Читать книгу Грозовий Перевал - Эмили Бронте - Страница 6

Роки спливали, і містер Ерніпоу потроху почав підупадати на силі. Він завжди був таким здоровим і жвавим, та раптом де й поділася його міць – і він сидів у куточку біля вогнища та злостився на весь світ за свою неміч. Його дратував кожен дріб'язок; а коли йому ввижалося, нібито домашні не виявляють йому належної шани, він нетямився від гніву. Зазвичай це бувало тоді, як хтось смів присікатися до його улюбленця або ним попихати. Він ревно стежив, аби хлопцеві й слова не сказали наперекір; певно, забрав собі до голови, ніби саме через його любов до Хіткліфа всі інші його ненавидять та хочуть заподіяти йому зло. Це не пішло на користь хлопцеві, бо ті з нас, хто був трохи добріший, не хотіли засмучувати хазяїна і потурали його слабкості; а така запопадливість лише живила дитячу гординю. Але ми не могли чинити інакше; двічі або тричі Хіндлі трапилося виявити свою зневагу до нього, коли батько був поруч, і це украй розлютило старого: він хапався за палицю, аби провчити сина, і тремтів од безсилого гніву.

Врешті-решт наш вікарій (у нас тоді жив вікарій, що заробляв собі на прожиття, навчаючи малих Лінтонів та Ерншоу, та самотужки доглядав свій клаптик городу) порадив відправити юнака до коледжу; і містер Ерншоу дав свою згоду, хоча й знехотя, кажучи, що «Хіндлі – нікчема, і де б він не мандрував, пуття з нього не буде».

Я щиро сподівалася, що вдома знов запанує злагода. Мене мучила думка, що хазяїн має отак каратися через свій добрий вчинок. Я ж бо гадала, що йому допікають лише сімейні негаразди; та ви вже розумієте, сер, що усьому виною була його стареча слабкість.

Але ми могли б жити досить-таки непогано, якби не міс Кеті та Джозеф, слуга; ви його, мабуть, бачили там у маєтку. Він був – та певно, що є й зараз – найнуднішим, найпихатішим фарисеєм, що коли-небудь нишпорив у Біблії, видобуваючи з неї благословення для себе та прокльони на голови ближніх. Своїм святенницьким базіканням він потроху прибрав до рук самого містера Ерншоу, і що далі хазяїн слабшав, то більший вплив чинили на нього невтомні Джозефові напучування щодо спасіння душі та поради тримати дітей у покорі. Він під'юджував його дивитися на Хіндлі, як на розбещеного нікчему; день у день він зводив поговір на Хіткліфа й Кетрін – і, знаючи, як підлеститись до старого, завжди покладав найтяжчу провину на його доньку.

Звісно, вона мала таку битливу вдачу, якої я ще не зустрічала в жодній дитині; вона випробовувала наше терпіння разів п'ятдесят на день, коли не більше; відтоді, як вона вранці зійде униз, і аж до вечора – поки вона не вкладеться спати – ми не спочивали й хвилинки, чекаючи нових витівок. У неї завжди був піднесений настрій, вона гомоніла без упину, співала, сміялась і термосила кожного, хто не робив цього. Капосне, лукаве дівчисько, – та вона мала такі чарівні оченята, таку світлу усмішку й легку ходу, що більш годі й шукати. І, зрештою, вона не хотіла нікого скривдити навмисне: нерідко траплялося, що вона доведе вас до сліз, а потім аж місця собі не знаходить, доки не змусить вас звеселитись, аби їй догодити. Вона дуже любила Хіткліфа. Найсуворіша кара, яку ми могли для неї вигадати, – це розвести їх різно; та й начувалася вона через нього більше, ніж будь-хто. У їхніх забавках вона скрізь була першою – і визискувала своїх товаришів, мов мала повелителька; вона й зі мною спробувала так поводитися, та я не терплю, аби мною хтось попихав, і дала їй це зрозуміти.

