Читать книгу Повелителька ліхтарів - Елена Волынская - Страница 1

Рівненька, колись відмірена дбайливим оком господаря стежка, тепер зсунулась у бік лісу до закуйовджених заростей глоду. Шлях до села розмило безкінечними дощами. «Цієї весни прорвало небо», – зітхаючи, бідкалися люди на зупинці – скособоченій, накритій дірявим шифером, крізь який у темну пору доби можна було милуватися зорями. Угорі, серед чорних хмар, кружляли круки. Зірвавшись, вітер гасав полем у несамовитому захваті, немов підштовхуючи одинокого подорожнього: «Поспішай! Не встигнеш до зливи».

Чи кольори перед грозою здавались іншими, якимись бляклими, чи минуло забагато часу, але Василь майже не впізнавав рідної місцевості. Ліс неначе змужнів, розрісся, усе більше налазячи на стежку й накриваючи її гіллям і тінями; поля ж здавалися необробленими та покинутими. Випалена трава вималювала на зеленому тлі темні плями. Нерівні круги – відбитки тліну. Лише Вершниця застигла в німому захваті. Усе та ж в’юнка змійка блакиті перерізала пагорб на дві рівні частини й зникала за биками підірваного у воєнні роки мосту.

Дощові хмари підганяли чоловіка до села, спонукали пришвидшувати кроки, які й без того давалися йому з великими зусиллями. Василь ледь змушував себе рухатися вперед і переставляти налиті свинцем ноги. Він ніс додому тягар, який уже давно зігнув йому плечі, скривив спину й осів на дні душі гірким осадом.

Земля поволі вигиналася й тягнулась до сонця, утворюючи пагорб Надії. З цією назвою місцеві пов’язували багато легенд, кожна з яких здавалася ще містичнішою від іншої. Здавна дівчата у день літнього сонцестояння виглядали там своїх наречених. А хлопці, зупинившись біля підніжжя Надії та помітивши кохану, подавали їй умовний знак. Тоді дівчина збігала з пагорба в обійми свого судженого.

Василь стомлено всміхнувся, пригадавши, як багато років тому ловив на цьому місці свою Інну. Вона приклада ла до очей скельце, щоб краще його роздивитися, пускала сонячні зайчики і щось весело щебетала. Сучасна, зовсім не забобонна дівчина несподівано для нього вирішила повторити старовинний обряд. У нього тоді від хвилювання тремтіли долоні. А раптом не впіймає? Ще осоромиться…

Лише коли кохана опинилася в його руках, а пальці юнака потонули в її густому каштановому волоссі, він нарешті зміг полегшено видихнути: «Вдалося». На Інні був вінок із польових квітів: волошки, маки, дрібні ромашки. «Кольорові зловмисники» спричинили у Василя напад алергії. І це в найвідповідальнішу мить, коли в його кишені горіла, здавалось, надважка обручка, а слова ніяк не хотіли збиратися купи, щоб скластись у відшліфовану безсонними ночами промову. Хлопець намагався говорити про кохання, родину та спільне щасливе майбутнє – і водночас стримувати напади чхання. Інна від сміху вже ледь не плакала.

– Усе! Досить, – зглянувшись, врешті прошепотіла вона. І кинула вінок у воду. – Вірю кожному твоєму слову. Тільки пообіцяй не дарувати мені квітів. Бо мати чоловіка, який постійно чхає, – це надто екзотично навіть для мене.

Одразу за пагорбом розкинулось село. Згори воно здавалось акварельним малюнком із дитячої книжки. Подібні в юності збирала Василева мати Дарина. Клеїла їх до альбому, мріючи в майбутньому відтворити ці малюнки за допомогою пензлів і фарби.

Після школи вона планувала вступити до художньої академії, щоб присвятити своє життя мистецтву. Та не склалося.

Сергій, її майбутній чоловік і батько Василя, був старшим за неї. Він щойно повернувся з армії. Дівчина його віддано чекала, надсилаючи нареченому сповнені ніжності листи та малюнки на краєчках аркушів. На кожному з них – рідна Житомирщина, Федорівка… лани, річка, млин.

