Читать книгу Грозовий Перевал - Эмили Бронте - Страница 5

Що то за хитке й непевне створіння – людська істота! Я, що прагнув триматись осторонь від будь-якого товариства і дякував долі за свою цілковиту самотність у цьому Богом забутому місці, – я, слабкодухий тюхтій, провоювавши із власною нудьгою аж до сутінків, зрештою визнав себе переможеним. Вдавши, ніби хочу обговорити деякі господарські питання, я попрохав місіс Дін посидіти зі мною, поки я вечерятиму; я щиро сподівався, що вона почне про щось гомоніти й розважить мене – або навіє на мене сон.

– Ви ж віддавна тут живете, – закинув я, – здається, ви якось казали – шістнадцять років?

– Вісімнадцять, сер. Я приїхала сюди, щоб прислуговувати молодій леді, як вона вийшла заміж; а після її смерті хазяїн залишив мене тут покоївкою.

– Зрозуміло.

Запала мовчанка. Я побоювався, що вона не така вже й схильна до балачок – хіба що про свої особисті справи, а вони навряд чи могли мене зацікавити. Проте вона якусь мить розмірковувала, склавши руки на колінах, із затьмареним роздумами обличчям; а потім промовила:

– Ет, багато води спливло з того часу!

– Так, – підхопив я, – і вам, мабуть, довелося багато побачити на своєму віку?

– Та звісно ж. І чимало горя зазнати, – відповіла вона. «Дай-но я розпитаю її про сім'ю мого орендодавця! – сказав я собі. – От і чудовий привід для розмови. І та гарненька дівчинка-удова, – хотів би я почути її історію: чи вона тутешня, чи то – що здається більш імовірним – екзотична гостя, яку похмурі indigena[17] не бажають визнати ріднею?» І тому я спитав місіс Дін, чого Хіткліф здає в оренду Трашкрос-Грейндж, прирікши себе на проживання у незрівнянно гіршій оселі.

– Хіба він недосить багатий, щоб утримувати такий маєток? – спитав я.

– Небагатий? – повторила вона. – Та в нього тих грошей вже не знаю скільки, і щороку більшає. Так, так, він міг би жити ще й у ліпшім домі, аніж оцей; та надто вже… заощадливий. Може, він і хотів би оселитись у Трашкрос-Грейнджі; та ледве вчує про гарного орендаря, вже ж боїться проґавити ті свої кілька сотень. Просто диво дивне – чого людині бути такою пожадливою, як вона сама на світі!

– Він начебто мав сина?

– Так, одного сина. Він помер.

– А та молода леді, місіс Хіткліф, – то синова удова?

– Так.

– А звідки вона родом?

– О, сер, та це ж донька мого покійного хазяїна: її дівоче ім'я – Кетрін Лінтон. Я її виростила, сердешну! Дуже мені б хотілось, аби містер Хіткліф перебрався сюди; тоді ми знов були б разом.

– Як? Кетрін Лінтон? – вигукнув я, збентежений. Але, трохи поміркувавши, переконав себе, що то не моя примарна Кетрін.

– Отже, – повів я далі, – раніше тут мешкав хтось на ім'я Лінтон?

– Так.

– А хто цей Ерншоу, – Хейртон Ерншоу, що живе з містером Хіткліфом? Вони родичі?

– Ні; він небіж покійної місіс Лінтон.

– Тобто племінник молодої леді?

– Так; і її чоловік також доводився їй племінником; один – із материного боку, другий – із батькового. Хіткліф був одружений із сестрою містера Лінтона.

– Я бачив, над брамою у Грозовому Перевалі вирізане ім'я Ерншоу. Це давній рід?

– Дуже давній, сер; і Хейртон із них останній лишився, як ото місіс Кеті – в нас, цебто в Лінтонів. То ви були у Грозовому Перевалі? Ви вже вибачте, що я отако допитуюся; та мені дуже хочеться бодай слівце про неї почути!

– Про місіс Хіткліф? Вона має дуже добрий вигляд; напрочуд гарна жінка, але, думаю, не вельми щаслива.

