Читать книгу Грозовий Перевал - Эмили Бронте - Страница 8

Кеті гостювала у Трашкрос-Грейнджі п'ять тижнів – до самого Різдва. За цей час вона зовсім одужала, а її манери значно покращилися. Місіс Ерншоу, відвідуючи її, потроху здійснювала свій план і намагалася вплинути на самолюбство дівчинки за допомогою гарного одягу та лестощів, які та радо приймала; тому так і сталося, що замість розпатланої малої пустунки, яка влетіла б до будинку і кинулася душити нас в обіймах, із гарненького чорного поні злізла дуже шляхетна особа з каштановими кучериками, що спадали з-під бобрового капелюшка з пір'їною, та в довгій суконній амазонці, яку їй довелося притримати обома руками, щоб зійти на ґанок.

Хіндлі допоміг їй спішитись, вигукуючи у захваті:

– Ну, Кеті, та ти ж просто красуня! Я б тебе й не впізнав: ти тепер виглядаєш, мов справжня леді. Ізабеллі Лінтон з нею не зрівнятись, чи не так, Френсіз?

– В Ізабелли немає таких вроджених даних, – відповіла його дружина, – та Кеті треба слідкувати за собою, щоб знову не розпуститись. Елен, допоможіть міс Кетрін роздягтися, – стривай, люба, ти зіпсуєш свою зачіску, – дай я тобі розв'яжу стрічки на капелюшку.

Я зняла з неї амазонку, з-під якої сяйнула пишна шовкова сукенка, білі панталони та лаковані черевички; її очі радісно заблищали, коли собаки підбігли її привітати; та вона не сміла до них доторкнутися, боячись забруднити своє розкішне вбрання. Вона обережно поцілувала мене; я уся була в борошні – місила тісто для різдвяного пирога, – тому вона не наважилася мене обійняти; і потім вона озирнулася довкола, шукаючи Хіткліфа. Містер та місіс Ерншоу з нетерпінням чекали їхньої зустрічі, вочевидь намагаючись вгадати, чи вдасться їм розлучити друзів.

Хіткліфа спершу не могли відшукати. Якщо раніше, коли Кетрін жила вдома, він був просто неохайним – чи то радше занехаяним, – то зараз виглядав у десять разів гірше. Ніхто, окрім мене, не зичив йому стільки добра, щоб хоч раз на тиждень назвати його нечупарою та змусити вмитись; а дітлахам його віку рідко буває властива природня схильність до води та мила. Тому – не згадуючи вже про одяг, у якому він місяців зо три бабрався в болоті та пилюці, та про нечесане густе волосся, – його лице й руки були брудні, аж чорні. І тому він мерщій зашмигнув за лаву, побачивши, що у дім входить така собі чепурненька панянка, а не розхристана бешкетниця йому до пари.

– А Хіткліфа немає? – спитала вона, стягаючи рукавички; її пальці, відвиклі від роботи, були напрочуд білі та ніжні.

– Можеш підійти, Хіткліфе, – крикнув містер Хіндлі, втішаючись із його збентеження та заздалегідь радіючи, що він постане перед Кетрін таким нечупарою. – Можеш підійти й привітати міс Кетрін, як інші слуги.

Кеті, побачивши свого приятеля у його сховиську, кинулася обіймати його; за одну мить вона поцілувала його разів сім чи вісім у обидві щоки, вигукуючи:

– Ой, який ти замурзаний та який сердитий! Такий смішний та наїжачений! Та це тому, що я звикла до Лінтонів, до Едгара та Ізабелли. Та що ж ти, забув мене, Хіткліфе?

Вона недарма про це спитала, бо він аж з лиця змінився від сорому та образи – й заціпенів нерухомо.

– Можеш узяти її за руку, Хіткліфе, – поблажливо проказав містер Ерншоу, – один раз можна.

– Не хочу, – відрубав хлопець, зрештою отямившись. – Я не хочу, щоб з мене сміялись. Я не дозволю цього!

І він кинувся геть, та міс Кеті впіймала його за руку.