Сергій відповідав на них стриманими записками, які важко було назвати повноцінними листами: «У мене все добре. Не хвилюйся. Дякую, що не забуваєш».

– Чи не під копіювальний папір він їх пише? – нашіптувала на вухо Дарині її старша сестра.

«Чи любить він мене?» – стукотіло стривожене дівоче серце.

Але невдовзі страхи Дарини розвіяло вітром. Сергій забажав, щоб одразу після шкільного випуску своєї нареченої вони побралися. Мовчазний романтик, який завжди виконував усі забаганки коханої, але не любив говорити про свої почуття вголос, уперше виявив твердість характеру:

– Ти поїдеш на навчання до чужого міста, у тебе з’являться нові інтереси. Навколо тебе ходитимуть інші хлопці, і ти мене забудеш.

«Хіба я б змогла дивитися на інших?» – тамувала в собі образу Дарина. Але із Сергієм не сперечалася, бо дуже вже його любила.

Відгуляли гучне весілля. Федорівці вирвали у власних садках усі троянди; понадривали горлянки місцеві співаки; витолочили всю траву в садку щасливі гості, перетворивши його на імпровізований танцмайданчик; зламали віз, на якому катали селом майбутню тещу. Батьки наречених закололи величезного кабана, годованого найситнішими кормами, і кілька молочних поросят. Столи прогиналися від наїдків, які наприкінці свята довелося щедро розпихати по торбах дорогих родичів.

Молода дружина швидко завагітніла, тож було вже не до навчання. Починалося нове, ще мало зрозуміле для обох родинне життя. «Сім’я важливіша», – вирішила Дарина, заховавши до шухляд свої малюнки… Але чи подарований Богом талант не зникне з роками? Чи не затопчуть його життєві клопоти? Щойно тонкі пальці Дарини торкалися олівця, як на полотнах оживали чарівні світи. Маючи вільний час, вона годинами просиджувала зі своїми альбомами в садку під грушею. Обличчям жінки тоді блукала така щаслива та вмиротворена усмішка, що Сергій забороняв усім домашнім турбувати дружину. А згодом придбав для неї мольберт.

Змалечку Василь любив спостерігати за тим, як малює його мама. У такі моменти вона змінювалась: здавалася зовсім іншою, незнайомою йому жінкою. Мудрою та захопленою – справжнісінькою чарівницею. «Хіба їй може бути щось не до снаги, якщо вона вміє створювати таку красу?»

Ось тільки здібностей материних він не успадкував. І про це завжди дуже шкодував. «Не звідти виросли руки», – жартував батько. Та бачачи, як засмучується хлопець, Сергій клав свою велику теплу долоню йому на голову й казав:

– Якщо немає в тебе таланту до малювання, значить, є до чогось іншого. Не може такого бути, щоб у людини не було жодного таланту.

– А як же ж його знайти? – допитувався син.

– Він сам тебе знайде. І зробить…

– Зробить яким? – нетерпляче перебивав батька Василь.

– Яким-яким – щасливим.

Дарина завжди допомагала синові зі шкільними малюнками. Однокласники дивувались: у класі Василь малює абияк, а з дому приносить справжні картини. Проте мовчали. Знали, що якщо плескатимуть язиками, то не матимуть у кого списати математику чи підглянути твір з літератури.

Тим часом Євген Семенович, учитель образотворчого мистецтва, сприймаючи свою вчительську працю за тяжкий хрест, зовсім не цікавився тим, звідки що береться. Ставив хлопцеві п’ятірки й забирав його роботи для звітних виставок. Іноді вони навіть посідали призові місця. Коли з області надходили грамоти, Василь завжди їх віддавав матері. На її прохання батько виготовляв для них дерев’яні рамки. І тоді грамоти займа ли почесне місце на стінах вітальні, сусідячи з іншими маминими картинами.