– Та певно ж, ой Божечку! А господар, як він – до душі вам прийшовся?

– Як на мене, надто тверду він має вдачу, місіс Дін. Чи, може, я помиляюся?

– Тверду, мов млинове жорно, і гострішу від ножа! Що менше ви з ним спіткаєтеся, то й добре.

– Мабуть, життя його неабияк пошарпало, поки він став таким страхолюдом. Ви щось знаєте про нього?

– Аякже, сер, ще б мені того не знати! От лишень не відаю, де він народився, і хто були його батьки, і як він спершу здобув своє багатство. А Хейртона взяв і викинув геть, мов цуценя! Бідолашний хлопчина, мабуть, єдиний і гадки не має, як його надурили!

– Ну, місіс Дін, буду вам дуже вдячний, якщо ви мені розповісте про моїх сусідів; я відчуваю, що не зможу заснути, тому, будьте такі ласкаві, посидьте ще трохи та побалакайте зі мною.

– О, сер, із радістю! Оце тільки візьму собі якесь шиття – і сидітиму, скільки забажаєте. Та ви, бачу, закоцюбли; треба вам дати випити чогось тепленького.

Добросерда жіночка вийшла з кімнати, а я посунувся ближче до вогню; голова в мене палала, а тіло обсипав холод. До того ж мої перевиснажені нерви й мозок були збуджені майже до нестями. Тому мені було навіть не зле, а скоріше трохи лячно (це не минуло ще й досі), що події цих двох днів ще дадуться мені взнаки.

Вона невдовзі повернулася, несучи чашку, з якої йшла пара, та кошика із начинням для шиття; і, поставивши чашку на полиці біля каміна, всілася поруч. Вона явно раділа, що я раптом виявився такою товариською людиною.

– До того як переїхати сюди, – почала вона, не очікуючи подальших заохочень до розповіді, – я майже весь час жила у Грозовому Перевалі. Моя матуся випестила змалечку містера Хіндлі Ерншоу, батька Хейртона; а я та хазяйські діти бавилися разом. Я була в хазяїв напохваті, у косовицю помагала збирати сіно, а в домі робила все, що мені загадають. І от якось літнього ранку – пам'ятаю, жнива якраз почалися – містер Ерншоу, старий хазяїн, зійшов униз, по-дорожньому вбраний; і, наказавши Джозефові, що треба зробити за день, звернувся до Хіндлі, до Кеті й до мене – бо я сиділа за столом разом із ними – та й каже синові: «Ну, хлопче, я сьогодні вирушаю до Ліверпуля; що тобі принести? Вибирай, що захочеш, – тільки щось невеличке, бо я і туди, й назад ітиму пішки: шістдесят миль – то не блигомий світ!» Хіндлі зажадав скрипку, і тоді батько спитав про те ж саме міс Кеті; їй ледве виповнилося шість років, та вона вправно їздила верхи на будь-якому з наших коней і тому попрохала батіжка. Він і мене не забув; мав добре серце, хоч і поводився часом надто суворо. Пообіцяв мені принести мішечок яблук та груш, потім поцілував своїх діточок, попрощався та й пішов.

Ті три дні, що його не було, тяглися поволі, і мала Кеті весь час питала, чи скоро татко прийде додому. Місіс Ерншоу чекала його на третій день до вечері; та вечерю довелося відкладати аж допізна, бо він усе не приходив, і діти зрештою втомилися виглядати його біля воріт. Уже стемніло, місіс Ерншоу хотіла вкласти їх спати, та вони слізно благали, аби їм дозволили почекати ще хвильку. І от десь об одинадцятій двері тихесенько рипнули і увійшов хазяїн. Він так і впав у крісло, посміюючись та крекчучи, і застеріг, аби до нього й не приступали, бо він ледь живий – і більш не згодиться на таку подорож, хоч би й за всі три королівства.

– Наче мене забили до смерті! – мовив він, розгортаючи свого бахматого кожуха, який тримав згорнутим у сувій. – Дивися, жінко! Скільки живу, досі ще не мав такої мороки. Та ти мусиш його прийняти, як дар Божий, – дарма що він чорнющий, мов із пекла!

