Читать книгу Грозовий Перевал - Эмили Бронте - Страница 7

Розділ шостий

Оглавление

Містер Хіндлі прибув додому на похорон; і – що вразило нас, а сусідам дало привід для слебезувань – привіз із собою дружину. Він не розповів нам, хто вона та звідки родом, – мабуть, вона не мала ні грошей, ні доброго імені; інакше він навряд чи приховав би свій шлюб од батька.

Вона була не з тих, хто з першої миті вимагає пильної уваги до себе. Ледве переступивши поріг, вона почала милуватись усім, що бачить; їй подобалось усе, що діється довкола, окрім приготувань до похорону та присутності плакальниць. Я, грішним ділом, подумала, що вона трохи причинна, – надто вже дивно поводилася під час поховання; втекла до своєї кімнати і загадала мені сидіти з нею, хоч я ще мала перевдягти дітей. Вона сиділа, тремтячи та стискаючи руки, і без упину повторювала: «Вони вже пішли?» Потім вона в істеричному нападі зізналася, що не може дивитись на чорне, і здригалась, і ціпеніла від жаху, і зрештою залилася слізьми. І, коли я спитала, що з нею, вона відповіла, що не знає; та їй так страшно помирати! Я подумала, що її вигляд не більшою мірою свідчить про близькість смерті, аніж мій власний. Вона була хоч тендітна, та зовсім ще молоденька, із свіжим личком; а очі в неї виблискували, мов діаманти. Щоправда, я помітила, що вона геть захекалася, підіймаючись сходами; її тіпало від раптового шуму, і часом вона починала надривно кашляти. Та я тоді ще не знала, на що вказують усі ці ознаки, і не схильна була їй співчувати. Ми тут узагалі не дуже привітні до чужинців, містере Локвуд; принаймні поки вони не привітаються першими.

Молодий Ерншоу дуже змінився за ті три роки, що не був удома. Він змарнів, наче спав з лиця, і говорив, і одягався інакше; і того ж дня, як приїхав, сказав Джозефові й мені, що ми відтепер мусимо сидіти на кухні, а дім лишити для нього. Він навіть хотів улаштувати вітальню у вільній малій кімнаті, обклеївши її шпалерами та постеливши там килима; але його дружині так уже припали до смаку біла підлога, і великий камін, і срібний посуд, і шафа з порцеляною, і собачий закут у тій просторій кімнаті, де вони зазвичай сиділи, – що він полишив свій задум.

Вона також раділа любій сестричці, яку знайшла серед нових знайомих; і увесь час гомоніла з Кетрін, і цілувала її, і бігала з нею, і засипала її дарунками – так воно було спочатку. Та дуже скоро це їй почало набридати; а Хіндлі, коли його дружина вередувала, перетворювався на тирана. Кількох її зневажливих слів про Хіткліфа було досить, щоб розпалити в ньому колишню ненависть до хлопця. Він відправив його до слуг і поклав край його навчанню з вікарієм, натомість зажадавши, аби він працював у полі; і стежив, щоб йому доводилося робити не легше, аніж будь-кому з парубків на фермі.

Та спершу це не дуже засмутило Хіткліфа, бо Кеті його навчала всього, що вивчить сама; і працювала, і бавилася з ним разом у полі. Обоє мали вирости у справжнісіньких дикунів; та молодому хазяїнові було до них байдуже – аби лишень вони трималися від нього подалі. Він навіть не зважав, чи ходять вони до церкви, – та Джозеф із вікарієм, бува, докоряли йому, що діти не прийшли на проповідь; і тоді він наказував дати Хіткліфові різки, а Кетрін лишити без обіду чи без вечері. Та в них одне було на думці: зранку втекти в поле і блукати там, у вересових заростях, аж до вечора, – і вони лише сміялися з майбутньої кари. Хай Кетрін загадають вивчити напам'ять скільки завгодно розділів, а Джозеф лупцюватиме хлопця, аж поки йому самому не заболить рука, – вони про все забували тієї ж миті, коли опинялися удвох, чи принаймні тоді, як їм щастило вдатися до якоїсь бешкетної помсти. А я плакала собі тихцем, бачачи, що вони стають що не день зухвалішими; та не сміла мовити й слова, боячись втратити ту крихту влади, що її ще мала над цими занедбаними дітлахами.

