чому Тесса прийшла на роботу, або серіал «Вулиця Коронації», або хто напився до поросячого вереску в минулі вихідні.

– Думаю… мені б хотілося писати так, як вони малюють. Розумієте? Я хочу, щоб хтось прочитав мою книгу, і сказав… bouf!

Вона не може стримати усмішку.

– Гадаєте, це смішно? – Він виглядає ображеним.

– Зовсім ні. Просто ви сказали «bouf».

– То й що?

– В Англії так не говорять. Я просто… – вона хитає головою, – просто смішне слово.

Він дивиться на неї й голосно сміється:

– Bouf!

І крига скресла. Їй приносять каву, вона кладе в чашку два шматочки цукру, щоб було смачніше.

Фаб’єн випиває свою каву за два ковтки.

– То як тобі Париж, Нелл з Англії? Це твоя перша подорож?

– Мені подобається. Принаймні те, що я встигла побачити. Але я поки що не бачила жодних відомих місць. Ані Ейфелеву вежу, ані Нотр-Дам, ані того мосту, на який закохані вішають замочки. І тепер я навряд чи встигну.

– Ти ще повернешся. Люди завжди повертаються. А які в тебе плани на вечір?

– Ще не знаю. Може, пошукаю якусь милу місцину, щоб поїсти. А може, залишуся в номері. Я страшенно стомилася. – Вона сміється. – А ти сьогодні працюєш?

– Ні. Не працюю.

Вона намагається приховати розчарування.

Він дивиться на годинник.

– Merde![9] Я обіцяв допомогти батькові. Мені час іти. – Він дивиться на неї. – Сьогодні ввечері я зустрічаюся з друзями в барі. Якщо хочеш, приєднуйся до нас.

– Дуже мило з твого боку, але…

– Але що? – На його обличчі відкрита й привітна усмішка. – Ти не можеш приїхати в Париж і весь час сидіти в готелі.

– Нічого, я переживу.

Раптом вона чує в голові голос мами: «Не можна зустрічатися з незнайомим чоловіком. Він може виявитися ким завгодно. У нього голена голова».

– Нелл, дозволь мені пригостити тебе, щоб хоч так подякувати за квиток.

– Навіть не знаю…

– Вважай це паризькою традицією.

У нього дивовижна усмішка. Вона вагається.

– А це далеко?

– Тут усе близько, – усміхається він. – Ти ж у Парижі!

– Гаразд. Де зустрінемося?

– Я за тобою зайду. Де твій готель?

Вона говорить йому назву й запитує:

– А куди ми підемо?

– Туди, куди заведе нас ніч. Ти ж у нас імпульсивна англійська дівчина.

Він махає рукою, заводить мопед і зникає.

* * *

Нелл повертається в номер усе ще під враженнями від ранкових подій. У неї перед очима картини з виставки, великі руки Фаб’єна на маленькій чашці, сумний погляд тендітної жінки на полотнах. Вона бачить чарівні сади на березі Сени, яка тече внизу. Вона чує шипіння дверей вагонів метро. Вона відчуває, як усередині неї все вирує. Вона почувається, ніби героїня якоїсь книги.

Вона приймає душ і миє голову. Передивляється свої речі, які привезла із собою, і замислюється, чи достатньо вони паризькі. Адже парижанки дуже стильні й намагаються бути не схожими на інших. І вони одягаються зовсім не так, як англійки.

Вона спускається до ресепшн. Адміністраторка сидить на своєму місці, звіряючи якість цифри. Коли Нелл підходить до стійки, вона відволікається від цифр, її волосся зібране в блискучий хвіст.

– Перепрошую, ви часом не знаєте, де тут можна купити якийсь одяг? Щось французьке?

Адміністраторка якусь мить дивиться на Нелл і промовляє:

– Французьке?

– Я ввечері збираюся зустрітися де з ким, і мені хочеться бути схожою… на француженку.

Адміністраторка відкладає ручку вбік.

– Ви хочете здаватися француженкою?

– Ну, принаймні не так виділятися серед натовпу.

– А чому ви не хочете виділятися?

Нелл робить глибокий вдих і переходить на шепіт:

– Я просто… у мене жахливий одяг. І ви собі навіть не уявляєте, як воно – бути оточеною стильними француженками, коли ти не француженка. У Парижі.

Адміністраторка на мить замислюється. Тоді перехиляється через стійку й дивиться на одяг Нелл. Після цього сідає на місце, записує щось на клаптику паперу й простягає його дівчині.

– Це адреса. Ідіть униз по рю де Архів. Скажіть, що ви від Маріанни.

Нелл дивиться на клаптик паперу.

– Величезне спасибі! А ви Маріанна?

Адміністраторка ледь піднімає брову.

