Читать книгу Внутрішня історія. Кишечник – найцікавіший орган нашого тіла - Джулія Ендерс - Страница 9

У нашому череві є тонка кишка розміром від трьох до шести метрів, вона дещо нещільна, виглядає як петля в петлі. Якщо ми стрибаємо на батуті, вона стрибає з нами. Коли ми сидимо в літаку, що злітає, вона також змушена втискатись у спинку сидіння. Коли ми танцюємо, вона наслідує рухи наших ніг, а коли кривимо обличчя від болю в животі, вона складає свої м'язи майже в ту саму форму.

Мало хто бачив власну тонку кишку. Навіть під час колоноскопії лікар дивиться здебільшого на товсту кишку. Ті ж, хто мав шанс завдяки ковтанню невеликої камери подивитись на тонку кишку, як правило, були здивовані. Замість темного шланга ви зустрічаєте зовсім інакшу істоту – блискучу, оксамитову, вологу, рожеву та ласкаву. Треба знати, що тільки останні метри товстої кишки мають справу з калом, а весь простір, що розташовується до них, напрочуд чистий (до речі, здебільшого ще й без жодного запаху). Ці метри сумлінно обробляють усе те, що ми проковтнули.

На перший погляд, тонка кишка діє не так, як інші органи. Наше серце складається з чотирьох камер, печінка – з часток, вени мають клапани, мозок – теж частки. Тонка кишка, навпаки, ніби дезорієнтовано звивається навколо себе. її справжню форму можна побачити лише під мікроскопом. Ми маємо справу з тим, що краще назвати «увагою до деталей».

Кишкові ворсинки, мікроворсинки та гдікокадікс.

Наш кишечник хоче мати якомога більшу поверхню. Саме тому він так добре складається. Це насамперед стосується видимих складок, адже без них ми б потребували тонкої кишки завдовжки до 18 метрів, щоб мати достатню травну ділянку. Як добре, що все складається саме так!

Такий перфекціоніст, як тонка кишка, на цьому не зупиняється. В одному квадратному міліметрі кишкової оболонки є тридцять крихітних ворсинок. Ці ворсинки дуже малі, ми майже можемо їх бачити – але тільки майже. Кордон між видимим і невидимим настільки розмитий, що ми просто бачимо лише оксамитову структуру. Малі ворсинки під мікроскопом виглядають як великі хвилі з прозорих клітин (дуже схоже на оксамит). Якщо дивитися через кращий мікроскоп, можна побачити, що кожна з цих клітин повністю вкрита прозорими кудлатими виступами. Ворсинка до ворсинки, так би мовити. Ці ворсинки, у свою чергу, мають оксамитову обшивку, утворену незліченними формуваннями цукру, які схожі формою на оленячі роги, – це так званий глікокалікс. Якби все було розгладженим (складки, ворсинки і ворсинки на ворсинках), наш кишечник складав би близько семи кілометрів.

Чому він повинен бути таким великим? Ми перетравлюємо їжу на площі, що в сто разів більша за нашу шкіру. Здається, це занадто для однієї порції картоплі або маленького яблучка. Але саме в нашому животі ми збільшуємо себе і робимо все чужорідне частиною нас самих.

А починається все в роті. Хрумкіт яблука звучить так соковито тільки тому, що ми за допомогою зубів відриваємо багато мільйонів клітин яблука, наче повітряні кульки. Чим свіжіше яблуко, тим більше клітин лишаються неторканими – ось чому ми довіряємо гучному хрумкотінню.

Так само як ми любимо свіжу їжу, ми також смакуємо гарячі білкові продукти. Стейк, омлет або смажений тофу здаються нам смачнішими за сире м'ясо, яйця або холодний тофу. Це, зокрема, залежить від того, що ми щось інтуїтивно розуміємо. У шлунку з сирим яйцем відбувається те саме, що й у каструлі: білок стає білим, жовток – жовтим, обидва тверднуть. Якби ми відригнули через досить тривалий проміжок часу, то з нас вийшов би омлет, і все це без нагрівання! Білки однаково реагують на гарячу плиту і шлункову кислоту – просто зсідаються. Але вони не так розумно влаштовані, щоб, наприклад, розчинитись у яєчному білку, навпаки: вони стають білими шматочками. Так вони можуть краще розчинитись у шлунку й тонкій кишці. Приготування заощаджує нам чимало енергії, на яку міг би зазіхати живіт, і становить частину нашої травної справи.