Одного недільного вечора їх вигнали з їдальні – за те, що вони надто галасували, чи то за якусь іншу мізерну провину; та коли я пішла покликати їх до вечері, вони знову десь повіялися. Ми обшукали ввесь дім, подвір'я та стайні; але їх не було й сліду. Зрештою Хіндлі розлютився і, звелівши замкнути двері, суворо наказав не впускати їх у дім до ранку.

Всі повкладалися спати, а я, надто стривожена, щоб заснути, відчинила своє віконце та визирнула назовні, хоч ішов дощ. Я вирішила всупереч забороні впустити їх, коли вони прийдуть. Через якусь мить я вчула, що хтось іде дорогою, і побачила, що за огорожею блимає світло. Тоді я напнула хустку й побігла їх застерегти, аби вони не стукали у двері й не збудили містера Ерншоу. То був Хіткліф; і я, побачивши, що він сам-один, заклякла з жаху.

– Де міс Кетрін? – скрикнула я. – Що з нею скоїлось?

– Вона в Трашкрос-Грейнджі, – відповів він. – І я теж мав би там бути; та їм бракувало ґречності, щоб запросити мене лишитись.

– Ну, та стривай, шибенику! – пригрозила я. – Адже ти не заспокоїшся, доки лиха собі не наробиш! Чого тебе понесло у Трашкрос-Грейндж?

– Дай я лише перевдягнуся, Неллі, і тоді все тобі розповім, – відповів хлопець.

Я попросила його не шуміти, а то містер Ерншоу, боронь Боже, прокинеться; і, перевдягаючись – а я тим часом чекала, поки можна буде загасити свічку, – він повів далі:

– Ми з Кеті втекли через пральню, аби поблукати трохи на волі; а тоді, побачивши вогні Трашкрос-Грейнджа, подумали: дай-но глянемо, як воно ведеться тим Лінтонам! Чи вони так само стирчать по кутках, дрижачи від холоду, поки їхні татко з мамою їдять, та п'ють, та співають, та сміються, та псують собі очі біля вогню? Як ти собі гадаєш, чи так воно й було? Чи вони читали псалми, а слуга товкмачив їм Катехізис і загадував їм зубрити напам'ять біблійні назви, якщо вони збивалися з ладу?

– Мабуть, що ні, – відповіла я. – Вони, безперечно, слухняні діти і не заслуговують такої кари, як ото ви, коли нашкодите.

– Та годі тобі, Неллі, – сказав він, – не верзи дурниць!.. Ми мчали від Перевалу до парку, мов навіжені. і Кетрін позбивала собі ноги, бо бігла боса. Треба тобі завтра піти пошукати на болоті її черевики. Ми пролізли крізь діру в паркані, пройшли навпомацки стежкою та всілись у квітнику під вікном вітальні. Звідти падало світло; віконниці були розчинені, а фіранки спущені лише до середини; і ми обоє, стоячи на штахеті та спершись на підвіконня, могли дивитись у вікно, і бачили – ой, яка ж то була краса! – розкішний покій, встелений малиновим килимом, і стільці з малиновою оббивкою, і стіл з малиновою скатертиною, і чисту білу стелю, облямовану золотом; а посередині стелі висіли на срібних ланцюгах кришталеві підвіски – мов сяючий дощ! – і горіли малі свічки. Старих Лінтонів там не було; Едгар із сестрою мали самі тішитися тією розкішшю. Хіба ж це не щастя? Ми були б на сьомому небі! Та вгадай, що робили твої «слухняні діти»? Ізабелла – гадаю, їй одинадцять, на рік молодша від Кеті – лежала, рюмаючи, у дальньому кутку кімнати, та так верещала, ніби відьми штрикали її розпеченими голками. Едгар стояв біля каміна і хлипав мовчки, а на столі сидів маленький цуцик, що тряс лапкою і скімлив; з їхніх взаємних обвинувачень ми зрозуміли, що вони ледь не розірвали його навпіл. Ідіоти! Оце їхня втіха – погризтися через клаптик теплого хутра, а потім розрюматися, бо, посварившись через нього, жоден не бажає його взяти. Ми реготали, аж за боки бралися, з тих пещених недоумків; ми їх просто зневажали! Чи ти колись бачила, щоб я й собі вимагав того ж, чого хочеться Кетрін? Або щоб ми з нею, залишені вдвох, не знайшли кращої втіхи, аніж розбігтися по різних кутках та ревти, та верещати, та качатися по підлозі? Та я й за тисячу життів не зміняв би своєї долі на життя Едгара Лінтона у Трашкрос-Грейнджі – навіть якби мені дозволили скинути Джозефа з-під найвищої стріхи та вимазати двері кров'ю Хіндлі!

