Читать книгу Грозовий Перевал - Эмили Бронте - Страница 9

Одного ясного червневого ранку народився мій перший малий вихованець – і останній нащадок давнього роду Ерншоу. Ми косили сіно на віддаленому полі, коли дівчина, що приносила нам сніданок, раптом прибігла на годину раніше – навпростець через луки та вгору дорогою, – озиваючись до мене ще здалеку.

– Ой, який-бо гарнюній хлопчик! – вигукнула вона. – Гарнішого й бути не може! Та лікар сказав, що хазяйка не видужає. Сказав, що в неї вже котрий місяць сухоти. Я чула, як він сказав містерові Хіндлі: «Тепер у неї нема нічого, що додало б їй сили; вона помре ще до зими». Тобі наказали йти додому. Ти будеш його глядіти, Неллі, і годувати солодким молочком, і бавитись із ним з ранку до ночі! Хотіла б я бути на твоєму місці, бо ж він буде тільки твій, як хазяйки не стане!

– То їй справді так зле? – спитала я, кинувши граблі та зав'язуючи чіпця.

– Та певно ж! Хоча з виду наче весела, – відповіла дівчина, – і балакає так, ніби ще думає побачити його дорослим. Вона аж не тямиться від радощів – таке воно гарне! Я нізашо не померла б на її місці: я б милувалася ним і вже від того видужала б, – а Кеннет хай каже, що хоче. Пані Арчер принесла малятко в дім, до хазяїна; та він не встиг ще й зрадіти, як старий бурмило виступив уперед та й каже: «Ерншоу, це щастя, що жінка залишить вам сина. Ще як вона приїхала, я одразу ж збагнув, що їй недовго лишатися з нами; і тепер я мушу вас попередити: зима їй укоротить віку. Та не треба так побиватися – тут уже нічим не зарадиш. І, між нами кажучи, ви б мали подумати, перш ніж брати за жінку отаке кволе дівча!»

– А хазяїн що?

– Мабуть, вилаявся; я й не почула – все дивилася на малятко, – і дівчина почала вихваляти дитину.

Я, так само у захваті, поспішила додому, щоб і собі помилуватися на немовля; хоч і Хіндлі мені було дуже шкода. В його серці вистачало місця лише для двох ідолів – для його дружини та для нього самого; він любив обох, а обожнював із них одного, і я не уявляла собі, як він переживе цю втрату.

Коли ми прийшли до Грозового Перевалу, Хіндлі стояв на ґанку; і, підійшовши до нього, я спитала: «Ну, як там малятко?»

– Та ще трохи – й побіжить, Неллі, – кинув він із силуваною посмішкою.

– А місіс? – наважилась я спитати. – Лікар каже, що вона…

– До біса лікаря! – спалахнув він. – Із Френсіз усе гаразд; вона за тиждень одужає. Ти йдеш нагору? Скажи їй, що я до неї прийду, якщо вона обіцяє не розмовляти. Я пішов од неї, бо вона без упину говорить, а їй треба… Скажи – містер Кеннет вважає, що їй потрібен спокій.

Я передала його слова місіс Ерншоу; вона в дивному пожвавленні відповіла:

– Та я й слівця не вимовила, Елен; а от він двічі вибігав звідси, плачучи! Гаразд, скажи йому, що я обіцяю не розмовляти; та це не завадить мені трохи покпити з нього!

Бідолашна жінка! Весь останній тиждень свого життя вона лишалася веселою, і її чоловік із відчайдушною, навіть затятою впертістю переконував усіх, що вона з кожним днем одужує. Коли Кеннет застеріг його, що на цій стадії медицина безсила і він не бачить сенсу в тому, щоб завдавати йому марних збитків, лікуючи хвору, – Хіндлі лише відповів:

– Авжеж, немає сенсу! Вона здорова – і не потребує вашого нагляду. В неї й не було сухот. Це лише пропасниця, і вона вже минає: її пульс так само спокійний, як у мене, і обличчя вже не пашить од жару.