Нелл розвертається до виходу й говорить, махаючи рукою:

– Ну, добре. Дякую… Маріанно!

* * *

Двадцять хвилин по тому Нелл стоїть перед дзеркалом у широкому светрі й чорних звужених джинсах. Консультант – жінка з охайно зібраним волоссям і браслетами на руці – зав’язує шарф навколо шиї Нелл так, як їй здається ну дуже по-французьки. У крамниці пахне сандаловим деревом та інжиром.

– Très[10] chic, mademoiselle, – говорить дівчина-консультант.

– Я схожа на… парижанку?

– Ніби щойно зійшли з Монмартру, мадемуазель, – промовляє жінка з підозріло непроникним обличчям. Нелл могла б запідозрити, що жінка сміється над нею, але їй здається, що у француженок узагалі немає почуття гумору. Мабуть, від цього з’являються зморшки.

Нелл робить глибокий вдих.

– Що ж, гадаю, я це зможу носити. – Її голос трохи тремтить. – Я могла б носити топ на роботу… Гаразд, я беру все це.

Доки вона стоїть на касі, намагаючись не думати про те, скільки воно все коштує, її увагу привертає сукня у вітрині крамниці – літній сарафан у стилі 50-х, яскраво-смарагдовий з ананасами. Вона помітила його ще вранці, коли проходила тут, помітила, як переливався на паризькому сонці ніжний шовк, з якого його було пошито. Ця сукня нагадувала Нелл про старих зірок голлівудського кіно.

– Мені подобається ця сукня.

– Упевнена, вона вам личитиме. Бажаєте приміряти?

– О ні, – говорить Нелл. – Насправді це не зовсім…

За п’ять хвилин Нелл уже стоїть у смарагдовій сукні перед дзеркалом. Вона ледве себе впізнає. Сукня її змінила: колір волосся став глибшим, талія – вужчою. У сукні вона зробилася більш витонченою версією себе самої.

Консультантка поправляє низ, а тоді відходить трохи назад і з захопленням промовляє:

– Ця сукня вам дуже личить. Magnifique![11]

Нелл уважно вивчає цю нову Нелл у дзеркалі. Здається, у неї змінилася навіть постава.

– Вам подобається? Це остання. Я могла б зробити знижку.

Нелл дивиться на вартість і миттєво приходить до тями.

– О, я ніколи її не одягу. Розумієте, я купую практичний і недорогий одяг. А це занадто дорога річ, щоб лежати в шафі. Тому ні. Я не можу.

– Ви хіба ніколи не робили нічого, що піднімає вам настрій? – запитує дівчина-консультант. – Мадемуазель, вам варто провести в Парижі більше часу.

* * *

За двадцять хвилин Нелл повертається в номер із пакетом у руках. Вона одягає вузькі чорні джинси, вільний светр і туфлі на підборах. А тоді дивиться на французький журнал, який лежить на ліжку. Вона гортає кілька сторінок і робить зачіску та макіяж, як у моделей. Тоді Нелл дивиться на своє відображення й задоволено всміхається.

Вона в Парижі, у паризьких речах, збирається зустрітися з паризьким хлопцем, якого провела на виставку в галерею!

Вона збирає волосся у вільний пучок, фарбує помадою губи, сідає на ліжко й починає сміятися.

* * *

Двадцять хвилин по тому Нелл усе ще сидить на ліжку, дивлячись у нікуди.

Вона в Парижі, у паризьких речах, збирається зустрітися з паризьким хлопцем, якого провела на виставку в галерею!

Вона, очевидно, збожеволіла.

Це найбезглуздіше, що вона робила у своєму житті.

Це ще безглуздіше, ніж купити квиток у Париж чоловікові, який посмів заявити, що не може визначитися, на що більше схоже її обличчя: на морду коня чи на булочку з родзинками.

Завтра її ім’я з’явиться на шпальтах газет або – ще гірше – у крихітних повідомленнях, настільки неважливих, що їм не знайшлося місця на першій сторінці.

«У Парижі було вбито дівчину після того, як її бойфренд не зміг до неї приїхати».

«А я казала, що не можна зустрічатися з незнайомими чоловіками», – сказала б її мати.

Нелл дивиться на себе в дзеркало. Що ж вона накоїла?

Вона хапає ключі, взувається й біжить вузькими сходами на рецепцію. Маріанна на місці, і Нелл чекає, доки та закінчить говорити по телефону, а тоді нахиляється до неї й тихо говорить:

– Якщо за мною зайде чоловік, чи не могли б ви йому сказати, що я захворіла?

Жінка супиться.

– Отже, це не сімейні обставини?

– Ні. У мене… е-е-е… болить живіт.