– Я не сміялася з тебе, – сказала вона. – Просто не змогла втриматись. Та привітайся ж зі мною, Хіткліфе, дай мені руку! Чого ти надувся? Я лише сказала, що в тебе якийсь чудний вигляд. Тобі треба вмитись і причесатись, і все буде гаразд: ти справді брудний, аж страшно!

І вона з острахом подивилася на чорні пальці, які тримала у своїх, і на свою ошатну сукенку, якій краще було б уникнути доторку до його одежі.

– Ти можеш не доторкатися до мене! – відповів він, простеживши за її поглядом, і висмикнув із її руки свою. – Я буду таким брудним, як мені заманеться; мені хочеться бути брудним, і я буду брудним!

І, вигукнувши це, він прожогом кинувся геть – на радість молодих хазяїв та на превеликий жаль Кетрін, що ніяк не могла збагнути, чому її зауваження спричинило такий напад гніву.

Подбавши про новоприбулу, я поставила пектися пиріг, скрізь запалила вогні, як то належить у Святвечір, та зібралася сісти перепочити на самоті, розважаючись співанням гімнів,[18] хоч мої співи викликали невтомне обурення Джозефа – мовляв, веселі мелодії, що мені до вподоби, надто скидаються на світські пісні; та мені те було байдужісінько. Він почовгав до своєї кімнати, де скликав молитовні збори; а містер і місіс Ерншоу намагалися привернути увагу Кеті до тих цяцьок, що накупили в дарунок малим Лінтонам, аби віддячити за їхню гостинність. Ізабеллу та Едгара запросили провести завтрашній день у Грозовому Перевалі, і запрошення було прийняте, лише за однієї умови: місіс Лінтон воліла, щоб її любі крихітки не спіткалися з тим розбещеним хлопчиськом.

Я залишилася на самоті. Я вчувала смачні пахощі печива, милувалася сліпучим полиском кухонного приладдя та дзиґаря на стіні, який прикрасила миртовими гілочками[19] і срібними кухлями, що вишикувалися на таці, щоб увечері бути сповненими підігрітого елю; а перш за все – предметом моїх постійних гордощів. тобто бездоганною чистотою підметеної та вишкрябаної підлоги. Я подумки схвалила кожну з цих речей; а тоді згадала, що старий Ерншоу часом заходив до мене на Святвечір, як я наведу лад у хаті, і казав, що я ловка дівчина, і дарував мені різдвяного ральця – шилінга; потім подумала про його любов до Хіткліфа, про те, як старий уболівав за нього перед смертю, і це, звісно, змусило мене згадати, як бідолашний хлопчина почувається зараз, – то ж замість співів мене потягло на сльози. Та невдовзі мені спало на думку, що розумніше буде спробувати хоч трохи зарадити його лихові, а не побиватися через нього. Я встала й пішла надвір його шукати. Він був десь поблизу; я знайшла його у стайні, він гладив по лиснючій спинці нового поні та годував інших конячок; то був його звичайний обов'язок.

– Давай скоренько, Хіткліфе! – мовила я. – У кухні так затишно; а Джозеф пішов до себе нагору. Роби хутенько, що тобі треба, та дай я тебе трошки причепурю, перш ніж прийде міс Кеті; і тоді ви зможете посидіти разом, погрієтесь біля вогню та досхочу побалакаєте.

Він займався своєю роботою – і не озирнувся до мене.

– Та ходи ж бо! Ти йдеш чи ні? – вела я далі. – В мене й по пиріжку для вас є, вже майже спеклися; а я з тобою менш як за півгодини не впораюся.

Я чекала п'ять хвилин і пішла, не почувши відповіді. Кетрін вечеряла з братом та невісткою; ми з Джозефом розділили пісну трапезу, щедро притрушену докорами з одного боку і шпильками з іншого. Пиріжок і сир Хіткліфа пролежали на столі всю ніч – вечеря для домовика.[20] Хлопець вовтузивсь у стайні аж до дев'ятої години, а потім у похмурій мовчанці пройшов до своєї кімнати. Кеті засиділася допізна, їй треба було владнати ще безліч дрібниць для прийому своїх нових друзів. Вона якось заскочила до кухні, щоб провідати й старого друга, – та його не було, і вона затрималася лише спитати, що з ним, і пішла знов. Вранці він піднявся вдосвіта – і, оскільки було свято, пішов розвіяти свій смуток десь у полі; він не показувався, аж поки вся сім'я не вирушила до церкви. Піст та роздуми начебто трохи його заспокоїли; він покрутився біля мене і, зібравшись на силі, промовив:

– Неллі, зроби мене гарним. Я буду добре поводитись.