Ми стовпилися біля хазяїна, і, зазирнувши через голову міс Кеті, я побачила брудне та обірване чорняве хлоп'я. Малий уже вмів і говорити, й ходити, а з виду був навіть старший від Кетрін; та коли його поставили на ніжки, він лише витріщався довкола та щось лопотів, що годі було й розібрати. Я перелякалась, а місіс Ерншоу ладна була схопити хлопця та викинути за двері; вона накинулася на чоловіка, питаючи, з якого це дива він приволік із собою циганське поріддя, адже вони мають піклуватися про свої діти; чи він із глузду з'їхав, – нащо йому здався цей покидьок! Хазяїн хотів усе пояснити; та він справді знемагав від утоми, і я ледве вчула крізь хазяйчине голосіння його оповідь про те, як він знайшов безпритульне маля, зголодніле та змерзле, на ліверпульській вулиці; він підібрав його і став допитуватися, чия це дитина. Жодна душа того не знала, і, маючи обмаль часу та грошей, він вирішив, що краще відразу взяти дитя з собою, аніж марно поневірятись у чужому місті; бо як він уже надибав цього пуцьвірінка, то не міг кинути його напризволяще.

Врешті-решт хазяйка змінила гнів на милість; а містер Ерншоу наказав мені скупати малого, вдягти у чисту білизну та вкласти спати разом із дітьми.

Хіндлі й Кеті дивилися й слухали, поки батьки не дійшли згоди; тоді вони почали порпатись у батькових кишенях, шукаючи обіцяних гостинців. Хлопцеві було вже чотирнадцять років, та, витягши з батькового кожуха ущент розламану скрипку, він розрюмсався вголос; а Кеті, дізнавшись, що батько, поки марудивсь із своїм знайдою, загубив її батіжка, почала строїти міни та плювати у бідне циганчатко – і зрештою заробила від батька гучного ляпаса, що мав навчити її гречнішої поведінки. Діти вперто відмовились розділити ліжко із хлопцем чи навіть пустити його до своєї кімнати; та й мені, мабуть, забракло глузду, бо я вклала його спати на сходах, сподіваючись, що вранці той забереться звідси. Та він, чи то мимохіть, чи вчувши кроки містера Ерншоу, приволікся до його дверей; хазяїн ледь не спіткнувся об нього, коли виходив із кімнати, і почав розпитувати, що він тут робить. Я хоч-не-хоч мала зізнатись, і за таку жорстокість та боягузтво мене вигнали геть із дому.

Так Хіткліф увійшов у сім'ю. За кілька день повернувшись до хазяїв (я так і не повірила, що мене вигнано назавжди), я дізналася, що вони нарекли його Хіткліфом; то було ім'я їхнього сина, який умер іще малим. З тої пори воно слугувало знайді за ймення й прізвище. З міс Кеті вони потоваришували, а от Хіндлі його зненавидів, і я, правду кажучи, також; ми безсоромно збиткувалися з нього, бо мені бракувало розуму, аби збагнути власну несправедливість, а хазяйка жодного разу, бачачи, що його ображають, і словом не озвалася на його захист.

Він був терплячий та без'язикий; мабуть, звик до такого поводження. Хіндлі, бува, лупцює його, а він і оком не змигне, й сльозинки не зронить; а від моїх штурханів лише зітхав та розплющував оченята, наче то він сам ненароком забився. Через таку його сумирність містер Ерншоу аж шаленів з люті, дізнаючись, що його син ображає бідного сиротину – так хазяїн називав хлопця. Він мав дивну прихильність до Хіткліфа, вірив кожному його слову (щоправда, той говорив мало і здебільшого казав правду) і панькався з ним більше, ніж із Кеті, що була занадто впертою й зухвалою, аби стати батьковою улюбленкою.