Жінці він казав те ж саме, і вона, здавалося, йому вірила, та якось уночі, схилившись йому на плече, сказала, що завтра, мабуть, уже встане з ліжка, і тої ж миті її струсив напад кашлю – зовсім легкий напад; Хіндлі взяв її на руки; вона обома руками оповила його шию й змінилася в обличчі – вона була мертва.

Як і передбачала та дівчина, малого Хейртона передали до моїх рук. Містер Ерншоу, бачачи, що дитина здорова і ніколи не плаче, був цілком вдоволений – це щодо дитини; та сам він поринав у дедалі глибший розпач. Його скорбота була не з тих, що виливають себе в тужінні; він не плакав і не молився, – він лихословив, проклинав Бога й людей та намагався забутись у шаленому розгулі. Слуги недовго терпіли його сваволю: зрештою з ним зосталися лише я та Джозеф. Я не могла покинути свого вихованця; до того ж, знаєте, я доводилася хазяїнові молочною сестрою і легше вибачила б його поведінку, ніж стороння людина. А Джозеф залишився, щоб збиткуватися з орендарів та робітників; та ще й вбачав свій святий обов'язок у тому, щоб ганити довколишнє зло.

Неправедне життя хазяїна та його нове товариство стали поганим взірцем для Кетрін і Хіткліфа. Його поводження з хлопцем і святого перетворило б на чорта; і справді, у Хіткліфа наче біс вселився. Він радів, бачачи, як Хіндлі переводиться нінащо; як день у день іде поговір про його здичавіння та нелюдяність. Я й передати не можу, на яке пекло перетворився наш дім. Вікарій перестав до нас заходити, і всі порядні люди обминали нас стороною – окрім Едгара Лінтона, що залицявся до Кеті. В п'ятнадцять років вона була королевою наших країв; ніхто не міг з нею зрівнятись; та яка ж зарозуміла й уперта! По правді кажучи, я розлюбила її, як вона подорослішала; і я нерідко виводила її з себе, не бажаючи коритись її примхам. Але вона ніколи не тримала на мене зла. Вона була вірна тим, хто колись припав їй до серця; так само стійкою залишалась її прихильність до Хіткліфа, і молодий Лінтон, попри всі свої чесноти, не зміг справити на неї глибшого враження. Він і був моїм покійним хазяїном: ось бачите, над комином його портрет. Раніш їх тут було два: оцей висів з одного боку, а з іншого – портрет його дружини; але той потім прибрали. А так ви мали б уявлення, якою вона була. Ось, погляньте…

Місіс Дін піднесла свічку, і я розгледів обличчя з м'якими рисами, що дивно нагадувало лице молодої жінки у Грозовому Перевалі, – та більш спокійне й лагідне. Його врода була ніжною; довге світле волосся ледь кучерявилося на скронях, очі були глибокі й задумані; постава аж надто вишукана. Не дивно, що Кетрін Ерншоу заради цього юнака могла забути свого першого друга. Мене здивувало інше: як він – якщо його вдача відповідала зовнішності – зміг захопитися Кетрін Ерншоу, такою, як я її уявляв?

– Дуже гарний портрет, – сказав я покоївці. – Він тут схожий на себе?

– Так, – відповіла вона. – Та він виглядав краще, як трохи пожвавиться; а тут у нього звичайний вираз, – йому взагалі бракувало жвавості.

Кетрін підтримувала знайомство з Лінтонами відтоді, як прожила в них п'ять тижнів; і, не маючи жодного наміру виявляти вади своєї вдачі у їхньому товаристві – в неї вистачало глузду, щоб постидатися відповідати грубістю на їхню незмінну ґречність, – вона зуміла сподобатися старим леді й джентльменові; Ізабелла була від неї у захваті, а Едгар віддався їй серцем і душею. їй лестило таке обожнювання, і вона вдавалася до лицемірства, хоч і не бажала навмисне нікого обманювати. Там, де Хіткліфа вважали «юним негідником» та «бидлаком», вона прагнула нічим не бути на нього схожою; а вдома не виявляла ані найменшої схильності до гарних манер, за які її лише здійняли б на кпини, і не вважала за потрібне стримувати свою палку вдачу, коли це не обіцяло їй користі.