– Ну, та нарешті, – озвалась я. – Ти дуже засмутив Кетрін. Хіткліфе: боюся, вона шкодує, що взагалі повернулася додому! А ти ніби їй заздриш, що про неї думають більше, аніж про тебе.

Думка, що Кетрін можна заздрити, була незбагненна для нього; та твердження, що він її засмутив, вразило його надто сильно.

– Вона так і сказала, що я її засмутив? – наполягав він, дивлячись на мене дуже серйозно.

– Вона плакала вранці, коли я їй сказала, що ти знову пішов.

– Ну, а я плакав вночі, – відказав він, – і я мав від чого плакати, не те що вона.

– Авжеж, від гордого серця та порожнього шлунку, – мовила я. – Горді люди завше плекають свої образи. Та як ти соромишся, що ти такий гордий та пишний, то попроси у Кеті вибачення, коли вона прийде. Ти маєш піти до неї й попросити дозволу поцілувати її, і сказати… та ти й сам знаєш, що говорити; тільки зроби це щиро – а не так, ніби гадаєш, що вона стала тобі чужою, коли вдягла гарну сукню. А тепер, хоч мені й час готувати обід, я вже вкраю якусь часинку для тебе та приведу тебе у божий вигляд, – так, що Едгар Лінтон скидатиметься на порцелянову ляльку поруч із тобою! Та він такий і є! Хоч ти й молодший за нього, та, присягаюся, ти від нього вищий, а плечі в тебе удвічі ширші. Ти міг би його звалити з ніг одним пальцем! Хіба ти цього не знаєш?

Хіткліфове обличчя на мить проясніло, та потім потьмарилося знову; і він тяжко зітхнув.

– Але ж, Неллі, нехай я хоч двадцять разів звалю його з ніг, це не зробить його потворнішим, а мені не додасть вроди. А я б хотів мати таке світле волосся й гладеньку шкіру, і гарно вдягатись, і мати такі гарні манери, і знати так само, як він, що колись стану багатим!

– І за будь-якої халепи гукати мамцю, – додала я, – і тремтіти перед кожним сільським хлопчиськом, і сидіти цілий день вдома, боячись дощу. Звідки така слабкодухість, Хіткліфе? Подивися в люстерко, і я розкажу, чого ти мусиш бажати. Бачиш оці дві рисочки в себе поміж бровами? І густі брови, які, замість того щоб вигинатись дугою, насуплені донизу; і цю двійцю чорних бісеняток, які заховалися так глибоко й ніколи сміливо не розчиняють свої віконця, а лише зиркають у них крадькома, мов шпигуни диявола? То побажай – і навчися – розгладжувати суворі зморшки, дружньо підіймати очі; і оберни бісенят на довірливих, невинних янголів, що ні в кому не підозрюють зла і в кожному бачать друга, якщо не впевнені, що це ворог. Не дивися, мов капосний цюцько, що знає, нібито заслужив прочухана, та все одно злоститься на того, хто його б'є, і на весь світ.

– Отже, я мушу бажати, щоб у мене були великі голубі очі та гладеньке чоло, як в Едгара Лінтона, – мовив Хіткліф. – Я й бажаю – та це не допоможе мені їх мати.

– Добре серце, мій хлопчику, зробило б милішим твоє обличчя, – відказала я. – А із злим серцем навіть найвродливіше лице стає гірш ніж повторним. А тепер, коли ми вмилися, та причесалися, та трошки повеселішали, – скажи, хіба ж тобі не здається, що ти просто-таки гарний? Я, скажу тобі, в тому певна. Ти скидаєшся на принца у вигнанні. Хтозна, може, твій батько був китайський імператор, а мати – індійська цариця, і кожне з них могло б на самий свій тижневий прибуток купити Грозовий Перевал разом із Трашкрос-Грейнджем! А тебе викрали якісь лихі матроси та привезли до Англії. Я б на твоєму місці намислила собі якнайвище походження; і думка про те, хто я, додавала б мені гідності та снаги, щоб зносити утиски з боку якогось злиденного фермера!