Отак, із самого початку, хлопець посіяв у домі ворожнечу; а по смерті місіс Ерншоу (вона вмерла два роки по тому) молодий хазяїн призвичаївся вважати батька своїм гнобителем, а не другом, а Хіткліфа – посіпакою, що зазіхнув на його синівські права; і накопичував у душі дедалі більшу образу. Я йому спершу співчувала, та коли діти якось занедужали і мені довелося глядіти за ними, я змінила свою думку. Хіткліф хворів дуже тяжко; і коли йому ставало зовсім зле, він просив, аби я сиділа поруч. Певно, він відчував, що я сумлінно дбаю про нього – та не здогадувався, що я те роблю не з власної волі. Проте, скажу я вам, яке ж воно було спокійне та терпляче – не те що інші діти! І я помалу стала поблажливішою до нього. Кеті з братом страшенно вередували, а він мовчав собі, мов ягнятко; хоча лише впертість, а не лагідна вдача, змусила його не завдавати клопотів.

Він видужав; лікар запевняв, що те сталося значною мірою завдяки моїй заслузі, і хвалив мене за такий гарний догляд. Я, розчулена цією похвалою, мимоволі відчула приязнь до того створіння, якому нею завдячувала; і Хіндлі втратив свою останню підтримку. Та все ж я не полюбила Хіткліфа по-справжньому – і дивувалася з хазяїнової прихильності до вовчкуватого хлопця, що за моєї пам'яті не виявив бодай крихти вдячності своєму рятівникові. Не те щоб він поводився нечемно – просто був надто нечулим; та ж він усвідомлював свою владу над серцем хазяїна і знав, що йому досить пальцем кивнути, аби всі в домі кинулися виконувати його забаганки. Пам'ятаю, містер Ерншоу якось купив на ярмарку двох лошаток і подарував хлопцям; Хіткліф вибрав собі кращу конячку, та вона скоро почала кульгати, і, побачивши те, він мовив до Хіндлі:

– Ти мусиш віддати мені свого коня; мій мені не до вподоби. А як не схочеш, то я розповім твоєму батькові, що ти мене тричі відлупцював цього тижня, і покажу йому свою руку, а вона в мене чорна аж по плече. – Хіндлі показав йому язика – та як засвітить йому у вухо. – Ти б краще зробив це зараз, – наполягав Хіткліф, відбігши до воріт (вони були у стайні); – адже все одно доведеться! Бо як я розповім про твої стусани, вони до тебе повернуться з лишком.

– Ану геть, сволото! – закричав Хіндлі, замахнувшись на нього чавунною гирею, що нею зважують картоплю й сіно.

– Кидай, – відповів Хіткліф, не рушачи з місця, – а я розповім, як ти вихвалявся, що, коли батько помре, виженеш мене з дому; і тоді ми побачимо, чи не вижене він тебе самого.

Хіндлі пожбурив у нього гирю – і влучив йому в груди, і він заточився долу, та одразу ж підхопився, зблідши та ледве дихаючи, і шарпнувся бігти до хазяїна; і, якби я його не спинила, він зміг би сповна насолодитись помстою.

– Візьми мого коня, цигане, – мовив молодий Ерншоу, – а я молитимусь, аби він скрутив тобі в'язи. Візьми його та будь проклятий, жебрача душе! Можеш вициндрити в мого батька все, що він має, і хай він згодом побачить, що ти за гадина, сатанинське поріддя. Та бери ж мого коня – сподіваюся, він тобі вихвицне мізки!

Хіткліф відв'язав коника і повів його до стійла; він ішов за ним слідом, коли Хіндлі на завершення своєї промови підставив йому ззаду ніжку та, не чекаючи, поки справдяться його пророцтва, мерщій кинувся бігти. Я аж диву далася, побачивши, що хлопець спромігся спокійно встати й узятися до діла: він поміняв коникові сідло та збрую, а тоді посидів трошки на копиці сіна, щоб утамувати млість від такого удару, і пішов до будинку. Він залюбки згодивсь, аби я сказала вдома, ніби то кінь ударив його у груди: він анітрохи не переймався, що там про нього патякатимуть, – адже отримав те, чого бажав. Він рідко скарживсь у таких випадках, що я й справді вважала його незлобивим: та, як ви надалі побачите, то була хибна думка.