Містер Едгар нечасто наважувався завітати до Грозового Перевалу. Його лякала лиха слава Ерншоу, отож він уникав потрапляти тому на очі; та ми завжди зустрічали його дуже поштиво. Хазяїн не захотів би його ображати, знаючи, чого він приїздить; і, якщо не міг пристойно поводитися, тримався подалі. Як на мене, ці відвідини були осоружні Кетрін, – я не бачила в неї й тіні кокетування; вона вочевидь бажала, щоб двоє її друзів взагалі не спіткалися одне з одним. Коли Хіткліф виявляв зневагу до Лінтона у його присутності, вона не могла змовчати, як не робила поза очі; а якщо Лінтон виказував свою відразу до Хіткліфа, вона не могла залишатися байдужою до його слів та удавати, ніби це її не обходить. Я часом кепкувала з її потаємних страждань, які вона марно намагалася приховати від мене. Може, це й негарно з мого боку; але така вже вона була горда, що й пожаліти її не ставало сили, доки не вдасться хоч трохи присоромити. І зрештою вона прийшла до мене на сповідь, – адже в неї не було більш нікого, хто б міг дати їй пораду.

Якось містер Хіндлі пішов з дому після обіду, і Хіткліф з такої нагоди надумав улаштувати собі свято. Йому тоді вже сповнилося шістнадцять років, і хоч він був непоганий з лиця, та й розумом його Бог не скривдив, таки було в ньому щось незугарне – у душі так само, як у подобі; тепер по ньому цього й не скажеш. По-перше, він до того часу вже цілком позбувся отриманого колись виховання; тяжка праця з ранку й до вечора загасила в ньому колишню допитливість і любов до книжок; зверхність, якою він завдячував у дитинстві любові старого Ерншоу, також зникла. Він довго поривався бути нарівні з Кетрін у її навчанні – і зрештою здався з гірким, мовчазним жалем; та здався остаточно, і ніщо вже не могло спонукати його зробити хоч один крок нагору, коли він зрозумів, що так чи інакше скотиться до нижчого рівня. Та душевний ґандж і зовні дався взнаки: він став ходити розвальцем і дивитися спідлоба; природна відлюдькуватість переросла у надмірну, майже хворобливу ворожість; і, викликаючи відразу в тих небагатьох осіб, що його знали, він, певно, зазнавав похмурої втіхи.

Вони з Кетрін усе ще проводили разом увесь час, коли він спочивав від роботи; та він перестав висловлювати їй свою приязність – і з гнівною недовірою уникав її дитячих обіймів; так, ніби був певний, що вона не може плекати щирих почуттів до нього. Так от, того дня Хіткліф прийшов додому і оголосив про свій намір поледарювати. Я допомагала міс Кеті вбиратися: вона не передбачала, що йому спаде на думку вештатись без діла, і, розваживши, що сьогодні є хазяйкою в домі, примудрилася якось сповістити Едгара про братову відсутність – і тепер готувалася його зустріти.

– Кеті, ти сьогодні вільна? – спитав Хіткліф. – Чи кудись ідеш?

– Ні, надворі дощ, – відповіла вона.

– То чого ти вдягла шовкову сукню? – мовив він. – Сподіваюсь, ніхто не має прийти?

– Та ніби ніхто, – стиха промимрила вона. – А ти ж маєш бути в полі, Хіткліфе. Ми вже годину як пообідали; я думала, ти пішов.

– Не так уже й часто Хіндлі звільняє нас від своєї клятої присутності, – зауважив хлопець. – Я сьогодні більше не буду працювати; лишуся з тобою.

– Джозеф поскаржиться йому на тебе, – мовила вона. – Ти б краще пішов!

– Джозеф повіз вапно у Пеністон-Крег; він приїде аж поночі й нічого не взнає.