Говорячи про своє захоплення, яке так і не стало справою її життя, Дарина ніколи не засмучувалась. На її обличчі лише з’являлася стримана ностальгійна усмішка. «Любий, я ні про що не шкодую», – не раз повторювала вона синові. Проте хлопець почувався винним. Бачив, як люди реагують на картини його матері, впізнавав у їхніх очах зацікавленість. За інших обставин його мати могла б продавати свої витвори не лише на місцевих ярмарках, де про неї майже ніхто не знав. Вона могла стати видатною художницею. І тоді її картини мали б шанс потрапити до найкращих галерей світу.

Прошепотівши єдину відому йому молитву, Василь почав повільно спускатися з пагорба. Його наздоганяли спогади. І зараз вони вже крокували поряд, тримаючи чоловіка попід руки. Попереду – кособокий вказівник із назвою села. Як його свого часу не вирівнювали, які підпори не робили – бідака продовжував хилитися ліворуч, до соняшникових полів. За ним росли старі колгоспні сади, які саме готувалися до цвіту. Не злічити, скільки разів він босоногим юнаком вилазив на покручені стовбури дерев трусити яблука та збирав наприкінці літа грушки-гнилички.

Василь колись хотів привчити до цього й Оксану, натомість Інна протестувала: «Для чого ця дикість? Базарне чистіше та краще!»

За деревами бовванів димар колишнього пивзаводу. Будівля підприємства, яке раніше забезпечувало роботою чоловіків і жінок з навколишніх сіл, повільно занепадала, ніби полишена рідними літня людина. Місце, яке зростило не одну династію родин із Федорівки, тепер крізь чагарники дивилося на світ вибитими вікнами. Тут працювали його дід і батько. Ось тільки для діда завод справді був життям, а для Василевого тата – усього лиш роботою, щоденним рутинним і не надто приємним обов’язком. Жив він іншим і для іншого…

Василь, трохи зрізавши шлях, наблизився до старої будівлі ветаптеки. Оминув непідвладну часові кам’яну церкву, на подвір’ї якої жваво працювала віником бабуся в довгій темній сукні й картатій хустині. Чоловік зупинився, приглядаючись. Невже це Мануїлівна – перший голос хору? Ще одна легендарна особистість Федорівки. У молоді роки вона працювала в сільській раді та була запеклою атеїсткою. Завжди на ногах, постійно в русі й при ділі, жінка збудувала дім, вивела в люди дітей і дочекалась онуків.

Аж раптом одного ранку Мануїлівна просто не змогла звестися на ноги. Голова жінки йшла обертом, світ хитався, перед очима все пливло, наче на картині, яка потрапила під зливу.

Стурбовані рідні повезли жінку до лікарів, оплатили дороге обстеження. Та професори лише розвели руками. Смертельна хвороба зруйнувала органи Мануїлівни. «Вона вже просто немає з чим жити», – виніс категоричний вирок один з лікарів.

– То скільки проживе наша матір? Місяць, два? – допитувалися нажахані діти.

– Та де там. Тижні три…

За лічені дні Мануїлівна спала з лиця, почорніла. Де-не-де притрушене сивиною волосся зробилося молочно-білим і ламким. І стало випадати жмутами. Тіло жінки постійно німіло, втрачаючи чутливість. Від запаху їжі бідолашну вивертало.

До Федорівки з’їхалися розкидані по світу родичі. На похорон. Уже складалися грошима, розподіляли обов’язки, подумки ділили бабин спадок. На задньому дворі дому, під вишнею, темною тінню лежала збита із грубих дощок труна. Усі готувалися й чекали…

Якось до Мануїлівни завітала Ганна – жінка з церковного хору. Вони навчалися в одному класі та в юності були добрими подругами. Але в дорослому віці їх якось розділили клопоти, розвело життя.

Розпитавши недужу про самопочуття, Ганна дала їй скуштувати черству проскурку, запалила свічку та помолилась біля її ліжка. Тоді подарувала маленьку кишенькову Біблію й порадила молитви, які потрібно завчити і повторювати щодня.

