Читать книгу Повелителька ліхтарів - Елена Волынская - Страница 3

Василь довго лежав у ліжку з розплющеними очима. Йому було приємно прокидатись і без метушні спостерігати за сходом сонця. Він знову міг розпоряджатися власним часом і життям, не озираючись у минуле й не намагаючись заглядати в прийдешнє. Усього цього він був позбавлений довгих сім років.

О пів на шосту Василь уже був на ногах. Наносив води, вмився, закинув на плечі старий мисливський рюкзак і замкнув будинок. Марійка, яка в цей час поралася на квітнику, побачивши сусіда, помахала йому рукою. Василь радо відповів на її привітання. Яка ж це втіха – знати, що ти важливий. Хоча б для когось.

Перші місяці у в’язниці, коли він уже не прокидався серед ночі від жахіть і поволі звикав до думки, що ці похмурі стіни – його дім на найближчі роки, Василь чекав на дружину. Хоча й боявся цієї зустрічі. Що він їй скаже? Уже звик до того, що чергове «пробач» не буває зайвим, навіть якщо при цьому не відчуваєш за собою жодної провини.

Це слово мало б згладжувати гострі кути та ліпити докупи розбите. Ось тільки тріщини інколи надто вже помітні…

Інна все не з’являлася, а його сусід по камері Степ навіть почав жартувати:

– Щось ти у нас не надто популярний. Де твої гості?

– У мене нікого немає, – відвертаючись, відказував Василь.

– Звісно, – іронічного посміхався Степ. – Усі ми тут нікого не маємо.

На цвинтарі о такій порі був лише сторож. Той самий високий худий дідуган, який, як здавалося Василю, з роками зовсім не мінявся. У селі подейкували, що він походив з якогось давнього козацького роду. Михайлович обожнював свою роботу, навіть називав її «вигідною». Дідусь не раз своїм знаменитим басистим «кхе» лякав уночі хуліганів і п’яниць, яким хотілося полоскотати собі нерви в пошуках привидів або розпити чарчину-другу в місці вічного спочинку.

Сторож привітався, потиснув Василеві руку й провів раннього гостя уважним поглядом. Спершу Василь наблизився до могили батьків. Їх поховали поруч, з різницею у півроку. Згодом зробили для обох спільний пам’ятник. Для нього обрали весільну фотографію, на якій молодята були по-справжньому щасливі.

«Спарував же ж Господь!» – побожно хрестячись, говорили люди. Обоє були «творчими натурами» і зовсім непрактичними. У вільний від основної роботи час батько Василя плів із лози кошики, які по-гуцульськи називав кошарками. Мати ж, поки дозволяв зір, малювала. А в останні роки свого життя вона дуже захопилася вишивкою.

У вишитій мамою червоними маками сукні їхня з Інною семилітня донька Оксанка виграла місцевий конкурс зі співу й отримала в подарунок ляльку Барбі. То був один з найрадісніших днів у житті дівчинки. Дорогою додому Оксанка весело щебетала, пригортаючи до грудей такий дорогий презент. І лише вдома, роздивившись іграшку, вони помітили у неї ваду: обидві ноги ляльки, що були прикриті довгою спідницею, виявилися лівими.

Мати Василя, Дарина, покинула цей світ першою. Відійшла вві сні після виснажливої серцевої хвороби. Батько деякий час ще намагався триматися, бадьорився. Бавив онучку, сушив лозу, займався господарством і садом, який раніше був парафією виключно його дружини. Проте в його очах уже не іскрилося життя. Він нагадував рослину, якій підрізали коріння.

Коли Сергій помер, односельчани казали: «Його забрала дружина». Василь ненавидів ці розмови. Ніхто нікого не забирав. Вони все життя були разом і тому просто не витримали одне без одного.

У часи свого парубоцтва батько Василя, який жив у селі сусіднього району, щотижня долав пішки чималі відстані, щоб тільки побачити свою Даринку. Вона увійшла в його життя тоді, коли була потрібна найбільше. Сергій нещодавно повернувся з Ізи й привіз додому нове вміння і розбите серце…

Підправивши могилку й невеличкий квітник, на якому Інна висадила дрібні первоцвіти, які щовесни вкривали землю суцільним рожевим килимом, Василь тричі перехрестився та повернув до східної огорожі. Він довго блукав серед сірих кам’яних могил, шукаючи потрібну. Справжнього пам’ятника не було – лише високий чорний хрест і табличка зі стертим іменем…

На могилці Зори зацвів барвінок. Саме по ньому Василь її і впізнав. Здалеку здавалося, наче це земляний насип, укритий блакитним простирадлом. Лежати під ним, напевно, затишно та спокійно.

