Читать книгу Повелителька ліхтарів - Елена Волынская - Страница 4

У справі, яка кілька тижнів тому наробила стільки галасу, не було жодних новин. Про неї почали забувати. А за деякий час у селі з’явилися роми…

Того дня Василь іще вдосвіта прив’язав до велосипеда торбу зі своїми кошиками. Виходячи з дому, гримнув дверима. Чергова криза їхніх з дружиною стосунків збіглася з кризою на роботі. Тож чоловік вів тепер у руках велосипед і не озирався. Прокручував у голові те, що вони з Інною одне одному сказали. І чого краще б не говорили…

Перейшов кладку, оминув продуктову крамницю. Попереду – рівна, вимощена щебенем дорога. Одна з тих небагатьох, на якій не було розбитих ям. Її ремонт спонсорував Марійчин Борис, коли став федорівським депутатом.

Василь навмисно поїхав на базар довшою дорогою, повз залізничну станцію. Хотів побути наодинці зі своїми думками та відчуттями. І хоч Інна називала це «втечею від проблем», самотність завжди його рятувала.

Але того ранку йому не пощастило насолодитися тишею. На вулицях Федорівки несподівано з’явилася зграя ромів. Із великими картатими сумками й валізками на коліщатах вони прямували до базару. Чоловіки, жінки й діти голосно перемовлялися про щось своєю мовою та активно жестикулювали.

Василь зупинився та відійшов убік, щоб пропустити їх вперед. Прислухався. Але дивний говір чужинців був схожий на каркання круків.

У натовпі вирізнялося кілька колоритних осіб. Попереду процесії йшов височенний – заввишки з два метри – худий ром у темному костюмі без краватки. При ходьбі чоловік змушений був нахилятися, щоб його голова з округлою залисиною не торкалася нижніх гілок дерев.

Згорблена сивочола бабуся, маленька й суха, на вигляд ледь не сторічна, йшла позаду інших, тримаючись за спину, на якій виріс чималий горб. Рухатися їй допомагало молоде дівча, яке однією рукою підтримувало стареньку, а іншою – довгу спідничину темно-вишневого кольору. Симпатичне личко, чорне, як смола, волосся, шкіра – ніжного смаглявого відтінку, значно світліша, ніж в інших ромів.

Це було незвичне для Федорівки видовище. На цю дивну компанію з острахом поглядали селяни, які інстинк тивно хапалися за сумки, переходили на інший бік вулиці та схвильовано озиралися. У поглядах декого з них виразно читалося: «І приніс же нечистий цих зайд!»

Зустрівши кума, Борис розповів Василеві, що роми вештаються околицями села вже другий день. Він навіть встиг зателефонувати до районної санепідемстанції зі скаргою на «непроханих гостей», які можуть рознести Федорівкою якусь заразу. Там йому ввічливо пояснили, що згодом обов’язково візьмуть його заяву до розгляду, оскільки зараз усі надто зайняті. Борис натомість ввічливо нагадав про свій депутатський статус, після чого голос оператора відразу став енергійнішим, а обіцянки – більш обнадійливими.

Влітку ринок оживав о пів на сьому ранку. Криті ряди – передвиборчий подарунок одного бізнесмена, який мітив, але так і не потрапив у депутати Федорівки, – повільно заповнювали торговці та ще повільніше покупці. Василь, не поспішаючи, розкладав свої кошики на одному з центральних столів. Деякий час він сперечався за це місце зі своїм конкурентом, аж поки в справу не втрутилася Інна. Дружині вдалося домовитись із директором ринку, пообіцявши в їхній газеті безкоштовну платформу для реклами, тож небажаного сусіда трішки «посунули».

Василь довго сердився на Інну за цей «широкий жест». Вона вкотре вирішила за нього його ж проблему, про що через деякий час неодмінно нагадає. І як йому після цього почуватися повноцінним господарем?

Ліворуч від нього із полатаних торб викладала шкарпетки й білизну далека родичка Інни Одарка Паїсіївна. Це була жінка поважного віку та твердих принципів – ніколи не спускала за товар жодної копійки. Якщо вже вона сказала, що відро чорниць коштує двісті, то краще зовсім не продасть ягід, але свого рішення не змінить.

Поряд кректав, виставляючи на стіл свій товар, дід Данило. Чоловік торгував виробами із дерева та фарфоровими сервізами. Щоправда, основний заробіток мав з іншого: знався на лікарському зіллі та вправно спалював рожу. Клієнтами діда були не лише мешканці Федорівки: до нього приїздили ще й із навколишніх сіл. Чутки, як кажуть, не мають кордонів. У вихідні до діда неможливо було підступитися – хоч наперед записуйся на прийом.

Василь покинув свої кошики та заходився допомагати односельчанину. Вони з дружиною – довічні боржники Данила.

В Інни була тяжка вагітність і не менш складні пологи. Жінка народжувала в районній лікарні, у якій від першого триместру перебувала на обліку. Оксанка з’явилася на світ із вивихнутими ніжками. Дитині пророкували довге й тяжке лікування: півроку на спеціальній розтяжці та відсутність стовідсоткової гарантії одужання.

Через знайомих Дарина вийшла на діда-знахаря. Інна деякий час сумнівалася.

– І що дасть таке шаманство? Краще вже до лікарів. Вони хоч знають, що роблять.

– Ми маємо спробувати все, – наполягала на своєму свекруха. – Гірше точно не буде.