– Навіщо мені все це? – бідкалася хвора. – Я вже однаково однією ногою на тому світі…

– Ой, не кажіть, Орисю! Нарікати на долю – великий гріх. Ніхто не знає наперед свій життєвий шлях. Це Божа мудрість. Хіба ж ви не маєте для кого жити? Моліться та вірте. Кожен отримує по своїй вірі.

Щось у словах Ганни зачепило Мануїлівну. Можливо, упевненість, з якою вони були сказані. Жінка застогнала, потяглася до журнального столика, взяла книжку й розгорнула на закладеній сплетеною із шовкової стрічки косою сторінці. Літери були дрібні, ніби мак. Та й перед очима старенької стояв суцільний туман. Хіба ж крізь нього щось розгледиш? Але вона надягла окуляри, що залишилися від покійного чоловіка, і почала читати, вгадуючи половину слів по нечітких обрисах. Читаючи Святе Письмо, намагалася вірити у своє видужання.

Минали дні, а старенька все не помирала. Відлітали у вирій журавлі, один за одним роз’їжджалися родичі, яких кликали далекі краї та невідкладні справи. На щоках Мануїлівни поволі розквітав рум’янець, вона вже самотужки підводилась із ліжка, але слабкі ноги все ще підкошувались і тремтіли.

А коли до столиці від’їжджав останній племінник, здійнявши автівкою сіру куряву на давно не зрошеній дощами дорозі, баба вперше за останній місяць вийшла на ґанок. Стискаючи в кишені молитовник, вона впевнено прошепотіла слово, яке повторювала наче «Отче наш»:

– Житиму.

Її одужання стало справжньою сенсацією в селі. Думки мешканців Федорівки вкотре розділилися. Одні вважали зцілення Мануїлівни дивом, а бабу – мало не святою. Бігали до неї по поради й просили молитися за своїх рідних. Інші ж лише іронічно посміхалися: «Старе покоління міцніше за наше, яке непритомніє вже від одного чхання. А лікарі просто поставили жінці помилковий діагноз».

Небо темніло, хмурилося. Починало накрапати. Василь зупинився біля стовбура молодої сосни, що лежав біля дороги. Легкий весняний дощ посилив запах свіжозрізаної деревини. Чоловік підняв комір і накинув на голову м’ятого кашкета – ненадійний захист від води та сторонніх очей. Щоб не йти центральною вулицею, через ринок, де його могли помітити та впізнати, рушив повз покинуту будівлю колишнього шпиталю, де вони з хлопцями в дитинстві гралися у війнушки та викликали дух цієї халабуди. Незважаючи на суворі заборони батьків, діти бавилися спіритичною дош кою – старою й пошарпаною, знайденою Данилом на горищі у своєї баби.

Побавитися з цією магічною дошкою збиралося багато охочих. Іноді Василь із приятелем навмисне її рухали, лякаючи молодших хлопчаків. А час від часу стрілка дошки рухалась і сама собою, без жодного втручання ззовні. Василь грішив на Данила, який ніяк не міг награтися в духів, а той робив круглі очі та божився, що він тут ні при чім.

Якось Василь запитав у дошки про своє майбутнє. Й отримав дивну відповідь: «Роздвоєне серце». Чоловік і досі не знав: то були витівки товариша чи стрілка на дошці рухалася без допомоги хлопця. Та щось таки справдилося. Його все життя переслідувала роздвоєність. Наче караючи за ті дитячі забави, доля вперто краяла душу Василя навпіл.

Біля пагорбка, де раніше било джерело, а тепер вростала в землю невеличка криниця, Василь зупинився. До власного будинку звідси – як рукою подати. От тільки як йому змусити себе йти далі?

Давно не фарбована хвіртка зустріла господаря пронизливим скрипом. На подвір’ї було порожньо й незатишно. З-під прілого листя пробивалися першоцвіти, на дереві виднілися зморщені посохлі грушки, а тин завзято оповив дикий в’юнок.