Отак я промовляла до нього; і Хіткліф помалу почав одтавати, аж любо було на нього глянути, – коли раптом нашу бесіду перервав гуркіт надворі, що наближався з дороги і невдовзі залунав поруч. Хіткліф скочив до вікна, а я до дверей – і якраз вчасно, щоб побачити, як двоє Лінтонів вилазять із сімейного екіпажу, закутані в хутра так, що ледве могли дихати, а Ерншоу сходять із коней: взимку вони їздили до церкви верхи. Кетрін взяла кожного з дітей за руку, повела їх у дім та посадила біля вогню, що швидко повернув рум'янець на їхні бліді личка.

Я заохотила Хіткліфа, аби він не баривсь і хутчіш виявив свою приязність, і він радо згодився; та злій долі забаглося, щоб тієї ж миті, як він хотів відчинити кухонні двері з одного боку, Хіндлі відчинив їх з іншого. Вони стикнулися; і хазяїн – розлютившись, що бачить його охайним та привітним, чи то прагнучи дотримати обіцянки, даної місіс Лінтон, – відштурхнувши його, наказав Джозефові з несподіваною люттю:

– Тримай хлопця від кімнат подалі, – хай сидить на горищі, поки ми не пообідаємо. А то почне лізти пальцями у крем та цупити фрукти, варто йому залишитися з ними хоч на хвилину.

– Ні, сер, – не змогла я втриматися, – лише не він, будьте певні! Він ні до чого й не доторкнеться. Та сподіваюся, його теж мають почастувати нарівні з іншими!

– Я його почастую різкою, тільки-но побачу внизу до вечора, – гримнув Хіндлі. – Геть звідси, забродо! Та ти ще й дженджуритися надумав? Зажди, я тебе потягаю за твої довгі патли – подивимося, чи не стануть вони ще довші!

– Вони й так досить довгі, – докинув малий Лінтон, зазираючи у двері. – Дивно, що йому не болить від них голова: вони ж, мов кінська грива, нависають йому на очі!

Він кинув цей дотеп без бажання скривдити; та Хіткліф із його запальною вдачею не збирався подарувати будь-якого вияву неповаги з боку того, хто вже й тоді ввижався йому ворогом. Він схопив миску з гарячою яблучною підливою (перше, що трапилося під руку) і вивернув її в лице супротивникові. Той залементував щодуху; на галас прицокотіли Ізабелла й Кетрін.

Містер Ерншоу, вхопивши злочинця, потяг його до комори; там він, без сумніву, вдався до суворих заходів, аби вгамувати цей вибух почуттів: повернувся він геть засапаний, а лице в нього аж пашіло. Я взяла рушника і не досить чемно витерла Едгарові ніс та губи, завваживши, що він отримав по заслузі за своє втручання. Його сестра заскиглила, що хоче додому; а Кеті стояла знічена, зашарівшись од сорому.

– Вам не треба було його чіпати! – дорікнула вона Лінтонові. – Він був у поганому гуморі; і ви тепер зіпсували собі свято. А Хіткліфа покарають. Я ненавиджу, коли його карають! Я й обідати не схочу. Нащо ви його зачіпали, Едгаре?

– Я не зачіпав, – схлипував хлопчина, видершись із моїх рук та самотужки завершуючи свій туалет за допомогою батистової хустинки. – Я обіцяв мамі, що не скажу йому ані слова, – і не сказав!

– Гаразд, годі вам плакати, – презирливо мовила Кеті. – Хоч тепер поводьтеся пристойніше, – мій брат іде, – заспокойтесь! Ізабелло, що сталося? Вас наче ніхто не скривдив?

– Нумо, панове, мерщій до столу! – гукнув Хіндлі, вбігаючи до будинку. – Я аж упрів через того вишкребка. Наступного разу, Едгаре, вершіть правосуддя самі – це додасть вам апетиту!

Побачивши щедро накритий стіл, усі одразу повеселішали. Гості зголодніли після прогулянки, тому втішилися досить швидко – адже нікому не було заподіяно справжньої шкоди. Містер Ерншоу сам нарізав печеню та накладав усім повні тарілки, а хазяйка розважала гостей люб'язною бесідою. Я прислуговувала, стоячи за її стільцем, і мені було гірко дивитися на Кетрін, що з сухими очима та байдужим обличчям узялася до гусячого крильця. «Жорстоке дитя! – мовила я до себе. – Як легко вона забула, що її вірного друга скривджено. Ніколи не думала, що вона така безсердечна». Вона піднесла кусень до рота, потім знов поклала його на тарілку; її щоки спалахнули, і по них покотилися сльози. Вона впустила виделку на підлогу та поспіхом нахилилася під стіл, аби приховати своє збентеження. Я більше не вважала її нечулою: я побачила, яких тортур завдав їй той день. Вона весь час намагалась улучити мить, аби побути на самоті чи провідати Хіткліфа, якого хазяїн замкнув на ключ: у тому я впевнилася, коли хотіла віднести йому якихось ласощів.

Увечері були танці. Кеті попросила звільнити Хіткліфа, бо Ізабеллі Лінтон не вистачило партнера; її заступництво виявилося марним, а роль кавалера довелося зіграти мені. Танець нас звеселив; та справжні веселощі почалися, коли з'явився гімертонський оркестр із п'ятнадцяти інструментів – труба, тромбон, кларнети, фаготи, французькі ріжки та віолончель, – і це окрім співаків. На Різдво вони завжди заходять у всі заможні будинки і збирають свою данину; і ми уклінно згодилися вшанувати їхнє мистецтво. Після того як вони проспівали звичайні гімни, ми зажадали танцювальних мелодій та пісень. Місіс Ерншоу любила музику, тож вони ушкварили щосили, аби її потішити.

Кетрін також любила музику; та вона сказала, що їй приємніше слухати зі сходів, і побігла нагору, у темряву; я пішла слідом. Нижні двері були замкнені; у такому натовпі ніхто не помітив нашої втечі. Кеті не зупинилася на сходах, а піднялася далі, на горище, куди запроторили Хіткліфа, і почала озиватись до нього. Спочатку він уперто не бажав відгукуватись; та вона не здавалася – і зрештою змусила його до розмови. Я пішла, даючи змогу бідним дітлахам розмовляти крізь двері, доки – як мені здалося – музики не схотіли перепочити; тоді я знову піднялася нагору, аби застерегти Кетрін. Але, не знайшовши її біля дверей, я натомість почула її голос зсередини. Це мале мавпенятко видряпалося на дах крізь одне горішнє вікно та влізло в інше; і мені насилу вдалось її вкоськати, щоб вона повернулася. Та вони з'явились удвох; і вона наполягала, щоб я відвела Хіткліфа на кухню, бо Джозеф пішов до сусідів – аби бути подалі від «диявольської омани», як він називав музику. Я мовила, що аж ніяк не схильна потурати їхнім витівкам; але, оскільки в'язень постився аж від учорашнього обіду, я вирішила, що то не такий уже злочин, якщо він цього разу обдурить містера Хіндлі. Він зійшов униз; я всадовила його біля вогню й запропонувала цілу купу усіляких ласощів. Та він був якийсь слабий і не хотів їсти, а мої спроби втішити його розмовою зазнали поразки. Він уперся ліктями в коліна, а підборіддям – у долоні, й заціпенів у німотному маренні. Коли я спитала, про що він думає, він похмуро відповів:

– Думаю, як відплатити Хіндлі. Дарма що доведеться довго чекати, – мені байдуже; аби лишень зрештою йому віддячити! Сподіваюся, він не помре раніше, аніж я це зроблю!

– Постидався б, Хіткліфе! – мовила я. – Хай Господь карає лихих людей; а нам треба вчитися прощати.

– Ні, Бог не отримає з того такої втіхи, як я, – відповів він. – Якби тільки знати, що за кара для нього найтяжча! Облиш мене самого, і я вигадаю найкращу кару. Коли я про це думаю, мені не так боляче.