Остаточне подрібнення продуктів, які ми споживаємо, відбувається в тонкій кишці. На самому її початку в стінці кишечника існує невеликий отвір – це сосочок. Він трохи нагадує точки, що виділяють слину, але дещо більший за них. Завдяки цьому маленькому отвору наші травні соки розпилюються на їжу, що потрапляє сюди. Коли ми щось їмо, вони виробляються в печінці та підшлунковій залозі, а потім опиняються в сосочку. Ці соки містять ті ж компоненти, що й мийний засіб та рідина для миття посуду з супермаркету, – ферменти та жиророзчинники. Мийний засіб позбавляє «одежі» жирні, солодкі або білкові речовини і транспортує все в стічних водах, у той час як рештки розчиняються у воді. Це досить схоже на те, що відбувається в тонкій кишці. Тут відносно великі шматки білків, жирів або вуглеводів рішуче хочуть пройти через стінки кишечника в кров. Шматок яблука більше не шматок яблука, а поживний розчин із мільярдів молекул з енергією. Щоб засвоїти всі ці молекули, й потрібна така велика довжина – сім кілометрів. Ще й залишається про запас на випадок запалення кишечника чи розладу шлунка.

У кожній окремій ворсинці тонкої кишки є крихітна кровоносна судина. Вона споживає розчинені молекули. Усі судини тонкої кишки сходяться, потім проходять крізь печінку, яка перевіряє нашу їжу на шкідливі речовини й токсини. Небезпечні речовини знищуються, перш ніж дістатися нашої крові. Якщо ми їмо забагато, то тут – перший накопичувач енергії. Живильна кров тече з печінки прямо до серця. Звідти вона подається до всіх інших клітин організму. Молекула цукру, наприклад, потім потрапляє до клітини шкіри, розташованої на правому соску. Тут вона поглинається і спалюється з киснем. Це дає енергію, що підтримує життя в клітині, а як побічні продукти виділяються тепло й невелика кількість води. У цілому те саме одночасно відбувається з багатьма клітинами, і ми підтримуємо сталу температуру тіла від 36 до 37 °C.

Основний принцип нашого обміну речовин та енергії простий: щоб яблуко достигло, природа потребує енергії. Ми, люди, поглинаємо яблуко і спалюємо його на молекулярному рівні. Енергію, що виділилася під час цього, використовуємо, щоб жити. Усі органи, які йдуть від кишкової трубки, можуть забезпечити паливо для наших клітин. Наші легені не роблять нічого, крім споживання молекул під час кожного вдиху. Вдихнути повітря – це, так би мовити, отримати порцію газоподібної поживи. Значна частина нашого тіла складається з вдихуваних атомів, не тільки з чизбургера. Рослини отримують значну частину поживних речовин з повітря, а не з землі. (Я сподіваюся, що це не стане ще однією ідеєю для дієти, яку використають модні журнали.)

Ми вкладаємо енергію в усі наші органи, і лише від тонкої кишки отримуємо щось натомість. Це робить процес поїдання такою приємною роботою. Однак не слід розраховувати на появу енергії відразу після останнього укусу. Тоді людям ще бракує сили. їжа ще не прибула до тонкої кишки, а застрягла вище в органах травлення. Голод дійсно втамувався, бо шлунок розтягнувся від їжі, але сил небагато, як і до прийому їжі, а до того ж треба докласти зусиль, щоб подрібнити та змішати споживане. Кров приливає до органів травлення. Тому, як вважають багато вчених, наш мозок утомлюється через незначний кровообіг.

Один із моїх професорів казав про це так: «Якби вся кров з голови опинилась у животі, ми б одразу знепритомніли чи померли». Існують і інші можливі причини відчуття втоми після їжі. Деякі сигнальні речовини, що утворюються з появою насичення, можуть стимулювати ділянки мозку, які змушують нас утомлюватись. Утома може заважати роботі мозку, бо наша тонка кишка працює ефективніше, якщо ми розслабимося. Тоді їй дістається більше енергії і кров не наповнюється стресовими гормонами. З точки зору травлення тихий читач успішніший за топ-менеджера.