Василь наблизився до дверей із потрісканою від морозів фарбою. У кількох місцях їх затягнуло прозорим павутинням. Пил осів на дошках нерівними смугами. Замкова шпарина подекуди заіржавіла, по ній розлилися темно-коричневі плями. Іржею було покрито ще й цвяхи на бокових стінах, на яких влітку Інна вішала горщики з різнокольоровими «калачиками». Так у народі називали пеларгонію. Навкруги тихо, порожньо. Чи зазирав сюди останнім часом хоч хтось, окрім примар минулого?

Чоловік смикнув зачинені двері й глухо засміявся. Хіба можна було очікувати чогось іншого? Сів на потрісканому оббитому порозі, дістав із кишені цигарки. Довгі нерівні тріщини на асфальті здавалися такими схожими на лінії долі з його долоні. З роками їх ставало все більше. А може, це була лише зорова омана? Василь десь читав, що саме таке вертикальне пересічення та рівний вигин ліній символізували довгу дорогу. Та чи можливе з тієї дороги повернення?

На веранді сусідського будинку ввімкнули світло. Чи Марійка Литвиненко й досі там живе? Донька давно хотіла переманити їх із Борисом за кордон, а ті все вагалися. «Приросли ми до цього місця, обжилися. Тут рідний кожен куток, кожна билинка. Що ми робитимемо в тій спекотній Італії?»

Щоправда, в останній рік свого життя Борис передумав і почав наполегливо агітувати Марійку за переїзд: «Що нас тут тримає, окрім землі та звичок? Якщо я вирішу продати фермерське господарство, на нього відразу знайдуться покупці. Усіх грошей не заробиш. А старість уже не за горами. Станемо немічні – хто нас тоді догляне?»

Дружина ніби й погоджувалася з його аргументами. Але все відкладала рішення на потім. А тепер, коли Бориса не стало, чи були в неї причини зволікати?

Рипнули двері. На сходи вийшла жінка в довгому халаті та громіздкій червоній хустці, зав’язаній на голові, наче тюрбан. Вихлюпнула на город воду з миски і зупинилася. Тоді випрямилась, розтерла рукою занімілу поясницю та повернулася до Василя. Жінка підняла руку до очей, роздивляючись незнайомця.

– Та я це! Я, – махнувши рукою, усміхнувся чоловік. – Василь Коваленко. Привіт, Марійко!

– Василь! – радо зойкнула вона й за звичкою вхопилася рукою за шию. Деякі речі ніколи не змінюються. – Повернувся?

– Повернувся, – він дивився на сусідку та відчував, що у грудях теплішає. Поволі зникав смуток. – А ти думала, я втік?

– Ні, – відповіла вона, тамуючи сміх. – Таке скажеш. Ти надто слухняний для подібних вибриків. І давно ти тут?

– Щойно з електрички. Але зачинено…

– Зараз принесу ключі.

Жінка забігла до будинку й за мить повернулася зі зв’язкою. Зняла потрібний ключ і, перехилившись через паркан, подала його сусіду.

Василь усміхнувся. Від Марійки пахло корицею та солоними огірками.

– Дякую!

– За будинком я наглядала. Можеш не хвилюватися.

– Дякую тобі! За все. Я отримував твої передачі.

– Пусте. За таке не дякують.

Запанувала тиша. Кілька хвилин вони разом слухали музику дощу.

– Часто їздиш до Валі? – поквапився змінити тему Василь.

– Часто, – усміхнулася Марійка. – Підростають онуки. Такі непосиди! Їм потрібна бабуся, а не нянька. Засмагаю з ними на пляжах Мессіни, бавлюся. А вони вчать мене італійської мови. Такі тямущі! Я ж зовсім у тій мові не петраю.

– Колись вивчиш.

– Не хочу. Вони молоді, їм вона потрібна. А мені що? Дбатиму лише про те, щоб діти не забули рідної.

Василь схвально кивнув.