– Болить живіт, значить. Дуже шкода, мадемуазель. А який на вигляд цей чоловік?

– У нього дуже коротке волосся. Він їздить на мопеді. І його точно ще немає. Я… Він високий, і в нього красиві очі.

– Красиві очі.

– Послухайте, він єдиний чоловік, який може про мене запитувати.

Адміністраторка киває, ніби зовсім не сумнівається в сказаному.

Нелл продовжує:

– Я… Він запросив мене зустрітися ввечері, і… це не дуже хороша ідея насправді.

– То… він вам не подобається?

– Зовсім ні. Він чарівний. Просто… я його зовсім не знаю.

– Але… як ви зможете про нього щось дізнатися, якщо не сходите з ним на побачення?

– Я не знаю його достатньо добре для того, щоб іти з ним кудись у незнайомому місті. І, можливо, з іншими незнайомими мені людьми.

– Ви занадто часто повторюєте слово «незнайомий». Вам не здається?

– Справді.

– Отже, ви сьогодні залишитеся в номері?

– Так. Ні. Я не знаю. – Нелл переминається з ноги на ногу, розуміючи, наскільки безглуздо все це звучить.

Маріанна повільно роздивляється її з голови до ніг.

– У вас чудовий вигляд.

– Дякую.

– Шкода, що у вас болить живіт. Ну, добре. – Вона усміхається й повертається до паперів. – Може, іншим разом.

* * *

Нелл сидить у номері й дивиться телевізор. Якийсь чоловік розмовляє з іншим. Один із них так сильно хитає головою, що всі його жирні підборіддя дрижать, ніби желе. Вона постійно дивиться на годинник, стрілка повільно повзе до восьмої. У животі бурчить. Вона згадує, що Фаб’єн казав щось про невелике кафе, де подають фалафель, у єврейському кварталі. Цікаво, як це – сидіти позаду на мопеді.

Нелл дістає записник і бере зі столика готельну ручку. Вона пише:

ПРИЧИНИ, ЧОМУ Я ЗАЛИШИЛАСЯ В НОМЕРІ

1. Він може бути вбивцею із сокирою.

2. Він може захотіти сексу.

3. Можливо, пункти 1 і 2.

4. Я можу опинитися в незнайомій мені частині Парижа.

5. Мені доведеться говорити з таксистом.

6. У мене можуть виникнути складнощі з поверненням у готель уночі.

7. У мене дурнуватий вигляд.

8. Мені потрібно буде вдавати, що я імпульсивна.

9. Мені доведеться говорити французькою, їсти французькі страви перед французами.

10. Якщо я рано ляжу спати, то прокинуся рано в гарному настрої й встигну на потяг додому.

Вона сидить, дивлячись на акуратний перелік аргументів «за». А тоді перегортає сторінку й пише:

1. Я в Парижі.

Якусь мить вона дивиться на написане. А тоді, коли годинник показує восьму, вона запихає записник у сумку, хапає пальто й біжить вузькими сходами вниз, на рецепцію.

Він уже тут, стоїть, обпершись на стійку, і теревенить з адміністраторкою. У Нелл починають палати щоки. Вона підходить до них, її серце мало не вистрибує з грудей, вона намагається дібрати слова, щоб пояснити свою дивну поведінку. Але що б вона не казала, це звучатиме по-дурному. І одразу стане зрозуміло, що вона просто злякалася з ним зустрітися.

– О, це ви, мадемуазель, а я якраз казала вашому другові, що ви трохи затримаєтеся, – промовила Маріанна.

– Ну що, готова? – запитує Фаб’єн, усміхаючись.

Вона не пригадує, щоб хтось іще так радів від зустрічі з нею, звісно, якщо не брати до уваги собаку сусідів, який постійно намагається дуже непристойно тертися об її ногу.

– Мадемуазель, якщо ви повернетеся після опівночі, вам знадобиться ввести на вході цей код. – Адміністраторка передає Нелл невелику картку. – Як добре, що ваш живіт більше не болить.

* * *

– Ти добре почуваєшся? – запитує Фаб’єн, даючи їй шолом.

Паризький вечір прохолодний і трохи морозний. Вона ніколи раніше не каталася на мопеді. Вона десь читала про те, що в аваріях із мопедами гине багато людей. Але вона все ж таки одягає шолом, Фаб’єн уже за кермом, махає їй, щоб сідала.

– Усе вже добре, – відповідає Нелл.

«Будь ласка, не дай нам загинути», – думає вона.

– Чудово. Що ж, спершу ми трохи вип’ємо, потім, можливо, поїмо, але зараз я хочу показати тобі Париж, домовилися?

Вона обіймає його за талію, мопед зривається з місця й зникає в паризькій ночі.