Але ж, містере Локвуде, я забуваю, що ці оповіді зовсім вам нецікаві. Це ж треба мені було отак розбалакатись; он і каша вже охолола, і ви щось куняєте. Я б мала розповісти вам скоренько про Хіткліфа, що ви хотіли знати, та й по всьому.

І, обірвавши отак свою розповідь, покоївка підвелася й відклала убік своє шиття; та я був не в змозі відсунутися від вогню, до того ж мені зовсім не хотілося спати.

– Посидьте ще, місіс Дін, – вигукнув я, – ще хоч півгодини! Ви чудово зробили, що розповіли вашу історію так докладно. Така манера мені до вподоби; ви маєте й надалі її дотримуватись! Мене зацікавив кожен із змальованих вами характерів.

– Вже одинадцята година, сер.

– То пусте; я не звик лягати раніше дванадцятої. Навіть друга година ночі – не занадто пізно для особи, що встає о десятій ранку.

– А ви б вставали трохи раніше; адже найкраща пора буває ото рано-вранці! А хто півділа не зробить до десятої ранку, той і з ділом не впорається.

– І все ж таки, місіс Дін, сідайте у своє крісло, бо завтра я збираюся подовжити ніч до обіду. Мені здається, що я таки застудився.

– О, сер, сподіваюся, що ні. Добре, тоді я з вашого дозволу пропущу років зо три; за цей час місіс Ерншоу…

– Ні, ні; я не дозволю нічого подібного! Чи вам знайомий такий настрій, коли ви – якщо сидите на самоті, а на килимку перед вами кицька облизує кошенят – так уважно стежите за цією операцією, що вас страшенно обурить, якщо киця знехтує одним вушком?

– Дуже лінивий настрій, як на мене!

– Навпаки, надто активний. І я зараз почуваюся саме так; тому, прошу, розповідайте з усіма подробицями. Я бачу, люди в цій місцевості становлять набагато більшу цінність одне для одного, аніж у місті; так само як павук у в'язниці набагато більше значить для її мешканців, аніж павук у звичайному будинку. Справжня привабливість залежить лише від самого глядача. Люди тут відвертіші, вони більше прислухаються до своєї душі, ніж до життєвої марноти довкола; вони дивляться углиб, а не на поверхню речей та явищ. Тепер я починаю розуміти, що таке життя таїть у собі дивну принаду; хоч раніше я б не повірив, що можна прожити бодай рік на одному місці з власної волі. Та коли перед голодною людиною поставити лише одну страву, вона зможе зосередитись на їжі й наїстися досита; а всівшись за стіл, що рясніє французькими делікатесами, вона скуштує всього потроху, та кожний шматок буде лише крихтою єдиного цілого.

– О, та ми ж тут такі самі, що й усюди, як ближче нас роздивитись, – зауважила місіс Дін, дещо спантеличена моєю промовою.

– Перепрошую, – заперечив я, – та ви, моя люба пані, спростовуєте ваші слова власною поведінкою. Окрім деяких особливостей вимови, у вас немає й сліду тих рис, які я звик вважати притаманними людям вашого класу. Я впевнений, що ви завжди мали більшу схильність до роздумів, ніж звичайні слуги. Ви були змушені розвивати свої розумові здібності, бо обставини не дали вам змоги гаяти час на нікчемні розваги.

Місіс Дін засміялася.

– Я справді вважаю, що я людина розсудлива, – мовила вона, – та зробилася такою не тому, що живу у пустці й день у день бачу одні й ті самі обличчя, ті самі вчинки; просто я зазнала багато лиха, а це завше додає мудрості. До того ж я читала більше, ніж ви думаєте, містере Локвуде. Ви не знайдете в цій бібліотеці жодної книжки, в яку б я не зазирнула і яка б не пішла мені на користь, окрім оцих – грецьких та латинських – та отих французьких; та й їх я можу хоч розрізнити – а більшого годі й чекати від простої жінки. Проте якщо я маю й далі теревені правити, то краще почну; і я не буду пропускати три роки, а одразу ж перейду до наступного літа, року тисяча сімсот сімдесят першого, – отже, це було двадцять три роки тому.