– Коли я їду до Італії, у мене оселяється хтось із Ольжиних дітей, – пояснила Марійка. – Боюся залишати дім без нагляду. Полохливою я стала на схилі літ. Щойно темніє на вулиці, одразу замикаюся. Відтоді як…

Жінці не було потреби продовжувати, адже Василь усе зрозумів.

– Не думала перебратися до дітей в Італію?

Сусідка заховала руки до кишень і заперечливо похитала головою.

– Там, у Мессіні, живуть найрідніші люди. Мене не лякає спека та чужа мова. Я їздитиму до Валі, доки буду їм потрібна. Поки матиму силу. Але та країна мені чужа. Мене вважають недалекоглядною. Та тут мій дім, мої квіти. Поховати мене мають у Федорівці. Біля батьків. Серед соняшників. Я так і сказала Валі: «Якщо станеться так, що я помру в Італії – перевезіть мене додому». Можна навіть у багажнику Віталія – мого зятя, – Марійка змінила поставу, склавши руки на грудях. – А донька сміється: «Мамо, з вашою енергією ви ще переживете всіх нас».

– Вона має рацію. Зарано ти думаєш про вічне.

Дощ, який до того лише кволо дріботів, скроплюючи пилюку, зненацька посилився. Він нервово забарабанив по даху й поспішив наповнити дорожні ями брудною водою.

– Піду я, – випроставшись, сказав Василь. – А то ще через мене змокнеш і, не доведи Господи, захворієш.

– Не біда, – уперто махнула рукою Марійка. – Ти один з тих небагатьох, заради яких не шкода і змокнути.

Василь укотре проказав «дякую» і, забравши рукавом павутиння, устромив ключ до замкової шпарини.

– Твої – у батьківській хаті, – гукнула навздогін Марійка. – Ти ж знаєш.

Василь поспішно кивнув. Насправді він і гадки не мав, де зараз Інна з донькою. Але оскільки йому до в’язниці ніхто не писав, то й не сподівався, що вони тут на нього чекатимуть.

Двері довго пручалися, не бажаючи впускати забутого господаря. Та неохоче таки піддалися його силі, а тоді провели Василя до передпокою роздратованим скрипом. Виставлене в рядок біля радіатора взуття рясно запорошило пилом. На вішаку – лише дощовик і старе батькове пальто, яке свого часу не влізло до жодної із шаф.

Нахилившись, Василь роззувся. Поставив стоптані черевики поряд з іншим взуттям. Розправив плечі. Ліве одразу відізвалося тупим болем, невчасно нагадавши про стару травму. Чоловік потягнувся рукою до вимикача. Лампа в коридорі блимнула – і тут же згасла. Електрики не було в усьому домі. Лише холод і запах плісняви, яка міцно в’їлася в стіни.

Василь кинув у куток закурений дорожнім пилом рюкзак і відчинив вікно. Чорні хмари набубнявіли, розпливлися небом і нависли над занедбаним городом. Десь далеко глухо загриміло. Здавалося, ніби тужливо зітхав хтось невидимий, проте надмогутній. Наближалася перша весняна гроза. «Добре, що не на голі дерева, – повторив Василь материні слова. Вона вірила в народні прикмети й безпомилково вгадувала за ними погоду. – Інакше бути голоду».

Переконавшись, що не світиться лише в нього, чоловік попрямував до спальні. Ліжка не розстеляв. Умостився на застеленому старим простирадлом матраці, поклавши під голову скручену куртку. Заплющив очі, але заснути не міг. Нерухомо лежав і слухав мелодію грози, прокручуючи в голові назви міст, які колись мріяв відвідати. Згадував молодість, не обтяжену ні сумнівами, ні безсонням.

Заснув він лише під ранок, коли припинила голосити негода. Випровадивши непрохану гостю, природа затаїлася й спочивала. Василь спав тяжким довгим сном. Бачив уві сні смагляве дівоче личко.

– А земля справді кругла? – запитувала вона, усміхаючись самими лише кутиками губ.