Чоловік сперся на огорожу, закурив. Почав накрапати сліпий дощик. Такий самий, як і того далекого ранку, коли Федорівкою розлетілася страшна новина. Люди ще не встигли оговтатися від нещодавньої аварії екскурсійного автобуса на трасі за селом, яка забрала життя одинадцяти людей, дев’ятеро з яких були діти, як тут до їхнього берега прибилося нове горе…

Звістка, яку пошепки повторювали між собою федорівці, швидко розійшлася селом. Залишивши свою роботу, люди обступили берег річки. Попри намагання дільничного розігнати цікавих зайд, їх тільки більшало. Натовп розростався, гудів. Час від часу в ньому чулися схвильовані зойки. Кільком жінкам стало погано. Але навіть це не змусило людей розійтися.

Уранці її помітили діти, серед яких була й Василева Оксанка. Дівчина лежала у воді поблизу берега та скляними очима дивилася на молочні хмари, які пропливали над нею… Утоплениця була нетутешньою. Вбрана в довгу квітчасту сукню, темноволоса. Смаглява шкіра й дерев’яні браслети на зап’ястях виказувала її ймовірну приналежність до ромів.

Дільничний Данило, побачивши в натовпі Василя, вибрав його одним зі свідків. Чоловікові довелося підійти до води та подивитися в обличчя незнайомої мертвої дівчини. Молодесенька, вродлива. У її волоссі заплуталися водорості, а хрестик на срібному ланцюжку, перекрутившись, лежав на лівому плечі покійниці. Василь помітив, що попри не надто світлу шкіру, дівчина мала веснянки.

Доки велися слідчі дії, селом ширилося багато чуток і припущень, кожне з яких було неймовірніше від іншого. Хтось щось бачив, десь щось чув. Кожен наполягав на правдивості саме своєї версії. Приїздили слідчі з району, місце події відвідала й знімальна група одного з телеканалів. Обличчя небіжчиці кілька разів з’являлося на блакитному екрані. Та навіть незважаючи на це, тривалий час правоохоронним органам не вдавалося встановити її особу.

Оскільки на тілі дівчини не було знайдено слідів насильницької смерті, у прокуратурі припускали, що стався просто нещасний випадок. А тіло, яке, за попередніми висновками судмедекспертів, більше доби пролежало у воді, занесло до Федорівки течією.

І тільки-но справу передали в область, як знайшлися родичі дівчини. Вони приїхали до села на великому чорному автомобілі. Забравши тіло, роми звинуватили слідчих у бездіяльності. Грюкнувши дверима кабінету голови сільради, який не надто поспішав приймати їхню скаргу, пояснюючи, що подібні справи – не зовсім його компетенція, вони пообіцяли самотужки з’ясувати, у кого піднялася рука на Гілі (так вони назвали покійницю).

Стривожене село довго не могло заспокоїтися. Хтось вбачав у тому, що сталося, лихий знак, інші – фатальний збіг. У їхньому селі зроду не було ромів. То звідки ж тут узялася та дівчина?

Батьки заборонили дітям наближатися до річки, обіцяючи влітку звозити їх на море чи відправити в дитячі табори. Оксана почала боятися води. Вона довго засинала, благаючи маму не вимикати в кімнаті світла. Інна, попри небажання Василя, повезла доньку до знахарки із сусіднього села.

Чи так подіяли духмяні польові трави, чи м’який голос старенької бабці, а може, заспокійливі рухи, якими вона гладила малу по голівці, але саме після тієї поїздки страх Оксанки безслідно зник.

– Ти тільки уяви, – захоплено розповідала Василю дружина. – Оксанка ж завжди соромилась чужих. А тут так упевнено зайшла в хату баби Ганки, завела з нею розмову, наче із давньою знайомою. Ще й утнула те, чого я зовсім від неї не очікувала: попросила чогось поїсти.

Чоловік лише ствердно кивав, хоча зовсім не поділяв цієї ейфорії.

«Невже той страх зник так безслідно? – запитував себе Василь, спостерігаючи за Інною, яку останнім часом наче підмінили. Жінка зробилася замкнутою, нервовою, її хронічне невдоволення Василем подвоїлося, а може, і потроїлося. – Чи не перекинула баба Оксанчин страх на її матір?»