Читать книгу Турист мимоволі - Энн Тайлер - Страница 3

Вони планували пробути на морі тиждень, але жоден з них не зміг витерпіти там так довго, тож вирішили повертатися раніше. Мейкон був за кермом, Сара сиділа поряд з ним, притулившись головою до бокового скла. Крізь її сплутані каштанові кучері було видно клаптики хмарного неба.

Мейкон був одягнений у діловий літній костюм, дорожній – набагато логічніше подорожувати в ньому, аніж у джинсах, як він завжди казав. На джинсах є ті жорсткі шви і застібки. Сара була вбрана у махрову пляжну сукню без бретельок. З вигляду можна було подумати, ніби вони поверталися з двох геть різних поїздок: Сара засмагла, а Мейкон ні. Він був високий, блідий, із сірими очима, прямим коротко стриженим волоссям і тим тонким типом шкіри, який легко обгоряє. Він щоразу ховався від сонця протягом середини дня.

Одразу за початком розділеного автобана небо стало майже чорним і кілька величезних крапель впали на вітрове скло. Сара випросталася на сидінні.

– Сподіваюся, дощ зараз не почнеться, – сказала вона.

– Я не проти невеличкого дощу, – відповів Мейкон.

Сара знову оперлася на спинку сидіння, але не відводила погляду від дороги.

Був ранок четверга. Автівок було небагато. Вони оминули пікап, потім фургон, всуціль укритий наліпками із сотнею туристичних краєвидів. Краплі на вітровому склі погустішали. Мейкон увімкнув двірники. Вжух-вжух, зашаруділи вони – заспокійливий звук; по даху м’яко стукотіли краплі. Час від часу здіймалися пориви вітру. Дощ прибив до землі високу тьмяну траву по обидва боки дороги. Бив навскоси по стоянках, будівельних крамницях і складах, які вже встигли потемнішати, ніби тут дощ ішов уже деякий час.

– Тобі видно дорогу? – запитала Сара.

– Звісно, – відповів Мейкон. – Все нормально.

Вони опинилися позаду вантажівки, задні колеса якої здіймали цілі водоспади бризок. Мейкон повернув наліво і обігнав її. Сара схопилася однією рукою за панель приладів.

– Не розумію, як ти бачиш, куди їдеш, – сказала вона.

– Може, тобі слід надіти окуляри.

– Від того, що я надіну окуляри, тобі буде краще видно?

– Не мені. Тобі,– сказав Мейкон. – Ти фокусуєш погляд на вітровому склі, а треба на дорозі.

Сара продовжувала триматися за панель приладів. У неї було широке гладеньке обличчя, яке на перший погляд видавалося спокійним, але якщо придивитися уважніше, можна було побачити напругу в кутиках її очей.

Простір автівки навколо них ніби стиснувся. Від дихання запотіли вікна. Нещодавно працював кондиціонер, і в салоні ще стояло трохи штучної прохолоди, яка швидко перетворювалася на вологу і наповнювала повітря запахом плісняви. Вони блискавично пролетіли через тунель. Дощ повністю ущухнув на одну швидку мить. Сара тихо зітхнула з полегшенням, але тієї ж миті стукіт по даху поновився. Вона озирнулася і з жалем подивилася на тунель. Мейкон натиснув на газ, ліниво поклавши руки на кермо.

– Ти помітив того хлопця з мотоциклом? – запитала Сара. Їй довелося підвищити голос: рівномірний шум дороги і дощу заглушав його.

– Якого хлопця?

– Він припаркувався нижче тунелю.

– Божевілля кататися на мотоциклі такого дня, як сьогодні,– сказав Мейкон. – Як і будь-якого дня взагалі. Ти геть беззахисний перед стихією.

– Ми теж могли так вчинити, – сказала Сара. – Зупинитися і перечекати.

– Саро, якби я відчував, що ми хоч трохи наражаємось на небезпеку, я б з’їхав на узбіччя і зупинився ще давно.

– Ну, я не знаю, як би ти вчинив, – відповіла Сара.

Вони минули поле, на яке дощ лив немов з відра, прибиваючи до землі пагони кукурудзи і заливаючи грядки. Потоки води падали на вітрове скло. Мейкон перемкнув двірники на посилений режим.

– Я не знаю, чи це насправді має для тебе таке велике значення, – сказала Сара. – Має?

– Значення? – перепитав Мейкон.

– Пам’ятаєш, як я сказала тобі: «Мейконе, тепер, коли Ітан мертвий, я часом замислююся про те, чи у моєму житті є якийсь сенс». Пам’ятаєш, що ти відповів?

– Ну, так одразу і не пригадаю, – сказав Мейкон.

– Ти відповів: «Люба, щиро кажучи, я взагалі ніколи не був упевнений, що у житті є якийсь сенс». Так і сказав. Дослівно.

– А-а…

– І ти навіть не розумієш, що з цим не так.

– Так. Мабуть, не розумію.

Він проїхав повз ряд автівок, які припаркувалися на узбіччі. Їхні вікна були темні, дощові краплі розбризкувалися, вдаряючись об блискучу поверхню. Одна автівка була трохи нахилена, ніби ось-ось упаде в брудний потік, який вирував у рівчаку. Мейкон продовжував їхати з такою самою швидкістю.

– Від тебе не дочекаєшся підтримки, – сказала Сара.

– Кохана, я намагаюся тебе підтримувати.

– Ти просто продовжуєш жити так, як раніше. Дотримуєшся усіх своїх дрібних звичок, ритуалів і гнітючої рутини, день у день. Це не підтримка.

– А мені підтримка не потрібна? – запитав Мейкон. – Це не лише твоя втрата, Саро. Не розумію, чому ти почуваєшся так, ніби це був лише твій син.

– Ну, просто мені часом так здається, – відповіла Сара.

На якусь мить обоє замовкли. Схожа на озеро калюжа посеред дороги хлюпала по дну автівки так, що її аж зносило вправо. Мейкон пригальмував, але не зупинився.

– От цей дощ, до прикладу, – сказала Сара. – Ти ж знаєш, що я через нього нервуюся. Нічого страшного б не трапилось, якби ми його перечекали. Ти б показав, що тобі не байдуже. Ти дав би мені відчути, що ми переживаємо це разом.

Мейкон подивився вдалину крізь вітрове скло, на якому було так багато крапель, що воно здавалося мармуровим, і сказав:

– У мене є система, Саро. Ти ж знаєш, що я їду по системі.

– Вічно ці твої системи!

– До того ж, – додав він, – якщо ти не бачиш сенсу жити, то я не розумію, чому ти нервуєшся через зливу.

Сара сіпнулася на сидінні.

– Поглянь! – сказав він. – Отой трейлер на стоянці цей дощ вимив начисто.

– Мейконе, я хочу розлучитися, – промовила Сара.

Мейкон натиснув на гальма і витріщився на неї.

– Що? – запитав він. – Що я вже сказав не так? Як це розуміти?

– Просто я більше не можу жити з тобою, – відповіла Сара.

Мейкон продовжував дивитися на дорогу, але його ніс умить став гостріший і біліший, немов його шкіру хтось напнув. Він прокашлявся.

– Кохана. Послухай. Це був складний рік. Нам було тяжко. Люди, які втратили дитину, часто так почуваються; усі так кажуть; усі кажуть, що це жахливе випробування для шлюбу.

– Я хочу почати шукати собі окреме житло, щойно ми повернемось, – сказала Сара.

– Окреме житло? – повторив Мейкон її слова, але говорив він при цьому тихо, а по даху голосно стукотів дощ, тож здавалося, ніби він просто безмовно ворушить губами. – Ну,– сказав він, – гаразд. Якщо це те, чого ти справді хочеш.

– Ти можеш далі жити у будинку, – сказала Сара. – Ти ж ніколи не любив переселятися.

Чомусь саме це змусило її розридатися. Вона різко відвернулася. Мейкон увімкнув правий поворотник. Він заїхав на заправку, припаркувався під навісом і заглушив мотор. Потім почав терти коліна долонями. Сара скулилася у своєму кутку. Єдиним звуком був стукіт дощу по навісу над ними.