Містер Ерншоу не звик жартувати зі своїми дітьми, він завжди ставився до них надто суворо та стримано; а Кетрін, зі свого боку, ніяк не могла збагнути – чому батько, як занедужав, зробився іще сердитішим, аніж колись? Його в'їдливі докори збуджували в ній пустотливе бажання піддражнити його; вона зазнавала найбільшої втіхи, коли ми всі разом сварили її, а вона давала нам відкоша зухвалим поглядом та дошкульними словами, сміялася з Джозефових прокльонів, підшпигувала мене та робила те, що було найосоружнішим для її батька: вона показувала йому, що її удавана зверхність, яку він приймав за справжню, миліша Хіткліфові за його ласку; що хлопець слухається будь-яких її наказів, а батькових – лише тоді, коли вони не суперечать його власним бажанням.

Весь день бешкетуючи так, що гірше вже й нема куди, вона ввечері, невдовзі як іти спати, часом починала лащитися до батька. «Ні, Кеті, – відказував старий, – я не можу тебе любити, ти гірша за свого брата. Іди, помолися на ніч, дитино, та проси Господа, щоб він наставив тебе. Мабуть, на горе ми з матінкою тебе зростили!» Спершу вона починала плакати після таких слів: та. Поступово до них збайдужівши, згодом лише сміялася, коли я радила їй перепросити в батька прощення.

Та настав час, і земні турботи містера Ерншоу дійшли кінця. Він помер спокійно, сидячи у своєму кріслі біля вогню, одного жовтневого вечора. Вітер скаженів навколо будинку і завивав у димарі; та вдома було тепло, і ми сиділи всі разом – я, трохи подалі від вогню, взялася до плетіння, а Джозеф читав Біблію за столом (у нас так велося, що слуги, скінчивши роботу, лишаються в хазяйському домі). Міс Кеті трохи нездужала і тому принишкла, тулячись до батькових колін; а Хіткліф лежав на підлозі, примостивши голову в неї на грудях. Пам'ятаю, що, перед тим як задрімати, хазяїн погладив її шовковисте волосся – йому нечасто доводилося бачити її такою сумирною, – і спитав:

– Чому ти не можеш завжди бути гарною дівчинкою, Кеті?

А вона повернула до нього лице, засміялась і відповіла:

– А чому ти не можеш завжди гарно поводитися, таточку?

Та, помітивши, що він знову розсердився, вона поцілувала йому руку і сказала, що зараз заколисав його пісенькою. І вона тихенько почала наспівувати, і співала, поки його рука не вислизнула з її пальців і голова не впала на груди. Тоді я звеліла їй замовкнути й тихенько посидіти, щоб не розбудити його. Ми причаїлися, мов мишенята, і сиділи так десь із півгодини, та й довше просиділи б, – але Джозеф, дочитавши псалма, підвівся й мовив, що мусить розбудити хазяїна, аби той помолився на ніч та лягав спати. Він підійшов, озвався до нього і поторкав його за плече, але він не ворушився; і тоді Джозеф взяв свічку і почав придивлятися до нього. Я збагнула, що із ним щось негаразд, і, взявши дітей за руки, пошепки звеліла їм: «Ідіть нагору та не здіймайте галасу, ви сьогодні помолитеся самі, бо Джозеф ще має дещо зробити».

– Я хочу сказати таткові «на добраніч», – мовила Кетрін і, перш ніж ми змогли її зупинити, оповила руками його шию. Бідна крихітка одразу ж зрозуміла, яке сталося лихо; вона скрикнула: «О, він помер, Хіткліфе, він помер!» – і вони обоє заридали так, що аж серце краялося з їхнього плачу.

Я й собі заплакала – гірко та голосно; а Джозеф спитав, чого це ми надумали побиватися за святим у папстві небесному, і звелів мені хутчіше вдягтися та бігти до Гімертона по лікаря й священика. Я бачила, що ні той, ні другий уже нічим не зарадять; та все ж пішла у вітряну ніч і привела з собою лише самого лікаря: священик сказав, що прийде вранці. Залишивши Джозефа розповідати, що трапилось, я побігла до дитячої кімнати: двері були розчинені навстіж, і я побачила, що вони не лягали спати, хоч було вже й поночі. Та мені не довелося їх заспокоювати: бідні малята втішали одне одного такими гарними словами, що мені й не спали б на думку. Жоден пастор у світі, мабуть, не змалював би такого чудового раю, який постав у їхній невинній уяві; і, слухаючи їх крізь сльози, я мимоволі бажала, щоб усі ми скоріше там опинилися.