Читать книгу Повелителька ліхтарів - Елена Волынская - Страница 5

У суботу, переробивши безкінечні хатні справи, Василь навантажив велосипед робочим матеріалом і поїхав до річки. Плів кошики на березі, біля своєї хижки, щоб зайвий раз не муляти Інні очі. Він любив це ремесло, якого його свого часу навчив батько. Дбайливо складаючи лозину до лозини, Сергій виплітав справжні шедеври. Але життя в нього якось не складалося. Він часто змінював роботу, перебиваючись випадковими заробітками, доки не підкорився долі й не осів у рідній Федорівці.

Батькові Василя довелось забути про свої мрії та за дідусевою протекцією стати слюсарем на заводі. Сумно всміхаючись, він називав це «вибором без вибору». Згодом вивчився на майстра цеху, але кар’єри так і не збудував. Сергій задовольнявся малим, бо душа прагнула волі, творчого польоту. Тому, маючи вільну хвилину, втікав від нав’язливого світу до лісової хижки, до улюбленого заняття.

На щастя, Василів батько знайшов підтримку та безкінечну довіру в особі дружини, яких Василь ніколи не мав. Постійні скарги Інни, звернення до його розуму, заклики нарешті стати дорослим доводили чоловіка до сказу. Іноді йому здавалося, що Інна боїться, наче з цим «непрактичним» захопленням йому передасться доля невдахи. Ні, жінка, звісно, його кохала. Її очі не могли брехати, але вона вважала Василя безнадійним мрійником. А він її – мрією, що здійснилася тільки наполовину.

Насправді у Василя ніколи не виникало відчуття, ніби він у чомусь програв, що його доля гірша від долі інших. Життя всього-на-всього розставило свої пріоритети. Нерішучі завжди лишаються за бортом. Це один із безкомпромісних законів буття.

Кар’єра дружини стрімко йшла вгору. Її статті почали друкувати одразу в кількох газетах. Інна любила писати їх за широким кухонним столом, «порозганявши» всіх домашніх. Під час роботи вона скидала взуття й жувала кінчик ручки, фанатично шліфуючи черговий текст. Поряд із нею обов’язково стояв гарячий чай, який відганяв надокучливу сонливість.

А Василь, за її словами, усе «грався». Ось цим вони з Інною і різнилися. Уже в старших класах вона знала, що буде журналістом. І щодня наближала свою мрію. Нехай дрібними, але наполегливими кроками. А він не уявляв, ким хоче бути. Лякався цього запитання. Наче майбутнє – безжальний демон, який ось-ось його проковтне, відріже шляхи до відступу. Навколишні ж цього не розуміли, постійно катуючи його тим одвічним: «То ким?»

Коли на пагорб, де чоловік розклав свою роботу, опустилася полуднева тінь, з’явилася Зора. Підійшла й зупинилася біля зв’язаної в очіпки лози. Вийняла з маленької вишитої торбинки гроші та простягнула Василеві.

– Тут досить? Я чула ціну, яку ви називали тій відьмі.

– Як ти мене знайшла? – здивувався чоловік.

– По зорях.

– Слідкувала?

Вона опустила довгі чорні вії. Зора мала природну красу, яка не потребувала жодної косметичної корекції.

– Можливо.

– Ти гарно розмовляєш українською.

– Це від бабусі. Вона була українкою. Викладачем.

– А що вона робила серед ромів?

Зора задерла вгору гостре підборіддя. Гордо випрямила плечі.

– Пішла за своєю долею, – дівчина сіла поруч із Василем і розправила широку спідницю. – Вийшла заміж за рома.

– Романтично.

– Кохання вказує нам шляхи, щоб ми не заблукали.

– Розкажи про свою бабусю, – попросив він, щоб підтримати розмову.

– У мене дві бабусі.

– Можна про обох, – усміхнувся Василь. – Або спочатку про ту, яка була викладачкою.

– Доки бабуся Лада жила, вона мене навчала вашій мові, читанню, письму.

– Це добре. Любиш читати?

– Ні, – довірливо зізналася Зора. – Мені всі книжки нудні. А от бабуся їх любила. Вона знала багато ваших пісень і легенд. І ромських також. От тільки ворожити не вміла. Кажуть, це потрібно мати в крові.

– А ти маєш?

– Сестра мала. А я ні. Інакше б уже когось приворожила.

– Кого? – примружившись, весело поцікавився він.

– Принца, – зашарілася дівчина. – А ще бабуся вибрала мені ім’я. Кажуть, вона довго сперечалася за нього з іншою моєю бабусею Дікою. Насправді Діка – моя прабабуся, мама мого дідуся. Так от, вона вважала це ім’я не надто щасливим. Ладі вдалося його відстояти, але з прабабусею Дікою вони після того тривалий час не розмовляли.

– Зо-ра, – повторив по складах Василь, наче пробуючи слово на смак. Воно було легке, невагоме. Як хмарина погожого дня. – Гарне. А що воно означає?

– Зоря.

Вона всміхнулася, і її очі засяяли, мов зірки на тихому вечірньому небі.

Василь не мав із собою потрібного кошика. Тому повів Зору до себе додому.

Вона довго відмовлялася.

– Краще я зачекаю тут, а ви принесете. Або підійду, коли ви будете на ринку.

– У мене багато кошиків. Невже не хочеш поглянути? А раптом тобі сподобається інший.

– А у вас не буде через мене проблем? – запитала дівчина.

– Чому в мене мають бути проблеми? – здивувався він.

– Ніби ви не розумієте… – насупилася Зора. – Люди не люблять нас, ромів.

– Облиш. Це пусте.

– Не пусте. Ми йдемо з вами вулицею, а всі оглядаються.

Припущення Зори його насмішило.

– Вони дивляться на тебе, бо ти гарненька.

Вона пробурмотіла собі під ніс щось нерозбірливе своєю мовою.

– Не звертай уваги. Ми не робимо нічого поганого.

Василь намагався її підбадьорити, але Зора йшла мовчки, постійно озираючись. Наїжачена, наче вуличне кошеня, яке змушене постійно вести боротьбу за існування. Біля потрібної хвіртки вона зупинилася. Наче вагалася, чи варто йти далі. Тоді поглянула на свого супутника, чекаючи його відповіді.

На городі, на гойдалці, яку Василь разом із Борисом змайстрував кілька років тому, «літала» Оксанка. Забачивши незнайому дівчину, вона перестала гойдатися та завмерла в очікуванні.

Василь збігав до будинку й виніс Зорі кошик. Вона відмовилась дивитися на решту, розрахувалася, подякувала й швидко пішла. На вузькій стежці, що вела до перехрестя, дівчина перестріла Інну. Зора стишила ходу, пропускаючи дружину Василя вперед. Жінка поспішно її оминула, з підозрою поглянувши на річ у руках молодої ромки.

– Ти вже водиш покупців додому? – на подвір’ї Василя чекав неприємний допит. – Та ще й цих чорнопиких! Перевір, чи на місці гаманець.

– На місці. Не хвилюйся.

– Навіщо ромам кошики? Чи вона просто видивлялася, що в тебе поцупити?

– Вона хороша дівчина. Не злодійка.

– Ого, як ти її захищаєш. Ну-ну… То в мене з’явилася конкурентка? – примружившись, з іронією поцікавилася Інна.