Дід Данило довго купав немовля в гарячій ванночці. Дитя ж поводило себе напрочуд спокійно, жодного разу не пискнувши та не злякавшись. А коли шкіра Оксанки набула рожевого відтінку, знахар обережно вправив їй ніжки.

Наступні два тижні молоді батьки виконували всі рекомендації діда. І німіли від хвилювання. Чи допоможе? Коли ж повезли дитя до районної поліклініки на черговий рентген, лікарі не повірили власним очам: малеча не мала жодних відхилень.

Від грошей дід Данило відмовився. Ще й добряче насварив молоде подружжя, коли Коваленки спробували лишити на захаращеному травами столі пухкий конверт.

– Дітей лікую безкоштовно.

Дарина все ж віддячила йому двома відрами добірних вишень, а він взяв із неї обіцянку, що його запросять на весілля дівчинки.

У ранкового дощу швидко скінчився запал. Спека не спадала, водила по обличчю Василя гарячими долонями, робила повітря важким і затхлим. Кошики ніколи не були «ходовим» товаром, проте цього дня взагалі зробилися наче невидимими. Їх обходили ледь не десятою дорогою. «Ото Інна б раділа, – витираючи рукавом спітніле чоло, думав Василь. – Вона завжди насміхалася з такого хобі».

Успадковане від батька захоплення було в їхній родині своєрідним яблуком розбрату. Василеві зовсім не хотілося вдаватись до комерції, продавати за гроші те, що робив від душі, що дозволяло випускати на волю принишклі почуття. Він роздаровував свої вироби знайомим, іноді віддавав їх за безцінь. І це зовсім не подобалося Інні.

– Як уже граєшся в майстра, то з цього має бути хоч якийсь зиск.

Саме дружина була ініціатором його підробітків.

– Не знаю, чи це гарна ідея, – довго вагався Василь. – Ми ж маємо за що жити.

– Ти ж не жебрати йдеш, а продавати свої роботи, – м’яко, але наполегливо пояснювала дружина.

Уперше вийшовши з кошиками на базар, Василь почувався мало не злочинцем. Соромився дивитись односельчанам в очі, боявся, що його дії витлумачать неправильно, скажуть: «І ти туди ж». Того дня чоловік продав три кошики, «безбожно» спустивши на них ціну. Повернувшись додому, поставив четвертого на стіл і поклав у нього зароблене, попередньо додавши трохи зі своїх кишенькових, щоб не лякати Інну мізерною сумою.

– Бачиш, не все так погано, – усміхнулася вона, цілуючи Василя в неголену щоку.

По обіді начебто з’явилася клієнтка. Сестра ветлікаря із Соснівки. Довго й прискіпливо розглядала найбільшу гордість Василя – великий кошик заокругленої форми з візерунками у вигляді лебедів. Над цим виробом він працював ледь не два тижні, застосовуючи складну техніку ажурного плетіння. Коли Василь, окрилений успіхом, назвав ціну, дама скривилася, як середа на п’ятницю.

– За що такі гроші? – промовила та зневажливо. – Я он бачила в столиці на ярмарку в одного чоловіка не гірший, а може, і ліпший. І ціна значно нижча.

– Неправда, – з-за спини панянки визирнуло оте миле смагляве дівча, яке Василь бачив уранці по дорозі на ринок. – Ці кращі. Ви подивіться, яка якість. А візерунок!

Легким рухом дівчина підняла кошик і покрутила ним ледь не перед носом у здивованої жінки.

– Один чоловік сьогодні купив аж три таких. І ще нахвалював. Він, мабуть, розуміється на цьому. У костюмі, з валізкою, на гарній машині, – накресливши пальцем у повітрі значок «Мерседеса», дівчина натхненно перераховувала відомі їй атрибути успішного життя.

– Я ще подумаю, – буркнула собі під ніс пані й швидко пішла геть.

Дівчина скривила їй услід кумедну гримасу. Тоді поставила кошик на стіл: рівно по центру, трішки посунувши інші.

– Дякую, – Василь щиро всміхнувся до незнайомки. – Ти повернула мені повагу.

– А де вона була? – не зрозумівши, довірливо перепитала та.

– Не знаю. Мабуть, валялася десь під ногами, а я лінувався її підняти.

– Це все ви самі зробили? – з побожним шепотом запитала вона. – Чи ви тільки продаєте?

– Сам зробив.

– Гарно, – дівчина торкнулася рукою візерунків на кошику. Погладила лебедя: обережно, боязко. Ніби він щомиті міг злетіти вгору. – Як ви таке вигадали?

– Я не вигадував – не вмію цього робити. Знайшов малюнки в журналі. Подобається?

Вона кивнула.

– Хочеш – бери, – піддавшись миттєвому пориву, Василь подав їй кошик.

– Просто так? – поцікавилась недовірливо.

– Просто так.

– Справді? – дівчина простягнула руку до вподобаної речі, але відразу ж передумала. – Не треба. Він дорогий. Я не візьму. Це ваша робота.

– Але ж я тобі його дарую.

– Ні, – сказала вона твердо. Наче доросла жінка. – Я куплю. Потримайте його для мене кілька днів. Добре?

Помітивши в її очах таке зворушливе благання, Василь не міг стримати усмішку.

– Потримаю. Як тебе звуть?

– Зора, – відповіла вона, йдучи геть.

Сонце смажило, вибілюючи довкола кольори. Силует юної циганки, наче міраж, швидко розчинився в золотавому мареві.