Проказавши це, він рушив до каміна й сів біля вогню. Кетрін, насупивши брови, міркувала, як бути далі, – їй хотілося все владнати перед зустріччю.

– Ізабелла та Едгар Лінтони казали, що, може, завітають до нас сьогодні, – мовила вона, трохи помовчавши. – Та оскільки йде дощ, їх навряд чи доведеться чекати. І все ж таки вони можуть приїхати; і, якщо тебе покарають, виявиться, що ти дарма ризикуєш.

– Накажи Елен, хай вона скаже, що ти зайнята, Кеті, – наполягав він, – не відсилай мене геть через тих твоїх жалюгідних і дурних друзів! Я часом жалкую, що вони… та ні, краще мовчати!

– Що вони… що? – скрикнула Кеті, збентежено дивлячись на нього. – Ой, Неллі! – роздратовано мовила вона й відсахнулася від мене. – Ти навіть причесати мене як слід не вмієш! Годі, дай мені спокій. То про що ж ти часом жалкуєш, Хіткліфе?

– Та ні про що; лише поглянь на оцей календар на стіні! – він вказав на аркуш паперу в рамці, що висів біля вікна, і вів далі: – Хрестиками позначені ті вечори, що ти провела з Лінтоном, а крапками – ті, що зі мною. Бачиш? Я відмічав кожний день.

– Так, що за дурниця! – розлючено мовила Кетрін. – Ніби я те завважила! І що це має означати?

– Те, що я це завважив, – відповів Хіткліф.

– То мені що – весь час сидіти з тобою? – наступала вона, все більше дратуючись. – І що ж мені з того за радість? Та ти б міг так само бути німим чи несповна розуму, – бо все. Що ти кажеш, і все. Що робиш, розважає мене так само!

– Ти ніколи раніше не казала, що я неговіркий, і що тобі неприємне моє товариство, Кеті! – вигукнув Хіткліф, страшенно схвильований.

– Ніяке це не товариство, коли люди нічого не знають і нічого не кажуть, – промимрила вона.

Її товариш схопився з місця, та не встиг висловити своїх почуттів – бо надворі зацокотіли копита і у двері, тихенько постукавши, увійшов молодий Лінтон; його лице сяяло від радощів, викликаних несподіваним запрошенням. Кетрін, безперечно, звернула увагу на відмінність між своїми друзями, коли один увійшов, а інший вийшов; це був разючий контраст на зразок того, що відрізняє похмуру гірську місцевість від квітучої рівнини; і голос, і привітання Едгара, і його зовнішність так само різнилися від Хіткліфових. У нього була дуже приємна манера говорити; він вимовляв слова, як це робите ви – тобто не так різко, як тут говорять, і трохи м'якше.

– Я не зарано з'явився? – спитав він, поглядаючи на мене; я почала протирати посуд на полиці та наводити лад у шафі, в дальньому кутку кімнати.

– Ні, – відповіла Кетрін. – Що ти там робиш, Неллі?

– Свою роботу, міс, – відповіла я. (Містер Хіндлі наказав мені завжди лишатися біля них третьою.)

Вона ступила до мене і сердито прошепотіла:

– Забирайся звідси зі своїм ганчір'ям! Коли в домі гості, слугам нема чого плутатися під ногами.

– Та як уже трапилася така нагода, що хазяїна немає вдома, – відповіла я голосно. – Він не хоче, аби я тут поралася в його присутності. Я впевнена, що містер Едгар мене вибачить.

– А я не хочу, щоб ти тут поралась у моїй присутності, – мовила юна леді, не даючи гостеві відповісти. Вона ніяк не могла отямитися після суперечки з Хіткліфом.

– Ви вже мене вибачте, міс Кетрін, – такою була моя відповідь; і я знов узялася до роботи.

Вона, гадаючи, ніби Едгар того не бачить, вихопила у мене ганчірку та люто вщипнула мене за руку. Як я вже сказала, я не любила її і часом намагалась їй дошкулити, – до того ж мені справді було боляче; тому я підхопилася й закричала: