Читать книгу Повелителька ліхтарів - Елена Волынская - Страница 6

Нагостривши сапку та лопату, Василь закинув на плече дорожній рюкзак. Тоді вивів на подвір’я старого ровера, якому свого часу довелося вислухати стільки його жалів. Під ґанком сиділо цуценя. Чорненьке, кошлате. Воно мало на лобі білу пляму, яка скидалася на молодий місяць.

Чоловік покликав песика вигуком, звичним у їхній місцевості: «Най-най!». Сів біля нього навпочіпки. Собача недовірливо поглянуло на простягнуту до нього руку.

– Ти чий, гарнюній?

Воно було такої ж масті, як і його Джек. Колись Василь приніс із заводу додому цуцика. Гарний був пес, слухняний і вірний. Прожив у них дев’ять років, в останній з яких сильно хворів. Василь намагався вилікувати Джека. Інна мовчала, але всім своїм виглядом давала зрозуміти, що не схвалює настільки нераціонального використання сімейного бюджету. Василь хапався за будь-яку надію: привозив від ветлікаря уколи, нові піґулки, краплі, які ось-ось мали поставити пса на ноги. Тільки це не надто допомагало.

Одного дня Джек зник. Певно, пішов з дому помирати. А Василь от повернувся…

Чоловік зайшов до будинку, виніс мисник із хлібом і вареною картоплею. Песик уже встиг сховатися за кущем лапатого ревеню. Уважно стежив за тарілкою та рухами господаря, але так і не наважився підійти. «Нана», – кликав той. І жодної реакції у відповідь.

Розігнувши затерплий поперек, Василь залишив їжу на ґанку й вийшов із двору. Доїхав до млина. Далі вів ровера в руках. Пробирався густими заростями глоду та ліщини, лишаючи на в’язкій землі нерівні сліди. Дорогою кілька разів зупинявся, щоб перевести подих і витерти з чола піт. «Сивина забирає сили. Життя вже не б’є в тобі могутнім джерелом, лише кволо тріпоче опущеними крилами, – усміхався він, пригадуючи слова поета-земляка, в якого Інна колись брала інтерв’ю. – Ти вже не той і ніколи не будеш колишнім. Істина, з якою так важко змиритися…»

Двері хижі були відчинені. Василь не міг зрозуміти: то так постарався невгамовний вітер чи він забув їх зачинити минулого разу?

Чоловік зупинився, роззираючись. Кинув наплічник на підлогу, розганяючи по кутках зловісні тіні. Усе таке рідне й водночас чуже. Місце, яке колись збудував його батько.

Насправді вони з татом зводили цю хижку разом. Василь ще був хлопчам, але вже тримав дошки, підносив батькові цвяшки, на внутрішніх стінах малював крейдою щасливі символи – так звані ієрогліфи, знайдені в «Казках стародавнього світу». І дуже сердився, коли батько не дозволяв йому братися за ту чи іншу роботу.

– Я вже великий. Я можу!

– Звісно, великий, – куйовдив його волосся Сергій. – Тільки куди тобі поспішати? Не рости так швидко, бо скоро вже мене переженеш.

Забуваючи про час і все на світі, вони вудили на ставку рибу, збирали для матері гостинці – квіти й гриби. А вона, приносячи їм обід, буркотіла: «Швидше повертайтеся! Залишили мене одну, без господаря в домі. А раптом хтось вкраде?»

Дні, коли хлопчику щастило вмовити матір їм із батьком заночувати в хижі, були чи не найщасливішими для малого Василька. Лежати на грубому батьковому плащі, серед пахучого чебрецю та медуниці, вдивлятися в темряву та вбирати в себе звуки ночі. А якщо пощастить, ще й насолоджуватися грозою. У лісі блискавки яскравіші, грім – загрозливіший. Негода поряд, лише простягни руку. Чи можна бажати кращого?

Батько жартував, називаючи хижу «своєю літньою резиденцією». Іноді він зникав там на кілька діб. І завжди повертався з новими виробами. Виплетеною з лози була й більшість іграшок Василя: кумедні чоловічки з сопілками та барабанами, мініатюрні велосипеди й трактори, коники-гойдунці, сани, через які йому заздрили всі без винятку хлопчаки їхнього кутка, сови, півники, журавлики, літачки, човники. Мав свого кошика і чорний кіт Яшка. Лозоплетіння – дивовижне вміння, якому Сергій навчився в Закарпатському селищі Іза у свого дядька-гуцула.

Василь знав, що батькові необхідно було ось таке «місце тиші». Побути наодинці з собою, дати лад суперечливим думкам.

– Ти по-справжньому станеш дорослим, коли припиниш боятися самотності, – не раз повторював йому Сергій. – Пам’ятай про це. І прислухайся до серця. Воно не вміє обманювати, як його не вчи…

Іза – невеличке селище на Хустщині, куди молодий Сергій поїхав одразу після закінчення школи – дала йому дуже багато. Але й відняла частину серця…

Надзвичайне місце в дивовижному краї, яке здавна вважалося столицею українського лозоплетіння. Уже при в’їзді до Карпатського села, у горах, красувався постамент із кошиком – натяк на хобі його мешканців.

У селищі не було людини, яка б не чула легенди про Івана Кашко – першого в Ізі майстра лозоплетіння. Не знати, як плести кошики, там вважалося великою ганьбою. На городах, поряд із картоплею, мешканці Ізи садили лозу. Спеціальний її вид – найбільш придатний для плетіння – гнучкий і не ламкий.

До невибагливої верби тут ставилися з великою пошаною. Унікальне дерево мало здатність не лише зміцнювати береги річок і підтримувати в них рівень води, але й лікувати від багатьох хвороб.

Майже на кожному подвір’ї був свій міні-базар, де виставляли на продаж дизайнерські вироби з дерева та лози. То був промисел, яким там займалися цілі родини: чоловіки, жінки й діти. Туристам село нагадувало музей плетеної продукції, а ізяни – павуків-трударів із дитячих казок.

На Покрову люди збирали гілки, ошкурювали їх, виварювали, сушили. Плести починали з настанням холодів. За зиму одна сім’я могла зробити до тисячі кошиків. Адже не дарма вважалося, що до Великодня ізяни плетуть кошарки на всю Україну. Їхні вироби користувалися попитом і за кордоном.

У самій же Ізі Великодні кошики вже давно стали предметами хизування серед місцевих мешканців. Щороку їх робили все вигадливішими й красивішими, оздоблювали мереживом і стрічками. Вони миттєво розходились серед покупців. Не кожна господиня піде з однією і тією ж кошаркою до церкви на Великдень другий рік поспіль.

Сергій планував залишитися в дядька Петра Гнатенка, татового брата, на ціле літо. Цьогоріч юнак відмовився їхати до районного центру, щоб вступати до технікуму. Натомість вперто готувався йти до армії.

– Їдь уже, провітрись, – сказав йому батько, купуючи квиток на потяг. – А передумаєш, то місце на економічному факультеті, як і обіцяв Геннадій Олександрович, залишиться за тобою.

У відповідь той лише всміхнувся. Нізащо не передумає. Нізащо…

Сергієві в Ізі було добре. Хоча він трохи побоювався суворого неговіркого дядька, недолюблював його гостру на язик дружину Ольгу та не міг знайти спільної мови з їхніми зарозумілими синами Назаром і Миколою, проте не надто тим переймався. Його зачаровувала первісна краса Закарпаття, п’янила відносна свобода, а ще манило дядькове вміння виплітати з лози справжні шедеври.

У дитинстві Сергій вважав батькового брата, відомого в селі майстра лозоплетіння, чарівником. І заздрив двоюрідним братам, які вже вміли плести собі простенькі іграшки. А дядько тільки всміхався в густі вуса: «Подорослішаєш – і поділюся з тобою своїми чарами». Хлопчик радо кивав, жодної миті не сумніваючись, що це справжні чари.

Перші дні після приїзду дядько Петро довіряв Сергію лише знімати з лози кору та підтримувати поліно, яке він використовував замість шаблона. Юнак сердився:

– Я ж не маленький. Покажіть мені щось складніше.

– Не час, – не відриваючись від роботи, поважно відказував той. – Стеж за мною і запам’ятовуй. Яким би не був виріб, кожну окрему гілку потрібно двадцять разів взяти в руки й лише тоді починати виплітати.

Не маючи особливої фантазії й бажання, двоюрідні брати Сергія плели здебільшого звичайні продуктові кошики. «Ледарі», – сердито бурчав на синів дядько. Сам він брався за набагато складніші речі. Окрім рам для картин, підставок і горщиків для квітів, посуду, лаптів, дитячих іграшок і меблів, він умів робити альтанки, колодязі, вербові гаражі. Мав багато замовлень з Угорщини та Польщі, що дозволяло йому, як говорив батько, «не рахувати кожну копійку».

За кілька днів сонну Ізу сполохав протяжний церковний дзвін. На їхній вулиці трапилось нещастя. Від інсульту померла тітка Тамара – добра знайома Петра. Їх навіть пов’язували між собою якісь далекі родинні зв’язки. Але які саме – уже давно ніхто не міг пригадати.

Вікно Сергієвої кімнати виходило на Тамарин будинок – невеличкий дім на пагорбі, обкладений білою цеглою. Із високим димарем «у короні», як любили називати зроблені з жерсті візерунчасті накриття. Щось у ньому здавалося юнакові нереальним, майже казковим. Тільки химерна то була казка, сумна… Іноді хлопцю ввижалося, ніби на той дах сідають спочивати хмари, а сонце щовечора ховається за порослий травою льох на Тамариному подвір’ї.

Господиню дому він бачив лише кілька разів. Це була пригнічена, зморена життям жінка, під очима якої залягли глибокі тіні. Вона не всміхалася навіть тоді, коли з нею віталися. А тітка Ольга часто шепотіла: «Борони Боже від подібної долі».

Виявилося, небіжчиця мала всього-на-всього п’ятдесят п’ять років. І тепер, стоячи разом з іншими людьми у задушливій тісній кімнаті, заставленій плетеними з лози меблями, юнак мріяв якомога швидше опинитися на свіжому повітрі, подалі від цього незатишного місця.

Коли до кімнати увійшла молоденька дівчина в чорній сукні та хустині, що сповзла на бік, демонструючи присутнім розкішне біляве волосся, люди якось відразу стихли. Перезираючись, розступилися, звільняючи їй дорогу.

– Краще дочекатися племінників, – гомоніли тітки за спиною Сергія. – Вона така непутяща.

– Не можна давати гроші Оксані. Проп’є зібране на Тамарин пам’ятник.

– Безсоромниця. Звела матір у могилу.

Не помічаючи нікого в кімнаті, Оксана взяла стілець і сіла біля труни Тамари. Якась із жінок, тітка з чорною хустиною на шиї, кинулась поправляти вінки, плутаючись у неї під ногами. Сергій побачив у напівзаплющених очах дівчини горе, яке не потребувало свідків. Якби в нього було більше сміливості, він неодмінно би крикнув до натовпу: «Геть звідси! Повиходьте. Не треба їй зараз заважати».

Увечері, коли дядько Петро, випивши за упокій подруги червоного вина, був налаштований на розмову, племінник обережно випитав у нього про дівчину. Як виявилось, Оксана була єдиною донькою і єдиною втіхою Тамари, яка у двадцять п’ять років залишилася вдовою. Її чоловіка на полі вбила блискавка.

– Раніше Оксана була золотою дитиною. Та злі духи нашепотіли їй на вухо поганих думок. Дівці закортіло стати акторкою. Виставляти себе напоказ перед людьми, – зневажливо кривився Петро. – Попри благання матері, вона покинула все й подалася до столиці вступати до театрального училища. Звідти повернулася за місяць. Із великим розчаруванням і палкою пристрастю до чарки…

Дядько ще щось бурмотів про погані гени, адже батько Оксани був пияком. Говорив, що Тамара свого часу натерпілася з чоловіком, якого, зглянувшись над її муками, забрало небо. За щось розгнівившись, воно нагородило тією ж хворобою і її донечку.

Що тільки не робила Тамара, щоб урятувати доньку. По яких лише лікарях і знахарках не возила дитини. Яким тільки іконам не била поклони. Нічого не допомагало. Оксана крала з дому все цінне та й узагалі бозна-як заробляла собі на випивку. Через неї мати виплакала не один океан сліз, передчасно постаріла та померла.

Сергій похитав головою. Чи дійсно Тамара зробила все можливе? Адже мати постійно повторювала йому, що людині можна допомогти, лише зрозумівши, що в неї на серці.

Наступного разу Сергій зустрів Оксану біля криниці. Дівчина аж хилилася, тримаючи в обох руках заважкі для неї відра. Він допоміг їй занести воду, попросив попити. Вона подала йому брудний залізний кухоль. Посідали на ґанку, мовчки дивлячись на зарослий бур’я нами город.

– А не страшно вам тепер самій у цьому будинку? – запитав Сергій, не уявляючи, про що з нею говорити.

– Ні. Я тут буду недовго. Не маю грошей на його утримання. Як тільки закінчиться літо, приїдуть родичі й запроторять мене до лікарні. А потім розділять між собою спадок.

– Не дозволяйте їм цього зробити. Хіба за вас немає кому заступитися?

Оксана на знак протесту похитала головою.

– Я це заслужила. Мама ж через мене…

– То чого ж п’єте?

Вона склала на колінах руки. Сергій бачив маленькі, наче дитячі, долоні, бліду, майже прозору шкіру. Під нею – набряклі фіолетові вени.

– Ви хотіли стати акторкою?

– Не змогла вступити до театрального, – вичавивши з себе вимучену посмішку, відказала вона. – Готувалася кілька місяців. Не ходила гуляти з подругами, недосипала. Я репетирувала перед дзеркалом, вважаючи себе вели кою акторкою, та була впевнена у своєму надзвичайному таланті, – Оксана нахилила голову. – Я знала той монолог напам’ять. Кожну літерку, кожен наголос, кожен жест. Не просто вивчила, а поставила себе на місце головної героїні. І в мене виходило. Я її розуміла й відчувала. А перед комісією розгубилася, почала затинатися, забула слова. Отримала низькі бали. І світ перевернувся…