– Цить, тихіше! – перервала я. – Ти мені ще не пояснив, Хіткліфе, чого Кетрін там залишилась?

– Я сказав, що ми сміялися, – відповів він. – Лінтони нас почули – та стрімголов кинулися до дверей; спершу вони заніміли з переляку, а потім почалося: «Ой, матусю, матусю! Ой, таточку! Ой, матусю, біжи сюди! Ой, татку!» Справді, вони таки вигукували щось подібне. Тут ми здійняли страшенний ґвалт, аби ще більше їх наполохати, а потім сплигнули з підвіконня, бо хтось загрюкав дверима, і ми збагнули, що час лати дьору. Я тримав Кеті за руку та підганяв її, аж раптом вона впала. «Біжи, Хіткліфе, біжи! – шепотіла вона. – Вони спустили на нас бульдога, він тримає мене!» Чортова тварюка вп'ялася їй у гомілку, Неллі; я чув бридке собаче сопіння. Вона не зойкнула, ні! Вона б не кричала, навіть якби її підняла на роги скажена корова. Та зате я загорлав щосили! Я виголосив стільки прокльонів, що вони мали б налякати будь-якого з чортів у християнському світі; і, схопивши каменюку, я встромив її поміж собачі щелепи й намагався проштовхнути псові в горлянку. Нарешті припхався той падлючий служник із ліхтарем та заволав: «Тримай його, Плазуне, тримай міцніше!» Та він затнувся, побачивши Плазунову здобич. Пса насилу відтягай геть; його довжелезний червоний язик на півфута вивалився з пащеки, а обвислі губи були заюшені кривавою піною. Служник підхопив Кеті на руки. Вона була непритомна – не від страху, я певний, від болю. Він поніс її до будинку; я пішов слідом, сиплючи погрозами. «Когось впіймав, Роберте?» – гукнув Лінтон, вийшовши на ґанок. «Плазун упіймав маленьке дівчатко, сер, – відповів той. – І тут іще якийсь хлоп'як, – додав він, вчепившись у мене, – злодійчук, одразу видко! Мабуть, злодії наказали їм влізти у вікно, а вночі, як ми полягаємо спати, відчинити двері бандитському кодлу, аби вони нас тут сонних порізали! Ти, злодючий нишпорку, стули писок! Ти за це підеш на шибеницю. Містере Лінтон, сер, беріться до зброї!»

«Так, так, Роберте, – забелькотів старий йолоп. – Мерзотники, певно, дізналися, що я вчора отримав орендну платню, і сподівалися на легку здобич. Що ж, ласкаво прошу; я їм влаштую гарні оглядини. Гей, Джоне, зачини двері на засув! Дайте Плазунові води, Дженні. Вчинити замах на суддю у його власній оселі; та ще в Божий празник! Та вони, дивлюся, знахабніли до краю! Мері, люба, подивися на нього, – не бійся, це лише хлопчисько, – його паскудна пика, без сумніву, викриває злочинну натуру. Хіба то не буде благим діянням для держави – повісити його одразу ж, не очікуючи, доки його вдачу підтвердять не лише риси обличчя, а й вчинки?» Він потяг мене до свічника, а місіс Лінтон почепила на ніс окуляри та перестрашено сплеснула руками. Ті малі боягузи теж підповзли трохи ближче, а Ізабелла залопотіла: «Гидкий хлопчисько! Вкинь його до льоху, таточку. Він схожий на сина того ворожбита, що вкрав моє фазанятко. Правда ж. Едгаре?»

