Читать книгу Повелителька ліхтарів - Елена Волынская - Страница 2

Василь прокинувся виснажений, із болями в суглобах. Здавалося, ніби він цілу ніч тяжко працював. Підвівся, розім’яв м’язи. Виконав гімнастичні вправи з якогось старого освітянського журналу, які повторював кожен день протягом останніх років. Це допомагало йому зайняти чимось тіло та відволікати думки, щоб не збожеволіти…

Василь вийшов на пошарпане нічною негодою подвір’я, відшукав біля ґанку старого деркача, позамітав двір, підлатав фанерою діру в паркані, забив у нього кілька нових дощок. Потім заліз на горище та полагодив електрику. Спустив на землю круглий стіл, який раніше завжди стояв перед хатою.

Влітку за цим столом збиралася родина та гості. Інна мала багато друзів, а Василя незнайомі люди нервували. І хоча він радо приймав гостей, проте ще дужче радів, коли вони починали збиратися додому. «Вовкулака, – обурювалася теща. – Вродилося вже таке дике. Весь у батька. Що не кажіть, а яблуко від яблуні недалеко падає». Якби ж вона тільки знала, що зять вважав її слова за комплімент.

Завершивши наводити лад на подвір’ї, Василь взявся згрібати сухе листя. Рослини під ним були слабкі, із витягнутими жовтими пагінцями. Попри всі перешкоди, вони відчайдушно пнулися вгору, до весняного лагідного сонця. Чоловік усміхнувся, пригадуючи свою двоюрідну прабабцю з Верховини. Старенька хоч і підсліпувата була, та й сили обробляти город не мала, але все одно щовесни кидала в землю насіння. Майже навпомацки. На пропозиції сусідів допомогти тільки відмахувалась рукою: «Не треба! Попораю все сама. Що захоче, те й проросте. А розніжених слабаків я не вирощую».

Добряче нагрівши на сонці голову, Василь повернувся додому за кашкетом. «От би з його допомогою стати ще й невидимим. Хоча б на деякий час». На нього з неприхованим інтересом дивилися сусіди. Їм було цікаво спостерігати, як скинутий «лозяний король» лагодив розбитий трон і збирав докупи уламки свого королівства.

Трішки «продерши городу очі», чоловік пішов із відрами до криниці. Помітивши, що він наближається, односельчани, які до того розмовляли на перехресті, під вербою, розійшлися. Вдали, наче не побачили його чи не впізнали.

Василь мовчки пройшов повз них, але голови не опустив. Не цього разу. Поставив відра на землю біля своєї хвіртки, перевів подих. Уже відвик від тяжкої фізичної праці. Тіло активно протестувало, відгукуючись болем у найслабших місцях. Чоловік наповнив водою старий вуличний вмивальник та намочив обличчя. Опісля зайшов до будинку. Навмисне створений протяг повільно вимітав із кімнат дух плісняви й самоти.

Погода знову псувалася. Вітер позганяв і навісив над Федорівкою дощові хмари, а з ними приніс і прохолоду. Василь перевдягнувся в нову сорочку. Знайшов у шафі чорну балонову куртку, яка тепер була для нього надто широка, ніби з чужого плеча. Байдуже поглянув у запилене люстерко. Звідти на нього похмуро дивився чужий, стомлений життям чоловік.

Нагрів воду та ретельно поголився. От тільки це не відняло років. «Усе починається з душі, – любив повторювати його батько. – Постаріє вона – і тебе вже ніщо не врятує».

Василь знову піднімався на пагорб. Кожен зроблений крок відгукувався дошкульним ниттям у попереку. Темно-коричневі, побиті дощем чагарники густішали, загороджуючи шлях живою стіною. Відпочивальники «помітили» доріжку порожніми пляшками, бляшанками з-під пива, обгортками від цукерок та іншим сміттям. Де-не-де чорніли темні плями від багать. Починали цвісти кульбаби.

Хижа була закрита на клямку. Вона самотньо стояла, відгороджена від лісу посохлими кущами шипшини. Це його потаємний сховок від людей та світу. Василь успадкував цю невеличку дерев’яну будівлю в лісі від батька. «Разом із неспокійною душею», – нарікала Інна.

Відчуваючи незрозумілий страх, чоловік повільно відчинив двері та зайшов усередину. Навкруги порожньо, темно. Єдине вікно було заставлене широким картоном. Слабке світло ледь пробивалося крізь дірки в стінах. У кімнаті панував суцільний безлад: перекинута лавка, на столі розкидані брудні миски та надщерблені виделки. Під стіною стояли перетягнуті мотуз ками жмутки лози, а поруч – недоплетений кошик, з якого стирчали довгі лозяні прути. Вони нагадували сонячні промені на нехитрих дитячих малюнках.

Почувши у кутку шелест, чоловік перелякано озирнувся. Спрацював відточений останніми роками інстинкт самозбереження. Порушником спокою виявився щур. Він був старезний, рудувато-сірий, неповороткий. Підсліпувата, втомлена життям істота. Дивуючись своєму страху, Василь усміхнувся. А що саме він сподівався тут знайти? Чи кого…

Заходячи на подвір’я Пилипчуків, Василь майже не дихав. З невимовною швидкістю множилися страхи, намагаючись його зупинити, вивести за хвіртку та завернути у протилежному напрямку. Зібравши залишки своєї волі в кулак, він повільно оминув низький дерев’яний паркан, зроблені зі старих шин квітники і пофарбовані в яскраво-блакитне вулики.

Зупинившись, прошепотів уривок молитви, яка так вчасно спала йому на думку. Лише за кілька хвилин умовив себе натиснути кнопку електричного дзвінка. Його долоні помітно тремтіли, а чоло вкрилося потом. Очікування ще ніколи не здавалося йому таким нестерпним.

На веранді відхилилася й загойдалася прозора фіранка. Двері йому відчинила дружина. Свіжа, вродлива, молода. У цю мить час ніби зупинився, а може, і повернув у зворотному напрямку, до тієї миті, коли він вперше побачив Інну на танцмайданчику. Тоді вона була гордою, навіть трохи зверхньою. Оточена кавалерами, які покірно прямували за своєю королевою.

Інна зовсім його не помічала. Вона весело перешіптувалась то з одним, то з іншим хлопцем, жартувала. Василь навіть гадки не мав, як до неї підступитися.

Потонувши в спогадах, чоловік не відразу зрозумів, що це не Інна, а їхня донька, Оксанка.

– Добрий день!

– Добрий! – розгублено відповіла дівчина.

Напевне, не впізнала. Звісно… Минуло ж майже сім років.

– Ви до нас?

– До вас. Господиня є? Інна Леонідівна.

– Є. Мам! До тебе прийшли, – гукнула Оксанка й зникла за дверима.

Хвилини за дві на ґанок вийшла Інна. Така ж струнка та доглянута. От тільки волосся, яке колись було насиченого каштанового кольору, тепер вигравало на сонці рубіновим відтінком. Перефарбувалася… Випроставшись, Інна дивилася на чоловіка з подивом та остра хом. Наче на привида з минулого. Загубленим душам ніхто не радіє. Краще б вони зникали в невідомості.

Через деякий час, трохи оговтавшись, вона запитала:

– Повернувся?

– Повернувся, – Василь смикнув блискавку на куртці, закашлявся. З роками все важче підбирати потрібні слова. – Відпустили…

– А ми тут, – відказала вона, не відводячи погляду.

Василь дивився дружині прямісінько в очі, намагаючись відгадати її настрій, її думки. От тільки йому досі була не під силу ця головоломка. Він ніколи не знав, що у неї на думці. Не міг передбачити, чого очікувати від Інни вже наступної миті.

– Знаю. Як твої батьки?

– Їх уже немає.

– Вибач. Не знав.

– Так.

Запала мовчанка. Та мить, коли обов’язково потрібно щось говорити, а слова з тебе хоч витягай кліщами.

Василь окинув поглядом доглянуте подвір’я.

– Бачу, гарно господарюєш.

Інна різко випрямилася.

– Звикла тримати все в руках. І розраховувати лише на себе. Так значно простіше.

Василь кивнув, відступаючи. Що тут скажеш? Зараз він уже не мав сили ні виправдовуватися, ні перепрошувати.

– Ти завжди був схожий на тінь, – продовжила Інна. Було помітно, що вона хотіла виговоритися, вихлюпнути на нього свій гнів та образи. А він і не прагнув її зупиняти. Нехай, якщо від цього їй стане легше. – Тебе ніколи не було поруч. Навіть коли ти жив з нами. Ти нічого навколо не помічав. Ховався в тому своєму лісі. З тією…

– Ти сама? – вихопилось у Василя. Та він одразу ж пошкодував, що запитав зайве. Не мав права контролювати те, що вже йому не належало.

– Сама, – з викликом відповіла жінка, розвертаючись до дверей. – Зрозуміла, що для щастя мені не потрібні чоловіки. Добре, що ти повернувся. Владнаємо бюрократичні справи. Треба нарешті розійтись і на папері.

Інна потягла на себе дверну ручку та переступила поріг хати.

– Оксанка виросла, – навздогін їй швидко заговорив Василь, намагаючись затримати дружину. – Стала такою красунею. Справжня твоя копія.

– Сподіваюсь, у житті їй пощастить більше, – важко зітхнула Інна. – Зараз її не відволікай. Донька готується до випускних іспитів. Може, якось пізніше, – вона зайшла до погано освітленого коридору, де її швидко заховали тіні.

– Як скажеш. Ще побачимось, – прошепотів Василь, сумніваючись у тому, що його почули.

Йдучи геть, він пригадував своє сватання. Батько Інни, Леонід Володимирович, довго й уважно роздивлявся майбутнього зятя. Він дивився на хлопця прискіпливо, ледь не зі зневагою, як на випадковий бур’ян на його бездоганно доглянутому городі. Хотів для доньки іншого кавалера.

Красуня, єдина донька в родині, Інна ніколи не відчувала браку чоловічої уваги. А скількох юнаків вона підкорила своєю усмішкою та вмінням поводитися в їхньому товаристві. Але то були хлопці, які тільки загравали та веселилися, проте дуже остерігалися серйозних стосунків. Тривалий час до Інни ходив син біб ліотекарки, підстаркуватий академік Денис. Ходив, проте чомусь зволікав із зізнанням і не кликав її заміж. Він наче купець, який, вибираючи товар, боявся прогадати з ціною. А тут в око дівчині, яка насправді ніколи не любила Дениса, впала така невигідна партія.

Мати Інни, Олена Степанівна, метушилася, виставляючи на білосніжну скатертину апетитні страви. Боязко поглянувши на чоловіка, який при зустрічі так і не подав Василеві руки, запросила юнака до столу. Хлопець удав, що не зауважив такого відвертого ігнорування. Відкоркував куплене в райцентрі вино та виголосив перший тост, попри звичай – за кохання.

Інна підбадьорювала Василя усмішкою. Мовляв, усе йде добре. Та й він усміхався, пригадуючи почуту колись від матері історію. Дідусь Інни теж свого часу не прийняв майбутнього нареченого доньки Олени. Вважав Леоніда птахом надто низького польоту. При першій же зустрічі відверто заявив юнакові, що нізащо не дасть згоди на їхній шлюб. Тому нехай той не спо дівається на поблажки, бо й ноги його не буде в їхньо му домі.

Так і сталося. Попри всі «але», молодята побралися, а Леонід, пішовши на принцип, жодного разу так і не переступив поріг тестевого дому. Навіть ставши в райцентрі головним інженером і заробивши в селі авторитет, який часто цінніший за гроші. Він проводив дружину, яка йшла навідати батьків, до їхнього цегляного муру, цілував у щоку, передавав її вустами привіт родичам, розвертався і йшов геть.

За столом Олена Степанівна з усіх сил підтримувала розмову, а її чоловік сидів надутий, наче сич. Він голосно шкрябав виделкою по напівпорожній тарілці та «цідив» домашнє винце. Але якоїсь миті, коли жінка розговорилась і назвала молодих дуже гарною парою, не витримав і за явив, що не варто поспішати, бо зараз дуже мінливі й непев ні часи. А сучасна молодь надто легковажна та просто може сплутати з коханням те, що насправді коханням не є.

Василь же, взявши Інну за руку й дивлячись Леоніду Володимировичу у вічі, спокійно сказав:

– Дякуємо, що ви за нас турбуєтеся. Проте ми вже визначилися з нашими почуттями й обрали дату весілля.

Дорогою додому Василь зазирнув до продуктової крам ни ці. Ще відучора, крім куплених на залізничній станції смажених пиріжків, чоловік нічого не їв. Але голоду не відчував. Він давно втратив апетит. Разом із мріями та надією. Звик обходитися малим, ділячись своїм пайком зі Степом.

Василь недбало стискав у кишені ті кілька гривень, які приберіг на «чорний день». Вибираючи найпростіші продукти, чоловік бачив націлені на нього погляди наче б і знайомих, але змінених часом людей. Ось Дмитро Данилович, зведений брат сільського голови, за ним у черзі стояв Віктор – його колишній однокласник. А той дивак у картатій сорочці – Михась, затятий рибалка. Усі гуртом, ніби змовившись, вдали, що його не бачать. Дмитро Данилович, зосереджено дивлячись на двері, щось розповідав Віктору, а Михась уважно вивчав цінники. З Василем ніхто не привітався. Його сторонилися й воліли не помічати.

Доки Василь ішов додому, у нього закололо в боку, тож довелося кілька разів зупинятися. Тим часом посилився вітер. Він відчинив і ганяв узад-вперед двері від сараю, які нестерпно рипіли, та нахабно пробирався під одяг. Темні хмари швидко набубнявіли. З неба посипалась льодяна крупа. За кілька хвилин, замість граду, на землю почали падати густі лапаті сніжинки. Білі пелюстки на деревах, деякі з яких уже рясно цвіли, і сніг – дивне поєднання. Таке ж непередбачуване, як життя.

Змусивши себе поїсти й нарешті знявши зі стіни старий перекидний календар, який «застряг» на даті «11 серпня» – дні, коли все змінилося, – Василь ліг у ліжко й одразу заснув.

Негода, набираючи обертів, ввійшла в азарт: грюкала в шибки, барабанила по даху. Коли гуркіт посилився, крізь сон чоловік не відразу зрозумів, що це стукає людина.

Василь зісковзнув з ліжка, на ходу застібаючи на сорочці ґудзики. На порозі стояла Марійка. Вона була в довгому брезентовому плащі.

– Ти вже ліг спати? А я вечерю принесла.

Протираючи долонею очі, Василь зніяковіло щось пробурмотів. Марійка пройшла на кухню, де вийняла з пакета кілька пластикових тарілок. Дивлячись, як вона господарює за столом, чоловік усміхнувся. Марійка завжди була йому справжнім другом. Заспокоювала, приносила в його життя рівновагу.

А Інна її чомусь недолюблювала. Можливо, просто ревнувала. Коли Василь казав «наша кума», вона завжди роздратовано бубоніла:

– Не наша, а твоя. Вона ж постійно стає на твій бік.

Для Василя Марійка назавжди лишилася кумою, хоча їхній із Борисом молодший син Тарас, його хрещеник, помер іще немовлям. Дитині не виповнилось і рочку. Одного з вечорів малюк просто заснув і не прокинувся. Лікарі назвали причину – синдром раптової смерті немовлят. Страшне горе тоді ледь не зламало Марійку, мало не загасило в ній жаги до життя.

– Поїж, доки тепле, – озирнувшись, наказала вона. – Зробити тобі чай?

– Дякую. Я потім сам зроблю.

– Бачу, ти вже почав господарювати. Вибач, не встигла навести лад у твоєму дворі. Займалася візою. Я в цих справах досі така безпорадна.

– Не переймайся. Я все зроблю сам. Дуже скучив за роботою на землі.

– Якщо скучив, то вперед, – махнула рукою Марійка. – Роботи вистачає.

За кілька секунд вона заговорила про інше:

– Чому ти відмовлявся від зустрічей? Я б тебе навідувала.

– Не хотів, щоб ти мене бачила там.

– У цьому ти схожий на мого Бориса. Дурні гордощі! Кожен може потрапити в біду. Та й не я була тобі потрібна. Правда? Був у Інни?

Найбільший «недолік» сіл: тут мешкає мала купка людей, тож таємниці надто швидко перестають бути таємницями.

– Був. Ми поговорили.

– Поговорили, то й добре.

Марійка підсунула стілець. Сіла поруч. Між ними примостилися спогади. Наче третій зайвий.

– Вона ж жодного разу тебе не провідала? Так? – сприйнявши його мовчанку за згоду, жінка продовжила: – Покинула тебе в біді. Хоча, коли я до тебе їздила, вона іноді передавала продукти через доньку. Сама ж ніколи не з’являлася. Вирішила відсторонитися. Що не кажи, а я не зрозумію цього її вчинку. Це зрада.

– Вона мала право гніватися, – втомлено відповів Василь. – Ти ж знаєш.

– Знаю. А як же обітниця? У горі та радості…

– Ми всі так чи інакше порушуємо обітниці. Таке життя.

– Так. Нам тільки здається, що ми знаємо тих, з ким живемо. Але це лиш ілюзія.

– Мабуть.

– Як хочеш, – махнула рукою Марійка. – Я ні в що не втручаюся. Оксанку бачив?

– Бачив. Красуня.

– Дай їм час звикнути до твого повернення. А там буде видно. Нехай допоможе тобі Господь.

Марійка почала збиратися. Василь несміливо махнув рукою, просячи її затриматись.

– Я хотів тебе дещо запитати. Про Зору.

Вона кивнула. Знав – чекала цих слів.

– Тобі щось відомо?

– То ти нічого не чув? – стишила голос кума, відвертаючись.

– Якби щось чув, то чи питав би?

– Я мала тобі сказати раніше, – жінка потерла долонею скроні. – Думала, ти знаєш… Вона лишилася в селі.

– А де вона зараз? – нетерпляче запитав Василь.

Марійка витримала паузу. Йому здалося, що вона пошепки дорахувала до десяти.

– На кладовищі.

Запала тиша. Тягуча й важка. Навіть старий годинник, до якого чоловік нещодавно поставив нову батарейку, перестав рахувати час.

Останній раз Василь бачив Зору в той день, коли йому винесли вирок. Бачив її через вікно. Вона стояла на сходах біля приміщення суду. І «танула» під дощем. Біла сукня та незвично бліде обличчя, обрамлене мокрим волоссям, яке прилипало до одягу. Блискучі чорні коси, що завжди пахли квітами й димом (дивне, але напрочуд приємне поєднання), важкими чорними гадюками обплітали плечі, згинали її, ледь не душачи. А руки були складені в молитві. Наче Мадонна.

Вгадавши його думки, Марійка порушила тишу.

– Я знайшла її в тій твоїй хижі. Три дні дівчина лежала у мене в ліжку. Із запаленням легень. Їхати до лікарні відмовилась, хоч як ми з Борисом не наполягали. Аркадійович приходив до нас, колов їй антибіотики. А вона все плакала й просила у тебе пробачення. Приходили роми, хотіли її забрати. З ними був і той дивний, зі шрамом на скроні. Він мав такі страшні очі, наче з них плескалася отрута.

– Ян.

– Він. Кричав, що дівчина піде з ними, бо вона належить їм. Наче якась річ. Хотів взяти її на руки. Але мій Борис приніс із сараю гвинтівку й захищав її наче рідну.

Василь мовчки кивнув.

– Коли Зора померла, ромів у селі вже не було. Виїхали за ніч, ніхто й не бачив їхньої втечі. Ми поховали дівчину біля огорожі кладовища. Не знали, чи вона хрещена. Місце там добре, тихе. Весною цвіте бузок і барвінок.

– Дякую.

– Забудь, – Марійка легенько торкнулася рукою його плеча. – За таке не дякують.