Поки вони роздивлялися мене, Кеті опритомніла – і засміялась, почувши останні слова. Едгар Лінтон, уважно придивившись до неї, зрештою спромігся її впізнати. Вони нас бачили в церкві, ти ж знаєш, – та й нам рідко траплялося ще десь їх зустріти.

– Це міс Ерншоу! – прошепотів він до своєї матері. – Подивися, як Плазун укусив її, – нога уся закривавлена!

– Міс Ерншоу? Що за дурниці! – вигукнула леді. – Щоб міс Ерншоу вешталася бозна-де з циганом! Хоча й справді, мій любий, дівчинка в жалобі, – так, ну звісно ж, – і вона може лишитися скаліченою довіку!

– Прикра безтурботність з боку її брата, – озвався містер Лінтон, перевівши погляд із мене на Кетрін. – Я чув од Шільдерса (то був наш вікарій, сер), що він дозволяє їй рости справжньою язичницею. А це хто? Де вона здибала такого приятеля? Еге! Не маю сумніву, що це і є дорогоцінне ліверпульське надбання мого покійного сусіда, – син індійського матроса або ж американський чи іспанський покидьок!

– У будь-якому разі, це неприємний хлопець, – зауважила стара леді. – І йому не місце в порядному домі! Ти помітив, яка в нього мова, Лінтоне? Я вражена, що моїм дітям довелося таке почути.

Я знов узявся лаятись, – не сердься, Неллі, – і тому Робертові наказали виштурхати мене геть. Я кричав, що не піду без Кеті; він випхав мене надвір, тицьнув мені ліхтаря, запевнивши, що містера Ерншоу негайно сповістять про мою поведінку, і, гримнувши: «Ану марш звідси!» – зачинив двері. Фіранки в одному кутку вікна були так само розсунуті, і я нишком прослизнув на наше старе місце та почав шпигувати; бо, якби Кетрін схотіла повернутись, я б розтрощив їм усі ті гарні засклені шибки на мільйон друзок – аж поки вони її не відпустять! Та вона спокійно сиділа на канапі. Місіс Лінтон зняла з неї сіру свитину керівниці, яку ми поцупили для нашої вилазки, і, скрушно хитаючи головою, начебто дружньо їй дорікала, – так мені здалося; адже вона – молода леді, тому вони й поставилися до неї інакше. Потім служниця принесла миску з гарячою водою і помила їй ноги; містер Лінтон приготував їй негус, Ізабелла насипала їй повні жмені печива, а Едгар стовбичив осторонь та витріщався на неї. Потім вони висушили й розчесали її чудове волосся, і дали їй пару величезних капців, і посадили її біля вогню; і я залишив її такою щасливою, що краще й бути не може, – вона частувала по черзі те цуценятко і Плазуна, якому лоскотала носа, поки він їв; і запалювала живий вогник у бляклих голубих очах Лінтонів, – тьмяний відбиток її осяйної вроди. Я бачив, вони аж умлівали від захвату. Кеті так незмірно вища за них, – та й за будь-кого у світі, правда ж, Неллі?

– Ця витівка тобі не минеться так легко, – відповіла я, вкриваючи його ковдрою, і загасила свічку. – Ти невиправний, Хіткліфе; і містерові Хіндлі доведеться скарати тебе якнайсуворіше, ось побачиш.

Мої слова справдилися лише більшою мірою, аніж я того хотіла; Ерншоу аж знавіснів, почувши про цю нещасливу пригоду. А потім містер Лінтон, аби залагодити справу, завітав до нас наступного дня та прочитав молодому хазяїнові цілу проповідь про те, що його родина ступила на слизьку доріжку; і це спонукало його узятися за хлопця по-справжньому. Хіткліфа не відлупцювали, але оголосили йому, що, як він вимовить бодай слово до міс Кетрін, його виженуть геть; а місіс Ерншоу зобов'язалася втримати дівчину подалі від нього – звісно ж, не силоміць, а вдавшись до хитрощів, бо примушувати її було марно.

Грозовий Перевал

Подняться наверх